6.8. Протистояння між упл і Червоною армією та нквс

Злам 1943-1944 років позначився приходом на тери­торію активної діяльності УПА фронтових частин Червоної армії. Незважаючи на те, що "Тактичні інструкції" затвер­джені 24 грудня 1943 року командуванням Повстанської Армії забороняли упівцям вступати в бої з регулярними ра­дянськими військами навіть задля здобуття зброї, наказували повстанцям розосередитися по селах і хуторах, відійти в глиб лісових масивів і очікувати переходу фронту далі на захід, польові командири часто порушували розпорядження коман­дування, діючи, як кажуть, відповідно до ситуації. Відтак, лише в смузі дії 13-ї армії Першого Українського фронту з 7 січня по 2 березня 1944 року було зафіксовано 200 нападів загонів УПА-"Північ" на території Житомирської та Рівнен­ської областей на колони з військовим майном, польові гос­піталі і невеликі підрозділи червоноармійців (до роти включно), у березні-квітня 1944 року було зафіксовано вже 350 таких нападів на тили 13-ї армії. Напади повстанців здійснювалися здебільшого із засідок. Після короткої та інтенсивної сутички упівці, у разі успіху, забирали зброю й одяг у вбитих і поранених, після чого швидко відходили. Внаслідок таких несподіваних атак у січні-лютому 1944 року лише в Рівненській області повстанці вбили 439 червоно-армійців. Радянський мемуарист, колишній командувач 1-ю гвардійською танковою армією М. Катуков у книзі спогадів "На вістрі головного удару", виданій 1974 року, про події початку 1944 року писав:

"У ті зимові місяці чимало клопотів завдали нам бан­дерівські банди. На регулярні частини вони, звісно, напада­ти не ризикували, але тили турбували. Здійснювали дивер­сії, наносили зрадницькі удари із-за рогу. Довелося виділяти частину бойових засобів для боротьби з озброєними бандами, посилити охорону комунікацій, госпіталів, тилових уста­нов. І все ж бандерівці не заспокоювалися. В міру просування наших військ уперед нахабніли щоразу більше. (...) Жертвою підлих рук бандерівців пав і командувач бронетанковими та механізованими військами Першого Українського фронту

413 генерал-лейтенант танкових військ Андрій Дмитрович Штєвнєв".

Генерал Штєвнєв загинув 29 січня 1944 року і своєю загибеллю відкрив рахунок радянським генералам, які стали жертвами атак повстанських загонів.

Характеризуючи найбільш типові повстанські акції проти Червоної армії, слід згадати декілька помітніших напа­дів: 9 січня 1944 року в с. Білашівка на Рівненщині пов­станці напали на взвод червоноармійців і вбили 15 солдатів; у с. Моквин, за 55 кілометрів від Рівного, того ж дня під­пільники на смерть отруїли їжею і горілкою 30 червоно-армійців із 181-ї стрілецької дивізії; 13 лютого повстанський відділ атакував польовий військовий госпіталь № 550. Під час нападу було вбито 5 охоронців, забрано 25 коней і 15 во­зів із продуктами та медичними препаратами, поранених не чіпали. 29 лютого 1944 року на дорозі південніше Рівного між селами Милятин і Сіянці повстанцями із сотні "Зеле­ного" (90 бійців) було атаковано валку з 13 возів із боєпри­пасами для Червоної армії. Під час перестрілки упівці захопили шість возів і вбили одного охоронця. Переслідуючи залишки колони, партизани помітили наближення вантажної машини, яку також обстріляли. Солдати, які в ній їхали, залишили автомобіль і втекли. Ближче до вечора (приблизно о 18-50) того ж 29 лютого зі сторони села Тисове до Миля-тина почала під'їжджати колона із чотирьох автомобілів (один вантажний із солдатами і три легковики). Автомобілі їхали безпечно, без розвідки. Підпустивши їх на 200 метрів, упівці відкрили вогонь із автоматичної зброї. Легкові маши­ни були швидко ушкоджені, солдати із вантажівки зуміли розвернути своє авто і, забравши поранених пасажирів лег­ковиків до себе на кузов, швидко втекли. Як з'ясувалося із захоплених документів, упівці обстріляли колону, у якій їхав командувач Першого Українського фронту генерал армії М. Ватутін. Під час нападу Ватутіна було поранено кулею із ручного кулемета в праву частину сідниць. Куля пройшла на виліт і вийшла через ногу на 20 см вище правого коліна. Через те, що була ушкоджена кістка й канал проходження кулі сягнув понад 50 см, у Ватутіна почалися запальні про­цеси, від яких він 15 квітня 1944 року помер у київському госпіталі.

