5.1. Формування мережі комуністичного підпілля

Військове протистояння на Східному фронті Другої сві­тової від самого його початку набрало виразних рис війни на винищення. Кожна зі сторін конфлікту не зупинялася перед застосуванням жодних засобів для досягнення військової переваги. При цьому і радянським, і німецьким керівниц­твом норми міжнародного права нехтувалися і застосову­валися хіба що з метою пропагандистського забезпечення кампанії. Це стосується і обопільно жорстокого ставлення до військовополонених, і спроб розгортання у ворожому тилу підривної діяльності. З радянського боку такі намагання реалізовувалися насамперед через розгортання мережі кому­ністичного підпілля та через інспірування партизанського руху. З точки зору визначених міжнародними конвенціями "законів і звичаїв війни" такі дії виглядали як цілком не­законні. Вони наражали цивільне населення на жорстокі реп­ресії з боку окупаційної влади і надавали німецькому керів­ництву зручні приводи для вчинення масових страт.

Відзначимо також, що деякі сучасні дослідники, зокре­ма О. Гогун, взагалі ставлять під сумнів використання понят­тя "партизанський рух" щодо діяльності радянських парти­занських загонів. Очевидно, що деякі з подібних формувань виникли як наслідок ідеологічно вмотивованої ініціативи щирих радянських патріотів. Однак у цілому радянські пар­тизанські загони являли собою не повстанські формування, а диверсійні підрозділи, створені з ініціативи силових структур радянської держави і цілком підпорядковані центральному командуванню. Вони керувалися та постачалися з-за лінії фронту і їхня діяльність обумовлювалася не позицією й інтересами населення, а наказами центрального керівництва.

Відповідно до постанови ЦК ВКП (б) "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ", прийнятої 18 липня 1941 року, очолити всі дії проти ворога на окупованій території мали підпільні партійні структури. Постанова Центрального Комітету вимагала "розгорнути мережу наших більшовиць­ких підпільних організацій на захопленій території для керівництва всіма діями проти фашистських окупантів". Підпільні партійні організації повинні були створювати пар­тизанські загони і групи, спрямовувати їх діяльність, вести політичну роботу серед населення. ЦК ВКП(б) зобов'язував партійні організації прифронтових областей спрямувати для роботи в підпіллі "найбільш стійких комуністів". Відпо­відальність за розгортання такої роботи покладалася особисто на перших секретарів партійних комітетів.

Перші спроби організації партійного підпілля на окупо­ваній території виявилися провальними. Через розгубленість і паніку перших днів війни в Волинській, Рівненській, Львівській, Тернопільській, Дрогобицькій, Станіславівській, Чернівецькій та в західних районах Вінницької і Кам'янець-Подільської областей партійного підпілля до окупації цих областей сформувати не вдалося взагалі. Тільки в липні 1941 року ЦК КП(б)У здійснило спробу повернути до західних областей України деяких місцевих партійних працівників, що втекли з районів, яким загрожувала окупація. З їх числа формувалися підпільні комітети і перекидалися через лінію фронту. Упродовж липня-вересня 1941 року в західні і Чер­нівецьку області було перекинуто через лінію фронту 233 організатори підпілля. Переважна більшість з них була лік­відована німцями чи націоналістами, або не виявляла жод­них ознак діяльності. Окремі комуністи знову самоправно повернулися в радянський тил.

У дуже складних умовах відбувалися підготовчі роботи до переходу на нелегальне становище також у Житомир­ській, Кіровоградській, Миколаївській і Одеській областях.

220

Хоча за офіційними даними в усіх цих областях встигли сформувати підпільні обласні та районні партійні комітети, а кількість підпільних місцевих осередків обраховувалось сот­нями, в реальності далі призначення керівництва обкомів і райкомів справа не просунулася. Більш того, значна частина партійних працівників, призначених для роботи у підпіллі, втікала при наближенні ворога, залишаючи рештки підпіль­них структур без явок, зв'язкових, коштів і запасів продо­вольства.

