2.5. Анексія Радянським Союзом Бессарабіі та Північної Буковини, нове розширення кордонів Радянської України

Після кривавої фінської війни радянське керівництво зосередило увагу на посиленні своїх позицій у Прибалтиці і Причорномор'ї. Влітку 1940 року анексували три Балтійські республіки, а також Бессарабію і Північну Буковину. Приєд­нання до СРСР Бессарабії було обумовлене відповідними угодами укладеними з гітлерівською Німеччиною 23 серпня 1939 року, а питання Буковини виникло пізніше з ініціативи Кремля.

Проблема Бессарабії, яку, користуючись із розвалу Російської імперії, в 1918 році захопила Румунія, упродовж усього міжвоєнного періоду отруювала взаємовідносини між СРСР і Румунським королівством. Радянський Союз не виз­навав приєднання Бессарабії до сусідньої держави і напо­лягав на передачі під його владу колишніх царських земель. Слід відзначити, що де-юре приєднання Бессарабії до Румунії не визнавали також і держави Заходу. Але офіційний Буха­рест стояв на позиції влучно висловленій в урядовій газеті "Романія" 4 вересня 1939 року:

"Ми нічого ні від кого не вимагаємо... Ми нічого нікому не винні; ми нічого нікому не віддамо".

Усвідомлюючи наростаючу загрозу з боку північно-східного сусіда, румунський уряд починає на зламі 1939-

72

1940 років збільшувати чисельність своєї армії, доводячи її з 800 тис. до 1,2 млн солдатів і офіцерів. Розгортається пос­тупове будівництво оборонних споруд на кордоні з СРСР. Однак усі ці заходи були запізнілими, надто млявими і страждали на хронічне недофінансування. Румунія була од­нією з найбідніших держав тогочасної Європи, а тому не могла утримувати власну армію в належному стані. Румун­ські війська відчували гострий дефіцит зброї, продовольства, обмундирування і новітньої техніки. Показовим у характе­ристиці румунських збройних сил був випадок зафіксований бельгійським послом в Бухаресті у січні 1940 року. Посол випадково став свідком того, як під час зміни караулу поб­лизу військового заводу солдати передавали один одному не лише відповідальний пост, а й зброю та уніформу. Шокова­ний побаченим, бельгійський посланець зробив невтішний висновок про те, що румунська армія зможе воювати тільки за умови надання їй зовнішньої технічної допомоги.

Приблизно до такого ж висновку, як і бельгійський дипломат, дійшли радянські військові, які були присутні на великих маневрах румунської армії в Бессарабії, у яких бра­ли участь усі роди військ румунських збройних сил. У вис­новках радянські фахівци вказували на:

"Надзвичайно погану підготовку військ, бідність осна­щення бойовою технікою, незабезпеченість боєприпасами, несправність роботи матеріальної частини, дефекти в ді­лянках тактичної підготовки й управління військами (...) За потужністю вогню і силою удару румунська армія неспро­можна вирішувати серйозні завдання не тільки наступаль­ного, а й оборонного характеру".

Маючи подібні характеристики румунської армії і запев­нення з боку Німеччини про її незацікавленість територією Бессарабії, Москва з весни 1940 року "розкручує" диплома­тичну кризу навколо спірного регіону. 29 березня 1940 року В. Молотов, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, наго­лосив, що в Радянського Союзу немає договору про ненапад з Румунією через невирішення проблеми Бессарабії. Фактично Молотов дав зрозуміти світовій громадськості, що Кремль го­товий вирішити питання Бессарабії на свою користь у будь-який час.

73

Наступного дня, 30 березня 1940 року, прем'єр-міністр Румунії Г. Татареску звернувся до Берліна із закликом упли­нути на СРСР у питанні Бессарабії і надати Румунії допомогу в переоснащенні її армії. Однак із канцелярії Гітлера надій­шла "розмита" відповідь, у якій йшлося про залежність ні­мецько-румунських стосунків від рівня інтеграцій двох економік тощо.