414

Важкі бої між двома куренями УПА "Бориса" і "Бист­рого" та частинами 327 і 135 стрілецької дивізій розгорну­лися 22-23 травня 1944 року на Станіславівщині. Через не­рівне співвідношення сил (800 повстанців проти майже 5 тис. червоноармійців, згрупованих у чотири батальйони, один полк і розвідроту) курені УПА були оточені. Головні сили упівців змогли прорватися. Але з великими втратами - 165 убитих, 68 полонених. Червоноармійці втратили 33 убитими і 8 пораненими. 20 червня 1944 року у Князь-Селі на Рівнен­щині повстанці ліквідували пункт Військ Спостережень, Оповіщення і Зв'язку (ВСОЗ). 29 липня 1944 року аналогіч­ний пункт було знищено в с. Вирі Клесівського району. На початку серпня 1944 року на межі Сарненского та Володи-мирецького районів Рівненщини упівці повністю знищили залогу чергового пункту ВСОЗ. Під час цих трьох нападів загинуло 30 червоноармійців.

17 серпня 1944 року у Великоглибочицькому районі повстанці захопили військовий склад, убивши 5 охоронців. 29 серпня 1944 року, як повідомляли радянські зведення, поблизу с. Божиків Підгаєцького району на Тернопіллі пов­станці напали на батальйон зв'язку 1331 полку, що прямував на фронт. Батальйон був обстріляний з автоматичної зброї та мінометів. Не сподіваючись атаки, радянська частина була захоплена зненацька, з перших хвилин загинуло багато офі­церів, тому батальйон не організував оборони, був оточений і знищений. Врятувалося лише 11 осіб. Крім стрілецької зброї, червоноармійці втратили 4 міномети і 3 станкові кулемети. Якщо врахувати, що в радянському батальйоні зв'язку в 1944 році було від 300 до 570 осіб, то загинути могло що­найменше 289 осіб.

2 вересня 1944 року загін УПА атакував співробітників Куликівського райвійськкомату, які здійснювали мобілізацію населення в с. Жолтанці Львівської області. Внаслідок атаки загинуло 4 офіцерів і 16 рядових червоноармійців. Наступ­ного дня в районі села Смольниця Дрогобицької області партизани несподівано напали на штаб 871-ї радянської ди­візії. Під час атаки загинуло 15 радянських солдатів і офіцерів, а 25 було поранено.

415

Серед нападів УПА на червоноармійців, які відбулися у 1945 році (до закінчення світової війни), слід згадати про масштабну акцію проти бійців та офіцерів 64 і 90 полків, які 7 квітня 1945 року збирали продовольчий контингент із насе­лення в с. Посіч на Станіславівщині. Група радянських вій­ськовослужбовців (149 осіб), серед яких були штабні офіцери обох полків, після збору продовольства без жодних заходів безпеки розташувалася на ночівлю в центрі села у примі­щенні школи й у декількох сусідніх будинках. Близько 23-ї години ночі будівлі, у яких спали червоноармійці було оточе­но повстанцями. По вікнах будинків відкрили перехресний вогонь. Бій тривав до 2-30 ночі 8 квітня. Внаслідок обстрілу радянська сторона (за власним зізнанням) втратила три ван­тажні автомобілі, 16 убитими і 8 пораненими. Повстанці втратили 1 убитого товариша, який після поранення підір­вався гранатою, щоб не потрапити у полон.

