§ 6.4. Гуманістична історіографія: її поширення в країнах Європи

Розуміння наукового знання епохи Відродження бере свій поча­ток з відокремлення гуманітарних наук від теології, відстоювання найбільшої цінності БПісііа Ьитапііаз. Предметом науки стали сфери людської діяльності, в яких концентруються всі достоїнства людини. Однією з визначальніших сфер наукового вивчення стала історія. У XV—-XVI ст. історичні книги користувалися великою популярніс­тю. Проте історія ще не стала університетською дисципліною — її розглядали переважно як рід літератури.

Головне в історичній думці досліджуваного періоду — усвідом­лення історії як такої. Середньовіччя, яке закріпило уявлення про історію як об’єктивний, надособистісний процес, мислило її як обу­мовлену Проведінням, історичний час —* як лінійний, векторний, такий, що не мав зворотного напряму. Проте дійсні факти ще пере­пліталися в історичних творах із подіями біблійної історії. Для гума­ністичної історіографії історичне завжди мислилося на певній часовій дистанції, розглядалося як минуле. Історіографія цього періоду створила зовсім нову світську концепцію історії, нову, більш близьку до наукової, періодизацію історії, яка в дещо зміненій формі зберег­лась до нашого часу.

Одне з найважливіших досягнень гуманістів -— початок наукової критики джерел. їх заклик “до джерел” (“асі Гоп(е$”) означав запе­речення методу схоластики, намагання виявити історичні реальності, відбиті в документах. Гуманістична історіографія зробила важливий крок уперед у справі розвитку історичної критики. У ній вперше почали розглядати "Середні віки¹’як особливий історичний період, якому і була присвячена більшість їхніх творів. Праці гуманістів були першою, початковою формою наукового знання історії, обмеженого і умовами епохи, і соціальним станом більшості гуманістів, і загаль­ним рівнем розвитку науки тих часів, проте їх ідеї стають основою сучасної історіографії.

У гуманістів виникла концепція “повороту історії”, яка сучасни­ми досліднііками (А. Ф. Лосєв) пов"язується з Петраркою: він першим заговорив про світлу античність і про очікуване повернення до забутого давнього ідеалу. Характерно, що це розуміння історії пронизувало всі сфери культури Відродження, знайшло відображення навіть в архітектурі. Досить згадати таких теоретиків архітектури, як Філілло Брунєлєскі і Антоніо Філарета. В їх аналізі розвитку архі­тектури виникає своя історіософія. Це засвідчує ще одну важливу тенденцію ренесансної історіографії — початок застосування історич­ного методу в дослідженні спеціальних дисциплін. Так, італійські гуманісти М. Фічіно та Дж. Пікко делла Мірандола в роздумах про релігію, намагались охопити майже всі її історичні форми. В поезії відрожувались античні традиції і переосмислювались жанри серед­ньовіччя (Людовіко Аріосто і його поема “Шалений Роланд”). Поряд із цим поглиблювався сам метод історичного пізнання, зокрема, щодо глибшого вивчення мов. Здійснювались переклади Біблії на латинську мову (Еразм Ротгердамський, 1469—1536), переклади античних мислителів і літераторів.

Особливістю гуманістичної історіографії було також намагання зрозуміти індивідуальне обличчя кожного античного мислителя, ціну-

валася не стільки абстрактна універсальність, скільки жива, конкрет­на особливість. Сучасний італійський вчений Е. Гарен у праці “Істо­рія у світогляді Відродження” пише про народження історії насам­перед як філології: як критичне усвідомлення себе та інших, усві­домлення відносин, побудованих на людських законах і відтворених силою розуму; як усвідомлення себе та інших у світі, створеному спільно та отриманому в усій його повноті, завдяки розпізнаванню всюди справ людських, і нарешті, усвідомлення самої цієї діяльності, її етапів та завоювань.

Усвідомлення змісту людської діяльності, набуття самосвідомості, полеміка із середньовічною схоластикою, виявлення власних харак­теристик свого часу порівняно з нею виступало в єдності почуття історії, яким володів гуманізм. Ці ідеї виражені також у поглядах філософів-гуманістів, насамперед Е. Роттердамського, М. Кузансько- го, французьких та іспанських мислителів. Вони мали вираження і в концепціях істориків. Ж. Боден у першій главі своєї книги “Метод, який полегшує пізнання історії” (15б6) підкреслював, що історія людей створюється людською волею, постійній зміні якої не видно кінця. Тому вивчати історію означало знову і знову виявляти і пізна­вати зміст цього творення, знаходячи у ньому взаємопроникнення практики і теорії.

У пошуках пояснення історичних подій, у звертанні до земних причин, людських мотивів, у намаганні раціонально пояснити історію гуманістична історіографія усвідомлює політику як особливу і важли­ву сферу людської діяльності, яка потребує спеціального вивчення.

З початку XVI ст. в історіографії виділяється школа, яка названа школою політиків. До неї належали політики за професією, які й історію розглядали переважно з політичної точки зору не лише тому, що бачили в ній засіб для досягнення певної політичної мети, а й тому, що вивчення історії для них було політичною школою. Вони намагалися зробити з історії певні політичні висновки. Але не по­одинокими були випадки, коли історик проводив в історіографії наперед визначену політичну схему.

Істориками-гуманістами політичної школи уважно вивчались праці античних істориків, уроки античної історії переносились ними на свій час. Роботи представників цієї школи написані італійською (вже не латинською) мовою, що дозволило ввести у вживання точні­шу історичну термінологію, чого бракувало письменникам -ритори­кам. До школи істориків-політиків належали Нікколо Макіавеллі (1469—1527) та Франческо Гвічгардіні (1483—1540);

Головна праця Н. Макіавеллі — багатотомна ‘‘Історія Флорен­ції” Йому також належать “Государ” та ін. Особливістю творчості Н. Макіавеллі була спрямованість до узагальнень: кожний факт його цікавив лише настільки, наскільки він міг бути матеріалом для висновку. Політична теорія, створена Н. Макіавеллі, в цілому повто­рює античних письменників. Його ідеалом виступало змішане прав­ління, у'якому народові мали належати певні права. До аристократії він ставився презирливо. Н. Макіавеллі звернувся до аналізу понять “народ”, ‘"нація”. Велику уьсгу приділяв військовій історії. Цікавим є реалістичний опис початку середньовіччя, який він пов’язував з падінням Римської імперії. Він робить одну з перших спроб висвіт­лення історії з точки зору політичної боротьби, за якою інтуїтивно відчував боротьбу класів.

