5.8. Радянський Рух Опору в балансі сил протиборчих сторін в Україні

Точно оцінити результативність бойової і диверсійної діяльності радянських партизанів надзвичайно складно. Су­часні дослідники сходяться на тому, що статистика втрат, завданих партизанами України окупаційним військам та адміністрації, яку використовувала офіційна радянська істо­ріографія - 500 тис. знищених військовослужбовців, 1566 танків, 211 літаків тощо, є багатократно завищеною. Ця статистика ґрунтується на оперативних звітах партизанських формувань. У багатьох випадках такі звіти містили припис­ки, які значно спотворювали реальні результати діяльності партизанських загонів і з'єднань.

В оцінці масштабів приписок думки вчених розходять­ся. Українські історики А. Кентій і А. Лозицький вважають, що втрати, завдані партизанами окупаційним військам в Ук­раїні, могли скласти 100-150 тис. осіб. Згідно з оцінками американського історика Дж. Армстронга, який послугову­вався переважно німецькими документами, на всій окупова­ній території СРСР від рук червоних партизанів загинуло від 30 до 45 тис. військовослужбовців і поліцейських, з яких половина припадає на німців. Російський дослідник О. Гогун оцінює втрати, завдані партизанами НКВС УРСР-УШПР німцям, їх союзникам і колабораціоністам, в 10 тис. осіб уби­тими (від половини до двох третин з них складали громадяни СРСР, перш за все - українці) і приблизно стільки ж -пораненими. Останні цифри є найбільш вірогідними, а для їх уточнення необхідні подальші дослідження.

Важко також точно визначити втрати самих партизанів у боях з окупантами. За оцінками деяких сучасних дос­лідників, втрати партизанів могли скласти від 24 до 60 тис.

297

осіб. Проте, за відомостями відділу кадрів групи ЦК КП(б)У по розрахунку з партизанами, із 175400 учасників парти­занського руху загинуло, померло або пропало безвісти 13956 осіб, тобто близько 8 %. Зважаючи на те, що більшість пар­тизанських формувань не відзначалася особливою бойовою активністю, така кількість втрат виглядає цілком вірогідною. Показово, що в найбільш боєздатних формуваннях втрати, за даними комісії, були значно вищими. Зокрема, в з'єднанні Ковпака - Вершигори - близько 25 %. Однак і в цьому випадку рівень втрат серед партизанів був значно меншим, ніж втрати у фронтових частинах Червоної армії. В цьому, серед іншого, крилася причина, загалом зневажливого став­лення кадрових військових до бойових звершень учасників партизанського руху.

З усіх видів бойової діяльності партизанів, найбільш ретельно радянським командуванням відстежувались диверсії на залізницях. Згідно з підсумковими даними УШПР, пар­тизани України підірвали 4959 ешелонів. Така кількість залізничних катастроф могла завдати доволі значних втрат військам супротивника. Водночас, ці показники слід оціню­вати в порівнянні з загальними обсягами військових пере­везень територією України. Навіть на піку своєї активності партизанські формування України підривали не більше 3 % військових ешелонів, що проходили української територією.

Загалом, партизани не змогли навіть на короткий час паралізувати військово-стратегічні перевезення вермахту в Україні, хоча в певні моменти створювали суттєві перепони для ритмічної роботи транспортної інфраструктури окупан­тів. Однак неспроможність радянських партизанів поширити зону своєї діяльності на регіони, де проходили найважливіші транспортні магістралі, дозволяли противнику успішно роз­в'язувати транспортні проблеми.

Важливішим за прямі втрати, завдані партизанами супротивнику, було створення потенційних загроз у тилу, які змушували відтягувати для охорони транспортних комуніка­цій і населених пунктів значні військові сили. Важливим був також морально-психологічний ефект від радянської присут­ності. Неспроможність організувати безпеку тилу деморалі-зуюче впливала на окупаційні війська, підривала авторитет німецької влади серед населення і створювала підґрунтя для опору окупаційному режимові.

298

Загалом, всупереч твердженням офіційної радянської історіографії, комуністичний Рух Опору в Україні не став ма­совим явищем. За підрахунками групи ЦК КП(б)У з розра­хунків з партизанами, яка була створена після розформу­вання УШПР, в лавах учасників партизанського руху було 175 400 осіб, з них за списками 4-го Управління НКВС УРСР і партійних органів - 33049, з обліку УШПР - 142351. Слід також взяти до уваги, що не всі партизани, які пройшли за обліковими документами, брали участь у бойових діях. Ба­гато "мертвих душ" числилося в загонах, створених у 1941­1942 роках. Більшість цих загонів розпалася, так і не розпо­чавши свою діяльність. Численні приписки допускали також командири реально діючих загонів у надії на покращення забезпечення та інші винагороди за активне нарощування партизанських сил. Існували, щоправда, й такі партизанські загони, які взагалі не мали зв'язку з радянським команду­ванням. Однак чи можна взагалі зараховувати всіх учасників подібних формувань до радянського партизанського руху, є питанням дискусійним.

Загалом, за оцінками сучасних учених, через радянські партизанські загони пройшло не більше, ніж 180-200 тис. осіб. Показник не надто високий, особливо, якщо взяти до уваги значну кількість чоловіків призовного віку, які з різ­них причин були залишені чи залишилися на окупованій території в період відступу Червоної армії. Звертає на себе увагу також недопредставленість етнічних українців у радян­ському партизанському русі. Складаючи 75 % населення, ук­раїнці становили лише близько половини учасників радян­ського партизанського руху.

Загалом пасивна позиція українського населення стає ще очевиднішою на тлі яскравого виключення - Західної України, де існував масовий національно-визвольний рух. Знекровлене й деморалізоване двома десятиліттями радян­ського терору українське населення у своїй більшості не мало ні змоги, ні стимулів для активної участі в подіях Другої сві­тової війни, тим більше, що геостратегічні реалії тієї війни пропонували Україні дуже небагатий політичний вибір.

299

Розділ 6.

Український визвольний рух у роки Другої світової війни