2.6. На початку чергових великих страждань. Радянська Україна 1939-1941 років

Неймовірних масштабів соціальні експерименти, які тривали в Радянській Україні впродовж 1920-1930-х років перетворили її на дивний регіон Європи. Регіон, у якому було знищене найініціативніше селянство, ліквідована або до смерті залякана інтелігенція, страшенно зубожіле населення (поряд з яким вигідно виділялася заможна партійно-урядова номенклатура). Але з іншого боку існувала найпотужніша на континенті воєнна промисловість, найбільші колективні сіль­ськогосподарські підприємства із найнижчою продуктивністю праці тощо.

Щоб збагнути, як жив пересічний мешканець Радян­ської України (64 % населення УРСР у 1939 році мешкало в селах, а 36 % - у містах) на початку Другої світової війни звернемося до спогадів. Відомий письменник А. Кузнєцов у своєму романі-хроніці "Бабин Яр", написаному на базі що­денників, згадував про нужденне життя своєї родини і вод­ночас відзначав:

"Були навколо такі, що "жили": партійці, чекісти, зло­чинці, стукачі, різні профспілкові діячі. Роз'їжджали в казен­них автомобілях, вигрівали животи на кавказьких курор­тах, отримували в конвертах таємні зарплати. Дід за своє жахливе повзання по каналізаційних трубах отримував місячну зарплату вдвічі меншу, ніж коштував звичайний

81 костюм. І за все життя в нього костюму жодного разу и не було. Він так і помер, не поносивши костюму. Але були люди, які дивилися на життя дідової родини, як на райське благо. У колгоспах навколо Києва селяни працювали, як на панщині. Ні, гірше. За кріпосного права поміщик лишав їм дні для роботи на себе, на своєму маленькому полі. А в кол­госпі людина не мала и таких днів, як не мала і поля. За вихід на роботу йому ставили у відомість паличку - "тру­додень", а восени щось платили, а може і не платили, а якщо платили, то одну копійку за трудодень. Так що, коли приходили гості, то в мого діда була лише одна тема для розмови: як в старі часи було добре, і люди були ситі, і бага­тіли, а більшовики-босяки все загубили. Але коли в 1937 році його друга, старого Жука, арештували за розказаний в черзі дурний анекдот, і цей Жук зразу пропав безвісти, як уто­нув, дід страшно злякався, замкнувся, і у нього лишилося лише пів теми, тобто як в старі часи було добре. Я вважаю, що він був так само правии, як і неправии. Адже це "добре" пізнається лише в порівнянні. І бідному діду моєму в 1937 році царська Росія уже здавалася справедливим втраченим раєм".

Аналогічні спогади про повсякденне життя радянського українця лишив і колишній інженер Ф. Пігідо-Правобереж-ний:

"Останні роки перед війною я мусив особливо багато працювати. Власне, я весь час мав дві роботи: в тресті буді­вельних матеріалів, де я одержував 750 карбованців місячно, та одночасно вечорами - в Ірпінському Політехнічному Тех­нікумі, де я діставав ще близько 250-300 карбованців полек-ціионої оплати в зимових місяцях, коли велося навчання. Правда, я ще мав працю в Силікатному Науково-Дослідному Інституті, а останні три роки перед віиною - при дослідніи лабораторії кафедри будівельних матеріалів (Київський Будівельний Інститут), на окремі завдання Інституту проробляв якісь спеціальні теми. Такі роботи траплялися двічі-тричі на рік і давали загалом 1500-2000 карбованців річно.

Після проголошення відомого сталінського "жить стало лучше, жить стало веселей", утримувати навіть таку неве-

82

лику родину, як моя (дружина - інвалід праці - не працю­вала і отримувала пенсію щомісячно 16 карбованців, донька