На решті території УРСР підготовка до роботи в підпіллі була більш тривалою. Спеціальна оперативна група ЦК КП(б)У, створена 30 червня 1941 року для підготовки партій­них організацій до роботи в підпіллі, на той час вже встигла розгорнути роботу. До складу групи увійшли в основному працівники апарату ЦК КП(б)У, до компетенції яких входила робота з партійним кадрами. Під керівництвом цієї групи відбувалося перш за все комплектування підпільних партій­них органів.

Ключова роль у структурі комуністичного партійного підпілля на окупованій території відводилася підпільним обкомам. Зазвичай до складу обкомів призначали 3-5 осіб із числа місцевих партійних керівників. Окрім першого секре­таря, до складу обкомів входило кілька територіальних сек­ретарів. Вони мали керувати підпіллям і відповідали за розгортання боротьби проти окупантів на певній території. У разі провалу першого секретаря, хтось із територіальних сек­ретарів мав очолити обком. Подібним був принцип комплек­тування міськкомів і райкомів партії. В деяких областях по­ряд з основними призначалися також запасні партійні комітети.

На практиці, однак, планованої стрункої партійної ієрархії комітетів і груп дотриматися було складно. Інколи замість обласних, районних і міських комітетів виникали ок­ружкоми, партійні центри, ревкоми, трійки, міжрайонні комітети. Нерідко створенням та роботою комуністичного підпілля керували партійні організатори й уповноважені ЦК КП(б)У, які направлялися на окуповану територію.

У тих випадках, коли існуюча структура підпільних партійних комітетів базувалася на партизанських загонах,

221

перший секретар підпільного обкому КП(б)У, як правило, очолював обласний штаб партизанського руху, був коман­диром або комісаром партизанського з'єднання. Територі­альні секретарі і члени обкому були командирами, коміса­рами, начальниками штабів партизанських загонів і з'єднань або займали інші керівні посади в обласних штабах парти­занського руху. Секретарі підпільних райкомів КП(б)У найчастіше були командирами і комісарами партизанських загонів. Вони підтримували зв'язок з підпільними осеред­ками у населених пунктах, скеровували їхню роботу, забез­печували пропагандистською літературою, зброєю, грошима. У такий спосіб функціонувало комуністичне підпілля у Сум­ській, Чернігівській, Київській, Житомирській, Полтавській, Кам'янець-Подільській, Рівненській, Волинській областях.

При організації партійного підпілля ЦК КП(б)У орієнту­вав місцеві партійні комітети на широке використання для роботи в підпіллі комуністів, які мали досвід підпільної бо­ротьби в дореволюційний час та в роки громадянської війни. Оскільки внаслідок "кадрової революції" 1930-х років таких комуністів майже не залишилося, довелося згадати також про членів КПЗУ, які мали відповідний досвід, працюючи на теренах міжвоєнної Речі Посполитої. Незважаючи на колиш­ні "політичні помилки", досвід західноукраїнських комуніс­тів видавався особливо цінним, коли йшлося про організацію підпілля в Галичині й на Волині - найбільш проблемних для організації комуністичного руху Опору в регіонах.

Насправді переважна більшість комуністів, яких зали­шали на окупованій території, не мали жодного досвіду не­легальної роботи. Підпільні партійні органи комплектувалися переважно з числа працівників партійно-державного апарату, які зайняли керівні посади після сталінських чисток 1930-х років: секретарів обкомів, міськкомів і райкомів партії, заві­дувачів відділами та інших працівників обкомів, керівних працівників виконкомів обласних і районних рад, секретарів парткомів та керівників промислових підприємств, колгоспів та радгоспів, навчальних закладів.

Незважаючи на те, що згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 року відповідальність за створення партій­ного підпілля покладалася особисто на перших секретарів

222

обкомів, найвище обласне керівництво, як правило, вируша­ло до тилу, залишаючи на окупованій території працівників середньої і низової ланки. Згідно з одним із таємних на той час документів ЦК КП(б)У, станом на початок 1942 року секретарями підпільних обкомів працювали лише четверо з тих, хто до війни перебував на посадах секретарів обласних комітетів партії.