Напади загонів УПА на підрозділи і частини Червоної армії тривали також влітку і восени 1945 року, з кінця 1945 -початку 1946 року вони вже практично не фіксуються, пов­станці повністю переключаються на боротьбу проти НКВС і радянських адміністративних структур.

Протистояння між УПА та внутрішніми військами НКВС розпочалося одразу ж після проходження лінії фронту територією, на якій діяли повстанські сили. З лютого до квітня 1944 року запеклі бої між куренями та сотнями УПА і внутрішніми військами НКВС розгорнулися у лісах Жи­томирщини і Бердичівщини, Костопільщини, Кременеччини, Дубенщини. Під час цих бойових зіткнень внутрішні війська втратили 850 осіб убитими. На території Кам'янець-Поділь-ської та Вінницької областей загони УПА-"Південь" провели у січні-серпні 1944 року 24 бої із військами НКВС.

5 березня 1944 року секретар Рівненського обкому партії В. Бегма у доповідній записці до ЦК КП(б)У інформував, що лише на території Рівненської області діє 56 великих збройні формувань УПА чисельністю 9-10 тис. осіб, які за перші дні березня здійснили 7 нападів на районні центри, під час яких убили 109 співробітників НКВС і адміністративних органів радянської влади, а також провели 64 акції у селах, знищивши понад 500 представників радянської влади і сіль-

416 ських активістів. В. Бегма підкреслював, що районний актив боїться залишати райцентри, в багатьох селах зовсім не з'яв­ляється, всі заходи з мобілізації та хлібозаготівлі загонами УПА зірвані.

У березні 1944 року з південної Волині на Поділля за Збруч вирушили рейдом відділи з'єднання УПА "Саблюка" (О. Качан). Повстанці з боями пройшли понад 200 кілометрів і були заблоковані внутрішніми військами тільки в червні 1944 року в Бруслинівсько-Калинівських лісах Вінницької області. Менше сотні повстанців зуміли вирватися з оточен­ня, більше двохсот загинули в боях.

Уже в середині березня 1944 року у Рівному було ство­рено оперативний штаб для боротьби з ОУН і УПА. Його ро­боту організували заступники наркома внутрішніх справ СРСР С. Круглов та І. Сєров. До кінця березня у розпоря­дження штабу було перекинуто 29 ешелонів внутрішніх військ НКВС зі східних регіонів СРСР, які, за даними С. Круглова, до 7 квітня 1944 року провели 109 антиповстан-ських операцій, у яких убили 2,6 тис. повстанців, захопили в полон 3256 підпільників, втративши при цьому 112 служ­бовців НКВС убитими і 90 пораненими. Очевидно, що такі дані навряд чи є цілком об'єктивними, скоріше за все, до числа убитих і арештованих повстанців зараховували й мир­не населення і чоловіків, які ховалися від мобілізації, й інші категорії громадян. Адже попри те, що поряд із вказаною статистикою, заступник наркома Внутрішніх справ обіцяв найближчим часом "нормалізувати ситуацію", вона не "нор-малізовувалася" ще впродовж десяти років.

Найбільший бій, який провела Повстанська Армія з радянськими внутрішніми військами, відбувся у квітня 1944 року в районі с. Гурби на півдні Рівненської області. З по­чатком квітня, коли дерева в лісах зазеленіли, командування УПА-"Південь" віддало наказ своїм з'єднанням концентру­ватися в лісових масивах на південному сході Рівненщини для того, щоб розпочати масштабний рейд у напрямку су­часних Хмельницької, Вінницької та Черкаської областей з метою вийти до Дніпра. До 20-х чисел квітня 1944 року в лісах на межі Рівненської і Тернопільської областей зібра­лося 4-5 тис. бійців УПА-"Південь", з яких 2,5-3 тис. були

