Висновки

Ми розглянули художню творчість Стефана Коваліва в контексті розвитку української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття. Як бачимо, письменник належав до тієї когорти діячів української культури, які розширювали ідейно-тематичні кордони літератури, по-новому осмислювали дійсність і шукали новітні підходи до відображення життя тогочасного суспільства. Такі діячі намагалися показати істинне місце простої людини у складному процесі суспільних перетворень однієї з найскладніших епох в історії людства, що передувала буремним подіям ХХ століття.

Стефан Ковалів – типова для свого часу постать. Однак його творчість – самобутня й неповторна. Письменник правдиво змалював різні сторони життя тогочасного галицького суспільства. Воно, трагічне і разом з тим комічне, перебуває у безперервному русі.

У його творчості відображено Галичину в період бурхливого розвитку нафтової промисловості, інтенсивного проникнення капіталу до міста і села. Новітні процеси не могли не позначитися на долі кожного галичанина. Не треба забувати, що Стефан Ковалів мав неабиякий досвід на педагогічній ниві. Тому зміг ще глибше вивчити людську психологію і передати свої спостереження у творчості.

Письменник талановито зумів поєднати соціальне та індивідуальне, що надало його творам особливого звучання. Починаючи з чогось поодинокого, Стефан Ковалів поступово переходить до узагальнення. Це стало індивідуальним стилем його творчості. До широких узагальнень він ішов індуктивно, шляхом глибокого осмислення буденних сюжетів і явищ, через проникнення в їхні глибинні закономірності. Тому С.Ковалів передусім реаліст, однак не байдужий суддя пороків своєї доби: кожен сюжет, кожен образ проходить крізь призму його вразливого і чуйного серця, пройнятого глибокою любов’ю і співчуттям до свого пригнобленого народу та ненавистю до його експлуататорів, визискувачів.

Мала проза С.Коваліва доповнює тематичну палітру творів української літератури соціального змісту, відображає один з авторських аспектів її розуміння. Письменник насамперед порушує традиційну селянську тему, але показує в ній те, чого не могли відтворити через об’єктивні причини суспільно-історичного розвитку письменники ХІХ ст., – процес “розселення” селянства, різку його соціальну диференціацію, появу спролетаризованого прошарку, який не знав, до чого прикласти свої руки, але вже усвідомлював причини свого підневільного і злиденного становища. Відтак, торкаючись актуальних проблем селянського життя, письменник не відступає від суспільного детермінування особи, але й провадить художній аналіз психології особистості, заглиблюється у сплетіння думок, емоцій, настроїв, почуттів хлібороба, відтворює складний процес визрівання протесту в смиренній і терплячій душі селянина, показуючи таким чином соціальну зумовленість душевного складу своїх героїв (“Громадські промисловці”, “Суд”, “П’ятка”). І хоч психологізм тут ще екстравертний, але він свідчить про наближення С.Коваліва до психологічної прози.

Усвідомлення митцем того факту, що в реальній дійсності різні форми соціальних відносин тісно поєднані з мораллю, привело до тісного переплетіння в його творах соціальних, морально-етичних та філософських питань, а це, в свою чергу, зумовило низку змін у комплексі зображальних засобів: внутрішньо-психологічну наснаженість подій, лапідарність описів, застосування полілогів, внутрішнього мовлення (“Конокради”, “Віспар”, “Чічі”, “Риболови”).

Новаторські шукання приводять письменника до створення надзвичайно об’ємної галереї “різних зайд” – лихварів, гендлярів, здекуційників, війтів та інших ошуканців. Переборюючи тяжіння “дрібного факту” (І.Франко), С.Ковалів зумів надати йому значення типового явища, звинувачуючи не окремих “порочних” представників влади, а всю гнобительську систему, починаючи з місцевих “присяжних цуценьків” і кінчаючи “найсвятішим цісарем”.

Художній доробок С.Коваліва відбив і таку сторону селянської недолі, як вимушене залишення осілих місць і переїзд на чужину. Окремих творів на тему заморської еміграції письменник не написав, він розглядав її в контексті інших соціальних проблем, але тісно взаємопов’язаних і вагомих, в оповіданнях “Хто винен?”, “Американська крисаня”. Автора передусім цікавила психологія селянина, могутній вияв його української душі, яка дуже боліла при розставанні з рідною землею, з рідним народом, тому й знаходив адекватні форми для її відтворення: свіжа метафорика, позначена впливом чуттєвого синхронізму; імпресіоністичні пейзажі, суголосні настрою героїв, емоційно-експресивна лексика; діалоги, внутрішнє мовлення, які ще більшою мірою ліризували й драматизували оповідь.

Новаторство С.Коваліва у творах про “бориславське пекло” проявляється насамперед на змістово-тематичному рівні. За кількістю соціальної інформації вони навіть переважають твори І.Франка. Митець на суд читачів виводить весь синкліт нечестивців-підприємців та їхніх прислужників – орендарів, наглядачів, касирів, шинкарів, ревізорів, які коштом і страдництвом, чужою працею дороблялися величезного багатства, доводячи робітників, учорашніх селян, до тваринного існування.

Таким чином, мала проза С.Коваліва характеризується не так зміною тематики, як новою інтерпретацією вже раніше художньо опрацьованих тем та мотивів, але на новому рівні естетичного усвідомлення світу.

Творчість С.Коваліва є показовою в тому плані, що демонструє механізм стильової еволюції не лише індивідуальної манери митця, а й українського літературного процесу загалом, виявляючи головну особливість – нові якості не витісняють існуючі, а певним чином видозмінюють, трансформують їх, витворюючи реалізм нового рівня, в якому більшою чи меншою мірою втілилися елементи різних стильових тенденцій – натуралістичної, просвітительської, імпресіоністичної. Уже ранні твори С.Коваліва, написані в реалістичній манері, позначені впливом імпресіоністичної поетики (“Добрий заробок”, “Безконечний швіндель”, “Світ учить розуму”, “Дроворуб” та ін.); деякі з них повністю витримані в імпресіоністичному стилі (“Олекса Щупак”, “Заміть”, “Паска” тощо). Тут автор вивчає екзистенційний стан селянина в “межових ситуаціах” соціальної безвиході, “ситуаціях вибору”, художньо осмислюючи філософські категорії абсурду буття, страху, відчаю, страждання і смерті. Оповідь у дусі “потоку свідомості” доповнюється “потоком світовідчуття” в творах автобіографічного характеру – “Моя перша їзда силою пари”, “Завіщанє”, “Кум з маленької хати”, “Сільські звіздарі”, “На Дрімайловім пустарищу”, демонструючи здатність письменника оновлювати художнє письмо, реалістичну поетику, не цураючись модерністських знахідок.