Молодий сучасник Н. Макіавеллі — Ф. Гвіччардіні належав, на відміну від першого, до найзнатнішої династії Флоренції. Тому він обстоював зовсім інші політичні ідеї. Він теж написав “Історію Флоренції”. Але то був інший розгляд — не на тлі історії Італії, а в її внутрішніх спрямуваннях. Навіть обмежено демократичних рис, властивих Н. Макіавеллі, в цій роботі немає. Про народ Ф.Гвіччардіні пише з великим презирством. Його головна робота — “Історія Іта­лії”, у якій він повертається до гуманістичних традицій. Як історик, Ф. Гвіччардіні більший реаліст, аніж Н.Макіавеллі, але він зовсім пориває з “ідеєю блага”, вона замінюється “ідеєю держави”.

Гуманістична історіографія XVI ст. продовжувала дослідження біографічного напрямку. Зібранням біографій цієї епохи є відома книга Джордано Вазарі “Життя найвидатніших художників, скульпто­рів та архітекторів” (1550). У ніїї зроблено спробу розробити періо­дизацію історії мистецтв у Італії. Варті уваги і автобіографії, що з’являються в той час серед художників і письменників. Відома, наприклад, автобіографія скульптора Бенвенуто Челліяі.

У Франції та Англії першими історіографами-гуманістами були італійці. Так, у 1499 р. Людовік XII запросив гуманіста Павла Емілія з Верони та доручив йому написати історію Франції латинською мовою. Він написав “Десять книг про діяння франків”, дійшовши до 1488 р. При створенні своєї праці П. Емілій був змушений раху­ватися з рядом традицій, перш за все з існуванням у Франції офі­ційних хронік, складених з метою прославлення французької монар­хії. Нового матеріалу не було. Таким чином, історіографія Франції XVI ст. в цілому була більше пов’язана з середньовічними традиція­ми, ніж з гуманізмом.

В Англії таку саму роль запрошеного зіграв Полідор Вергілій, що створив історію Англії в 27 книгах. У деякому відношенні П. Вергілій був дещо більш вільним, бо в Англії не було авторитетних хронік. Він писав історію, ретельно добираючи новий історичний матеріал.

У той самий час, коли в Германії кінця XV — початку XVI ст. починає розвиватися гуманізм, назріває і великий рух соціально-релі­гійного характеру, починається Реформація. Оскільки за цих умов у сфері ідеології на перший план висуваються релігійні питання, то течія, що ставила б як одне з докорінних питань — звільнення істо­ріографії від церковного впливу, не могла мати успіху. Тому гума­ністична історіографія швидко переростає в історіографію реформації та контрреформації.

Це позначилось навіть на таких великих представниках німець­кого гуманізму, як Б. Ротгердамський, Й. Рейхлін, У. фон Гуттен. Проблеми підготовки релігійної реформації відіграють величезну роль в їх гуманістичних інтересах. Вони залишиш помітний слід в істо­ріографії, хоча самі й не були історіографами* Робота над давніми текстами, яку здійснили Е. Ротгердамський та Й. Рейхлін, усі впроваджені ними підготовчі прийоми історичної та філологічної кришки, робота над риданням правильних текстів — все це їхня велика заслуга перед наукою. Й. Рейхлін залишився в історії Германії в зв’язку із боротьбою проти знищення давньоєврейських книг, які він розглядав як джерело вивчення історії християнства. “Справа про єврейські книги” або “рейхлінівська суперечка” з теологами Кельнського університету точилась кілька років, позицію Й.Рейхліна в ній підтримали гуманісти різних країн.

З гуманістів, які водночас були істориками, можна назвати Беата Ренана (1486-—-1547). Він був другом Еразма, одним із найвидатніших гуманістів Германії, чудовим знавцем мов, що мав серйозну філоло­гічну підготовку. Б. Ренан написав працю ‘‘Історія Германії” в трьох книгах (1531) на основі першоджерел (переважно давньогерман­ських), добре їх цитував і з великою майстерністю критично аналі­зував. Але все таки він був більше збирачем і знавцем матеріалу, ніж істориком, узагальнень він не дав.

Демократична течія в Реформації знайшла відображення в творчості Себастьяна Франка (1499—1542). Його важливими працями були “Хроніка, літопис та історична Біблія від створення світу до 1531 р.”, “Хроніка Германії” (1538) тощо. С.Франк виступав не лише, як історик, а й як філософ, із незвичними на той час елементами історизму та діагіектшш. Реальний світ йому уявлявся відображенням дійсного світу ідеї. В основу філософії історії С. Франка покладено вчення про розвиток і прогрес. Розум він тлумачив як дійсний двигун історії.

Реформація внесла новий елемент в історіографію, підкорила її меті віросповідальної полеміки. Провідне місце посіла історія церкви, але її висвітлення носило тенденційний характер. Прикладом можуть бути “Магдебурзькі центурії” Матвія Власика (Флаціуса, 1520—1575), який був один час професором Віттенберзького університету. Метою цієї праці було довести, що спокон віку в церкві було не папське антихристове вчення про віру, а євангельське. '‘Центурії” мали вели­кий вплив на всю європейську історіографію церкви, як протестант- ську, так і католицьку. -

Формування національних мов та ініціація їх наукового вивчення

Сфера наукового інтересу мовознавців і літераторів епохи Відрод­ження значно розширилася, оскільки крім латинської мови у поле зору і вивчення включаються ще й інші, майже забуті, класичні мови, насамперед — грецька. Граматики і словники класичних мов пишуть Юлій Цезар Скалігер (1484—1558), Роберт Стефанус (1503—1559), його син Генріх Стефанус (1528—1598) та інші.