• училася) ставало все більш тяжко. Отже, 1938 року я примушений був узяти ще одну роботу в Інституті підви­щення кваліфікації інженерів (....) На ранішні лекції я біг ще по заспаних вулицях міста, правда, зустрічаючи уже багато люду - робітники спішили на фабрики, робітниці несли закутаних, сонних дітей до дитячих ясел, щоб "здати" їх на день з тим, щоб по роботі забрати їх та бігти додому, навідуючись по дорозі до крамниць - "що дають?", бо ж дома чекав немалий ще шмат роботи: треба було піти в чергу щось купити, щось зварити, впорядити чоловіка та дитину, помити білизну, ну, і по всьому тому якось виспатись. З ранішніх лекцій я поспішав до тресту, бо хоч я мав дозвіл на ці лекції, але запізнення на 10-15 хвилин загрожувало негайним судом, тюрмою, або найчастіше "примусовою робо­тою". (...) Близько 8-ї години ранку характер натовпу на вулицях був трохи відмінний: це рухалися прискореним кроком, а іноді підбігцем, звичайні безпартійні службовці, щоб, боронь Боже, не спізнитися. Так само мчали матері з дітьми, тяжко дихаючи в морозному повітрі від своєї ноші,

• це друкарки, секретарки та інші "щасливі", "звільнені від віковічного рабства" жінки. В третій, а іноді четвертій по обіді, я мчав далі до Інституту, щоб десь близько 11 ночі доплентатися додому "обідати", послухати вечірні радіо новини, опочити в домашньому оточенні. так з року в рік. І то єдиною метою такої безнастанної біганини було, якось підтримувати своє і родинне життя. Але я мушу застерег­ти, що слово "життя" вжито тут не в тому загальноприй­нятому "буржуазному" розумінні, яке вкладає в це поняття, скажімо, американець чи англієць, або будь-хто з європейців. Ні, слово "життя" тут ужито в нашому "соціалістичному" розумінні. Радянське життя - це не значить добра, вигідна квартира, служниця, добре вбрання, особове авто, театр, вечеря з товаришами в ресторані і тому подібні буржуазні вигадки. Ні, життя по-нашому - це мати змогу іноді купи­ти білого хліба до чаю, купити тричі на тиждень м'яса, бодай раз на півріччя купити курча, раз, щонайбільше двічі,

83

на тиждень, купити дитині літр молока, у суботу, знов-таки для дитини, купити 100 грамів доброї ковбаси за 2 крб. 70 коп.(не кілограм, а 100 грамів), ще рідше попестити дитину яблуками або мандаринами (добрі апельсини це безбожно дорого і дозволити собі неможна). Купити дві, а бувало й три пари черевиків дочці (продукція радянських фабрик поганенька і швидко псується), а це коштує що­найменше 200 карбованців за пару. А, боронь Боже, пальто дочці - теж бідно, 700-800 карбованців, а спідничку, а якесь убраннячко".

Подібних свідчень про "заможне" радянське життя напе­редодні і в перші роки Другої світової війни є тисячі. Всі вони однозначно вказують на неймовірно низький рівень життя в Радянській Україні на зламі 1930-1940-х років. І це при постійному нарощуванні виробництва важкої промисло­вості, зорієнтованої на військово-промисловий комплекс. З 1937 до 1940 року видобуток вугілля в УРСР зріс на 23 млн т, потужність електростанцій - на 0,6 млн кВт/год (хоча в міста електроенергію постачали із "перебоями"), у 1,7 раза збільшила своє виробництво машинобудівна промисловість УРСР тощо. Радянська Україна за своїм промисловим потен­ціалом входила до 10 найбільш промислово розвинених країн світу. УРСР займала перші місця у виробництві тракторів, виплавці сталі й чавуну, видобуванні вугілля, руди, мар­ганцю тощо. Але всі ці показники забезпечувалися за раху­нок колосальної експлуатації трудящих мас першої в світі соціалістичної країни. Жахливі соціально-побутові умови, низькі заробітні плати, драконівські дисциплінарні заходи були ознакою повсякденного життя радянського українця. Нарешті, небачений терор утримував населення в покорі, заставляв терпіти небачені знущання сталінського режиму. За підрахунками вчених, 2,8 млн громадян СРСР (або 1,65 % усього населення) у 1939 році перебувало в тюрмах, таборах і на спецпоселеннях, безкоштовно працюючи на ра­дянську економіку. У 1940 році, внаслідок колосальної смертності, в системі ГУЛАГу залишилося 2,6 млн "держав­них рабів". Керівники підприємств, установ, які мали певні привілеї, також весь час жили із "занесеною над головою сокирою", а тому, боячись репресій з боку каральних орга-

84 нів*, нещадно віддавали під суд будь-кого зі своїх підлеглих. Країну цементував страх.

