6.2. Акт 30 червня 1941 року - спроба відновити українську державність

У травні-червні 1941 року українські самостійницькі кола очікували на початок неминучої війни між Німеччиною та СРСР. Військові приготування обох сторін були настільки масштабними та очевидними, що близькість війни не викли­кала сумнівів у людей, що слідкували за розвитком ситуації в регіоні.

Цілком зрозуміло, що націоналісти з обох відламів ОУН очікували, що війна принесе швидку поразку і розвал Ра­дянського Союзу, а це, своїм робом, дозволить реалізувати ідею української державності. Щоправда, більш поміркована еміграційна ОУН(М) сподівалася переконати Німеччину у необхідності створити велику й союзну з райхом Українську державу, а більш радикальна бандерівська ОУН не стільки переконувала, скільки намагалася доконаними фактами зму­сити Берлін визнати за українцями право на самостійність. Різниця в підходах до питання державності чітко прослід-ковується в "Меморандумах", які керівники обох ОУН спря­мували до Гітлера перед початком війни. 14 квітня 1941 року Провід ОУН(М) передав свій меморандум відповідним німець­ким інстанціям. 23 червня 1941 року свій меморандум до імперської канцелярії передала також і бандерівська ОУН.

У мельниківському меморандумі йшлося про те, що ме­тою ОУН є "відновлення незалежної, суверенної української держави на заселеній українським народом території між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем". Передбачалося, що формою державного правління буде: "обумовлена з одного боку відповідним часові авторитарним керівництвом, яке спирається на історичну традицію України, з іншого боку широким становим і муніципальним самоврядуванням". Мельниківці передбачали розширити кордони майбутньої держави до Волги і Каспійського моря, що, на їхню думку, дозволило б "у цих кордонах творити базу для закритої в собі географічно і продуктивної економічно, стабільної на далеке майбутнє політично і обороноздатної держави. Вона включає в себе майже всі компактно заселені українцями

320

території, на яких українці складають понад 70 % усього населення".

Обґрунтувавши необхідність "розширених кордонів" для України, лідери ПУН наприкінці свого меморандуму спробу­вали стисло викласти економічні переваги, які отримає Ні­меччина в разі виникнення незалежної української держави. Підсумовуючи ці думки, неважко помітити, що керівництво ОУН(М) фактично було готовем поступитися значною час­тиною економічного суверенітету України на користь Німеч­чини.

Загалом, коли читаєте документ, то складається вражен­ня, що його писали люди, які щиро прагнули здобути неза­лежність для своєї Батьківщини, однак не бачили жодної реальної можливості зробити це самотужки, розраховуючи лише на те, що їхні прохання будуть вислухані та задоволені "визволителями" в особі "великого німецького райху", який взамін отримає значні економічні вигоди від співпраці з на­півзалежною українською державою. Загадкою лишається те, чому гітлерівці мали б слухати невелику емігрантську групу тоді, коли вони могли самі безроздільно керувати захопле­ними територіями без будь-яких, навіть найменших, посту­пок суверенітетом.

Зовсім іншим за формою та змістом був меморандум на­писаний 15 червня 1941 року групою провідних членів ОУН(Б) під керівництвом С. Бандери і переданий В. Стахівом до райхсканцелярії 23 червня 1941 року. Одразу слід відзна­чити, що в середині 1941 року було небагато сміливців, які наважувалися розмовляти з гітлерівцями у такому повчаль­ному тоні, як це зроблено в бандерівському меморандумі, тому хоча б через це документ вартий того, щоб на нього звернути пильну увагу.

Вражають уже перші рядки документа, що починається з безжальної критики нацистських концепцій та рецептів вирішення "української проблеми":

"Серед численних німецьких політичних поглядів на вирішення українського питання, а також серед різних кон­цепцій, які стосуються німецької політики, що повинна початися з цього питання, не можна знайти нічого, що визначало б значення окремих компонентів цієї загальної

321

проблеми у її цілому обсязі і правильно оцінювало б внут­рішні українські фактори. При цьому навіть недооціню­ються такі моменти, які також, з точки зору Німеччини, можуть бути дуже важливими для майбутніх німецько-українських стосунків. Така позиція, недооцінка всіх внут­рішніх українських факторів, може призвести до невірної німецької політичної лінії щодо України, що у свою чергу, може стати причиною неправильної тактики Німецького Райху у вирішенні української проблеми".

