Стильові модифікації малої прози Коваліва

В українській літературі в ХІХ-ХХ ст. починають рішуче руйнуватися канони “старого”, класичного реалізму, що не задовольняли потреб нової доби, народжуються якісно нові принципи художнього відтворення дійсності, які й зумовили наявність різних стильових елементів у реалістичній образній структурі, чим засвідчили неабияку складність і синтетичність самого реалізму цього періоду, універсальність його форми і змістову місткість.

Діалектика взаємовпливу різних художніх систем розширювала напрями багатолітніх художніх пошуків С.Коваліва-новеліста. Його поетиці було притаманне “уживання”, взаємозв’язки”, капілярне взаємопроникнення різних стильових тенденцій.

Жанрове розмаїття малої прози С.Коваліва сприяло збагаченню і розширенню естетичного освоєння реалій життя. Кількісно переважають оповідання, є новели, педагогічні нариси, образки з життя, ліричні етюди. Жанрова своєрідність позначилась і на способах моделювання образів у малій прозі С.Коваліва.

Окремі твори письменника то проростають пагонами натуралізму (“Добрий заробок”, “Чічі”, “Кого сеї неділі виб’ють”, “Мій похресник” тощо), то вбирають у себе кращі традиції психологічного реалізму (“П’ятка, “Громадські промисловці”, “Дрогобицький Найда” та ін.) або ж відповідають естетиці імпресіонізму (“Олекса Щупак”, “Заміть”, “Паска”, “Дроворуб”) чи струмують ліризмом і авторською схвильованістю, притаманною неореалізму (“Сільські звіздарі”, “Завіщанє”, “Хрущі” та багато інших).

Усе ж мала проза С.Коваліва здебільшого поєднує в собі елементи різних стильових течій, які співіснують і взаємодіють одна з одною. “В творчості митців яскравої індивідуальності, – зазначав М.Храпченко, – часто спостерігається не один, а кілька чітко виражених стилів.” [102, 97].

Тому з певною умовністю можна відносити творчість С.Коваліва до тієї чи іншої стильової течії, якщо послуговуватись при цьому “принципами переваги”, тобто брати до уваги не поодинокі, а визначальні факти, що виходять з основної стильової тенденції. Слушною видається думка В.Фащенка, згідно з якою, “стиль – категорія динамічна. Він протягом творчості письменника змінюється, залишаючись у чомусь основному сталим” [101, 173].

У художньому набутку С.Коваліва натрапляємо на оповідання, новели, нариси, образки, етюди тощо, які давали можливість митцеві відтворювати найсвіжіші події, відгукуватися на актуальні питання щоденного життя, осмислювати дійсність у складній стереометрії.

Перевага “малих жанрів” у літературі кінця XIX – початку XX ст. була історично й естетично закономірною, бо саме в цих жанрових формах могли знаходити свій художній вияв розум і настрої суспільства внаслідок притаманних їм мобільності і злободенності, що, звісно, не обмежувало їх пізнавально-узагальнюючих можливостей і функцій. Саме відповідністю тому “нервовому часові” пояснював І.Франко і продуктивність, і “універсальність” новелістичних жанрів у літературі вказаної доби [94, 524].

Спроможність малих форм бачити в окремому загальне, сконденсованість у них плинності й розмаху епохи в її прикметних виявах імпонувало С.Коваліву. Всю його творчість можна назвати великим епічним твором, у якому з гуманістичних позицій письменника-демократа й просвітителя відображено численні й драматичні факти письменникової сучасності.        Світобаченням С.Коваліва обумовлене жанрово-тематичне розмаїття його художньої спадщини, в якій превалюючою є традиційна, селянська тема. Діалектично поєднавши традиційне і новаторське, митець знайшов нові шляхи розширення здобутків попередників в освоєнні цієї теми, показав своєрідне трактування подій, героїв, реалій побуту, праці. Не відступаючи від суспільного детермінування особи, він провадить художній аналіз психології особистості, заглиблюється у сплетіння думок, емоцій, почуттів, настроїв хлібороба, відтворює складний процес визрівання протесту в смиренній і терплячій душі селянина, показуючи соціальну зумовленість душевного складу своїх героїв: Стефана Фасольки (“Громадські промисловці”), Томи Шрам’яка (“Суд”), Василя Хом’яка (“П’ятка”). І хоч психологізм у цих творах ще екстравертний, але він свідчить про наближення С.Коваліва до психологічної прози.

У художній техниці письма С.Коваліва помітно заявляють про себе імпресіоністичні прийоми. Звідси – наявність реалістичних тенденцій поряд з модерністськими.

Отже, письменник, спираючись на реалістичні традиції, художні здобутки своїх попередників і сучасників, наближався до “нової школи” українських письменників. Головні риси його художніх пошуків збігались з головними ознаками експериментальних шукань усієї прози кінця ХІХ – початку ХХ ст., в якій С Коваліву належить неабияке місце. Його художньо-творчий, тематичний, ідейно зорієнтований, вагомий внесок в українську літературу, в українську духовність – очевидний і безсумнівний.

У прямому зв’язку з новаторськими пошуками автора відбувається і внутрішньожанрове розгалуження оповідання, в якому чітко простежується новелістична тенденція, що виявляється в драматичній загостреності подій, у їх психологічній наснаженості, лапідарності описів, у застосуванні діалогів, полілогів, внутрішнього мовлення (“Суд”, “П’ятка”, “Конокради”).