Велике значення для збереження текстів, нагромадження мовних матеріалів, для поширення знань мало виникнення книгодрукування. Зокрема воно позначилося в реалізації зрослої зацікавленості антич­ним світом: видавалися та коментувалися не лише давньоримські, а й давньогрецькі літературні пам”ятки.

Соціально-економічні зрушення суспільств Європи, особливо іта­лійського, істотно змінили мовну ситуацію *— національні мови набу­вали більшого соціального статусу, витістрючи латинь з ужитку. Увага філологів і літераторів звернулася до живих мов і тим вони стали на шлях, проголошений видатним поетом і літератором серед­ньовіччя Дайте Аліг’єрі на захист нової національної літературної мови — італійської. Перші роботи, присвячені народним мовам, пишуться ще латинню на взірець латинських граматик, що далося взнаки в розробці національної лінгвістичної термінології та в будові граматик національних мов.

Нові погляди на мову, їх класифікацію, які формувалися в той час, увібрали досвід видатних літераторів середньовіччя, зокрема,

К. Салютаті, Дж. Бокаччо. Все більша кількість живих мов стала предметом вивчення, яке підготувало матеріал для подальших уза­гальнень й висновків теоретичного характеру. Зокрема, французький гуманіст Гвілельм Постеллус звернувся до узагальнення питання про походження мов і їх спорідненість (1538).

Прокинулась зацікавленість східними мовами* головним чином семітськими (староєврейською, арабською, сирійською). Вивчення давньоєврейської мови, якою був написаний Старий Заповіт, мало значення для розвитку європейського мовознавства як підстава для знайомства з теоріями семітських вчених. Одним з наслідків цього було впровадження поняття кореня слова і суффіксів.

Колоніальна експансія європейців і здійснювані географічні від­криття були джерелами знайомства з невідомими досі народами та їх мовами. Це також сприяло пожвавленню лінгвістичних досліджень.

Мовне відродження східних слов’ян спиралося на граматичні описи церковнослов’янської мови. Московські книжники користува­лися південнослов’янськими компіляціями пізшювізантшських грама­тиків. Поширеним був, наприклад, так званий псевдодамаскін XV ст. “О восьми частинах слова”: авторство приписували Іоану Екзарху болгарському як переклад з грецької граматики Іоана Дамаскіна. Відомими і поширеними були праці сербського вченого Костянтина Граматика і візантійського вченого Максима Грека (1480—1556), що жив у Москві. Були й інші граматики, складені за грецькими та латинськими зразками.

В Україні та Білорусії церковнослов’янські книжні традиції були не такими міцними як в Росії. Боротьба за створення літературних української та' білоруської мов поєднувалася з боротьбою проти поль­ської шляхти, що намагалася покатоличити і сполячити ці народи. Початок відродження української та білоруської народних мов у літе­ратурі припав на XVI ст., коли білоруський учений Франциск Скори­на почав у Празі друкувати біблійні книги (1517—1519), перекладаю­чи їх з церковнослов"янської на мову “просту”, тобто ближчу до народної білоруської. Починання Ф. Скорини знайшло живий відго­мін на українських землях під Польщею і в Литовсько-руській держа­ві. Книги Ф. Скорини перероблялися на мову, ближчу до української народної мови такими діячами як Василь Жугаїв з Ярослава, Лука з Тернопіля, Дмитро з Зінькова та іншими. У XVI ст. у Москві і в Білорусії були відомі граматики українських авторів, видані у Львові, Вільні. Виникли словники, у яких застарілі та рідковживані церков- нослов^иянські слова і вирази^ іншомовні слова витлумачувалися “простою мовою”.

За початкування психології особистості в художньо-літературних і філософських працях

Художньо-літературна діяльність відігравала особливу роль у ви­значенні провідних тенденцій духовного життя епохи Відродження, сприяю™ розвитку концептуальних основ психологічного знання. Суттєві™ зрушенням, що визначало зміст психології цієї епохи, є те, що акцент уваги змістився від теолого-психологічного відношення до соціально-психологічних, міжлюдських відносин.

Психологія того часу була порівняно схематичною. Заперечуючи схоластику, вона несвідомо зберігала її сама. Це виявлялось у спробах побудувати психологічні системи на основі абстрактних категорій, за якими зникала реальна стражденна особистість. Спеціальна психоло­гія особистості лише започатковувалась.

Досвідний характер знань з психології грунтувався насамперед на з’ясуванні рушійних сил людської поведінки, які тепер вбачалися не у фаталістичному впливі ситуації, а в Тому, що людина сама Себе створює й цим визначає свою долю.

Помпезні маскаради, що мали поширення в різних країнах Євро­пи, показували людей у масках, за якими приховувались справжні обличчя. Цим створювались умови для усвідомлення психологічної проблеми: за зовнішністю постаті й поведінки слід шукати потаєнні мотиваційні надра людини, зрозуміти істинні рушійні сили її пове­дінки. Тим самим здійснювався перехід психології до вивчення моти­ваційного рівня діяльності людини. Оскільки мотивація має двоїстий характер (чинити або не чинити, чинити так або інакше), людині доводиться обирати, ставати на ту або іншу позицію (сторони моти­вації), Звідси в психології постала специфічна проблема — “боротьба мотивів” і самовизначення людини.

Основна мотиваційна суперечність вчинку розкривалась у тому, що мотивація виступає водночас усвідомленою і неусвідомленою. В епоху Відродження почали вивчати мотивацію в цій її суперечності, що сприйняло форму принципу залежності чи незалежності ситуації від людини. ,

Загальнокультурна орієнтація тлумачення кожної конкретної людини, як виняткового явища, як такої, що наділена високою інте­лектуальною та творчою силою, породила сприйняття індивіда як титана. Індивід, будучи сам титаном, сприймає титанічні претензії боку іншого титана, що оформлювалось у відношенні “Я” та “ін-

ший”. Здійснювана нігілядія “іншого” призводила до того, що вихід­ний титан втрачав у “іншому” опору й можливість продуктивної взає­модії.