На початку квітня 1940 року радянські спецслужби не­одноразово здійснювали провокативні обстріли власних при­кордонних застав, що дозволило 9 квітня радянському Нар­комату закордонних справ висловити претензії румунам у зв'язку із "фактами" обстрілу радянської території. Румун­ський уряд відкидав звинувачення і наводив контраргументи.

Не бажаючи віддавати свої території без бою, Коронна Рада Румунії 19 квітня 1940 року прийняла рішення про відмову добровільної передачі Бессарабії до складу СРСР і знову звернулася до Німеччини з проханням про поглиблення військового співробітництва між двома країнами. Однак ли­ше 28 травня 1940 року Берлін погодився на укладення уго­ди з Бухарестом про масштабне економічне співробітництво, наголошуючи водночас, що проблема Бессарабії Німеччину не цікавить.

Тим часом радянське керівництво, зважаючи на те, що Німеччина влітку 1940 року була зайнята війною на Заході, вирішило розширити свої територіальні претензії до Румунії, вийшовши за межі угоди Молотова-Ріббентропа. 23 червня 1940 року В. Молотов повідомив німецькому послу в Москві В. Шуленбургу про те, що Кремль претендує не тільки на повернення Бессарабії, а також на передачу СРСР Буковини, як області заселеної українцями. Молотов наголосив на тому, що Румунія "вчинить розумно", якщо передасть ці два регіо­ни без опору. В іншому разі радянський нарком погрожував сусідній державі війною. Шуленбург попросив Молотова утриматися від односторонніх дій щодо Румунії, підкреслю­ючи важливу роль, яку відіграє румунське постачання нафти для народного господарства Німеччини.

Через два дні, 25 червня 1940 року, після консультацій з Берліном, В. Шуленбург повідомив В. Молотову про те, що Німеччина цілком підтримує радянські претензії на Бессара-бію, однак не може погодитися на передачу Буковини,

74 оскільки ця територія належала Австрійській, а не Росій­ській імперії, а серед її населення є значний відсоток німець-комовних громадян, доля яких турбує берлінський уряд. У відповідь Молотов цинічно згадав про інтереси українського народу, вказавши, що Буковина є останньою частиною, якої не вистачає Україні для повної єдності ("забувши" про тери­торії Закарпаття, Лемківщини, Холмщини. Підляшшя, Надсяння, Берестейщини).

Уперта позиція Німеччини щодо Буковини змусила Кремль дещо вгамувати свої апетити і вже 26 червня 1940 року заявити, що СРСР претендує лише на Північну Буко­вину з містом Чернівці. Радянський нарком закордонних справ рекомендував Німеччині переконати румунів у необхід­ності мирної передачі вказаних територій до складу СРСР і, у разі відмови, погрожував застосуванням сили. Молотов та­кож наголосив на тому, що в майбутньому СРСР сподівається на підтримку Німеччини у справі передачі Радянському Союзові також і Південної Буковини.

Погрози застосувати силу не були порожнім звуком. По­ряд із дипломатичними маневрами Радянський Союз здій­снював підготовку до вторгнення на територію Румунії. Офі­ційна радянська пропаганда твердила про необхідність "пере­нести" кордон від Одеси (він проходив за 40 км від міста) та життєву потребу виходу Радянського Союзу до гирла Дунаю. Йшлося про визволення Бессарабії з-під влади "румунських бояр" та "з-під іга румунських капіталістів і поміщиків", "визволення єдинокровних братів українців, росіян і мол­даван". Хоча слід зауважити, що теза про "єдинокровних братів" була найбільш хиткою. Річ у тім, що молдавани і ру­муни фактично є однією нацією (Румунія складається з трьох великих історичних областей - князівства Валахії, Молдавії і Трансільванії), а на тих територіях, які планував прилучити до себе СРСР румуни складали етнічну більшість. За даними перепису, у Бессарабії мешкало 2,8 млн громадян, з яких румуни (молдавани) складали 56 % (1,6 млн), росіяни -12 % (350 тис.), українці - 11 % (314 тис.), євреї - 7 % (200 тис.), решта 14 % припадали на гагаузів, болгар, циган, німців, греків тощо. На території всієї Буковини мешкало 853 тис. громадян, серед яких було 44 % румунів (379 тис.),