417 озброєні, а 1-1,5 тис. були новобранцями. Також у лісах розташувалося декілька таборів з місцевими цивільними чо­ловіками, які переховувалися від мобілізації до Червоної ар­мії. Велика концентрація людей була помічена радянськими органами безпеки, які протягом 21-27 квітня 1944 року роз­почали масштабну антиповстанську акцію на межі Рівнен­ської і Тернопільської областей. 21 квітня до сіл поблизу лісу було стягнуто великі контингенти внутрішніх військ (за ра­дянськими даними - 15 тис. солдатів і офіцерів, за повстан­ськими 25-30 тис. з артилерією, легкими танками (15 штук), авіацією і кіннотою). Зранку 22 квітня почався масштабний артилерійський обстріл і бомбардування лісових масивів, який тривав з невеликими перервами добу. Зранку 23 квітня війська НКВС розпочали активні атаки на позиції повстан­ців, які місцями переростали в рукопашні бої. Після ціло­денних боїв повстанці відішли на нові оборонні рубежі в районі сіл Гурби, Велика Мощаниця, Чернява, Святе, Грабо-вець і вздовж річок Замишівка і Понура. Війська НКВС про­тягом першого дня боїв відрізали від основних сил і розбити курінь О. Кайдаша ("Лиха"), а також знищити табір втікачів від мобілізації. 24 квітня найзапекліші бої з використанням авіації, танків і артилерії розгорілися в районі с. Гурби, де бійці внутрішніх військ намагалися прорвати повстанську оборону. За іронією долі Гурби обороняв курінь І. Сала ("Мамая"), колишнього майора Червоної армії, уродженця Полтавщини, який після втечі з німецького полону в 1943 році приєднався до УПА. Під час бою під Гурбами війська НКВС втратили підбитими два танки, але не зуміли зламати оборону противника. Протягом ночі на 25 квітня команду­вання оточених повстанських з'єднань прийняло рішення розділитися на три групи і під ранок вирватися з оточення в трьох різних напрямках. Рано вранці 25 квітня 1944 року повстанці групами приблизно по тисячі бійців прорвалися в напрямку дерманського і суразького лісових масивів.

Протягом 26-27 квітня 1944 року війська НКВС здій­снювали "зачистку" лісу і навколишніх сіл, переслідування відступаючих з'єднань УПА не було організоване. Обидві про-тиборчі сторони подали діаметрально протилежні дані про втрати. За радянськими звітами, війська НКВС у боях втра-

418 тили тільки 11 убитими і 46 пораненими проти 2018 убитими і 1570 полоненими у упівців. За повстанськими звітами, енкавеесівці мали втратити до 2 тис. убитими проти 200 повстанців і 100 цивільних, які ховалися в лісах. Більш-менш точні дані про втрати УПА можна почерпнути зі звітів НКВС про захоплену зброю. Чекісти після бою як трофей мали один літак У-2, сім гармат калібром 45 мм, 15 мі­нометів, 42 ручні кулемети, 31 МП, 298 гвинтівок, 5 мото­циклів, 120 возів і 129 коней, 56 тонн зерна. Зважаючи на кількість зброї, можна припустити, що загони УПА втратили близько 400 осіб убитими і полоненими, скільки загинуло цивільних чи втікачів від мобілізації сказати складно, також таємницею залишається кількість убитих енкавеесівців, але, очевидно, йдеться також про декілька сот осіб.

28 квітня 1944 року 19 бригада внутрішніх військ НКВС під командуванням полковника Тімофєєва, яка брала участь у боях в районі Гурбів, була скерована для проведення "зачист­ки" лісових масивів у напрямку до річки Случ. Вранці 29 квітня внутрішні війська отримали інформацію про бій між куренем УПА "Докса" і червоноармійцями із 70 армії. Чекісти з'ясували, що в с. Желізниці повстанці із засідки вбили 18 військовослужбовців Червоної армії. Близько 6 години ранку 19 бригада внутрішніх військ атакувала село, але наштовхну­лася на шалений опір з боку партизанів. Запеклий бій згодом перекинувся й на сусіднє с. Гронне. До вечора 29 квітня внут­рішнім військам вдалося розбити розквартировані в селах пов­станські загони. Упівці втратили 255 осіб убитими, але втрати чекістів були майже адекватними - 240 рядових і офіцерів.