Титанічна особистість Відродження у філософсько-психологічних працях розглядалася в її предметному універсалізмі й універсалізмі обдарованості. Доповнююча універсакізм сторона —- висока індиві­дуалізація особистості, її неповторність. Вона виражалася в творчій діяльності людини, виробленні психології творчості як типового продукту тогочасної культури. Титанізм містив первісну суперечність між універсалізмом та індивідуалізацією, що породжувала внутрішню боротьбу титана. Ці мотиви вперше було висвітлено в “Божественній комедії” Дайте, зокрема в переживаннях Фауста. Фаустівська душа вбирала ці великі суперечності й як титан витримувала їх. Звідси й найважливіша проблема психології Відродження -— боротьба моти­вів — розкривалась через своєрідність розуміння добра та зла й визнання того, що добро обов’язково криє в собі зло. Ідеї про само­визначення добра можна знайти у працях М. Казанського, в яких висвітлювалася психологія нескінченного боріння людини із самою собою. Лише пройшовши через ці боріння, вона переконується, що її боротьба мотивів дала результати.

Змалювання людини із загострено-однобічних та піднесених позидій як ідеальної або порочної та розгляд відповідних форм міжо- собистісного спілкування спричинили появу психологічних утопій (за задумом — соціальних), у яких діють досконалі особистості — герої.

Наприкінці епохи Відродження титанізм дедалі більше набуває моральної розбещеності. Величезні досягнення у творчості контрас­тують з пропагуванням неприкритого індивідуалізму, який широко виявляється в “титанічних” злочинах, боротьбі всіх проти всіх — за владу, панування, багатство, гроші тощо. Індивідуалістично настроєна особа зображується як окремий титан, який протиставляє себе всьому світу. Титанізм розвінчує себе також культурно. В. Шекспір у вчинках героїв своїх трагедій показує приреченість титанізму: титан хоче подо­лати іншу особу як ворога, але цим руйнує коріння свого буття.

Титанізм епохи Відродження заперечує себе в моральній злиден­ності. Гідність людини, що побудована на грунті індивідуалізму, зникає, немов сон. Увесь світ, життя, людські прагнення до могутньої влади над іншими — це тільки сон. Такого висновку доходить Просперо, формулюючи та реалізуючи нові моральні принципи.

Контрольні питання і завдання

1. Схарактеризуйте термін “Відродження” та особливості культу­ри періоду, що ним позначається.

2. У чому полягають головні риси гуманізму як духовної течії та хто її представляв?

3. Які найсуттєвіші зрушення в освітніх процесах цього періоду вам відомі?

4. Який вигляд мала дисциплінарна будова наукових знань, успадкованих від середньовіччя, та які концепції щодо неї існували?

5. Перелічіть найвидатніші досягнення в розвитку європейських математичних знань.

6. У чому полягала сутність вчення М. Кузанського про Всесвіт?

7. Схарактеризуйте головні етапи створення геліоцентричної системи світу

8. Дайте характеристику наукової діяльності М. Коперніка.

9. Якими досягненнями збагатилася механіка в розглядуваний період, назвіть їх творців?

10. У чому відмінність ятрохімічного напрямку досліджень від алхімічного?

11. Які напрямки досліджень стали визначальними в пізнанні живого?

12. Назвіть найважливіші географічні відкриття цього періоду.

13. Які галузі географічного знання розвиваються в цей період?

14. Схарактеризуйте сутність концепцій катастрофізму та уніфор- мізму.

15. Які особливості властиві історіографії періоду Відродження?

16. Розкрийте зміст наукового спадку Флорентійської школи політиків.

17. У чому полягала особливість гуманітарного пізнання в Герма­нії в умовах Реформації?

18. Які об’єктивні фактори стали визначальними для розвитку мовознавства?

Розділ 7

НАУКА І ТЕХНІКА ГАЛІЛЕЄВОГО ПЕРІОДУ (60-ті роки XVI ст. -— 40-ві роки XVII ст.)

§ 7.1

Практичні передумови розгортання наукового пізнання.

Набуття наукою активних форм пізнання.

Зрушення в освітянській підготовці кадрів нової науки.

Подальший розвиток вчення М. Коперніка.

Галілео Галтей — творець нового природознавства.

Новій науці — нова філософія (Ф. Бекон, Р. Декарт). Класифікація наук Ф. Бекона та Т. Гоббса.

§7.2

Вплив зміни характеру наукового пізнання на розвиток матема­тики.

Динаміка — новий щабель розвитку механіки.

Формування нових галузей науково-технічного і фізичного знання.

§7.3

Нові досягнення хімії на грунті взаємодії хімічного ремесла та тео­ретизуючої алхімії.

Експериментальні дослідження рослин і вищих тварин.

Опанування досягнень Великих географічних відкриттів. Концептуальні підходи до пояснення геологічних явищ.

§ 7.4

Поглиблення інтересу до вивчення історичних джерел.

Намагання створити раціоналістичну історію та соціологію. Диференціація мовних досліджень.

Становлення наукової психології

§ 7.1. Практичні передумови розгортання наукового пізнання

XVII ст. для більшості європейських держав було століттям пере­моги нових економічних —капіталістичних — відносин. Але в нашо­му розгляді історії розвитку наукових і технічних ідей, становлення науки як культурного феномену ми змушені зробити крок назад, в останню третину XVI ст., аби зрозуміти особливості нового періоду. Цей період може бути обмеженим роками житія та діяльності Галілео Галілея (1564—1642) як такої особи, котра в історії науки та техніки уособила найсуттєвіші зміни та досягнення науки, що змістовно визначили її новий історичний період після епохи Відродження. Це був період розгортання наукової революції, засади якої склалися в працях попередників Г. Галілея— М. Коперніка, Дж. Бруно та ін.