Подальший текст преамбули меморандуму взагалі подіб­ний до закамуфльованої дипломатичними фразами погрози. Наприклад, кажучи про реальність підстав для співпраці між Німеччиною та Україною, наголошується, що:

"Такий союз може бути, якщо будуть поважатися життєві інтереси обох (тут і далі підкреслення наші -авт.) народів... Неправильно заведена політика може привес­ти до небажаних наслідків для стосунків обох народів, які пізніше буде важко подолати".

Хто міг тоді наважитися згадувати перед нацистами про "життєві інтереси" свого народу чи погрожувати Гітлерові "небажаними наслідками"?!

В основу своїх стосунків з Німеччиною бандерівці пос­тавили не ідеологічні постулати чи якісь геополітичні мір­кування, а лише "ставлення Німеччини до української дер­жави...". Цілком усвідомлюючи, що "меморандуми не здатні зупинити хід історії", бандерівці попередили гітлерівців, що несприятливе для України вирішення східного питання "при­чинило б велику шкоду й Німеччині". Вони особисто закли­кали Гітлера до проведення відповідальної політики:

"Цей хід думок має таку доказову силу, що відпо­відальний політик не повинен би не звертати на нього своєї уваги".

Після завершення преамбули вся друга частина мемо­рандуму присвячена стислому викладу історії боротьби ук­раїнського народу за державність. Третя частина бандерів­ського меморандуму знову починається завуальованими пог­розами, які "червоною ниткою" проходять через текст усього документа:

322

"Навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української дер­жави і відповідними гаслами. Німеччина ж шукає на Сході не тільки економічний простір, який відомий як сировинна база, а й переслідує політичні цілі, відображені у понятті нового європейського порядку. Новий європейський порядок без самостійної національної української держави є немислимим...".

З цього абзацу чітко видно, що лідери ОУН(Б) не схва­лювали варіант перетворення України на сировинний при­даток для райху чи Європи, а вимагали від німецького керів­ництва надання політичних гарантій незалежності України. Бандерівці наголошували на тому, що сила українського національно-визвольного руху настільки потужна, що навіть більшовики змушені були погодитися з існуванням Україн­ської Радянської Республіки, яка незважаючи на свою фік­тивність, визнавалася оунівцями як

"великий крок вперед у порівнянні з передвоєнним ча­сом, коли в тодішній царській Росії навіть слова Україна, українець, український були забороненими".

Укладачі бандерівського меморандуму наголошували на тому, що стосовно українців не можна застосовувати жодних примусових методів:

"Через 20-літню ворожу настороженість до режиму в українській національній душі зродилися елементи, які вияв­ляються по відношенню до кожного примусового режиму, коли не приймаються до уваги українські національні вимо­ги. Слід завжди виходити з того, що Україна в плані націо­нальному й територіальному повинна вирішувати великі завдання. Правильне рішення матиме вирішальне економічне і стратегічне значення. Лише від позиції українського народу залежатиме, чи Україна стане доповненням реорганізованої Європи, чи вогнищем небезпек (...) Після 20-літнього більшо­вицького примусового режиму український народ у всіх пи­таннях своєї свободи став дуже чутливий, така душевна позиція не лише зрозуміла, але її слід враховувати, якщо хочеться знайти серед українців друзів і союзників".

323

Четвертий розділ меморандуму присвячений поясненню того важливого значення, яке матиме українська держава в економічній системі нової Європи, а також у допомозі іншим народам СРСР у боротьбі з комунізмом. Підсумовуючи свої роздуми у цьому розділі, автори зазначають:

"Військова окупація не може триматися довгий час у Східній Європі. Тільки новий державний лад, збудований за національним принципом, може забезпечити там здоровий розвиток. Тільки Українська держава могла б зберігати та­кий новий лад".