Що ближче світ підходив до війни, то сильніші реп­ресивні заходи до власного населення впроваджував радянсь­кий уряд і більшовицька партія. 28 грудня 1938 року Поста­новою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР "Про зміцнення трудової дисципліни" запровадили трудові книжки, які фактично прикріпляли робітників до їхніх підприємств без права звільнення чи переходу на інше підприємство. Згідно з цією постановою 15-хвилинне запізнення на роботу каралося три­місячними виправними роботами (тобто, робітник продов­жував працювати на своєму заводі, але отримував лише 25­50 % зарплати, всі інші зароблені кошти конфісковувала держава). Робітників, які систематично запізнювалися на роботу, передбачалося виселяти із комунальних квартир, не­зважаючи на кількість членів родини і наявність малих дітей.

26 червня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про запровадження 8-годинного робочого дня і 7-денного робочого тижня із остаточною забороною "самовільного" переходу робітників і службовців з одного місця роботи на інше. Запізнення і прогули, за цим Указом, мали каратися вже тюремним ув'язненням. У липні 1940 року черговим указом заборонялося звільнятися з роботи комбайнерам і трактористам. З жовтня 1940 року в Радян­ському Союзі оголосили Указ про державні трудові резерви. Згідно з ним створювалися залізничні, ремісничі й фабрично-заводські школи. Передбачалося, що в цих школах навча­тимуться і безкоштовно працюватимуть у промисловості підлітки віком від 14 років. За втечу з такої школи юнака передбачали карати півторарічним тюремним ув'язненням.

З 1938 року у промисловості Радянської України, як і всього СРСР, розгорнулися "оборонно-масові заходи", які передбачали, що на окремих підприємствах готували куле­метників, на окремих - саперів, на інших - артилеристів тощо. Між підприємствами проводили "військові" нескін-

Наприклад, у 1940 р. тільки з управління металургійної промисловості Наркомату Важкої промисловості СРСР зі 151 директора заводів було арештовано 62.

85 ченні змагання. На весну 1939 року в Товаристві сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництві зосередили понад 2 млн українських робітників (більшість із яких, звичайно, не виявляла особливого ентузіазму від того, що після роботи доводилося бігати кроси, кидати гранати і стріляти по мішенях).

Такі драконівські антиробітничі заходи мали на меті подальшу мілітаризацію країни. Сталінське керівництво роз­раховувало, що у разі війни воно перетворить трактористів на танкістів, сталеварів на кулеметників, шахтарів - на артилеристів, мобілізує робітників до армії, а на їхнє місце поставить молодих юнаків. Однак цим самим населення було буквально загнане у безвихідь і, колосально потерпаючи від посилення дисциплінарних заходів, лише зовні зберігало ознаки лояльності до режиму.

Забираючи в людей навіть примарні надії на поліпшен­ня їхнього матеріального становища, кремлівські керівники розуміли, що відповіддю буде падіння продуктивності праці, тому влада вдалася до посилення позаекономічних примусів нарощування виробництва. З 1938 року посилюються "соціа­лістичні змагання", 27 грудня 1938 року запроваджується орден "Герой соціалістичної праці" із врученням Золотої зірки. Масово роздавалися медалі "За трудову доблесть" і "За трудову відзнаку", вимпели переможців соцзмагань тощо. Так "батогом" і "пряником" українське радянське суспільство "матеріально" готували до життя в нових умовах - умовах світової війни.

1 вересня 1940 року на мешканців УРСР очікував новий несподіваний сюрприз - уряд схвалив постанову про оплату за навчання у старших класах середньої школи та у вищих навчальних закладах. За навчання дитини в школі Києва потрібно було сплатити 200 крб на рік, а в інших населених пунктах - 150 крб. Навчання у ВНЗ коштувало 400 крб на рік (у консерваторіях і театральних інститутах ціна встанов­лювалася в розмірі 500 крб). Така постанова була прямим порушення радянської конституції, яка гарантувала без­платне навчання, а тому викликала глухе масове обурення в широких колах населення. Донесення радянських спецслужб фіксували негативні настрої населення:

86

"...народ живе бідно, а постанова РНК вказує на зво­ротне, введення платного навчання відріже багато молоді від шкіл і інститутів".

