Військова система

Варварські королівства, на відміну від Римської імпе­рії, не мали регулярних армій. В них кожна соціальна гру­па чи сім'я сама дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю, причому упро­довж усієї воєнної кампанії вони мали самі себе утриму­вати. За ухиляння від військової служби страчували. У франків військову повинність виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У вестготів із невільників складалося ядро війська. Щоб військовий механізм пра­цював бездоганно, дозволялося усім носити зброю.

За Каролінгів військові сили складалися з дружин­ників, підпорядкованих безпосередньо монархові, пов'я­заних із ним особливою клятвою, та загонів із адміністра­тивних округів. Великі армії формувалися як за етнічним, так і за адміністративним принципом. До війська залуча-

191

ЛЕКЦІЯ 10

Війна. Дипломатія

лися, окрім воїнів, також допоміжні сили — для ремопп і зведення фортець на прикордонні.

У X—XIII ст. у військовій системі Західної Європи з'явилися значні регіональні відмінності. Так, у Франції, яка на той час була роздроблена на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронет, ледь не кожна з цих "держав у державі" мала свої війсь­кові сили й могла оголошувати війну й укладати мир. Не дивно, що полум'я міжусобних чвар у цій країні не вщу­хало. У нескінченних воєнних баталіях значну роль віді гравали замки, що належали місцевим володарям, їхні' родичам і васалам чи були незаконно побудовані або ж за­хоплені магнатами й усілякими авантюристами. Ядром французького війська стало рицарство. Проте й піхота відігравала в ньому поважну роль. Селяни, мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-будівельні і транс­портні роботи, а й брали безпосередню участь у боях.

Англосакси спершу створили низку королівств, кожне з яких мало власну армію. Проте невдовзі вони утворили єдине королівство з армією, що підлягала монархові. Ви­рішальну військову роль в Англії відігравало не народне ополчення, а королівські дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії в ній відродилося на­родне ополчення: велике (оголошувалася загальна мобілі­зація вільних людей) і мале (від кожної сім'ї, згідно з дат­ським правом, призивався один чоловік, а п'ять портових міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового судна та 60 воїнів-веслярів). Вільгельм Заво­йовник навербував військо зі світських баронів, зобов'язав­ши їх нести безоплатну службу: під час війни — двомісяч­ну, в мирний час — 40-денну. Водночас використовувало­ся й народне ополчення та здійснювався військовий найм. У Німеччині кожне королівство мало свої війська. Ве­лика, королівська, армія складалася з окремих формувань на територіальній чи навіть етнічній основі. Ані король, ані магнати не мали права вимагати від своїх васалів бе­зоплатної чи безстрокової військової служби. Монарх міг доручити військове командування відразу двом особам: світській і духовній (герцогу та єпископові), як це повело­ся ше з часів Каролінгів.

192

Нормани Північної Європи (вікінги) жили у воєнізо-п.іііому суспільстві, де кожен чоловік "до самої смерті не рпі іучався зі зброєю" (Ф. Контамін). їхні загони, які зде-іни.того складалися з кількох сотень воїнів, здійснювали їй і подівані сміливі набіги одночасно на суші й на морі, имкористовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. ( учасники вважали їх дуже жорстокими, підступними й їухналими.

Іспанія практикувала кілька типів воєн. Це міжусобні конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, ве­ликі походи під проводом короля чи його намісника, ло-■льні кампанії, організовані здебільшого містами. В разі морожого нашестя створювалося народне ополчення. У пін країні були "модними" раптові набіги на сусідні тери-врії. В одній із хронік ці події описані так: "Щоденно із ілмків виїжджають великі групи рицарів... і, розсипав­шись направо і наліво, грабують околиці Севільї, Кордо­ни і Кремони, залишаючи після себе згарища".

Воєнна перевага угрів (мадярів), які упродовж кінця IX — середини X ст. здійснили з Паннонської рівнини понад три десятки спустошливих набігів на сусідів, поля-іала у їхній мобільності та несподіваності нападу. Воче-ипдь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових пристроїв угри не ма­ли, тому на замки і захищені міста вони нападали рідко, іііімежуючись спустошенням їхніх околиць.

