2.3. Радянізація Галичини й Волині

Швидке юридичне оформлення нового політичного ста­тусу західноукраїнського регіону відкрило перед Кремлем двері для проведення чергового соціального експерименту -форсованого запровадження у вчора ще "буржуазних" землях законів і порядків, які формувалися на решті території СРСР впродовж майже двох десятиліть. Цей процес отримав в істо­ріографії визначення "радянізації".

Найперше за радянським зразком було уніфіковано сус­пільно-політичне життя. Всі українські, польські та єврей­ські політичні партії або громадські організації ліквідовува-

57 лися шляхом "саморозпуску"*, встановлювалася однопартійна політична система з монополією компартії на державну владу. Існуючі профспілкові організації замінювалися єди­ною офіційною радянською профспілкою. Каральні органи наділялися колосальними повноваженнями, які практично не обмежувалися дією конституції чи законів.

Ще до початку вторгнення - 15 вересня 1939 року -директивою НКВС СРСР органам держбезпеки УРСР і БРСР про організацію агентурно-оперативної роботи в Західних областях України та Білорусії, передбачалося включення опергруп НКВС у склад тимчасових органів влади. Опергрупи НКВС мали негайно зайняти всі заклади зв'язку, банки, про­мислові об'єкти, банківські сховища цінностей і валюти, типографії, редакції газет, державні архіви, архіви поль­ських спецслужб тощо. Енкаведисти також повинні були:

"З метою запобігання змовницької, зрадницької роботи арештувати і оголосити заручниками найвизначніших пред­ставників із поміщиків, князів, дворян, капіталістів. Ареш­тувати найбільш реакційних представників урядової адміні­страції (керівників поліції, жандармерії, прикордонної охо­рони, контррозвідників, воєвод і їхніх найближчих поміч­ників), керівників контрреволюційних партій, керівників і активних учасників білогвардійських емігрантських монар­хічних організацій тощо (...) Зайняти в'язниці, перевірити весь склад арештантів. Усіх арештованих за революційну та іншу антиурядову роботу звільнити, використати ці заходи для вербування агентури і здійснення політичної ро­боти серед населення. Організувати нову тюремну адміні­страцію із надійних людей на чолі із одним зі співробітників НКВС, забезпечити суворий режим утримання арештантів. Одночасно зі здійснюваними операціями розгорніть слідство у справах арештованих учасників контрреволюційних орга­нізацій із завданням викрити підпільні контрреволюційні організації, а також осіб, які ставлять собі за мету здійсню­вати диверсії, терор, повстанську діяльність і саботаж..."

Серед українських політичних організацій в умовах радянізації вижила тіль­ки нелегальна, підпільна ОУН, що як і за часів польської влади, продовжу­вала діяти конспіративними методами.

58

За умов такої "щільної" роботи органів НКВС у ново-захоплених землях, не було нічого дивного в тому, що всі легальні партії та організації (польські, українські, біло­руські, єврейські) припинили своє існування. А нелегальні структури українського і польського підпілля тільки почина­ли ставати на шлях боротьби зі сталінським режимом за умов абсолютного терору з боку більшовицьких спецслужб.