Отже, розглянемо історичний інтервал часу від 60-х років XVI ст. до 40-х років XVII ст. Якщо мати на увазі початок цього періоду, то можна сказати, що домінував економічний фактор. XVI ст. відкри­ло період розвитку суспільства, що характеризувався піднесенням матеріального виробництва та економічних відносин від ремесла до промисловості V формі мануфактури.

Наукова революція на першому етапі свого розгортання спричи­нила промисловий підйом кінця XVI ст. — початку XVII ст., який, в свою чергу, був необхідним для наступного етапу наукової рево­люції XVII ст. Через обмеженість ресурсів, які задовольняли еконо­міку середньовіччя (насамперед, деревини), велися інтенсивні пошуки нових ресурсів і нових технічних прийомів. Нестача деревини як пального та сировини для інших побутових потреб проявилась в ^ гострій лісовій кризі, що охопила Голландію та Англію в кінці XVI ст. Потреби все ширше задовольнялися використанням кам’яного вугіл­ля, що видобувалося з давньоримських часів. Відповідно зростала потреба в технічних пристроях для розробки вугілля. При підземному видобуванні вугілля та інших корисних копалин з XV—XVI ст. у Чехії, Саксонії, Англії почали застосовувати дерев’яні лежневі колії. Вантажні візки рухалися по дерев’яних коліях за допомогою коней. З метою розв’язання проблеми розробки вугілля в більш глибоких копальнях був запозичений досвід роботи металевих рудників, що потребувало вдосконалення насосів. Цілеспрямований пошук і розробка двигунів визначали нову тенденцію в розвитку техніки і механіки. Річ у тім, що мануфактури, які розвивалися, потребували все більших витрат енергії для роботи агрегатів і механізмів. Для того щоб підтримувати роботу верстата, вже було недостатньо мускульної

сили робітника, а потрібен був досить сильний двигун. Таким став водяний двигун.

Бурхлива винахідницька діяльність стала визначальною особли­вістю історичного періоду, що розглядається. Внаслідок того, що розвиток суспільного виробництва узаконив прибуток, змінилося сус­пільне ставлення до всього нового. З’явилася можливість “купівлі- продажу” наукових ідей та технічних знахідок. Кінець XVI ст. — початок XVII ст. був часом появи перішіх “продавців"-прожектерів, що згодом отримали назву винахідників. Вони не лише розповідали про чудові машини, а й створювали їх за певну винагороду. Такою людиною був, наприклад, Корнеліус Дреббель (1572—1634), який побудував підводний човен. Винахідництво виходило за межі потреб виробництва своєї епохи і давало поштовх для розвитку нових галузей техніки.

Розвиток мануфактурної тєхщки, приладобудування тощо, з од­ного боку, та розвиток природничо-наукових знань, з іншого, вплива­ли на стан технічних знань. Але поки що вони не виходять на рівень наукової системи.

Набуття наукою активних форм пізнання

Завдання технічного прогресу вирішувались не лише силами винахідників, а й при активній участі вчених. Багато учених були одночасно інженерами і конструкторами. Наприклад, С. Стевін займався гідротехнікою, Н. Тарталья — балістикою, Дж. Кардано — теорією механізмів, Й. Кеплер і Г. Галілей конструювали зорові труби. Великі філософи і вчені Ф. Бекон, Р. Декарт та інші очікували від союзу науки і техніки великих благодіянь для людства. Поступово визрівали радикальні зміни у відносинах між наукою і технікою.

Участь у розв’язанні практичних технічних проблем збагачувала вчених новим досвідом, завдяки жому було створено нові підходи в науковому пізнання, зокрема — використання приладів. Створення приладів як одного з засобів розвитку наукового пізнання залежало від рівня технічної озброєності суспільства. Кінець XVI — початок XVII ст;. — час створення мікроскопа, що дає великий поштовх пізнанню невидимого досі світу живих організмів — мікробів. На початку XVIІ ст. створені підзорна труба та телескоп, а вже у другій половині цього століття голландські оптики впроваджують торгівлю ними. Близько середини XVII ст. був створений інструмент для вимі­рювання атмосферного тиску — барометр тощо. Впровадження технічних засобів у сферу наукового пізнання надало йому нового

характера, спричинило виникнення експерименту як провідного методу.

Виникнення експериментального наукового пізнання стає найзначнішою подією наукової революції XVI-—XVII ст. Воно було уможливлено принциповою зміною статусу механіки в пізньому середньовіччі. До певного часу (XIV ст.) технічні пристрої, прилади тощо сприймались як мистецтво омани, “чудо”, а не як засіб пізнан­ня, аргумент у науковій дискусії. Але згодом з'являється теоретична світоглядна основа для розгляду винайдених людиною пристроїв не як сторонніх, чужорідних природі, а як однорідних, тотожних їй. Тому з^мявилася можливість бачити в експерименті засіб пізнання природи.

Важливою передумовою експериментального наукового пізнання було створення необхідних умов для точного вимірювання. У науці аж до епохи Відродження вважалося неможливим будь-яке точне вимірювання. Згодом наукове пізнання виступає як практичне кон­струювання об’єкта, тобто власне експеримент, у якому суб’єкт зав­жди активний.

Зрушення в освітянській підготовці кадрів нової науки

Для того щоб з’ясувати умови, за яких виникла експерименталь­на наука, потрібно врахувати всі культурні особливості історичного часу і духовний клімат, який відтворювався в закладах освіти.

Програма викладання в університетах носила переважно гумані­тарний характер і не могла задовольнити зростаючі потреби у підго­товці кваліфікованих спеціалістів у галузі техніки. З кінця XVI ст. в італійських університетах помітно зросла фізико-математична підго­товка, що було пов’язано з викладацькою діяльністю Г. Галілея,

Е. Торрічеллі та інших видатних учених.