ЦК КП(б)У намагався організувати підготовку кадрів для роботи в підпіллі у спеціальних школах, створених у Києві, Харкові, Полтаві, Ворошиловграді, Сумах. Згідно зі звітними документами, ці школи впродовж кількох місяців 1941 року підготували 4,5 тис. організаторів підпілля і фа­хівців партизанської боротьби. Однак навряд чи 3-5 денні курси могли насправді дати знання і навички, необхідні для роботи в тилу противника.

Обкоми та райкоми компартії лівобережних областей зазвичай встигали ґрунтовніше підготувати підпільні коміте­ти до роботи в підпіллі. Окрім розв'язання кадрових питань, готувалася також матеріально-технічна база - створювалися запаси зброї, боєприпасів, продовольства, технічних засобів пропаганди. Ретельність підготовки не давала жодних гаран­тій ефективної роботи створюваних підпільних органів. Успіх насамперед залежав від особистих якостей місцевих керівни­ків та правильного підбору виконавців. Якщо на Чернігівщи­ні, попри втечу багатьох місцевих партійних керівників, для підпільної роботи в тилу ворога все ж залишилася принаймні частина керівного ядра довоєнного обкому на чолі з М. По-пудренком і С. Коротковим, то в сусідній Сумщині керівниц­тво партійного підпілля втекло при наближенні німецьких військ, залишивши партизанські загони, які формувалися в області, без зв'язку і засобів до існування. Те саме відбува­лося в Запорізькій, Сталінській та інших областях.

Особливо ретельно вибудовувалася підпільна партійна мережа в столиці. У Києві були сформовані основний і запас­ний міськкоми партії, 9 райкомів і 37 організацій, які нара­ховували 646 осіб. Широка мережа підпільних організацій була сформована також у Дніпропетровській, Харківській, Полтавській областях. На Донбасі - регіоні, якому поряд зі столицею УРСР радянське керівництво надавало особливого

223

значення, підготовкою до роботи в підпіллі керувала спе­ціальна організаторська група ЦК ВКП(б) на чолі з Є. Яро­славським. Результати такої підготовки і в одному, і в іншому випадку виявилися плачевними. У Києві партійне підпілля було розгромлене вже наприкінці вересня - на по­чатку жовтня 1941 року. На Донбасі з числа керівних праців­ників, призначених для роботи в підпіллі, на окупованій території затрималися одиниці.

По лінії ЦК ЛКСМУ в низці областей також було ство­рено підпільні комсомольські організації і залишені комсо­мольці для участі в партизанських загонах і для зв'язку з ними. До жовтня 1941 року в лівобережних областях Ук­раїни було підготовлено 193 підпільні комсомольські органі­зації, у яких нараховувалося 650 комсомольців. Ще 418 членів ЛКСМУ залишили для зв'язку. Підпільні обласні комітети комсомолу були створені в Сумській, Полтавській, Чернігівській, Дніпропетровській і Харківській областях. Відповідна робота велася також у Сталінській і Ворошилов-градській областях.

В офіційних виданнях радянської доби вказувалося, що в період від червня до жовтня 1941 року було створено 23 підпільні обкоми КП(б)У, 685 міськкомів і райкомів, 4316 підпільних організацій і груп, які налічували в своєму складі понад 26 тис. комуністів. Ще близько 3 тис. осіб входило до складу комсомольських підпільних організацій, створених у 1941 - першій половині 1942 років. У таємній на той час довідці ЦК КП(б)У про організацію підпільних партійних організацій і партизанських загонів на території УРСР ста­ном на 10 жовтня 1941 року називаються суттєво відмінні цифри - 5,5 тис. комуністів та близько 1 тис. комсомольців. Зважаючи на безлад і паніку перших тижнів війни, останні цифри є більш вірогідними.