У XII—ХНІ ст. ядром європейських армій, як і раніше, іалишалося рицарство. Проте стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем. Рицарська зброя та споряд­ження коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з собою коня і двох помічників, знатний В — двох коней і почет із п'яти осіб. Тому власники ри­марських ф'єфів почали під різними приводами ухиляти­ся від посвяти в рицарство (а відтак — від рицарської служби), що особливо проявилося в Англії наприкінці ХНІ ст. Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й арбалетники. Це були здебільшого піхотинці, але з'явилися також кінні арбалетники (легка кавалерія).

1 Історія середніх віків. "І 93

ЛЕКЦІЯ 10

Війна. Дипломатія

У другій половині XII ст. увійшли в практику щитові гроші — відкупні від військової служби. Причиною цього явища була демілітаризація окремих васалів, зростанні грошового обігу, поява місцевих чи іноземних рицарі», готових за платню нести безстрокову службу. Нерідко мі роль призивав до війська лише частину своїх васал і н, іншим же дозволяв споряджати на власні кошти певну кількість воїнів.

До початку XIV ст. у Франції система обов'язкової військової служби по суті розвалилася. Це стало насліл ком передусім територіальних обмежень (тулузці не хотіли служити за межами графства Тулузького, шампанці — ні межами Шампані і т. ін.). В Англії принцип загальної військової повинності, навпаки, працював ефективно. ЦІ пояснювалося збереженням у ній давніх англосаксонській традицій, досконалою державно-адміністративною органі* зацією, живучістю общинної свідомості. Англійський ко| роль Генріх II Плантагенет зобов'язав кожного власники рицарського ф'єфу мати зброю і військове спорядження. Менш успішну спробу запровадити в державі загальну військову повинність здійснив у скрутній ситуації також французький король Філіпп IV Красивий.

Дедалі ширше практикувався військовий найм — ос« кільки людей, змушених через життєві обставини шукати заробіток, завжди було вдосталь. Найманців, які жахали населення своїм розбоєм і мародерством, охоче набирали з воєнних міркувань. Вважалося, що вони високопро-фесійні вояки. Особливої слави зажили арабські лучники, італійські арбалетники, гасконські піхотинці.

На схилку Середньовіччя (XIV—XV ст.) в Англії відій­шли в минуле війська, що складалися з рицарів, зобо­в'язаних нести феодальну службу, а залишилися, набрані військовими комісарами, національні підрозділи та зви­чайні добровольці. У Франції, як і раніше, долю воєнних операцій вирішували важкоозброєні вершники за підтрим­ки лучників і арбалетників. Чимало воїнів билися пішими лише тому, що через свою бідність не могли обзавестися бойовим конем. В Італії ядром війська були найманці— кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали сус^ пільству таких вояків.

194

Суттєвої відмінності між воїнами, які несли обов'язко­ву військову службу, і воїнами-добровольцями ще не ь\іо. Це пояснюється, мабуть, тим, що і ті, й інші одер­жували платню, а тому охочих служити безплатно зголо­шувалося небагато.

Наприкінці Середньовіччя почали формуватися ■остійні армії. Одну з перших спроб сформувати постійну ■хоту здійснив французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія. Проте окремі держави Вкажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові вій-і і.кові структури, до того ж професійні армії в бою ще не Почувалися упевненіше за традиційні.

Армії, хоч як це дивно, залишалися невеликими, налі­чували щонайбільше кілька десятків тисяч вояків. Особ­ливо вражає неправдоподібно малий склад тодішніх місь­ких і фортечних гарнізонів. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот англійського панування у Фран­ції, захищали двоє важкоозброєних вершників, 12 піхо-ііпіців і 38 лучників. Менш важливі укріплення захищали 5 -6 важкоозброєних рицарів чи десяток лучників. Злама­ти опір такого "гарнізону" було неважко, особливо, якщо ндавалося напасти зненацька.

Склад армій був надзвичайно строкатий. Крім ри­царських загонів, до них входили допоміжні війська, що складалися з абияк озброєних селян, жебраків, бродяг, колишніх в'язнів, маркітанок, прислужниць, повій (у то­му числі — озброєних "дам" і "баронес"). Уся ця публіка поводилася досить безцеремонно. Нерідко до війська пот­рапляли навіть монахи та клірики. Збереглися спогади Фруассара про одного капелана (приватного священика), Який так завзято ганявся з сокирою за ворогами, що його підвищили по службі.