Економічний підйом, розвиток торгівлі, зростання ‘‘попиту” на наукове розв’язання практичних завдань зумовили необхідність підго­товки спеціалістів природничо-технічного профілю. Внаслідок цього були створені навчальні заклади особливого характеру, відмінні від університетів. Наприклад, Коллєдж де Франс (заснований у 1530 р.) мав широкий контингент учнів, у ньому викладалася математика, астрономія, фізика, географія. Математики Грехем-колледжа (Англія) / у кінці XVI ст. відкрито спілкувалися із суднобудівниками та море­плавцями королівського флоту.

Із виникненням і розвитком нової науки, що набирала сили з поширенням експериментального методу та з усвідомленням необ-

хідності єдності експерименту та теорії, теорії та практики в цілому, створювались академії як об’єднання природознавців.

Людиною, яка на початку XVII ст. усвідомила цю необхідність і звернулась із гарячим закликом до вчених і правителів, був філософ і громадський діяч, лорд-канцлер Англії Френсіс Бекон. Він запро­понував створиш наукову організацію, яка б діяла як колективний орган. Її завдання, як зазначав він сам, полягало в тому, щоб озброїти людство зброєю пізнання та дії — логікою “Нового органона”. Ф. Бекон дав науці новий напрямок розвитку і пов’язав його з прогресом матеріальної діяльності. Він, мабуть, першим розглядав науку, з одного боку, як систему наукового пізнання, а з іншого — як вид наукової діяльності з його власною організацією.

Подальший розвиток вчення М. Коперніка

Першим, хто по-справжньому оцінив значення роботи М. Копер­ніка, був Дж. Бруно. У своєму творі “Про нескінченність, Всесвіт і світи” він писав, що в нескінченному просторі є нескінченна кількість тіл, подібних до нашої Землі і нашого Сонця, і жодна з них не знаходиться у більшій мірі в центрі Всесвіту, бо він нескін­ченний, а тому не має ані центра, ані краю, ані верху, ані низу. їх мають, за поглядами Дж. Бруно, лише сйнченні світи, де існують деякі певні центри, якими є сонця і вогні, навколо яких обертаються всі планети, землі, води, подібно до того, як навколо сусіднього нам Сонця існують сім планет. Кожна з цих зірок, або цих світів, обер­таючись навколо власного центра, здається їх жителям міцним і стійким світом, навколо якого обертаються всі зірки як навколо центра Всесвіту. Таким чином, немає тільки одного світу, тільки однієї Землі, тільки одного Сонця, але існує стільки світів, скільки ми бачимо навколо нас виблискуючих світил.

Розвиваючи ідеї Коперніка, Дж. Бруно пішов набагато далі. Він доводить необхідність прийняття ідеї нескінченності світу вже як філософ. М. Копернік, а потім Дж. Бруно спростували принципи, на яких будувались перипатетична фізика та космологія. Усі поняття античної науки (тіло, рух, форма і матерія як пасивне та активне начало тощо) отримали принципово новий зміст, протилежний старо­му.

Учення М. Коперніка дістало математичне підтвердження в пра­цях німецького астронома, механіка і математика Погана Кеплера (1571—1640). Маючи в своєму розпорядженні результати спостере­жень М. Коперніка, здійснивши самостійно велику кількість нових спостережень, Й. Кеплер блискуче розвинув учення, яке вщ сам називав “коперніковою астрономією”. Важливими аргументами на користь геліоцентричної системи стали три знаменитих закони Й. Кеплера. Сутність цих законів така.

1. Кожна планета рухається по еліпсу, в одному з фокусів якого знаходиться Сонце. Сонце, за Й. Кеплером, є джерелом сили, що рухає планета.

2. Кожна планета рухається у площині, що проходить через центр Сонця, причому радіус-векгор, проведений від Сонця до планети, в однакові проміжки часу описує однакові площі.

3. Квадрати часу обертання планет навколо Сонця відносяться між собою як куби їх середніх відстаней від Сонця.

Боротьба за зміцнення системи М. Коперніка була важкою не тільки тому, що протилежну, геоцентричну, систему світу Птолемея підтримувала церква, а й тому, що система Коперніка встановила кінематику Сонячної системи і не була достатньою мірою обгрунто­вана фізично (динамічно), не були з’ясовані причини руху планет навколо Сонця, не були ще точно відомі справжні орбіти планет. На тому ступені розвитку геліоцентрична система Коперніка являла собою перше наближення до істини У зв’язку з цими обставинами проти визнання її об’єктивної істинності виступали не лише представники церкви, а й навіть окремі представники нової науки. До них належав видатний чеський астроном Тихо Брате (1546—1601), учитель Й. Кеплера. Він не зумів побачити в системі Коперніка того нового, прогресивного, що в ній було, а, беручи до уваги її недос­татню фізичну обгрунтованість, заявив про незгоду з нею.

Т. Брате, виходячи із законів руху арістотелевої фізики і не знаю­чи закону інерції, назвав копернікову систему фізичною безглуздістю. Тому Т. Брате створив свою систему світу, здцно з якою навколо Сонця обертаються всі планети за винятком Землі. Навколо ж Землі обертається Сонце з усіма планетами. Тобто він створив систему світу, яка стоїть між системою Птолемея і М. Коперніка.

Галілео Галілей — творець нового природознавства

Не буде перебільшенням ролі та значення особи такого вченого, як Г. Галілей, якщо ми візьмемо за основу розгляду його власні досягнення з метою характеристики науки досліджуваного періоду. Діяльність Г. Галілея важлива в тому відношенні, що його астроно­мічні відкриття, які забезпечили перемогу геліоцентричної системи, були складовою частиною інших пошуків, насамперед в різних галу­зях фізики. Це зробило Г. Галілея одним із засновників наукового природознавства. Г. Галілей не тільки завершує наукові зрушення ст., а й створює риштовання наукової революції, перехід до ст.

