§ 4.3. Розквіт арабської алхімії

Арабське середньовіччя було знайоме з перекладами алхімічних праць грецьких і латинських авторів (до VII сг.). Центрами пере­кладацької діяльності були Академія в Джунді, Шапурі, Едем у Месо­потамії (V ст.), Ємез у Сирії (IV—VII ст.). Стають відомими версії перекладів алхімічних вчень Зосима і псевдо-Демокріта.

У VIII—XI ст. з’являються арабські хіміки, які перейняли і розвинули знання античних вчених. За часів халіфів Омара, Гаруна ар-Радшда і аль-Мамуна працювали персидські, індійські, олексан­дрійські вчені. З IX ст. з’являються власне арабські твори (Сирія, Ірак). Замість грецько-латинської назви “хімія” араби ввели назву “алхімія”; У трактатах принца Халіда (VII ст.) уперше вжито саме слово '‘алхімія”. Халід виготовляє імітацію золота. З’являються алхі- мічні тексти під ім’ям монаха Маріана, учня Стефана Олександрій­ського. Листування Халіда і Маріана вважається першим арабським алхімічним текстом, що перекладений латинською мовою.

Звернення до алхімії арабів — це звернення не тільки до гео­графічно іншої системи поглядів (порівняно з європейськими), а й до суттєво іншої діяльності, насправді хімічної. Технологічні знання арабів в умовах ісламу (визнання суто людської природи Пророка) залишилися без впливу неоплатонізму.

Головне місце в алхімії приділяється вченню про метали, способи їх одержання й обчислення. Розквіт хімічних знань починається з 800 р., коли арабська медицина почала широко застосовувати фарма­цевтику.

Досить відомим вченим-хіміком був Джабір Ібн Хайян (Гебер, 721—815), який жив і працював у Багдаді. Джабір на основі вчення Арістотеля розробив сірчано-ртутну теорію походження металів і детально описав сірку й ртуть як елементи. Він стверджував, що від сухого випарювання в надрах землі утворюється сірка, а від волого­го — ртуть. Потім від поєднання сірки (батька металів) та ртуті (матері металів) можна здобути різні метали. У працях Джабіра аси­мільовано арабський хімічний Досвід: детальний опис властивостей металів і мінералів, теорія чотирьох “стихій-якостей” і сірчано-ртутна її модифікація, опис виготовлення скла тощо.

Вчення Джабіра-Гебера про сірку — начало горючості та ртуть — начало металевості, взаємодія яких породжує різні метали і руди, було запозичене багатьма арабомовними авторами алхімічних тракта­тів пізнішого часу. Зокрема, воно відтворюється в поясненнях утво­рення семи металів залежно від “батьківської пари”: якщо суміш швидко охолоджувати, то одержується золото; ця сама пара, взята в нечистому стані, дає залізо; якщо вони змішуються швидко, то утво­рюється олово. Таке саме визнання вчення Джабіра-Гебера мало й у середньовічній Європі.

Друга половина IX — перша половина X ст. проходить під знаком “хімічних” умінь Абу ар-Разі (865-925), автора “Книги таєм­ниці таємниць”. Його класифікація речовин свідчила про уважні спостереженню над речовиною, що змінюється. Класифікуючий розум ар-Разі привніс у хімію раціональність. Він відокремив три розділи: пізнання речовини; пізнання приладів; пізнання операцій. Хімічні прилади і посуд, яке використовував вчений, також були вражаюче багатими і різноманітними. Арабський лікар і філософ ар-Разі у своїх працях узагальнив не тільки досвід використання хімічних знань для розвитку фармації і релігії, а й засоби виробництва еліксиру (речо­вини для проведення трансмутації) і здійснення самих трансмутацій. В основу перетворення речовини ар-Разі поклав п’ять принципів: творець, душа, матерія, час, простір. Усі речовини, за поглядами ар- Разі, складаються з неподільних, одвічних і незмінних елементів- частинок (в деякому роді атомів) і порожнеч між ними. Частинки мають розмір. Ар-Разі першим сповіщає про можливу трансмутацію кварцу і скла в дорогоцінне каміння.

Арабський алхімічний світ, що існував до XI сг., був досить раціональним і лише термінологічно дещо спірітуалізованим. Про це свідчать природничо-наукові погляди Ібн Сіни і ал-Біруні.