Наступні важкі бої між УПА і внутрішніми військами мали місце в районі Карівського лісового масиву поблизу села Піддубне Сокальського району Львівської області. 27 серпня 1944 року чекісти отримали інформацію про перебу­вання в лісі куреня з'єднання УПА "Галайда" (450 багнетів). До операції проти повстанців було залучено 250 бійців внут­рішніх військ, 450 прикордонників, 150 кіннотників із 29 гвардійського полку, а також батарею 82-міліметрових міно­метів. 29 серпня 1944 року було почато антиповстанську операцію. Близько 5-30 ранку повстанці були попереджені місцевими мешканцями про радянський наступ, що доз-

419 волило їм зайняти вигідні позиції для оборони. О 6-й ранку внутрішні війська розпочали артилерійську підготовку, що тривала до 9 години ранку. Під час наступу на ліс війська НКВС наштовхнулися на відчайдушний опір. Атаки, які без­перервно тривали до 15 год. 50 хв., були безуспішними. Несподівано застава 104-го прикордонного загону потрапила в упівську засідку і втратила половину особового складу. О 18 год. 40 хв. після перегрупування карателі розпочали но­вий артобстріл повстанських позицій, який тривав до 19 год. 30 хв. Чергові спроби атак продовжилися до 21 години. Вночі на 30 серпня 1944 року повстанські загони вирвалися з оточення. Внаслідок бою обидві сторони подали власні відо­мості про свої і чужі втрати. За радянською інформацією УПА втратила в бою 625 осіб убитими (що насправді пере­вищувало загальну кількість учасників бою з боку партиза­нів), а свої втрати НКВС оцінила в 32 загиблих. Повстанці визнали втрату лише 10 осіб убитими, натомість стверджу­вали, що ліквідували близько 300 противників. Очевидно, що з обох боків були вказані завищені втрати противників і занижені власні втрати.

Наступний масштабний бій між УПА і військами НКВС відбувся 17 вересня 1944 року в районі с. Урмань Бережан­ського району на Тернопільщині. Після невдалої акції із зачистки лісового масиву до повстанської засідки потрапила 3-тя рота 187 батальйону внутрішніх військ НКВС, яка була майже повністю знищена перехресним вогнем. У бою загину­ло 97 військовослужбовців НКВС.

Наприкінці вересня 1944 року розвідка НКВС отримала інформацію про перебування великого повстанського з'єднан­ня в лісах на північ від райцентру Перемишляни Львівської області. Йшлося про курінь "Сіроманці" (силою до 1000 бій­ців) під командуванням колишнього лейтенанта-танкіста із Червоної армії, полтавчанина Д. Карпенка ("Яструба"), який у другій половині вересня 1944 року прибув на територію Перемишлянського району із Тернопільської області. 30 ве­ресня 1944 року 19 бригада внутрішніх військ НКВС, якою на той час командував підполковник Бромберг, посилена чо­тирма танками, оточила лісовий масив і почала артобстріл і атаки. З 9 до 23 години було проведено 22 безуспішні спроби

420 прорвати повстанські позиції. Вночі упівці відступили до с. Пнятина і зайняли нові оборонні позиції. Наступного дня у боях під Пнятином енкавеесівці втратили підбитим один танк, а повстанці зуміли вирватися з оточення і відійти в північному напрямку. Внаслідок боїв обидві сторони понесли важкі втрати. Курінь УПА втратив 165 осіб убитими і 15 полоненими, а 19 бригада НКВС 170 убитими.

10-11 жовтня 1944 року силами 20 і 24 бригади внут­рішніх військ НКВС було розбито і ліквідовано сотню УПА "В'юна", що активно проводила операції в лісових масивах за 20-30 км на захід від Рівного. Внаслідок важких боїв із карателями сотня втратила 103 стрільців убитими і 13 поло­неними, після чого припинила своє існування. Власні втрати під час операції органи НКВС подали традиційно скромно -15 убитими і 4 пораненими.