75 лише 28% українців (236 тис.), 11 % євреїв (93 тис.), 9 % німців (76 тис.), решту 8 % становили цигани, поляки, вір­мени та ін. національні групи. Українці домінували лише в північній частині Буковини і в сільській місцевості деяких повітів Південної Буковини. Тому радянські апетити щодо приєднання нових територій відверто не мали під собою на­дійного "етнічного ґрунту".

Однак відсутність етнічного підґрунтя для експансії в жодному випаду не зупиняло радянського керівництва. Одра­зу після завершення польської кампанії у жовтні 1939 року на базі Київського особливого і Харківського військових ок­ругів було розгорнуто Одеський військовий округ. У квітні 1940 року новостворений військовий округ почав посилюва­тися за рахунок переведення на його територію з'єднань, які брали участь у фінській війні, тобто мали багатий бойовий досвід. 9 червня 1940 року, відповідно до директиви наркома оборони, на базі управління Київського особливого та Одесь­кого округів сформували управління Південного фронту на чолі з генералом армії Г. Жуковим, який мав досвід прове­дення бойових операцій проти японців у Монголії. Війська Південного фронту було приведено в бойову готовність. Згід­но з директивою, вони мали зосередитися на кордоні з Румунією впродовж 11-24 червня 1940 року. Реальне розгор­тання завершилося до 27 червня 1940 року.

До складу Південного фронту увійшли 5-а (командувач генерал В. Герасименко), 9-а (командувач Ф. Парусинов) і 12-а (командувач І. Болдін) армії, які включали 32 стрілецькі, 2 мотострілецькі, 6 кінних дивізій, 11 танкових і 3 повітря­нодесантні бригади, 16 корпусних артполків, 16 артполків Резерву Головного Командування, 4 окремі артдивізіони. За­гальна чисельність військ довели до 637 тис. 149 бійців і командирів, на озброєнні яких було 8899 гармат і мінометів, 2457 танків і 2262 тис. літаків, 28 тис. автомобілів. Окрім цього, створили Оперативне об'єднання Чорноморського флоту, яке мало захопити гирло річки Дунай.

Румунське угруповання на радянському кордоні склада­лося з 20 піхотних, 3 кінних і 2 гірськопіхотних бригад. Загальна чисельність румунських військ (об'єднаних у 1-шу групу армій) становила 450 тис. осіб.

76

Радянське командування не сподівалося зустріти з боку румунської армії серйозного опору. Командири Червоної ар­мії вказували на те, що:

"система оборони румунської армії в Північній Буковині й Бессарабії не завершена і, за винятком природних водних перепон р. Дністра, р. Черемоша і р. Прута, серйозної переш­коди для наступаючої армії не становить".

Одночасно готувався величезний пропагандистський апа­рат для роботи з населенням. 21 червня 1940 року Головне політичне управління РСЧА прийняло директиву № 0140, згідно з якою військові округи комплектувалися політпра-цівниками різних ланок, мобілізовувалися працівники пар­тійних і радянських органів Молдавської АРСР, створюва­лися редакції газет румунською мовою. Для культурного обслуговування населення організували концертні бригади, ансамблі молдавських народних танців та музики тощо. Було виготовлено велику кількість прапорів СРСР і УРСР, гасел і портретів радянських керівників.

Паралельно з приготуваннями до воєнних дій радянське керівництво мобілізувало зарубіжні комуністичні партії на підтримку політики Кремля, зобов'язавши директивою Ко­мінтерну Комуністичну партію Румунії "підтримувати вирі­шення проблеми Бессарабії та спірних питань із сусідніми балканськими державами мирним шляхом". У травні в Бес-сарабію було таємно направлено кілька груп для "підготовки населення до зустрічі Червоної армії", а також для збирання розвідувальних даних.