Переважна більшість учасників комуністичного підпіл­ля, залишених на окупованій території, загинула, була ув'яз­нена чи зреклася подальшої боротьби вже в перші місяці війни. У період з вересня 1941 до липня 1942 року було роз­громлено партійне підпілля в Києві, обласні та значна части­на районних комітетів у Харківській, Дніпропетровській, Одеській, Кіровоградській, Полтавській областях, в окупо-

224 ваній частині Донбасу. За короткий час німецьким спец­службам вдалося ліквідувати майже всі централізовано ство­рені комуністами підпільні організації. Було заарештовано і знищено десятки керівників підпільних комітетів, тисячі членів низових партійних осередків. На місце загиблих ЦК КП(б) перекидав через лінію фронту нових організаторів під­пілля. Усього впродовж 1942 року ЦК КП(б)У направив в окуповані області України 123 уповноважених ЦК КП(б)У, секретарів підпільних обкомів партії, партійних організато­рів, а також 44 керівних комсомольських працівників. Біль­шість з них розділили долю попередників.

"Основною причиною арештів і провалів у діяльності підпільних організацій, - йшлося у звіті Харківського обко­му, - були зрада й порушення конспірації". За допомогою комуністів, які погодилися співпрацювати з окупаційною владою, були розгромлені підпільні організації в Києві, Дніпропетровську, Вінниці, Миколаєві, Полтаві, Ніжині, Одесі, Сталіно та інших містах. Увесь склад партійного під­пілля області включно з усіма керівниками підпільних рай­комів видав секретар Запорізького підпільного обкому КП(б)У. Через зраду одного зі співробітників міськкому КП(б)У Ворошиловграда було розгромлено обласний парти­занський загін на чолі з секретарем підпільного обкому партії І. Яковенком.

Нерідко сприяння у виявленні підпільників окупаційній владі надавало місцеве населення. За даними історика А. Чайковського, до літа 1942 року продовжували діяти ли­ше 10 % створеного підпілля. На кінець листопада 1942 року активно діяли і мали зв'язок з ЦК КП(б) лише два підпільні обкоми компартії - Чернігівський і Сумський.

На той час на території України діяли й інші підпільні партійні організації. Відомо, зокрема, про активну роботу Житомирського підпільного обкому КП(б)У, про функціону­вання окремих партійних комітетів в Києві, Одесі, Харкові, Павлограді, Горлівці та інших містах. Зокрема, до числа дію­чих станом на кінець 1942 - початок 1943 років радянська історіографія зараховувала також Ворошиловградський, Ста­лінський, Дніпропетровський, Одеський, Харківський, Кіро­воградський і Київський підпільні обкоми партії. Однак зде-

225

більшого діяльність таких комітетів не завдавала серйозних клопотів окупаційній адміністрації. Через відсутність надій­ного зв'язку з радянським командуванням вони не могли опе­ративно передавати розвідувальну інформацію. Для мас­штабних диверсій не вистачало зброї і вибухівки. Діючи в глибокому підпіллі, комуністичні організації взагалі мало чим себе проявляли. Найбільше, на що зазвичай були спро­можні такі групи, був випуск кількох листівок, які мали за­свідчити існування хоча б якогось опору окупації і повинні були піднімати моральний дух прорадянськи налаштованої частини населення.

Проблеми зі зв'язком були одним з найбільш "вузьких місць" в управлінні партизанськими загонами та підпільними організаціями. Основним засобом передачі даних була від­правка зв'язкових. У 1942 році тільки ЦК КП(б)У направив на окуповану територію 55 своїх зв'язкових. Однак такий спосіб зв'язку забирав багато часу і був пов'язаний з небез­пекою захоплення кур'єрів ворогом. Радіозв'язок налагодити не вдавалося. Підпільні групи та партизанські загони не були забезпечені передавачами. Постійною проблемою для радян­ських радистів була заміна елементів живлення. Загалом у перший рік війни навіть серед партизанських формувань Ук­раїни радіозв'язок з радянським командуванням мали тільки близько 1,4 % загонів. Партійні ж комітети часто не мали й простих радіоприймачів.