Далі укладачі меморандуму аналізують майбутні госпо­дарські стосунки між Німеччиною та Україною. Вони нап­рочуд відверто заявляють, що свідомі того, що Німеччина прагне "приєднання України до європейської континенталь­ної системи, головним чином з економічних причин", однак тут же підкреслюють, що "Пересунення економічного центру до Берліна при збереженні централізованої господарської сис­теми і без забезпечення самостійності української еконо­міки не може задовольнити Україну у її прагненні до еконо­мічної співпраці з Європою. Висновок: Українська незалежна держава мусить бути економічно самостійною для того, щоб стати складовою частиною європейського економічного прос­тору".

Так само безкомпромісно націоналісти з бандерівського табору вимагали збереження за Україною права на власну повноцінну армію, як гаранта рівноправного українсько-ні­мецького союзу.

Нарешті, завершується меморандум також не зовсім властивими для мови дипломатів натяками і погрозами:

"Треба ствердити, що для вирішення українського пи­тання немає ніякої аналогії. З 1938 року в Європі виникло дві нові держави: Словаччина і Хорватія. Не беручи до уваги різницю в площі і кількості населення країн, українська проблема має набагато більше значення тому, що шляхом її вирішення будуть здійснені корінні зміни у політичній та економічній структурі європейського континенту і піднят­ті питання міжконтинентального значення. Та не тільки від остаточного вирішення проблеми залежить подальший хід німецько-українських стосунків, але і від методів, які будуть застосовувані вже на початках. (...)

324

Українець також, яким його створили останні двад­цять років, повний рішучості створити підвалини, які б забезпечили національний розвиток в незалежні державі. З цією рішучістю повинна рахуватися кожна держава, яка переслідуючи власні інтереси, хоче створити новий порядок на східноєвропейському просторі.

Організація Українських Націоналістів, яка впродовж багатьох років веде здорову частину українського народу в революційній боротьбі за державну незалежність України і виховує увесь український народ для цього завдання, готова вести цю боротьбу до здійснення свого національного ідеалу".

Як бачимо, меморандум ОУН(Б) кардинально відрізня­ється від аналогічного мельниківського документа. Він рясно всіяний доволі відвертими погрозами, ультимативними реко­мендаціями і повчаннями на адресу керівництва Німеччини. Його основну думку можна сформулювати одним реченням -майбутнє українсько-німецьких стосунків цілковито зале­жить від того, наскільки точно гітлерівці будуть дотриму­ватися наданих їм рекомендацій і як загалом поставляться до ідеї створення не лише формально, але й фактично суве­ренної української держави.

Відповідно, виявити це ставлення нових окупантів до ідеї самостійності України міг тільки наявний акт прого­лошення цієї самостійності. Намір виголосити у Львові неза-лежницьку декларацію, очевидно, зародився в часи прове­дення Краківського Великого збору ОУН(Б) у березні-квітні 1941 року. Існування в інструкції "Боротьба й діяльність ОУН під час війни" (складеній у травні 1941 р.) чорнового варіанту тексту Акта проголошення української держави є вагомим свідченням того, що акція у Львові готувалася не тільки без згоди нацистів, а й у глибокій конспірації, бо гітлерівські спецслужби, майже за два повні передвоєнні місяці не зуміли дізнатися про таємні плани ОУН(Б), а тому події 30 червня 1941 року стали для них "громом серед ясного неба".

Очевидно, ще до війни бандерівці передбачали, що їм будуть робити закиди в "перевищенні своїх повноважень" і нелегітимності Акта відновлення державної незалежності. Тому, намагаючись забезпечити максимальну легітимність

325

діям похідної групи Я. Стецька, на яку було покладено зав­дання проголосити відновлення самостійності у Львові, керів­ництво ОУН(Б) домоглося створення Українського національ­ного комітету в Кракові, який об'єднав представників більшості емігрантських організацій і своєю декларацією від 14 червня 1941 року "благословив" людей зі спеціальної по­хідної групи Я. Стецька на проголошення історичного Акта. Принагідно зауважимо, що в умовах війни організувати "більш легітимне", з юридичної точки зору, проголошення незалежності було абсолютно нереально. Окрім того, подіб­ним революційним шляхом реалізації права нації на само­визначення неодноразово послуговувалися національно-виз­вольні організації в різних куточках світу, й це не є підставою для того, щоб ставити під сумнів повноцінності створених таким чином держав.