26 червня 1940 року В. Молотов вручив румунському послу в Москві Г. Давидеску ноту ультимативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії та Пів­нічної Буковини, "населення якої у своїй переважній біль­шості пов'язане з Радянською Україною як спільністю істо­ричної долі, так і спільністю мови та національного складу", а також "відшкодування тих величезних збитків, що їх було завдано Радянському Союзу та населенню Бессарабії 22-річним пануванням Румунії в Бессарабії". Отримавши ноту, румунське керівництво оголосило мобіліза­цію і водночас спішно зондувало дипломатичними каналами позиції Німеччини, Італії, Греції, Туреччини та Югославії.

77

Однак, не знайшовши потрібної підтримки і намагаючись уникнути тяжких наслідків, зокрема воєнних дій, Румунія була вимушена погодитися з умовами евакуації, зазначеними у радянській ноті.

Увечері 26 червня 1940 року Г. Давидеску передав В. Молотову відповідь, у якій Бухарест погодився здійснити "евакуацію" своїх військ та установ за лінію нового можли­вого розмежування. "Евакуація" мала розпочатися о 14 годи­ні 28 червня і тривати до 14 год. 3 липня 1940 року.

28 червня 1940 року о 14 годині радянські війська перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії та північної частини Буковини. Румунські частини одержали наказ організовано відступити. При цьому мали місце грубі порушення умов передачі територій. Частини Червоної армії, перевищуючи обумовлений темп евакуації румунських військ, порушували демаркаційну лінію, створюючи тим са­мим місцеві інциденти. Були випадки роззброєння румун­ських військових. Відбувалися збройні сутички, які викли­кали жертви з обох сторін, у т.ч. вбитими. Вороже ставлення до себе відчували й червоноармійці, зустрічаючи на шляху мінні поля, протитанкові загородження, траншеї та заміно­вані або демонтовані залізниці і мости. Як радянська, так і румунська сторони вдавалися до певних військових і адміні­стративних заходів щодо населення, які мали різні мотиви та форми прояву. Низький морально-психологічний стан румун­ської армії призводив до розпорошення цілих військових підрозділів, солдати яких кидали зброю і втікали по домів­ках. Водночас, грубі порушення військової дисципліни мали місце й серед червоноармійців, за які вони притягалися до відповідальності у суді.

У похід на Румунію разом з армією вирушили співро­бітники НКВС. Загалом сформували три оперативно-чекістські групи, які діяли на Буковині, Центральній і Пів­нічні Бессарабі та в Південній Бессарабії і Подунав'ї. Уже до 3 липня 1940 року чекісти арештували 760 "підозрілих елементів".

3 липня 1940 року о 14 годині новий кордон між СРСР і Румунією закрили. Всі, хто не встиг евакуюватися, втрачали таку можливість. Румунські військові, які не встигли

78 перетнути р. Прут, вважалися військовополоненими. 7,4 тис. службовців румунської армії опинились у таборах для вій­ськовополонених, створених у Снятині, Кам'янці-Подільсько-му, Могилеві-Подільському, Рибниці, Тирасполі, Овідіополі. Червона армія захопила 52 тис. 704 гвинтівки, 4480 пісто­летів, понад 14 млн набоїв, 54 тис. 309 ручних гранат, 18 тис. 419 мін, 59 автомобілів.

Одразу ж після вступу Червоної армії на території Бес-сарабії та північної частини Буковини почав працювати вели­чезний пропагандистський апарат. У ці дні серед населення та солдатів розповсюджувалися у великій кількості газети й спеціальна література, на вулицях і будинках розвішувались плакати та лозунги. Політичними органами Червоної армії організовувались мітинги та маніфестації з метою викликати у бессарабців і буковинців "гарячу любов до визволителів та почуття довіри до Рад". Подібна пропаганда часто знаходила сприятливий ґрунт. Відверта антиукраїнська політика, яку провадив румунський уряд у міжвоєнні роки зумовила анти­патію, а подекуди, ненависть до румунської влади з боку українського населення, яке часто перебувало в полоні ілюзій щодо реального життя в СРСР і тому сприймало Червону армію як рятівника від румунського терору.