Участь у роботі підпільних організацій була пов'язана із щохвилинним ризиком для життя і вимагала великої особис­тої мужності. У другій половині 1941 - у 1942 роках надхо­дили повідомлення про вчинення підпільниками актів сабо­тажу та диверсій у Миколаєві, Києві, Конотопі та інших містах. Однак такі акції на початковому етапі війни не мали масового характеру, а шкода, яка завдавалася в такий спосіб окупантам, була непорівнянною з втратами серед підпіль­ників. Тільки в Києві впродовж 1941-1943 років загинуло 617 учасників підпілля, саботажників та інших противників німецького окупаційного режиму.

Окрім створюваної централізовано мережі комуністично­го підпілля, в Україні діяли також підпільні групи, які виникали спонтанно. Учасниками таких груп були прорадян-

226 ськи налаштовані громадяни, не обов'язково з числа комуніс­тів, які відчували моральний обов'язок чинити опір окупан­там і готові були свідомо ризикувати життям заради власних ідеалів. У переважній більшості до складу таких груп вхо­дила прокомуністично налаштована молодь, інколи підлітки чи майже діти (відомо навіть про участь 11 річних дітей).

Найбільш відомим прикладом такої організації була "Молода гвардія", прославлена в однойменному романі А. Фадєєва. Коли керівники партійного підпілля, залишені в Краснодоні, втекли разом з коштами, призначеними для за­безпечення підпільників, а ті, хто залишився, взагалі не виявляли жодної активності (про це, звісно, не йдеться у ро­мані), місцеві патріоти-комсомольці об'єдналися в групу для боротьби з окупантами. Відомо також про діяльність інших комсомольських підпільних груп у різних містах України: у Ніжині (керівник - Я. Батюк), Малині (П. Тараскін і Н. Сос-ніна), Полтаві (Л. Убийвовк), Кривому Розі (М. Решетняк).

Реалії існування подібних груп були далекими від іде­ального образу, тиражованого радянською мистецькою пропа­гандою після війни. Наприклад, за свідченнями одного з учасників "Молодої гвардії", деякі герої-молодогвардійці включно з лідером організації (за версією А. Фадєєва) О. Ко­шовим були не тільки підпільниками, а ще й злодіями і спекулянтами. Кошового заарештували не внаслідок зради, а цілком випадково, під час спроби перепродати вкрадені з німецької вантажівки продукти.

Здебільшого діяльність подібних груп була мало ефек­тивною. Окрім суцільної імпровізації та особистої відваги, їм зазвичай нічого було протиставити професійним діям німець­кої контррозвідки. Через відсутність в учасників таких груп будь-яких навичок конспірації вони рідко діяли протягом тривалого часу і зазвичай гинули впродовж декількох тижнів після створення.

Власну підпільну мережу формували радянські органи держбезпеки та внутрішніх справ. НКВС і (або) НКДБ могли просто залишати перед відступом підготовлену в мирний час агентурно-освідомчу мережу, окремих агентів. Серед най­більш відомих на сьогодні розвідувально-терористичних груп, залишених органами держбезпеки, були групи І. Кудрі в

227

Києві, В. Лягіна в Миколаєві, В. Молодцова (Бадаєва) в Одесі. Деякі з таких груп з часом ставали центрами створен­ня великих партизанських формувань.

Перебуваючи на окупованій території, спецгрупи органів держбезпеки не лише вели розвідувальну діяльність, й про­довжували роботу за своєю основною спеціалізацією - вели боротьбу з "внутрішнім ворогом". Вони зазвичай уникали бойової діяльності, концентруючись, окрім розвідки, на те­рорі проти представників окупаційної адміністрації - німців та їх місцевих посібників.

Усього в період відступу частин Червоної армії на схід (1941-1942 рр.) структурами НКВС-НКДБ було залишено на окупованій території понад 12 тис. агентів. Ще близько 4 тис. осіб у перший період війни було перекинуто через лінію фронту. Втрати серед цієї агентури, яка була краще законспі­рована, були меншими, ніж серед партійного підпілля. Але за відсутності надійного зв'язку з командуванням ефектив­ність її роботи була також не надто високою.