Голоцен

Тренд потепління до міжльодовикового оптимуму почався у давньому голоцені (пізньольодовиків’ї) – у ряду холодних інтервалів ландшафти змінювалися від перигляціальних дріасових до субперигляціальних РВ-2 і північно-бореальних ВО-2, у ряду теплих інтервалів – від північно-бореальних беллінгу до бореальних аллереду та південно-бореальних ВО-1. Амплітуда змін ландшафтів була значною, але зменшувалася від пізньольодовиків’я до бореалу. Найчіткший рубіж у розвитку ландшафтів (зміна бореальної системи суббореальною) визначається між раннім і середнім голоценом.

Ландшафтна сукцесія атлантичного часу виділяється за сукупністю найбільш тепло- і вологозабезпечених ландшафтних відмін із незначними амплітудами змін за фазами розвитку. У сучасному лісостепу це час найбільшого та найсталішого поширення лісових ландшафтів, у сучасному степу – лісостепових. Низька континентальність клімату виражена у мезофітності рослинності, зокрема, появі граба (на АТ-1 на правобережжі, АТ-2 – на лівобережжі). І у ряду теплих, і прохолодних фаз виражений тренд потепління та зволоження до “головного оптимуму голоцену” 5.5 тис. р.т. На ньому, як вперше було показано для зон лісів (Безусько та ін., 1988), встановився зворотний зв’язок між теплом і зволоженням (у степовій зоні скорочувалися площі лісів, хоча у них зберігався граб).

Інтервал кінця атлантики–середнього суббореалу відображає континенталізацію клімату, скорочення участі широколистяної рослинності, значні амплітуди змін ландшафтних інваріантів. У кінці атлантики у сучасному лісостепу широколистянолісові ландшафти змінилися лісостеповими, у північному степу лісостепові – степовими, що стали домінантними у подальших рядах циклічності. Найбільше похолодання та зволоження були на ранньому суббореалі (до поширення південно-бореальних ландшафтів, у межах північного степу лісостепових); найбільша аридизація – на середньому суббореалі (зниження залісення лісостепу, поширення сухих степів до меж північного степу).

Інтервал пізнього суббореалу–ранньої субатлантики відзначався поверненням ландшафтних умов, сприятливих для широколистяної рослинності, – поширення граба на півночі (Артюшенко та ін., 1982), просування лісостепу на південь і схід, але амплітуди змін ландшафтів за фазами були більшими, ніж на атлантиці. Потеплінням, визначеним у зоні мішаних лісів за участю широколистяних порід (Безусько та ін., 1988), у лісостеповій та степовій зонах відповідали посушливі фази SB-3В і SA-1В. Широколистяна рослинність розповсюджувалася тут на відносно прохолодних фазах SB-3A і SA-1A.

Інтервал середньої – пізньої субатлантики мав прохолодніші та посушливіші умови, ніж попередній і сучасний (крім фази потепління і зволоження SA-2В). Амплітуда змін ландшафтів зменшилась у порівнянні із суббореалом – ранньою субатлантикою і не перевищувала рангу підтипу ландшафтів. На фазах розвитку простежено субфази (ранні вологіші від пізніх).

Територіальна диференціація зональних ландшафтів. Протягом пізньольодовиків’я і голоцену перигляціальні ландшафти існували на дріасових стадіалах, субперигляціальні – у пізньому пребореалі. Дріасові стадіали були єдиними інтервалами, коли на території України була редукована лісова зона. Бореальні ландшафти існували на теплих мікроетапах пізньольодовиків’я – раннього голоцену, а південно-бореальні також у епіатлантиці – на початку суббореалу. Стабільність зонального типу ландшафтів властива зонам мішаних і широколистяних лісів (лісові ландшафти – з початку голоцену, суббореальні, включаючи широколистяні, – з першого оптимуму атлантики). Степовий тип ландшафту стало існував протягом голоцену у середньо- і південно-степовій підзонах (змінювалися його підтипи). Зміни зонального типу ландшафтів простежено у північно-степовій підзоні та у правобережному лісостепу. Подільську (Кременецький, 1991) та Придніпровську височини у першій половині атлантики займали широколистяні ліси, лісостеповий тип встановився у епіатлантиці – на початку суббореалу. Ландшафти знову наближалися до широколистянолісових на початку пізнього суббореалу. У сучасному північному степу бореальний лісостеп поширювався на теплих мікроетапах пізньольодовиків’я – раннього голоцену і у ранньому суббореалі. Суббореальні лісостепові ландшафти переважали у першій половині атлантики, відновлювалися на мікроетапах SB-3A і SA-1A. Починаючи із мікроетапу SA-1B, стабільно існував степовий тип ландшафту.