4 грудня 1939 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про ліквідацію на території Західної України старого адміністративно-територіального устрою і створення шести нових областей - Волинської (до її складу увійшло 6 колишніх повітів), Рівненської (із 5 колишніх повітів), Дрогобицької (із 10 колишніх повітів), Львівської (із 13 колишніх повітів), Станіславівської (із 10 колишніх по­вітів), Тернопільської (із 13 колишніх повітів). Отже, воєвод­ства були ліквідовані, на місці повітів і волостей у січні 1940 було створено райони (загальною кількістю 202), 14 міст переводилися в обласне підпорядкування, замість гмінних управ створювалися сільські ради. В областях, містах і райо­нах формувалися виконкоми рад (характерно, що виконкоми створювалися без самих рад, вибори до яких провели лише в грудні 1940 року). Але головні владні важелі традиційно зосередилися в руках обкомів, міськкомів та райкомів ком­партії, склад яких був затверджений ЦК КП(б)У 27 лис­топада 1939 року. Першими секретарями обкомів КП(б)У стали - П. Таценко (Волинська область), Я. Ткач (Дрогобиць­ка область), Л. Грищук (Львівська область), В. Бегма (Рівнен­ська область), М. Груленко (Станіславівська область), І. Ком-панець (Тернопільська область). Головами виконкомів захід­ноукраїнських регіонів стали - Г. Гришко (Волинська об­ласть), Д. Леженко (Дрогобицька область), М. Козирев (Львівська область), П. Щербак (Рівненська область), М. Ко-сенко (Станіславівська область), В. Ягленко (Тернопільська область). Призначалися другі й треті секретарі обкомів ком­партії, секретарі з пропаганди і з кадрових питань, а також секретарі міськкомів компартії в обласних центрах. Загалом до червня 1941 року кількість членів ВКП(б) на Західній Україні зросла з нуля до 37 тис. осіб.

До початку грудня 1939 року практично завершилося формування офіційних профспілок, організованих за галузе-

59 вим принципом. До кінця 1939 року профспілки Західної України охоплювали 160 тис. робітників і службовців регіо­ну, що становило 80 % потенційного контингенту. Зважаючи на аграрний характер економіки краю, абсолютна більшість мешканців не була охоплена спілчанським членством, оскільки профспілок сільськогосподарських робітників в СРСР не існувало.

Робилися спроби створити мережу піонерських і комсо­мольських організацій, однак до початку німецького втор­гнення реалізувати цей задум так і не вдалося. Молодь, вихо­вана на традиційних християнських цінностях, відкидала можливість членства у войовничо антирелігійних структурах.

Важливим чинником у встановленні нового ладу стало формування системи каральних органів. Протягом листопа-да-грудня 1939 року були цілком сформовані обласні управ­ління НКВС, а на початку 1940 року створили міські і районні відділи, містечкові відділення і дільниці НКВС, опе­ративні і керівні співробітники яких направлялися зі східних областей УРСР або інших радянських республік. Для "покра­щення" роботи "органів" у західноукраїнських областях додатково створили 19 загальних в'язниць.

Величезною проблемою для становлення нової влади була низька компетентність осіб, направлених на роботу в західноукраїнські області. Абсолютна більшість радянських чиновників мала лише шкільну освіту. Зокрема, у квітні 1940 року на території Львівської області майже 50 % членів компартії мали тільки початкову освіту, а з-поміж 199 деле­гатів першої партійної конференції Дрогобицької області лише 12 закінчили ВНЗ. Середню освіту на всій території Західної України мало тільки 59 % секретарів обкомів, 29 % міськкомів і райкомів компартії та 22 % керівників первин­них партійних організацій. Водночас робити відбір людей з членів компартії України для роботи в західноукраїнських областях було складно через відсутність освічених фахівців. Після великих "чисток" кінця 1930-х років лави комуністів у СРСР поповнювали здебільшого за рахунок "пролетарсько-селянського" контингенту. Зокрема, з 1938 по 1940 рік чи­сельний склад парторганізації УРСР після чисток 1933-1937 років зріс на 82,5 % і становив понад п'ятсот тисяч осіб, з

60 яких 70 % мали початкову шкільну освіту або взагалі були неписьменними. За переписом 1939 року вищу освіту мали лише 6,7 % адміністративних кадрів СРСР, 56 % керівників не мали й середньої освіти. Навіть серед більшовицьких ліде­рів практично не було людей з вищою освітою. Сталін не закінчив семінарії, Молотов мав середню освіту, Каганович ледве вмів писати тощо. На території Західної України, де потрібно було працювати у специфічних умовах побудови "нового" суспільного ладу, невігластво радянської номенкла­тури особливо кидалося у вічі.