Чи не найбільш дошкульним ударом по українському самостійницькому підпіллю на початку 1945 року стало вда­ле "полювання" на командувача УПА-"Північ" Д. Клячків-ського ("Клима Савура"). Отримавши агентурним шляхом інформацію про заплановане на 30 січня 1945 року перебу­вання Д. Клячківського на хуторі Оржів Клеванського райо­ну Волинської області, радянські спецслужби спланували і вдало провели клевансько-оржівську операцію. Силами 20 і 24 бригади внутрішніх військ НКВС було блоковано най­ближчі лісові масиви і населені пункти в районі Оржева. Під час "прочісування" лісового масиву 10 лютого 1945 року бій­ці 233 батальйону 20 бригади внутрішніх військ несподівано натрапили на групу з трьох повстанців, які спробували вис­лизнути із оточення. Після бою і переслідування повстанці були вбиті. Серед убитих виявили командувача УПА-"Північ" Д. Клячківського, його помічника Б. Куницький і охоронця М. Колосюка.

Попри важкі втрати загони УПА не зменшували актив­ності, лише протягом липня-листопада 1944 року тільки на Волині й Поліссі упівці провели 800 нападів на військові, господарські та адміністративні об'єкти. Намагаючись поши­рити територіальні межі своєї діяльності, повстанське коман­дування наприкінці 1944 року активізує рейдову війну. Зокрема, 12 грудня 1944 року загін УПА "Стародубський"

421 вирушив у рейд на територію Білорусії, пройшовши з боями понад 300 кілометрів північніше від р. Прип'яті, повстанці 10 січня 1945 року повернулися на українське Полісся. На зламі 1944-1945 років територією Житомирської та Київ­ської областей рейдували сотні зі з'єднання УПА "Хмель­ницький". Рейдували доволі великими силами. За даними радянських спецслужб, наприклад, 25 грудня 1944 року гру­па повстанців чисельністю до 200 бійців зайняла с. Хотино Олевського району Житомирської області, а наступного дня інший відділ УПА чисельністю понад 100 осіб увійшов до с. Кам'янка. Під час спроби перетнути річку Дніпро і вийти на Чернігівщину було розбито з'єднання УПА "Базар", пів­нічною Житомирщиною і Київщиною в перші місяці 1945 року рейдували з'єднання "Крути" та "Петлюра". Окремим групам повстанців зі з'єднання "Петлюра" вдалося протри­матися на Київщині до середини 1945 року. У цей самий час, за даними НКВС, на території сучасної Хмельницької області рейдувало 10 повстанських груп, які з листопада 1944 до лютого 1945 року провели 79 боїв із внутрішніми військами. До кінця листопада 1944 року рейдували Вінницькою облас­тю загони УПА-"Південь" під командуванням "Вира" і "Ясеня".

Для боротьби із повстанським рухом радянські спец-служби невпинно нарощували свою присутність у регіоні. На початок осені 1944 року до Волинської, Рівненської, Львів­ської, Тернопільської, Дрогобицької та Станіславівської областей було передислоковано понад 32 тис. бійців внут­рішніх військ, танковий батальйон (22 танки), 5 бронепоїздів (екіпаж 7 тис. 700 осіб). Окрім цих сил, до боротьби з пов­станцями було залучено чотири прикордонні полки, 2 тис. оперативних співробітників НКВС, декілька тисяч бійців внутрішніх військ, які дислокувалися в Житомирській, Ка-м'янець-Подільській, Вінницькій та Київській областях, ар­мійські частини і до 10 тис. колишніх партизанів. Загалом, постійно проти УПА наприкінці 1944 року боролося що­найменше 70 тис. осіб, для збільшення мобільності яких було виділено 200 вантажних автомобілів.

Однак і сили самостійницького підпілля в цей період були також вражаючими. Після домобілізації, яку провела

422

УПА-"Північ" у листопаді 1944 року, кількість її бійців була доведена до 10 тис. осіб, ще 3-4 тис. перебували в рейдуючих