Раненько 30 червня 1941 року до Львова, який уже залишили частини Червоної армії та внутрішніх військ НКВС, увійшла похідна група, що складалася з провідних діячів ОУН(Б) і очолювалася безпосередньо заступником С. Бандери - Я. Стецьком. Протягом дня члени групи про­вели у Львові переговори з низкою провідних діячів україн­ського політичного руху довоєнного часу й запросили лідерів української спільноти міста на збори до будинку товариства "Просвіта". Збори розпочалися о 18-й годині. Саме на них було виголошено "Акт відновлення української державності" й створення тимчасового уряду - Державного правління, яке мало в майбутньому передати владу створеному в Києві легітимному урядові.

Важливо звернути увагу на третій пункт львівської дек­ларації, який у повоєнних виданнях на Заході доволі часто свідомо упускався. Йдеться про два абзаци, у яких проголо­шується майбутня тісна співпраця з "Велико-Німеччиною", що "під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі" та про "союзну німецьку армію". На підставі цих згадок про Гітлера, його райх і армію, робиться висновок про маріонетковість новопроголошеної держави, оунівський кола­бораціонізм тощо. Пояснюючи вміщені в документі слова, один із чільних учасників тих подій В. Кук через шістдесят років писав:

326

"Кожна політично грамотна людина, вникнувши в зміст цього абзацу, може зробити лише один висновок: ново-повстаюча Українська Держава буде співпрацювати з Німеч­чиною тільки за умов визнання німецьким урядом Україн­ської Держави. Для того й проголошувалася Українська Дер­жава, власне створювався уряд, щоб Україна могла на рівних правах вести переговори, укладати союзи, провадити спіль­ну війну проти своїх національних ворогів. Це цілком нор­мальна політика вільного суверенного народу".

На наш погляд, таке тлумачення подій є дещо спроще­ним. Очевидно для того, щоб задекларувати повноправність нової української держави та її уряду, достатньо було за­гальними словами вказати на те, що "Україна підтриму­ватиме союзні стосунки лише з тими країнами, які визнають її повний суверенітет на всій етнічній території й вестимуть спільно з українським народом визвольну війну проти його

історичних ворогів " і т. д., і т. п., або навіть скористатися

словами з постанов Другого (Краківського) Великого збору про те, що ОУН "вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та утворенні ні від кого незалежної Української Су­веренної Соборної Держави". Для цього зовсім не потрібно було конкретизувати, про яку союзну державу й армію йдеться.

На нашу думку, поява знаменитого третього пункту Акта, якого не було у первісній редакції документа від трав­ня 1941 року, насамперед, зумовлена військовою присутністю німців у Львові. Можна припустити, що первісний задум проголошення відновлення суверенітету України передбачав несподіване захоплення столиці Галичини силами оунівсько-го підпілля і сформованого оунівцями разом із німецькою військовою розвідкою батальйону "Нахтігаль" ще до приходу німецьких військ. Однак повністю реалізувати довоєнні плани в умовах бойових дій не вийшло. Наявність значної кількості німецьких військ у Львові, чисельність яких до вечора 30 червня невпинно зростала, змусила Я. Стецька вда­тися до своєрідного дипломатичного реверансу - згадавши про Велико-Німеччину, Гітлера і вермахт. Розвиток подаль­ших подій, пов'язаний з арештами лідерів ОУН(Б), ліквіда-

327

цією Українського Державного Правління та нижчих ланок української адміністрації, чітко продемонстрував, що про жоден колабораціонізм чи навіть узгодженість позицій з нацистами не йшлося, а всі згадки про Німеччину в Акті від 30 червня 1941 року були лише дипломатичною фразео­логією, яка не знайшла свого втілення у реальному житті і не врятувала націоналістів від гітлерівських репресій.

Розібравшись із ситуацією, у Берліні прийняли рішення розпочати арешти "українських узурпаторів". 5 липня 1941 року в Кракові було затримано С. Бандеру, якого після де­кількох допитів відправили в Берлін, де спочатку утриму­вали під домашнім арештом, а згодом перевели до Конц­табору Заксенхаузен. Протягом 5-7 липня в тому ж таки Кракові гестапо арештовує цілу низку діячів Українського Національного Комітату, який "благословив" групу Стецька на проголошення незалежницького Акта.