Формування місцевої радянської адміністрації, партій­них структур і каральних органів дало змогу розпочати чер­гові дії, спрямовані на уніфікацію життя західноукраїнських областей із життям Радянської України. Важливим питанням була "українізація", а точніше "деполонізація" регіону. На відміну від "українізації" в УСРР в 1920-х роках, в Західній Україні "українізація" здійснювалася без "коренізації", тобто без залучення до процесу місцевих українських кадрів, до яких радянська влада не мала довіри. Для проведення "укра­їнізації" залучалися привезені з Центральної та Східної України "перевірені" кадри, які здійснювали зовнішню "українізацію", наповнюючи її радянським, а не українським внутрішнім змістом. З одного боку, почали виходити сотні україномовних газет і книжок, та, з другого - це були типові радянські газети і книги надруковані українською мовою. Радянська влада відкрила в регіоні 6 тис. 900 шкіл, з яких 6 тис. були україномовними, але навчальний процес у цих школах був просякнутий радянською пропагандою, антирелі­гійною боротьбою, вихвалянням "партії Леніна-Сталіна" та "великої російської культури" (з 3 січня 1940 року всі школи регіону перевели на загальносоюзний стандарт з обов'язковим посиленим вивченням російської мови). Рівень підготовки багатьох викладачів, направлених зі східних областей, їхній убогий зовнішній вигляд, ідеологічна зашореність не викликали поваги у місцевих учнів.

Формально "українізували" Львівський університет імені Яна Казимира і надали йому нове ім'я - Івана Франка. Однак більшість професорів залишилися польськомовними, а направлена їм зі Сходу заміна частіше викладала російською,

61 а не українською мовою (серед професорів на початок 1941 року було 52 поляки, 22 українці, 8 євреїв, а серед студентів по 40 % українців і поляків та 20 % євреїв). Пріоритетна роль в університеті почала надаватися кафедрам марксизму-ленінізму, розпочалося примусове вивчення студентами істо­рії ВКП(б), матеріалістичної філософії тощо.

Гротескних форм набувала "українізація" міст регіону. Протягом перших днів радянської присутності ліквідували практично всі польські герби, портрети і пам'ятники Ю. Піл-судському. У Львові знищили пам'ятник королю Казимиру Великому та королеві Ядвізі. Було перейменовано низку вулиць. Зокрема, у столиці регіону Львові з'явилася вулиця Радянська й бульвар Радянський, вулиця Комсомольська і площа 17 вересня, вулиці Енгельса та Леніна. Вулиці та площі міст "прикрашалися" величезними червоними транспа­рантами з більшовицькими гаслами, гігантськими портре­тами радянських лідерів. Комічно виглядали "українізовані" назви вулиць, які продовжували носити імена польських державних та військових діячів і про потребу переймену­вання яких нова влада, в силу своєї інтелектуальної обме­женості, не здогадувалася.

Паралельно з "українізацією" радянська влада розпоча­ла соціально-економічні перетворення в західноукраїнському регіоні. Насамперед здійснили спробу розв'язати проблеми аграрного перенаселення, яка була традиційно гострою для Західної України. У великих землевласників, а також у польських осадників і колоністів конфіскували 2,7 млн га орної землі. Однак до рук селян передали 1,1 млн га, а 1,6 млн га землі використали для створення перших радгоспів і колгоспів у західноукраїнських областях (одразу їх було створено 180). Протягом першого року існування радянської влади в регіоні вступ до колективних сільськогосподарських підприємств вважався справою добровільною, але з лис-топада-грудня 1940 року на селян почав здійснюватися адміністративний тиск з метою змусити їх записатися до колгоспів. Якщо до осені 1940 року в Західній Україні налічувалося близько 200 колгоспів і радгоспів, то в січні 1941 року їх кількість сягала 600, а в червні 1941 року -1 тис. 359 колгоспів, 63 радгоспи і 174 МТС.

