Просвітительська і педагогічна діяльність

С.Ковалів ніде відкрито не декларував своїх поглядів, не відстоював їх у бурхливих полеміках з сучасниками. Він тихо й скромно робив велику справу: працював для народу, його майбутнього, виховуючи молоде покоління, кращі представники якого змогли б здійснити місію просвіти й національного самоусвідомлення. Вибравшись з “темряви”, звільнившись, насамперед, від духовного рабства, народ, свідомий своїх сил і бажань, спроможний буде виборювати й справедливість – почуття органічної і природної єдності, яке відчуває кожна людина в особистісному, соціальному і національному планах.

Стверджуючись в надії на пробудження народу шляхом освіти, С.Ковалів таким чином вказував реальний спосіб виходу “робучого люду” з тяжкого становища. Іншого шляху зарадити рідному краю, Україні письменник в тих умовах не бачив.

На величезній ролі просвіти як факторі піднесення самосвідомості народу завжди акцентували кращі діячі культури. Важко назвати українського літератора, котрий би так чи інакше не відгукнувся б на пекучу потребу піднести культурний рівень трудящих, на те, щоб дати їм найелементарніші знання. Згадаймо, зокрема, що Т.Шевченко був автором “Букваря”, Л.Українка написала безліч популярних брошур, а М.Драгоманов в одній зі своїх статей зауважував: “З якого боку не приступай до наших національних і громадських справ, а все виходить, що нема в нас справи важнішої, як просвіта народна...” [29, 51]. На думку Є.Ярошинської, нове життя, в якому пануватиме правда, можна завоювати лише просвітою, самовдосконаленням людини, її вихованням.

І.Франко також наголошував на необхідності просвіти: “Нині ми розуміємо, що перша і головна основа розвою народного, освідомлювання і розбуджування мас – праця над їх просвічуванням у кожнім напрямі, отже, не тільки господарськім і історично – національнім, але поперед усього політичнім та суспільним. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) – ось що головна мета...” [98, 101].

Погляди С.Коваліва були співзвучними з поглядами діячів української культури, які мали причетність до національно-визвольних рухів своєї доби. Свідома інтелігенція, до якої належав і С.Ковалів, беззастережно служила народові, виховуючи молоде покоління в дусі гуманізму й патріотизму, несучи світло науки й культури в народ, ставала значною силою у визвольних прагненнях трудящого люду.

С.Ковалів, як і митці-просвітителі, був переконаний у тому, що індивід, який забуває про високі духовні принципи, приречений на загибель. Він-бо не зможе знайти істини, щастя ані в розкошах, ані у владі, бо духовні цінності криються у вдосконаленні самої людини та її душі. Віра у силу духу – це не тільки лейтмотив ідейних засад С.Коваліва, а також і його практичної діяльності: пробудження духовності особи –це важливе творче завдання. В своїй літературно-педагогічній діяльності письменник орієнтувався на ці ідеали. Отже, просвітництво С.Коваліва пройняте християнським гуманістичним пафосом. В його історіософській парадигмі проступає теза, що без сповідування основ християнської моралі неможлива сама сутність людини.

Письменник, будучи переконаним у всемогутності освіти, визнавши доброту, чесність, всепрощення одним з головних рис душевного складу українця, прагнув через християнські ідеали добра, справедливості, любові, милосердя знайти шляхи для позбавлення українського суспільства від духовного спустошення і соціальних хвороб.

В ідейно-тематичній парадигмі прози С.Коваліва важливе місце посідають і твори педагогічного спрямування на теми взаємовідносин учителя з учнями (“В остатній лавці”, “Додержали тайну”, “З книги міра”, “Незварені яблука”, “З кількох тисяч один” та ін.). Ними С.Ковалів уперше в українській літературі створив оригінальний жанр педагогічного нарису. Наявність суб’єктивного елементу (часті авторські відступи, коментарі, пейзажі) надає їм особливої настроєвості, виражаючи глибоку гуманну суб’єктивність, яка відкриває в самому художнику людину з палким серцем і чуйною душею.

Свіжості і нетрадиційності цим творам надає яскраве зображення дитячих характерів, окреслених виразними деталями. Різні й неповторні, дітлахи складають яскравий оркестр надзвичайно цікавого дитячого світу.

Вирішуючи проблеми формування особистості підлітка, письменник урізноманітнює атрибутику жанру оповідання, створюючи новели виховання (“Світ учить розуму”, “На прічках”), оповідання долі (“Суєта про насущний”), оповідання з елементами новелістичної конструкції (“Додержали тайну”, “Американська крисаня”, “Сліпий патрон”).

Новаторство С.Коваліва у творах для дітей і про дітей виявляється насамперед у тому, що він уперше в українській літературі звернувся до зображення дитячої праці під землею (“Світ учить розуму”, “Суєта про насущний”). У творах І.Франка загалом тільки згадується про неї (діалог Германа із Стасюрою в повісті “Борислав сміється”)

Тонкий і глибокий психологічний аналіз, позначений як традиційними, так і новітніми формами проникнення у внутрішній світ дитини, порушення і вирішення цілого ряду проблем виховання без надмірного моралізаторства, ненав’язливо, з притаманною для його творчої манери делікатністю, уміння пробудити у читача співчуття і співпереживання– все це характерні риси творів С.Коваліва для дітей і про дітей.

Таким чином, мала проза С.Коваліва характеризується не так зміною тематики, як новою інтерпретацією вже опрацьованих тем та мотивів, але на новому рівні естетичного усвідомлення світу.