Новаторські шукання приводять письменника до створення надзвичайно об’ємної галереї “різних зайд” – лихварів, здекуційників, війтів та інших ошуканців. Переборюючи тяжіння “дрібного факту” (І.Франко), С.Ковалів зумів надати йому значення типового явища, звинувачуючи не окремих “порочних” представників влади, а всю гнобительську систему, починаючи з місцевих “присяжних цуценьків” і кінчаючи “найсвятішим цісарем”.

Синтезуюча здатність творчого методу митця виразно проявляється у процесі дослідження його конкретних художніх творів, зокрема селянської тематики. С.Ковалів, широко експлікуючи епізод за епізодом із селянського життя, виступає передусім як суворий реаліст (“Здрячі”, “Зваричі”, “Дід Карита”, “Громадські промисловці”, “Наслідки непорадності”, “Два дні в Івановій хаті”, “Ян Кабатек” тощо). Проте в них вже відчувається прагнення автора не тільки показати, описати галицьке суспільство в період “бурхливого розвитку капіталізму в сільському господарстві” (П.Хропко) і відкриття нафти біля Борислава та Дрогобича, а й осмислити цей новий, досі незнаний світ і місце “маленької” людини в ньому як єдності природного й соціального начал, задуматися над сенсом подій, вчинків, моралі і того, що несе індустріалізація, як вона “впливає на різні рівні суспільства і на окрему душу” (М.Ткачук).

Тісне переплетіння соціальної, психологічної і філософської проблематики в творах С.Коваліва спричиняло до стильового синкретизму і багатства нараційних форм. Так, у настроєвому образку “Заміть”, ліричному етюді “Паска” потік свідомості доповнюється потоком світосприйняття.

Отож, стильові пошуки С.Коваліва є суголосними з основними тенденціями часу – поглибленням психологізму і посиленням ліризації. А це ще один крок у наближенні письменника до структури імпресіоністичної прози. Н.Шумило спостерегла, що прозаїки, що писали в натуралістичному ключі, також йшли по шляху посилення ліричного начала” [106, 258]. Проникнення авторської схвильованості в художню структуру посилюється в автобіографічних творах, написаних у 90-х – 900-х роках у формі ліричного світовідчуття, в основу яких покладено спомини (саме таку жанрову ознаку дає їм автор), художня реалізація яких здійснюється через відтворення індивідуальних переживань дитини, але крізь призму бачення зрілої людини. Письменник в них послідовно дотримується загального художнього принципу оповіді – стилізує їх під дитяче світосприйняття, безпосереднє, наївне, по-своєму глибоке, що легко і просто виливається в авторське і помітніше впливає на характер оповіді, – інтимізує, ліризує ії.

Таким чином, С.Ковалів йде в ногу з письменницькими пошуками доби: він, як і М.Коцюбинський, О.Кобилянська, М.Яцків, М.Чернявський, С.Васильченко, тяжів до зображення у формі потоку світосприйняття, що створювало можливість через враження, переживання художньо розкрити глибинні вияви психологічного і духовного світу людини.

У творчості С.Коваліва простежуються й такі риси, які суттєво відрізняють його від інших письменників – від натуралістів чи імпресіоністів. Це, зокрема, відчуття безперервної присутності автора, наявність відкритої авторської позиції, що вже не узгоджується з натуралістичним принципом об’єктивізму чи імпресіоністичною сконденсованою скрупульозністю у передачі первинних чуттєвих вражень. Тож у С.Коваліва дуже мало творів з повною елімінацією авторського голосу. У більшості з них відчувається митець не тільки з тонким хистом обсервації, а й людина з вразливою душею, чулим серцем. Авторські репліки, ремарки, резюме, оцінки зображуваного, хоч й зредуковані, все ж не сприймаються як нейтральні, вони майже повсюдно забарвлені в авторське чуття, овіяні ліричним флером.

Стилістичною своєрідністю позначена мова творів С.Коваліва. В ній – дух Галичини, вона адекватна змістові, формі творів, має чи не найважливіше значення у сприйнятті трагізму і песимізму української нації на межі століть. З повною впевненістю можна сказати, що кожний герой веде свою індивідуальну мовну партію. Мовлення персонажів надає особливого національного нюансу стилю творів С.Коваліва і водночас виявляє характери людей, особливості їх мислення.

Усе викладене дає підстави розглядати творчість С.Коваліва як органічну складову частину всього процесу модернізації художної свідомості в українській літературі на зламі століть, як чималий художньо-творчий вклад митця в духовну скарбницю української літератури, українського народу.

Пошуки С.Коваліва у малому епічному жанрі засвідчують його еволюцію від традиційного реалістичного письма до модерністського художнього моделювання дійсності. Новаторське стильове оформлення кращих зразків художнього письма С.Коваліва, яке визначалося різноманітністю суспільних, філософських і психологічних проблем доби, наближало його не тільки до “нової школи” в українській прозі кінця XIX – початку XX століття, але й склало незаперечно новий художній набуток у багатій, різнобарвній малій українській прозі того часу, якої, за словами І.Франка, не посоромилася б жодна із національних літератур у загальній системі всесвітньої художньої творчості.