Медицина і знання про живе

Знання про живе в середні віки розвивалося під впливом релі­гійно-філософського сприйняття світу. Дані про розвиток біології в цей період містять літературні джерела, такі як “Фізіолог”, “Бестіа­рій” та ін. У цих працях описуються тварини та фантастичні чудо­виська, що згадуються в Біблії, а також оповідається про житія тварин. Але подібні описи кали здебільшого характер релігійно-моральних повчань. “Фізіолог” у рукописному варіанті був дуже популярним у європейських і східних колах освічених людей. У X—* XI сг. його було перекладено слов’янською мовою в Болгарії, а звідти він дійшов і до Русі. Від праць такого типу майже не відрізнялися й так звані Шестидневи (про шість днів творіння Богом світу). В одному з них, поширеному на Русі в X—XI ст., міститься класифі­кація тварин, подібна до арістотелевої, але менш складна і дуже спрощена.

Знання з анатомії і фізіології в Західній Європі раннього серед­ньовіччя розвивалися під впливом спадщини Галена. Безсуперечна віра в його авторитет призвела до того, що протягом майже тринад­цяти століть у медицині Західної Європи панував культ Галена (гале- нізм). Навіть якщо дослідники знаходили розбіжності, наприклад, між анатомічною будовою частин тіла людини при розтині та твердженнями давніх авторів, правими визнавалися саме авторитети. Взагалі в середньовічній Європі погано знали будову тіла людини і функції організму. Розтин трупів і експерименти на тваринах були заборонені церквою, а відомості про будову та функції організму бралися переважно з праць Галена і Ібн Сіни.

Розвиток медичних знань Сходу, зокрема у Візантії й Малій Азії, значною мірою був спричинений створенням і роботою лікарень і аптек. Великі лікарні було засновано в Багдаді, Дамаску, Басрі, Кордові, містах Грузії і Арменії. При деяких було організовано школи для підготовки лікарів. На Заході перші лікарні створювалися при монастирях — “божі будинки” — у містах Англії, Франції, Німеч­чини. У лікарнях, особливо в монастирських, лікування обов’язково супроводжувалося виконанням релігійних обрядів, але застосовували­ся й традиційні лікарські засоби. Виготовляли ліки в перших аптеках, що виникли спочатку у Візантії і Арабських халіфатах (VIII ст.), а пізніше — у країнах Західної Європи (XII ст.).

У Тулузі Марцелл 410 р. написав книгу “Про ліки”, в якій уза­гальнив знання попередників у цій галузі й описав засоби місцевої народної медицини. У Салернській медичній школі 1100 р. було складено “Антидотарій” — працю, що містила вказівки про способи використання ліків і характер їх дії. Лікарі Сходу ввели в практику багато нових ліків завдяки розвитку хімії, вони знали і використо­вували в лікувальній практиці досягнення давньоіндійської та давньо­римської медицини. Багато медичних праць було прекладено араб­ською мовою, що сприяло поширенню знань з медицини серед євро­пейських лікарів.

До видатних лікарів Сходу цього періоду належать аль-Кінді, Абу ар-Разі, аль-Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Туфайль, Ібн Рушд та ін. Головний лікар багдадської лікарні Абу ар-Разі був автором 226 медичних книг, серед яких найбільше відомі “Всеохоплююча книга з медици­ни” у 25 томах і “Медична книга” у 10 томах. Десята з книг останньої понад п’ять століть була керівництвом при підготовці лікарів, а в дев’ятій було дано оглод майже всіх відомих на той час хвороб.

Головними працями з медицини послідовника ар-Разі — Ібн Сіни є “Книга зцілення” (із 18 частин) і “Канон лікарської науки” (із 5 книг). Ці праці були відомі не лише на Сході, а й на Заході й перекладені майже всіма європейськими мовами. Добре відомою була ця праця і в Київській Русі Вона є справжньою медичною енцик­лопедією, де окремі розділи присвячені опису профілактичних захо­дів, спрямованих на попередження захворювань, діагностичних засо­бів лікування, описані анатомія, фізіологія, хірургія, фармація, викла­дені принципи лікування багатьох захворювань.