8 липня 1941 року керівники бандерівської ОУН у Львові (Я. Стецько, І. Климів, Л. Ребет, І. Равлик, М. Ле­бедь, Я. Старух та ін.) зібрались на нараду, на якій вирішили у зв'язку з арештом С.Бандери поступово переводити розкон-спірованих членів ОУН на нелегальне становище, водночас намагатися закріпитися в місцевих адміністраціях і якнай­довше утримувати роботу Державного Правління у Львові. Однак уже наступного дня - 9 липня 1941 року - Я. Стецько разом зі своїм помічником Р. Ільницьким був взятий під варту гестапівцями. Після допиту у Львові Стецька перепра­вили до Кракова, а потім - до Берліну. Українське державне будівництво протривало протягом тижня й було безжально розчавлене німецьким чоботом. Командування німецької армії отримало з Берліна суворі директиви:

"Прагнення українців встановити політичну незалеж­ність у розумінні Української національної держави та створення української армії повинні бути припинені в зоні бойових дій. Військові органи влади не повинні пояснювати українцям своє ставлення до цього питання".

З 11 липня 1941 року німецькі окупанти заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям, а також заборонили проводити політичні маніфестації на під­тримку Акта 30 червня 1941 року.

328

17 липня 1941 року з Берліна в окуповані області України надійшла директива з наказом затримувати членів похідних груп ОУН, які, йдучи за лінією фронту, продов­жували проголошувати Акт незалежності й створювати українську адміністрацію. Того ж самого дня у Львові та інших містах Західної України були зачинені офіційні ви­дання ОУН(Б). На допитах у Берліні Бандера та Стецько відмовлялися виступити із заявою про скасування Акта 30 червня. І ще далі, 21 липня 1941 року політичне бюро ОУН(Б) в Берліні опублікувало меморандум, у якому ставило акцент на тому, що проголошення самостійницької декла­рації вже стало "історичним фактом".

На жаль, упертість лідерів ОУН у справі відстоювання суверенних прав українців не врятувала окуповану німцями Україну від розшматування між різними адміністративно-територіальними одиницями, створеними гітлерівцями, а оунівських активістів - від подальших репресій з боку нових "господарів" української землі.

9 серпня 1941 року гестапо арештувало ще одного про­відного діяча ОУН(Б), одного з головних ідеологів націона­лізму С. Ленкавського, який невдовзі опинився в концтаборі Аушвіц. Тоді ж німецькі спецслужби констатували серйозне невдоволення німецькою політикою з боку українського насе­лення Галичини та підвищену активність ОУН на Волині.

12 серпня 1941 року німецькі органи держбезпки отри­мали інформацію про те, що спеціальна похідна група оунів-ців на чолі з В. Куком, яка мала завдання проголосити незалежність у Києві, продовжує свою діяльність у селах та містечках під Києвом. Групу В. Кука виявили й арештували 31 серпня 1941 року.

Упродовж серпня 1941 року німецькі донесення з оку­пованої території України рясніють повідомленнями про те, що "група Бандери" розгорнула антинімецьку пропаганду під гаслами: "Геть чужоземну владу! Хай живе Степан Бандера!" Незважаючи на заборони німецької влади і репресії, оунівці продовжували проголошувати незалежницький Акт у містах і селах Західної та Правобережної України, проводячи несанкціоновані мітинги і збори громадян. 5 вересня 1941 ро­ку нацисти заарештували 80 % вищого керівного складу

329

ОУН, однак націоналістичні похідні групи, спрямовані на Схід, продовжували далі діяти автономно. їхня активність за Збручем була настільки потужною, а ситуація в Україні була такою конфронтаційною, що німецьке СД 12 вересня 1941 року дійшло висновку, що після остаточного опанування регіону було б бажано з колишньої підрадянської України

"висилити всіх західних українців, оскільки їхню діяль­ність треба розглядати як шкідливу з будь-якого погляду".

15 вересня 1941 року німецька поліція безпеки здійсни­ла чергові масові арешти серед українського націоналістич­ного активу на всій підконтрольній німцям території України та в еміграції. За ґратами опинилися майже 2 тис. оунівців. Націоналісти остаточно повертаються до тактики підпільної боротьби, а нацисти посилюють проти них свій терор. 19 ве­ресня 1941 року під час арешту член ОУН застрелив офіцера СД Міхаеля Сендегу. Відповіддю стала страта 50 арештова­них оунівців та заручників, серед яких був член Україн­ського Державного Правління А. П'ясецький.