загонах УПА-"Південь", 20-22 тис. - в УПА-"Захід". Крім

цих сил УПА, існувало також збройне підпілля ОУН, яке подвоювало кількість бойовиків. Так, лише на території сучасної Івано-Франківської області восени 1944 року діяло 70 озброєних груп УПА й ОУН чисельністю 21 820 осіб. Упродовж 1944 року і початку 1945 року повстанці почува­ються настільки впевнено, що регулярно захоплюють районні центри. Почергово в їхніх руках побували Острог, Деражне, Тучне, Володимирець, Висоцьк, Морочне, Городниця, Нові Стрілиська, Більшівці, Богородчани, Лисець, Войнилів, Со-лотвине, Тисмениця, Сколе, Ланівці, Тлумач, Коломия, Єзупіль, Журавне, Новий Яричів, Рава Руська, Яремне, Сня-тин, Войничів, Глибочок, Радехів, Жаб'є, Ємільчене, Берез-не, Магерів, Клесів та інші містечка. Загалом, протягом 1944 року та зими-весни 1945 року загони УПА захоплювали 38 райцентрів, при цьому, деякі по декілька разів.

Радянські звіти фіксують власні поважні втрати у бо­ротьбі з підпіллям. Так, у серпні-грудні 1944 року лише в одній Станіславівській області радянська сторона втратила від рук повстанців убитими 1704 особи, пораненими 350 і полоненими - 731 людину. Намагаючись переламати ситу­ацію на свою користь, органи НКВС провели мобілізацію місцевого польського й частково українського населення до так званих Винищувальних батальйонів і Груп сприяння (в яких на зламі 1944-1945 років налічувалося майже 25 тис. бійців), до повстанців звертаються із закликами скласти зброю, обіцяючи амністію, полонених упівців привселюдно страчують, із колишніх червоних партизанів і перевербо-ваних повстанців створюють спеціальні провокативні групи, які діють під виглядом загонів УПА (до середини 1945 року було створено 157 таких груп у складі 1808 осіб, які за до­помогою провокацій убили 1980 і полонили 2013 осіб, але при цьому захопили лише 439 гвинтівок, 31 кулемет, 172 автомати і 79 пістолетів. Цієї зброї, як влучно зауважують сучасні вчені, не вистачило навіть для того, щоб озброїти убитих, що свідчить про те, що до категорії вбитих і поло­нених "бандитів" доволі часто потрапляли цивільні грома­дяни, які не належали до підпілля).

423

Активізуючи антиповстанську боротьбу, керівники НКВС з початку 1945 року розгорнули масштабні військово-чекістські операції практично в усіх районах Західної Ук­раїни, які увійшли в історію під назвою першої "Великої блокади". Від 10 до 31 січня 1945 року внутрішніми війська­ми, конвойними військами НКВС, прикордонниками, армій­ськими частинами та винищувальними батальйонами було повністю блоковано лісові масиви Львівської, Станіславів-ської, Тернопільської, Дрогобицької, Чернівецької, Рівнен­ської та Волинської областей. Особливу увагу було зосередже­но на лісах Прикарпаття і Галичини. Важкі бої з повстан­цями точилися наприкінці січня в районі Космача, де існувала повстанська "республіка" і де внутрішнім військам, як писалося в радянських звітах, не вдалося отримати "очі­куваних результатів". Фактично, через погані результати, першу "Велику блокаду" довелося продовжувати ще в лю­тому й березні 1945 року, тобто на всі місяці, коли в лісах лежав сніг і партизани були особливо вразливими. ЦК КП(б)У поставив завдання перед НКВС УРСР завершити розгром УПА до 15 березня 1945 року.

У березні 1945 року на пленумі ЦК КП(б)У було підбито підсумки першого тотального наступу радянських силових структур на УПА. За офіційними даними під час боїв на початку 1945 року підпілля ОУН і загони УПА втратили 11 тис. осіб убитими й 26 тис. полоненими, ще 22 тис. вийшли із підпілля "з повинною", також було затримано 13 тис. осіб, що ухилялися від мобілізації до Червоної армії. За даними радянської розвідки, в УПА продовжувало перебувати 25 тис. 353 особи, згруповані в 496 відділів різної чисельності. Тоб­то, незважаючи на болючі втрати, підпілля продовжувало залишатися активним, чисельним і дієвим. ЦК КП(б)У пос­тавив нові терміни ліквідації самостійницького руху, які ма­ли закінчитися в середині липня 1945 року. Відтак, квітень-червень 1945 року ознаменувався новими масштабними акці­ями проти мережі ОУН і загонів УПА. Особлива увага звер­талася на "деморалізація" підпілля з допомогою агентури, захоплення або вбивство командирів загонів і керівників оунівської мережі. Вже до середини 1945 року в західно­українському регіоні вдалося налагодити цілу агентурну