Вплив християнських догматів на розвиток географічних уявлень

Поповнення географічних знань у період раннього середньовіччя було не таким великим, як за античних часів. Дійовим стимулом до пізнання далеких країн були християнські ходіння на богомілля до “святих місць”, які почалися з перших років нашої ери. Виникла особлива література, пов’язана з описом ци£ мандрувань. Географічне значення її мізерне: богомольців цікавили лише місця, пов’язані з біблейськими легендами, і різні “чудеса”.

Літературні джерела раннього середньовіччя щодо географії неба­гаті. До них належать праці мандрівників, зауваження місіонерів і торговців, карти і деякі компіляції про “чудеса” із шзньоантичних творів та ін. Проте в середні віки були й люди, які насправді мандру­вали. Однією з перших мандрівниць була Олена, мати візантійського імператора Костянтина. Вона 326 р. здійснила одне з перших палом- ництв із Рима до “Святої землі”. Інша римлянка Сільвія Аквітанська, жінка-географ, мандрувала до Ієрусаліму, а потім до Єгипту, Аравії, Месопотамії. У цей період з’явилися також праці, що містили описи відомого світу, проте вони являли собою переважно компіляції з Плінія, Помпонія Мели і деяких інших латинських авторів. Однією із найкращих країнознавчих праць цього періоду була “Вірменська географія” (УіГст.), в якій описано весь відомий світ і особливо докладно — Велику Вірменію. -

Головне завдання тих вчених, хто в середньовіччя займався питаннями географії, зводилося до того, щоб якось узгодити геогра-

фічні уявлення, які містилися в документах і свідоцтвах, із канонами священного писання.

У середні віки прийшло в занепад картографічне мистецтво. Карти античності з докладним зображенням берегових ліній були втрачені, а набули поширення так звані Т — О карги. Заселений світ зображувався на них у вигляді кола, з усіх боків якого—океан. Таке креслення було зорієнтоване на схід. У середині землі у вигляді літери Т містилися водні масиви. Вертикальна лінія зображала Серед­земне море, горизонтальна — Егейське і Чорне моря. З одного боку — річку Нил, а з іншого — Червоне море. На цій карті незмін­но були присутніми три частини землі — Європа, Азія, Африка, (згідно з Біблією, де сказано, що Ной після потопу розподілив три частини світу поміж своїми синами).

Карти раннього середньовіччя мали основною метою ілюструвати біблейські вчення і найчастіше додавалися до богословських творів. Земля на цих картах мала форму або прямокутника, або частіше — овала чи кола, поділеного на три частини. Центром світу був Ієру- салим, а далеко на сході, за межами карти, зображувався рай, казкові країни Гога і Магога, фантастичні народи і чудовиська. Характерними були довгі тексти (легенди), що розміщувалися на самій карті. Обриси суходолу зображували досить схематично. Найдавніша карта світу цього періоду відома з монастиря Альби (близько 720'—730).

У арабів і народів, що відчували вплив арабської культури, істот­ного значного розвитку набув математичний напрямок у географії, чому сприяли успіхи в астрономії і математиці. У IX ст. арабські вчені вже знали, що Земля має форму кулі. Аль-Масуді вважав можливим навколосвітнє плавання, але гадав, що на нього потрібно 500 років. Близько 825—830 рр. під керівництвом аль-Хуваріша (помер 846 р.) було виконано градусні вимірювання в Месопотамії і Сирії, що дали для довжини кола Землі цифру близько 47325 км. Пізніше визначенням розмірів Землі займався ал-Біруні (972—1048). Він критикував геоцентричну систему Птолемея, проте його ідея про рух Землі навколо Сонця не була підтримана. Ал-Біруні належить трактат країнознавчого характеру про Індію.

Дослідження в галузі геології в ранньому середньовіччі мало суто практичний характер: розвивалася гірнича справа, а з нею і вивчення гірських порід, мінералів. На арабському Сході, у Середній Азії, Індії, Китаї з’являються таблиці мінералів, вивчаються скам’янілості, пояс­нюються походження бурштину, сутність останків риб, рослин у гірських породах. Авіценна писав про утворення гір унаслідок земле­трусів, розмивання водами, перетворення крихких порід на тверді під впливом властивостей природи. Ал-Біруні займався питанням походження порід із корисними мінералами і рудами.