Залишки керівників ОУН, які перебували на свободі, зібралися на свою першу підпільну конференцію під німець­кою окупацією. На ній було остаточно вирішено повернутися до підпільних форм боротьби, максимально розширити орга­нізаційну мережу за рахунок Наддніпрянської України, активізувати антинімецьку пропаганду і готувати повстання проти німців, яке слід розпочати після остаточної перемоги Німеччини у війні з СРСР і направлення основних німецьких сил на Захід для війни з Британією.

У жовтні 1941 року німецькі спецслужби констатували посилення пропаганди "руху Бандери" на території Райхско-місаріату України. Масові арешти оунівців здійснюються в Черкасах, Миколаєві, Херсоні на зламі жовтня-листопада 1941 року. Але особливо дошкульних ударів по бандерівській ОУН німецькі каральні органи завдали з кінця листопада 1941 року. 25 листопада 1941 року до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було надіслано наказ, у якому вка­зувалося:

"Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого -створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери

330 повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".

Через брак документів і утаємниченість страт досі важко встановити точну кількість націоналістів, арештованих і розстріляних у контексті виконання цитованого вище наказу. Очевидним, однак, лишається те, що з кінця 1941 року ОУН(Б) остаточно перейшла із категорії ситуативних союз­ників до категорії ворогів нової гітлерівської імперії.

Подібно до бандерівської ОУН представники мельни-ківців також підготували і на початку німецько-радянської війни вислали на схід власні похідні групи, які прагнули організувати українську адміністрацію на зайнятій вермах­том території. Користуючись тим, що бандерівці вступили в конфлікт з німецькими спецслужбами з початку липня 1941 року й притягнули до себе їхню основну увагу, мельниківці зуміли проникнути у захоплений 19 вересня 1941 року Київ, який на декілька місяців став центром діяльності ОУН(М) в Україні. 5 жовтня 1941 року в Києві за ініціативи мельни-ківців було скликано Установчі збори зі 130 найвизначніших представників української інтелігенції столиці. На зборах було прийнято рішення про створення Української Націо­нальної Ради (УНРади) на чолі з професором М. Велич-ківським. Збори також прийняли "Декларацію УНРади" і "Відозву до Українського народу". В обох документах вислов­лювалися сподівання на відновлення Української держави і висилалися вітання Голові ПУН А. Мельнику. Рада взяла на себе обов'язок представляти український народ перед німець­кими окупаційними властями, а також розпочала форму­вання українського самоврядування в Києві. Вже до середини жовтня 1941 року УНРада сформувала Київську міську упра­ву на чолі з професором О. Оглоблином. Мельниківці зайняли ключові посади в самоуправлінні Києва, Чернігова, Жито­мира, Харкова. Користуючись тим, що німці розгорнули репресії проти бандерівців і дивилися на мельниківуську ОУН, як на більш поміркований і лояльний до Німеччини рух, прихильники полковника А. Мельника розгорнули ши­року пропагандистську і видавничу діяльність.

Початком кінця легальної діяльності ОУН(М) стала організована ними в листопаді 1941 року акція відзначення

331

20-річчя трагедії в Базарі. Відзначаючи роковини розстрілу більшовиками в м. Базарі учасників Другого зимового походу армії УНР, мельниківці зібрали 40-тисячну українську де­монстрацію. Налякані таким розмахом національного руху в колишній підрадянській Україні німці вже 20 листопада

1941. року заборонили діяльність УНРади, а в січніМлютому

1942. року заарештували і розстріляли в Бабиному Яру май­же весь мельниківський актив Києва і Наддніпрянщини -І. Рогач, Я. Оршан, О. Теліга, М. Теліга, І. Кошик, І. Ірляв-ський, І. Яковенко та ін. Загалом за першу половину 1942 року в Бабиному Яру розстріляли 621 члена ОУН(Б) і ОУН(М).

Зазнавши такого потужного удару, вцілілі керівники мельниківської Організації до кінця 1942 року поступово перевели своїх членів у підпілля та перейшли на анти-німецькі позиції.