В одному з листів Іванові Франку Стефан Ковалів писав про важкі умови учительської праці:“Хочу Вам пригадатися, що ще дихаю. Тяжко стогну щораз тяжче і гнуся під тягарем тих солодощів, дишу поволі, мов та онучарова шкапище, що її обсіли черви і цілу живцем лоточать. Та вони, тоті галапасники, і до мене з усіх сторін лізуть, а я, як можу, не даюся, замітаю на гній мітлою... і кричу: “А куш! Я не злодій...” та що з того?.. Дали тобі... перед 26 літами шість соток за чотири класи, можеш і тепер за ті самі гроші служити, а ні – забирайся, бо ти нам давно сіллю в оці, ми не можемо розпорядитися по нашому фасону на славу і хвалу ойчизні”. 

Фанатично відданий педагогічній роботі, С.Ковалів частково підпорядковував їй і свій письменницький хист. У ньому органічно, гармонійно поєднувалися покликання педагога і письменника. Гуманістичні засади творчості митця, засновані на принципах любові, добра, милосердя, акумульовані в численних творах на теми шкільного життя. В об’єктиві авторської уваги – складні питання становлення особистості, навчання й виховання дітей у школі і поза нею, а відтак – і типи вчителів та їхніх вихованців, інколи непрості взаємини школярів і батьків з учителями.

С.Ковалів не тільки в художній прозі, а й у численних виступах, статтях наголошував на великій місії вчителя не лише в шкільному, а й в суспільному житті: “Учитель народний мусить тямити на се, що він вихователь розвиваючогося цвіту, котрий після сего, як го огріє теплом своєї любові сердечної, очистить з всяких шкідливих наростів, такі на будучність принесе плоди” [51, 76].

Створений письменником образ вчителя Семена Гриника (“Свій по званню”) – це справді один із тих самовідданих працівників народної освіти, найблагородніші риси. Працюючи в режимі гуманних стосунків, трактуючи дитину як найвищу цінність, письменник великої уваги приділяє гуманізації взаємин між учителем і учнем. У нарисі “Незварені яблука” стари й Лупина уособлює типовий образ такого вчителя, духовна краса якого, людяність і професіоналізм вагомо впливають на формування дітей.

С.Ковалів у кожному творі із шкільного життя звертається до образів учителів, їхніх вихованців, показуючи інколи непрості стосунки дітей з педагогами; проте завжди пропонує читачеві не художній експеримент, а відстояні, перевірені істини, підтверджені практикою педагогічної праці, досвіду. Письменника-педагога завжди непокоїло незнання учителем індивідуальних особливостей учнів. Ці проблеми й лягли в основу сюжету нарису “В остатній лавці”. Під час сухої й не зовсім цікавої розповіді із “святого письма” про Авеля і Каїна один з учнів поцілив іншому прямо в око злепком глини. Не розібравшись у тому, хто винен, учителька безглуздо карає Сеньку Чухрая, примусивши його три рази переписувати оповідання про братовбивство. Тонко розуміючись на нюансах дитячої психології, автор скрупульозно, з характерними психологічними подробицями, передає почуття хлопця, викликані цією подією: він “волів би півкірця сирої стоколоси на непоклепаних жернах і присадженім камені змолоти, ніж тим “задертим” пером майже до темного вечора шкрябати…То не будь-яка кара, то дійсний арешт” (С.422).

Своєрідний цикл творів про взаємини вчителя з дітьми ніби завершує оповідання “Додержали тайну” (1911). В ньому йдеться не стільки про методи навчання й виховання учнів, скільки про наслідки багаторічної сумлінної праці вчительки – директорки, “сіденької праведниці”, яка сорок років “світила живим образом усіх гарних прикмет для своїх вихованиць і завоювала заслужену загальну любов серед дітей і повагу старших, і якій “дівоньки заплатили її власним трудом” [59, 3].

Події, відтворені С.Ковалівим були типовими і для Західної, і для Східної України. До образу вчителя, із співчуттям показуючи його тяжку працю, гірку долю, знущання сільського начальства, часто зверталися белетристи кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Н.Кобринська “Задля кусника хліба”, 1889; В.Будзиновський “Диряві черевики”, 1887; Н.Кибальчич “Сумна пісня”, 1901; М.Черемшина “Хіба даруймо воду”; Д.Макогон “Перша посада” тощо). Письменники викривали й засуджували тогочасну систему освіти, відбивали “подекуди фотографічно враження з учительського життя” [82, 45], яке було добре їм відоме.

Учителі у С.Коваліва – високодуховні інтелігенти, правдоборці з вродженою культурою душі, з високими ідеалами, з палким бажанням вивести народ із темряви, з твердим переконанням у святості свого фаху і причетності до великих зрушень у свідомості українського громадянства. Тож не випадково зміну державних і суспільних обставин письменник пов’язував із “самоусвідомленням людини передусім у царині духу і національної самосвідомості” [21, 66].

Отже, тема вчительства у С.Коваліва охоплює широке коло проблем, пов’язаних з навчанням і вихованням дітей, молоді. Педагогічні нариси, оповідання на теми шкільного життя, які часто набувають питомих рис психологічної новели, не тільки через художні коди доносили до інших позитивні педагогічні ідеї, а й розвивали, урізноманітнювали атрибутику цих жанрів як своєрідних форм мистецько-психологічного аналізу.

Одно слово, С.Ковалів – справжній письменник і педагог. Йому притаманне внутрішнє відчуття дитини, любов до неї, глибоке знання її психології, інтересів і прагнень.

Тонкий і глибокий психологічний аналіз, позначений і традиційними, і новітніми формами проникнення у внутрішній світ дитини, тактовна подача матеріалу, порушення й розв’язання цілої низки проблем виховного характеру, відсутність надмірного моралізаторства, ненав’язливість, притаманна його творчій манері делікатність, уміння пробудити в читача співчуття і співпереживання – все це виразно характерні, художньо диференційні риси творів С.Коваліва з дитячої тематики.