Галілео Галілей народився 15 лютого 1564 р. у м. Піза в родині музиканта. 1581 р. він вступив до Пізанського університету для вивчення медицини, але захопився математикою, механікою, фізикою та астрономією. Учителем великого Г. Галілея був Останіо Річі, меха­нік. У домівці Г. Галілея була механічна майстерня, а сам він не лише викладав в університеті, а й давав на дому уроки з прикладної механіки та фортифікації. Г.Галілей велику увагу приділяв роботі в механічній майстерні, досяпіш певних результатів у розробці приладів наукового пізнання (наприклад, перший оптичний телескоп хЗ, х32), у техніці вимірювання. З 1589 р. І\ Галілей очолював кафедру мате­матики Пізанського університету. Його ім’я стає відомим серед іта­лійських математиків після того, як він написав праці, де подано методи розрахунку центра ваги тіл різної форми як продовження робіт Архімеда.

З 1592 р. Г. Галілей стає професором Падуанського університету. Вісімнадцять років життя у Падуї виявились найпродуктивнішими. Саме тут він зайнявся проблемами, копернікової теорії, написав свої найважливіші праці: “Діалог про дві системи світу — Птолемеєву та Копернікову” (“Діалог”) і “Бесіди та математичні докази, що стосуються двох нових галузей науки, які належать до механіки та локального руху” (“Бесіди”)- Обидві праці написано у формі бесіди між трьома особами— Сальвіаті, Сагредо та СімплІчіо. Автор спирав­ся на нову для того часу світоглядну систему та нову філософську методологію, що спростовувала авторитаризм у науці.

Для того, щоб показати об’єктивну істинність системи М. Копер- ніка, треба було спростувати закони руху фізики Арістотеля, за якими тіла, що перебувають у русі без будь-якого впливу ззовні, прагнуть до стану спокою. Тому всі рухомі тіла в земній атмосфері, жорстко не зв’язані з Землею, мусили б відставати від Землі під час її обер­тання навколо осі. Це заперечення М. Копернік спростував філо­софськими міркуваннями. Підтвердити припущення М. Коперніка взявся Г. Галілей. На основі багатьох проведених дослідів він уста­новив один із основних законів динаміки — закон інерції, згідно з яким тіла зберігають стан руху і без впливу зовнішніх сил зовсім не переходять до спокою або якогось іншого стану. На основі цього закону Г. Галілей встановив, що при рівномірному і прямолінійному русі будь-яких тіл явища відбуваються на них так само, як і на тілах, що перебувають у стані спокою. Внаслідок того, що Земля обертаєть­ся навколо своєї осі досить повільно, її рух можна вважати приблизно рівномірним і прямолінійним.

Метод експерименту Г. Галілей використовував для спростування загальновизнаного. Це були чи не найперші експерименте в новій науці. Вони відрізнялися від експериментів схоластів XIII ст. пере­дусім тим, що були більше дослідницьким!!, ніж ілюстративними, а ще більшою мірою — своїм кількісним характером,, який дозволив пов’язати їх з математичною теорією.

Математичне пояснення експериментів Г. Галілея над тілами, що падають, виявилось важтіивіїїщм, аніж самі досліди. Г. Галілей вико­ристав певні математичні ідеї, поєднуючи їх з точним експериментом. Тим самим він створив перший образчик методів сучасної фізики, які успішно розвивалися в майбутньому.

1600 р. за допомогою спеціально сконструйованого телескопа Г. Галілей зробив блискучі астрономічні відкриття. Перші ж спосте­реження Місяця показали, що цей супутник Землі не має гладкої кулеподібної форми: на його поверхні є велика кількість западин і гірських хребтів, висота яких сягає 7 км (це становить величину, близьку до сучасних оцінок). Проте найвизначнішим відкриттям, яке зробив Г. Галілей і яке безпосередньо підтверджувало систему світу М. Копер ніка, було відкриття супутників Юпітера в 1610 р. Через кілька місяців Г. Галілей зробив ще два великих відкриття, які також підтверджували систему М. Коперніка. Це відкриття фаз у Венери і плям на Сонці.

Грунтовна критика Арістотеля, здійснена Г. Галілеєм, сприяла відкриттю заново Демокріта та його атомістичної теорії. Увагу нау­кового світу привернув до себе освічений математик і філософ П’єр Гассенді (1592—1655). Він був видатним астрономом (першим спостерігав рух планети Меркурій) та одним із засновників метеоро­логії (першим вивчав північне сяйво). П. Гассенді не лише відродив старі атомістичні теорії Епікура та Лукреція, а й переробив їх учення, куди ввійшло все те нове, що було знайдено в епоху Відродження. Атоми, за П. Гассенді, являли собою частки, що мають масу та інерцію й рухаються в порожнечі, існування якої довів Г. Галілей. Визначення атомів, дане П. Гассенді, дуже схоже на те, що пізніше (через 50 років) дав І. Ньютон.

Новій науці — нова філософія (Ф. Бекон, Р. Декарт)

В епоху створення нової науки започаткувалась також нова філо­софія. Її творцями можна з певністю вважати Френсіса Бекона (1561—1626) та Рене Декарта (1596—1650) — двох видатних філот софів, що стояли на перехресті середньовічної та сучасної наук. За

масштабом своїх знань вони були універсалами, які вже бачили можливості пізнання та мали на меті показати їх людству. Обидва мислителі займалися розробкою науковою методу, хоча їхні уявлення про нього були відмінні.

Час Ф. Бекона — час великих відкриттів, які не були оцінені його сучасниками. Вони стали зрозумілими лише тоді, коли їх резуль­тати, зростаючи від століття до століття, ставали вирішальними факторами людського поступу. Саме тоді закладалися основи сучас­ного природознавства, передумови розвитку техніки, що зумовили промисловий переворот в економічній сіруктурі суспільства, подаль­ший розвиток суспільства на індустріальній основі. Це був час взає­модії нової науки, нового мислення, нової філософії. У пошуках нового світогляду, який би міг протистояти схоластиці Арістотеля, мислителі зверталися до природи.