Невдоволені громадяни називали вимогу сплачувати за навчання "кріпосним правом для селян, робітників і служ­бовців". Згадували про те, що революція 1917 року мала зруйнувати соціальну нерівність, а натомість лише поглибила її. Плата за навчання фактично ізолювала номенклатуру від решти населення, перетворювала її на замкнуту касту, потра­пити в лави якої ставало нереальним.

Напередодні та в перші роки Другої світової війни від­булося чергове загострення стосунків між радянською владою і селом, яку сучасні вчені характеризують як "другу хвилю колективізації". Незважаючи на те, що до 1937 року в Радян­ській Україні колективізували 96,1 % селянських госпо­дарств і усуспільнено 99,7 % орної землі, селяни примудря­лися на мізерних присадибних ділянках, а також на необроб-лених колгоспом пустирях розвивати підсобні господарства. Колгоспне керівництво, яке не могло справитися зі своїми землями, часто "закривало очі" на те, що сільські підсобні господарства поволі "наступали" на колгоспні лани, а інколи навіть офіційно передавали колгоспну землю в оренду селя­нам. За роки другої п'ятирічки посівні площі у підсобних господарствах УРСР зросли на 2,5 млн га. Хоча селянські городи були невеличкими - від 25 до 70 соток - на них у 1937 році вирощували 52 % картоплі і овочів. Корови, яких годували селяни у власних господарствах, давали 70 % моло­ка, а селянські свині забезпечували таку саму кількість м'яса. У Києві на ринки 60 % м'яса, 35 % картоплі, 90 % яєць привозили селяни із власних господарств. Подібний "лібералізм" не міг бути схвалений у Москві, особливо в умовах підготовки країни до війни і фактичного переведення її економіки на воєнні рейки. Тому влітку-восени 1939 року в усьому СРСР розпочалася кампанія "відрізання надлишків землі" від селянських підсобних господарств. Присадибні ділянки селян скоротилися на 25 %.

Іншим ударом по селах стала остаточна ліквідація в 1939 році хуторів. Радянські керманичі вважали, що колгос­пи, розташовані на хуторах, мало контрольовані, населення

87 живе там відірвано, "відрізає" для своїх присадибних ділянок самовільно колгоспну землю. Але найголовніше, більшовики вважали хутори "ідеальним місцем для ворожої диверсійної роботи", бо на хуторах влада не контролює пересування гро­мадян, хто до кого приходить, про що розмовляє тощо. Тому влітку 1939 року почалося переселення селян із хуторів до сіл або виселення їх на схід СРСР. До кінця 1939 року в УРСР було виселено 95 тис. 462 двори. Нове відбирання у се­лян землі, переселення і депортації викликали хвилю про­тестів, які виявлялися у підпалах колгоспного майна і навіть убивствах сільських активістів. Вести мову про бодай міні­мальний авторитет радянської влади серед українських селян (а це 64 % населення!) не доводилося.

Однак із середини 1930-х років перед радянським керів­ництвом, окрім підготовки економіки до війни, постало ще одне завдання - психологічно підготувати суспільство до кар­коломних кульбітів радянської зовнішньої політики і агре­сивних воєн проти сусідів, які СРСР здійснював на початку Другої світової війни. З 1936 року, коли в СРСР запровадили нову конституцію, в ній уже йшлося про те, що боротьба з "внутрішнім ворогом соціалізму" тісно пов'язана із боротьбою проти "зовнішніх ворогів". Ворогом Радянського Союзу вважався весь "імперіалістичний світ", а не лише фа­шистські чи мілітаристські держави. Уже з 1937 року все частіше із вуст високопоставлених радянських урядовців починають лунати фрази на кшталт того, що ворогами СРСР є весь західний світ, який потрібно перемогти, доки він не "задушив" країни Рад. У 1938 році Сталін публічно заявив про те, що основною загрозою для СРСР є його "капіталіс­тичне оточення", яке вождь бажав замінити на соціалістичне. Тому вже в грудні 1938 року, характеризуючи процеси в Європі, Сталін назвав їх "Другою імперіалістичною війною".