424 мережу НКВС, яка включала 175 резидентів, 1196 агентів, 9843 інформаторів. Інфільтрація радянською агентурою під­пілля змусило керівництво СБ ОУН розгорнути активні контррозвідувальні заходи і "чистку" власних лав. Лише на Волині та Поліссі СБ ОУН у перші вісім місяців 1945 року викрила і ліквідувала 835 підпільників, звинувачених у спів­праці з органами НКВС.

Звіти радянських спецслужб дозволяють скласти уяв­лення про масштаби боротьби з підпіллям у першому півріччі 1945 року. До липня місяця 1945 року співробітники НКВС здійснили 9238 операцій проти ОУН і УПА. Під час боїв і об­лав загинуло 34210 учасників самостійницького руху, захоп­лено 46059, з "повинною" вийшло 25868 повстанців. Сумарно втрати підпілля мали б складати 106 тис. 137 осіб, не вра­ховуючи арештованих 5717 "бандпосібників" і висланих 12773 членів родин "бандитів". Однак, такі оптимістичні зві­ти виглядають, на наш погляд, не зовсім коректно, оскільки за тими ж радянськими даними, в УПА у березні 1945 року перебувало тільки трохи більше 25 тис. осіб. Якщо навіть припустити, що в мережі ОУН було ще 25 тис., всеодно кіль­кість "нейтралізованих" повстанців буде вдвічі більшою від реальної чисельності людей, активно задіяних у самостій­ницькому русі. Очевидно, що до статистики потрапили десят­ки тисяч звичайних громадян, які симпатизували або епізо­дично допомагали повстанцям, втікачі від мобілізації до Ра­дянської армії чи на відбудовчі роботи у Донбасі тощо. Пар­тійні керівники в Києві та Москві, після отримання оптиміс­тичних звітів НКВС, зі здивуванням виявляли, що боротьба самостійницького підпілля в Західній Україні продовжуєть­ся. 27 липня 1945 року ЦК КП(б)У прийняв чергову поста­нову "Про ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР". Придушити анти­комуністичний рух слід було до кінця року. Розпочався новий літньо-осінній наступ на підпілля. Особливо активні бойові дії між УПА і внутрішніми військами розгорнулися на Прикарпатті - у Станіславівському, Галицькому і Тлумаць-кому районах сучасної Івано-Франківської області де у липні-вересні чекісти провели понад 2 тис. антиповстанських операцій.

425

Важливо відзначити, що в цей період, на завершальному етапі Другої світової війни, самостійницький рух продов­жував нарощувати свою активність, незважаючи на важкі втрати. Наприклад, якщо у серпні 1945 року повстанці здій­снили 77 наступальних операцій, терористичних та саботаж-них акцій, то у вересні вже 146 аналогічних акцій. Вперта і безкомпромісна боротьба українських самостійників із найпо­тужнішою державою повоєнної Європи тривала ще понад десять років після завершення війни, але перші два роки протистояння (1944-1945) були чи не найкривавішими. Про­тягом цих двох років ОУН і УПА на території СРСР здій­снили 6600 акцій, яким радянські органи безпеки протиста­вили 39773 каральних операцій. Під час боїв, облав і блокад у 1944-1945 роках загинуло (за радянськими даними) 103 тис. 313 членів ОУН і УПА, 110 тис. 785 було полонено, 50 тис. 58 здалися на милість влади. Паралельно було затри­мано 96 тис. 988 дезертирів із Червоної армії і втікачів від призову. Якщо вірити офіційній статистиці, то підпілля за два роки мало втратити понад 260 тис. осіб, що, очевидно, є завищеною цифрою, яка може бути пояснена тільки тим, що до числа повстанців записували також убитих під час ка­ральних експедицій мирних мешканців.