62

3 грудня 1939 року ЦК ВКП(б) прийняло постанову "Про націоналізацію промислових підприємств і установ на території Західної України та Західної Білорусії". Рішенням зборів робітників, які проводилися під контролем відповід­них компартійних структур, було забрано у власників понад 2,5 тис. промислових підприємств. Новими керівниками під­приємств призначали робітників (зокрема, у Львові на кві­тень 1940 року 177 колишніх робітників керували промис­ловими підприємствами). Класовий підхід при призначенні керівництва призвів до того, що більшість націоналізованих підприємств із рентабельних перетворилися на дотаційні і вимагали постійної підтримки з державного бюджету.

Намагаючись розв'язати проблему безробіття в промис­ловості, радянська влада розгорнула широку агітаційну кам­панію із закликом до робітників їхати працювати в інші регіони СРСР, особливо на Донбас. Оскільки добровольців виявилося небагато, працювати на Схід почали вивозити при­мусово. Вивозили здебільшого робітників-поляків. Відомо, що тодішній комуністичний лідер України М. Хрущов спеці­ально звертався до Й. Сталіна із пропозиціями переселяти на Схід саме поляків, щоб змінити національне співвідношення в містах Західної України на користь українців. До середини червня 1941 року із західних областей УРСР тільки на Дон­бас відправили 20 тис. польських робітників. На їхнє місце спрямовувалися вчорашні селяни-українці, які дуже часто, отримуючи роботу в місті (наприклад, на залізниці), до ладу не знали, що їм потрібно робити і як виконувати свої нові обов'язки. Однак за рахунок такого переміщення населення радянській владі вдалося зменшити кількість безробітних у містах, кількість малоземельних селян і змінити націо­нальний баланс міського населення, збільшивши частку українців із 18,6 до 29,2 %.

На радянський лад перебудували торгівлю та коопе­рацію. Майно кооперативних установ націоналізували. Об'єд­нання сільської споживчої кооперації включили в систему Укоопспілки, яка підпорядковувалася Центросоюзові - вер­ховному органу радянської кооперації. Кустарно-промислові кооперативи перевели в підпорядкування "Укркооппром-

ради".

63

Протягом зими-весни 1939-1940 років повністю ліквідували стару банківсько-фінансову систему. 21 грудня 1939 року з обігу вилучили польські злоті. Обмінний курс встановили у співвідношенні 1 до 1, населенню дозволили міняти не більше 300 злотих (при тому, що середня місячна зарплата у Львові становила 400-500 злотих). У державну власність передали 414 банків і понад півтори тисячі інших кредитно-фінансових установ. Іпотечні та комерційні банки були ліквідовані, а кооперативні - націоналізовані. До середини 1940 року в західноукраїнських областях було створено 6 обласних і 50 районних відділень Держбанку СРСР.

Чи не найважливішою складовою радянізації Західної України та інтеграції її з іншими частинами СРСР стали масові репресії, розгорнуті відомством Л. Берії в регіоні. Ви­конуючи вказівку наркома "очистити міста і села від воро­жих елементів, осадників, апарату місцевого самоврядуван­ня, від неблагонадійних служителів культу, представників демократичної частини місцевої інтелігенції всіх національ­ностей за класово-політичною ознакою", співробітники НКВС уже з вересня-жовтня 1939 року розпочали масові репресії.

Втікаючи від переслідування з боку радянської влади, впродовж вересня-жовтня 1939 року на територіях сусідніх держав опинилися 120 тис. поляків (військові, поліцейські, чиновники). Від 20 до 30 тис. українців - активістів патріо­тичних організацій - перейшли на територію Польщі, зайня­ту німецькими військами. До грудня 1939 року органи НКВС арештували на території Західної України 10 тис. 200 осіб -колишніх офіцерів армії та поліції, землевласників, влас­ників сільськогосподарських угідь, інтелігентів, священиків, селян.