У квітні 1939 року начальник Політуправління Червоної армії Л. Мехліс, виступаючи перед партійним активом Київ­ського особливого військового округу, підкреслив, що:

"Якщо Друга імперіалістична війна обернеться своїм вістрям проти першої в світі соціалістичної держави. То ми зобов'язані будемо перенести воєнні дії на територію про­тивника, виконати свої інтернаціональні зобов'язання і

88

примножити число радянських республік у всьому світі. Товариші, якщо сказати коротко, проте дохідливо, щоб зро­зуміли широкі маси, сформулювати сутність Сталінської теорії соціалістичної держави, то треба сказати, що є теорія ліквідації капіталістичного оточення, це є теорія перемоги світової пролетарської революції".

До кінця 1930-х років у радянському суспільстві вже існувало стійке переконання (створене урядовою пропаган­дою) про те, що найбільш ймовірним противником СРСР є нацистська Німеччина, яка за своєю ідеологічною сутністю була антикомуністичною державою. Тому підписання угоди із Гітлером 23 серпня 1939 року остаточно заплутало радян­ських громадян. Радянські газети були заповнені статтями про "дружбу між народами СРСР і народом Німеччини", про "зміцнення дружби між Німеччиною та СРСР, незважаючи на прагнення західних підпалювачів війни зіштовхнути дві країни лобами" тощо. Більше того, 31 серпня 1939 року, вис­тупаючи на сесії Верховної Ради СРСР, В. Молотов наголосив на тому, що настав час покласти край "спрощеній антифа­шистській агітації".

Поведінка радянського уряду просто шокувала пересіч­них громадян. У донесеннях спецслужб зафіксовано тисячі висловлювань людей, які ставили запитання, як так могло статися, що СРСР подружився з Німеччиною:

"Як заклятий ворог міг стати другом?"; "Тяжко ба­чити поруч зі Сталіним пана Ріббентропа..."; "Думали і очікували, що на днях почнеться війна з Німеччиною, а тут вийшло зовсім навпаки!"

Частина населення, прислухаючись до суджень офіцій­ної пропаганди, схвалювала урядовий крок, вважаючи, що він "розрядив" напругу у Європі, підірвав спроби Англії зіш­товхнути СРСР з Німеччиною та "поставив хрест" на спробах японців атакувати Радянський Союз зі сходу. Однак най­більш далекоглядні громадяни вважали, що договір з Німеч­чиною врешті-решт призведе до війни між двома країнами.

Після нападу СРСР на Польщу думки населення Радян­ської України в своїх симпатіях цілком розділилися. Частина громадян щиро вважала, що йдеться про визволення захід­них українців, а інші бачили в цьому акт агресії, порівню-

89 ючи Німеччину та СРСР з "двома акулами", які проковтнули незалежну державу, вважаючи, що

"ця війна, наче лежить на совісті радянського народу. Якби не було договору, німці б не напали на Польщу".

Далеко неоднозначно суспільство зустріло війну з Фін­ляндією і територіальні претензії до Румунії. Особливо обурювалися тим, що радянська пропаганда стверджувала про симпатії фінів щодо радянських військ:

"Фіни показали нам, як вони нас люблять. Населення Фінляндії втікало з усіх населених пунктів, які займала Червона армія".

Радянські політруки і пропагандисти змушені були від­повідати на важкі питання, які ставили перед ними солдати і робітники, селяни і студенти. Ці відповіді більше нагадували спробу "викрутитися", а не справді пояснити міжнародну по­літику радянської влади.

Таким збитим із пантелику, дощенту ограбованим, сте­роризованим та ідеологічно затурканим українське радянське суспільство вступило в Другу світову війну. Згодом, після нападу Німеччини на СРСР, це все вилилося у колосальну нелояльність українського населення щодо більшовицької влади і стало однією з основних причин швидкого просуван­ня німців на схід.

90

Розділ 3.

Бойові дії

на території України в 1941—1944 роках