До 3 липня 1940 року радянські війська зайняли рубежі на новому радянсько-румунському кордоні. Територія СРСР зросла на 50 тис. 762 кв. км, а кількість населення збільши­лася на 3 млн 776 тис. осіб. Але підсумки воєнної кампанії були малооптимістичними для командування. Аналіз пове­дінки військ в умовах походу показав, що значна частина командирів не справилася зі своїми обов'язками. Війська погано проводили форсування річок (і це при тому, що бойові дії не велися), бойова техніка тонула у воді через розриви понтонних мостів, літаки збивалися з заданого курсу, пара­шутистів десантували із запізненням і в інших місцях. Під час "румунського походу" загинуло 32 червоноармійці, 116 були поранені або травмовані, було втрачено десятки одиниць бронетехніки, автомашин і літаків. У Червоній армії яскраво виявилося невдоволення радянською зовнішньою політикою, яке матеріалізувалося у дезертирстві (234 випадки) та непокорі командирам (51 випадок).

79

2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла рішення про включення Бессарабії та Північної Буковини до складу УРСР. 7 серпня Президія Верховної Ради УРСР, вико­нуючи рішення союзного парламенту, утворила в складі УРСР Чернівецьку область. Новостворена область обіймала територію колишнього Чернівецького і частини Хотинського повітів. З шести повітів Бессарабії та частини українського Придністров'я (на території якого з 1924 року існувала Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка у складі УРСР) було створено Молдавську РСР із центром у Кишиневі. 7 грудня 1940 року на базі Ізмаїльського та Акер-манського повітів створили окрему Ізмаїльську область УРСР. На партійну та адміністративну роботу до регіону скерували 4970 функціонерів з території СРСР.

Одразу ж після приєднання на нових землях розпоча­лася форсована радянізація. З краю до Румунії переселилося близько 200 тис. румунів, які не бажали залишатися в межах СРСР. До Німеччини виїхало майже 150 тис. бессарабських і буковинських німців. Поміщицьку землю конфіскували і передали в користування найбіднішим селянським господар­ствам, однак лише на декілька місяців, бо з кінця 1940 року в регіоні почалася масова колективізація. Під "робітничий контроль" було поставили націоналізовані промислові під­приємства і банківські установи. Румунський лей обміню­вався на радянські карбованці у співвідношенні 40 леїв за 1 карбованець, що остаточно розорило і без того незаможне населення. В регіоні ліквідували всі українські товариства, закрили популярну україномовну газету "Час", освіта і наука були поставлені під контроль направленими зі Сходу фахів­цями. В усіх робітничих і навчальних колективах форсовано почали створювати комсомольські і компартійні структури.

* * *

Отже, радянське керівництво вправно використовуючи "українську карту", протягом перших років Другої світової війни зуміло розширити кордони радянської держави за ра­хунок українських етнічних земель, поспішно "уніфікував­ши" новоприєднані території зі "старими" регіонами Радян­ської України. Очевидно, що слова про створення "об'єд-

80 наної" Радянської Української Держави були не більше ніж політичною риторикою, адже сталінське керівництво зовсім не піклувалося про те, аби об'єднати у цій "державі" україн­ські етнічні землі Берестейщини, які віддали до складу Білоруської РСР, Придністров'я, що відійшло до Молдавської РСР, Стародубщини, частини Слобожанщини та Кубані, які опинилися в складі РСРФР, земель Лемківщини, Холмщини, Надсяння і Підляшшя, відданих у 1939 році під німецьку окупаційну зону, Закарпаття, окупованого Угорщиною.