Свого піку репресії досягли з кінця 1939 року, коли 5 грудня 1939 року було прийняте рішення ЦК ВКП(б) і Ради народних Комісарів СРСР про виселення родин польських осадників з території Західної України та Західної Білорусії. Депортації проходили трьома хвилями - наприкінці грудня 1939 року, в січні та лютому 1940 року. За ці три місяці при лютому морозі до Сибіру, Архангельської, Пермської, Воло­годської, Ярославської областей, Комі АРСР, Казахстану та

64

Середньої Азії з території Західних областей УРСР вивезли 550 тис. осіб, головним чином польських осадників і колоністів, а також тисячі заможних українських селян, лісників української та польської національностей.

Нелюдські умови депортації (під час якої від морозу, знущання та голоду загинуло близько 40 % виселенців) шо­кували не тільки польську меншину, а й українське населен­ня, традиційно вороже налаштоване щодо польських осадни­ків і колоністів. Тільки 35 % депортованих були людьми пра­цездатного віку, а 65 % - складали діти і люди похилого віку.

Інструкція НКВС "Про порядок переселення польських осадників із Західних областей УРСР і БРСР" від 29 грудня 1939 року фактично прирікала переселенців на страждання і повільну смерть:

"При виселенні осадників все нерухоме майно, сільсько­господарський інвентар, домашня худоба лишаються на міс­ці і приймаються за актом місцевими управліннями НКВС. Осадникам дозволено брати з собою наступне майно і дріб­ний господарчий інвентар: одяг, білизну, взуття, постільну білизну, посуд, продовольство з розрахунку на один місяць, дрібний господарський інвентар (сокира, пилка, лопата, сапа, коса, граблі, вила, молоток, кліщі, зубило тощо), гроші (сума не обмежується), побутові цінності (кільця, кульчи-ки, браслети, портсигари тощо), скриню або ящик для паку­вання речей. Загальна вага вказаних речей не повинна пере­вищувати 500 кілограмів на родину".

У квітні 1940 року розпочалася депортація біженців з німецької зони окупації (до СРСР втікали здебільшого євреї). До кінця року в глиб СРСР із Західної України вивезли понад 83 тис. біженців.

З липня 1940 до червня 1941 року з території Західної України проводилася депортація сімей арештованих і "воро­гів народу", яка охопила близько 300 тис. осіб, головним чи­ном українців і поляків. Загалом за неповні два роки гос­подарювання радянської влади на території Західної України з краю вивезли понад 900 тис. осіб, з яких більше 200 тис. українців, 600 тис. поляків і близько 80 тис. євреїв-втікачів з Центральної Польщі. Понад 10 % усього населення західно-

65

українського регіону було безжально депортовано і приречено на смерть або страждання далеко від рідних домівок.

З літа 1940 року радянські спецслужби особливу увагу приділили боротьбі з українським націоналістичним підпіл­лям в Західній Україні. Під час цієї боротьби арештували понад 30 тис. громадян, серед яких до ОУН належали щонай­менше 5 тис. осіб. Керівників організації судили показовими судами у Львові ("Процес 59") та Дрогобичі ("Процес 62" і "Процес 39"), які відбувалися відповідно 15-19 січня, 7-8 та 12-13 травня 1941 року. Вироки були вражаюче суворими -на першому процесі до смертної кари засудили 42 особи, на другому - 26, а на третьому - 22. За підрахунками дос­лідників, серед усіх заарештованих в Західній Україні до розстрілу засудили 10 %, понад 40 % отримали термін ув'яз­нення від 5 до 10 років, а 35 % - від 3 до 5 років. Однак навіть ті, хто не отримав жодного вироку, як правило, не уникнув смерті на початку німецько-радянської війни, коли розстріляли або замордували щонайменше 22 тис. в'язнів західноукраїнських тюрем. Такою була кривава крапка, поставлена на фініші першого етапу панування радянської влади в Західній Україні. За приблизними підрахунками Яна Гроса на зайнятих Радянським Союзом територіях колишньої польської держави репресували в 3-4 рази більше людей, ніж у зоні німецької окупації, де проживало майже вдвічі більше населення, ніж на приєднаних до СРСР територіях.