Ф. Бекон був одним із творців доктрини природничої філософії, яка враховувала експериментальне пізнання, що народжувалось. Свої узагальнення, пов’язані з передбаченням великої ролі науки в житті людства, з пошуком ефективного методу дослідження, із визначенням перспектив розвитку науки та її практичного застосування, Ф. Бекон виклав у незакінченому трактаті “Велике відновлення наук”, части­нами якого були “Про гідність та примноження наук” (1623), “Новий органон, або Істинні поради для витлумачення природи” (1620), та у циклі праць, що стосувалися природничої історії, окремих явищ і процесів природи. Беконівський метод полягав в отборі матеріалу, проведенні експеріментів в широкому масштабі та знаходженні результатів, виходячи з' найбільшої маси очевидних даних. Ф> Бекон переніс із природознавства у філософію та детально розробив аналі­тичний дослідний метод. Ф. Бекон займався розробкою індуктивного методу, підкреслюючи його практичний бік — використання для удосконалення ремесел. На противагу античним і середньовічним цінностям Ф. Бекон стверджує нову цінність науки. Наукою слід займатися не заради цікавої забави, вона не може бути метою сама по собі, мудрістю заради мудрості. Кінцева ідея науки — винаходи та відкриття. Мета винаходів — користь для людини, задоволення потреб людини, поліпшення рівня життя. Тільки це і є наука. І якщо наука мало просувалася вперед порівняно з минулими часами, то це тому, вважав Ф. Бекон, що давались неправильні критерії оцінки того, з чого складаються досягнення науки та її мета.

Разом з іншими великими вченими і філософами XVII ст. Р. Декарт шукав загальний метод мислення, який дозволив би робити винаходи і виявляти наукову істину. У системі Р. Декарта, яку він виклав у праці "Міркування про метод” (1637), робився наголос на дедуктивній логіці та математиці. Р. Декарт — яскравий представник раціоналізму, вчення, згідно з яким розум (теоретичне мислення) є не лише вищим порівняно з чуттєвим ступенем пізнання світу, а й являє собою самостійне джерело знань. Чуттєве сприймання зовніш­нього світу не визнавалося раціоналізмом як джерело теоретичних висновків науки, які б мали загальне та необхідне значення як, наприклад, аксіоми геометрії. Р. Декарт. вірив у дедукцію як правильний науковий метод пізнання, а також у гостроту проникли­вості чистої інтущії. Він стверджував, що, володіючи ясною думкою, можна відкрити все раціонально пізнаване, експеримент при цьому виступає, головним чином, як допоміжний засіб дедуктивної думки.

Формулюючи перше правило свого методу, Р. Декарт зробив спробу визначити ознаки істини та вказати її критерії. Наукове знання, за Р. Декартом, має бути побудоване як єдина система, а не як збірник випадкових істин, яким вона була до того часу. Непо­хитною основою такої системи мало стати очевидне твердження. Р. Декарт мріяв про перевтілення всіх наук за допомогою математи­ки. У цей період єдина наука про природу мала систематичну будо­ву — механіка, а ключ до розуміння механіки давала математика. Завдяки тому вона стала найважшівішим засобом у розумінні Всесві­ту. Математика зі своїми переконливими ствердженнями була чудо­вим прикладом того, що в науці можна знайти істину. Отже, меха­ністична філософія того періоду називала математику царицею наук.

Розуміння світу як гігантської системи тонко сконструйованих машин, передбачало у Р. Декарта принципову відмінність між природними і штучними (створеними людиною) предметами, явища­ми, на противагу античній та середньовічній науці. Якщо світ — механізм, а наука про нього — механіка, то пізнання є конструю­ванням певного варіанта машини світу з простих начал, які знахо­дяться в людському розумі. Інструментом цього конструювання мав бути метод, який би перетворив наукове пізнання з кустарного промислу в промисловість, із спорадичного пошуку істини в систе­матичне і планомірне знаходження її.

Р. Декарт плідно займався математикою та фізикою. Активно захищаючи і розвиваючи вчення М. Коперніка, Р. Декарт відіграв подібну роль у космогонії, де першим намагався побудувати систему поглядів, що пояснювали “механізм” світу. Тому не випадково, що його твори були занесені в папський індекс “заборонених книг”. Досліджуючи оптичні ефекти, Р. Декарт відкрив і довів закон залом­лення світла. Багато часу він відводив медицині й анатомії, вивчав їх за книгами давніх учених, безпосередньо на тваринах. Р. Декарт сам зробив спробу дати узагальнююче пояснення усіх явищ природи та змалювати картину всієї дійсності, розпочинаючи з руху небесних тіл і закінчуючи фізіологією тварин і навіть людини. Учення про сутність матерії та закони її руху Р. Декарт вважав основою, на якім має будуватися наука про природу: “Дайте мені матерію і рух і я побудую світ”.

Всесвіт, згідно з концепцією Р. Декарта, не завжди знаходився в сучасному стані. Первісний стан — найменші частинки, що хао­тично рухаються, —- йшов від Бога, далі світ розвивався за своїми законами. Оскільки матерія наповнювала весь простір, то рух части­нок відбувався по замкнених траєкторіях (великі та малі вихорі). З часом, внаслідок зіткнення та тертя, утворювалися округлі частинки середньої величини (їх дією Р. Декарт пояснював тяжіння), проміжки між якими заповнювали більш дрібні частинки. Внаслідок з’єднання останніх (частинки першого елемента, за термінологією Р. Декарта), утворюються частинки третього елемента — відносно великі, різно­манітної форми.

Спираючись на ці уявлення, Р. Декарт намагався дати пояснення фізичних і хімічних явищ: теплота —рух частинок третього елемента, світло — тиск, шо передається частинками другого елемента від джерела світла до ока, магнітні явища —вихор навколо магніту з частинок першого елемента тощо.

Р. Декарт, як і Ф. Бекон, але дещо з інших засад, обгрунтовував необхідність створення нової “практичної філософії”, за допомогою якої можна було б поставити на службу людині, “господарю та госпо- дину природи, міць та дію вогню, води, повітря, зірок, небес та всього іншого, що нас оточує”.

Ф. Бекон і Р. Декарт сприяли піднесенню авторитету експери­ментальної науки. З цього часу нова натурфілософія, а не схоластична філософія стала центром уваги та дискусій.