Латинський світ у IV—V ст.

Західноєвропейське Середньовіччя склалося упродовж кількох століть шляхом синтезу латинського, германо-слов'янського та кельтського світів.

Римська імперія стала грандіозним закритим світом. Вона непомірно розрослася і, піклуючись про свою оборо­ну, в І ст. рішуче відгородилася прикордонним валом — "своєрідною китайською стіною західного світу" (Ж. Ле Гофф). Під захистом цього укріплення Рим сам нічого не виробляв, а жив за рахунок воєнного пограбування Схо­ду. Фатальну роль у його історії відіграло й те, що його господарство, побудоване значною мірою на малопродук­тивній рабській праці, ставало дедалі збитковішим. Воно залишалося рентабельним лише до тих пір, допоки існу­вав належний приплив дешевої рабської праці. Проте з II ст. рабів у Римі ставало дедалі менше: джерела їх пос­тачання вичерпалися. За умов наростаючого дефіциту ро­бочої сили латифундистам-рабовласникам довелося пос­лабити визиск рабської праці, надавати рабам окремі гро­мадянські права, навіть виділяти їм пекулій — земельну ділянку в прижиттєве користування. Минав час — і раб-пекуліст ставав прикріпленим до землі самостійним гос­подарем, якого можна було продати лише разом із його наділом.

Кількість самостійних, хоча й залежних від землевлас-ника-латифундиста, господарів зростала й за рахунок ін-

39

ЛЕКЦІЯ 1

ПОНЯТТЯ "СЕРЕДНІ ВІКИ"

ТА "ФЕОДАЛІЗМ".

ПЕРІОДИЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІСТОРІЇ

» Походження і зміст терміна "Середні віки"

• Феодалізм і його місце в історії • Проблема періодизації

середньовічної історії • Середньовіччя й сучасність

Походження і зміст терміна "Середні віки"

Термін Середні віки, як і всі історичні терміни, неточ­ний і умовний. Його запропонували у XV—XVI ст. італій­ські гуманісти. З кінця XVI ст. він прижився в історіог­рафії. З розвитком історіографії вчені вкладали у нього різний зміст. Так, у XVII—XVIII ст., коли відбувся поділ історії на стародавню, середньовічну та нову, Середніми віками (чи Середньовіччям) назвали період між занепадом античності і блискучим відродженням європейської куль­тури за "нової" доби. Цей тисячолітній період тоді вважа­ли добою глибокого культурного занепаду Європи. Згодом історики й навіть філософи переглянули своє ставлення до Середніх віків — "віків рицарства". В XIX ст. у като­ликів вони асоціювалися з могутністю папського Риму, в лібералів — зі становленням комун і парламентаризму, романтики були в захопленні від рицарських ідеалів. Од­не слово, відбувалася реабілітація Середніх віків. Вона зайшла так далеко, що вивчення цього періоду увійшло до загальноосвітніх навчальних програм. У 60-х роках XIX ст. ті історики, які спеціалізувалися на дослідженні євро­пейського Середньовіччя, назвали себе медієвістами (від лат. тейіит аеуит — середній вік).

Однак у публіцистиці цей термін ще й досі зберігає не­гативний відтінок. Журналісти й політики, як і раніше, називають "Середньовіччям" рудименти варварства, не­уцтва й мракобісся; таким воно залишилося й у масовій

5

ЛЕКЦІЯ З

Переддень західноєвропейського Середньовіччя

політичній, а на духовній основі. їх об'єднувала особлива релігійно-міфологічна доктрина.

Політична влада в кельтів була слабкою, розпороше­ною. Свого володаря вони обирали з касти воїнів під контролем друїдів, релігійної влади він не мав. Система правління у кельтів базувалася на рівновазі між володарем і друїдом: володар не міг обійтися без друїда, друїд — без володаря. Правив володар не авторитетом своєї влади, а владою свого авторитету, через що йому "належало поєд­нувати в собі стільки чеснот, що лише поодинокі канди­дати в королі відповідали цим вимогам" (К.-Ж. Гюйонварх, Ф. Леру). Володаря сковували численні релігійно-магічні заборони. Йому, наприклад, заборонялося полишати ко­ролівство, брати слово раніше за друїда, перебувати за ме­жами резиденції понад вісім діб тощо. По суті, від нього вимагалося одне: стягувати помірні податки з населення й данину з васалів та щедро й грамотно розподіляти ма­теріальні блага в суспільстві. Передання влади було недос­коналим. "Король Ірландії ніколи не складав із себе вла­ди: він втрачав її разом із життям, смерть зазвичай прихо­дила до нього від руки майбутнього короля, молодшого й сильнішого за нього" {К.-Ж. Гюйонварх, Ф. Леру). Оскіль­ки володар не був жерцем, він, щоб утриматися при владі, мав поєднувати в собі чесноти й мертву хватку.

Крім "верховного володаря", влада якого була скоріше номінальною, аніж реальною, кельти мали ще й місцевих адміністраторів, які правили невеликими районами. Сис­тема такого "верховного" і "провінційного" правління була складною.

Чиновного апарату кельтські володарі не мали. У сфері правління вони удавалися до послуг нечисленних челяд­ників, адміністраторів, друїдів, воїнів, поетів, свинопасів тощо. Фіксованої платні ці помічники не отримували, а задовольнялися щедротами свого володаря. Система прав­ління базувалася у кельтів на особистих зв'язках, була побудована на феодальний лад.

Норм державного права кельти не виробили, жили за звичаєвим правом. До суду звертався сам потерпілий чи його представник. Вони ж виконували і вирок, передбаче­ний законом чи судовою практикою. За пролиту кров

убивця сплачував родичам віру, якщо він не хотів стати жертвою кровної помсти. За умов кулачного права ті, хто не мав великої сім'ї та численного потомства, почувалися незатишно й мусили віддаватися під опіку сильніших, ціною втрати власної свободи.

"Ні в кого з кельтських вождів не було ані матеріаль­них, ані військових засобів, ані амбіцій, щоб створити ве­лику державу" {К.-Ж. Гюйонварх, Ф. Леру). Вони не були байдужими до всіляких прикрас, нерідко тижнями бенке­тували, не переймаючись політичними потребами свого народу.

Розплата за політичну безтурботність була неминучою. Спершу германські племена в пошуках нових земель заво­ювали Галлію. Потім Цезар знищив під Алезією галльсь­ке військо й підпорядкував Галлію Риму. Втративши полі­тичну незалежність, Галлія не змогла зберегти бодай свою релігію та мову, латинізувалася й християнізувалася. Кельтська мова збереглася лише в сучасному Уельсі та Британії, а також почасти в Ірландії (усна мова). Ніхто не чинив опір утраті кельтами своєї ідентичності. В Ірландії посприяли християнізації самі друїди, з середовища яких вийшли перші єпископи. Кельти, таким чином, зійшли з історичної арени, залишивши Європі на згадку про себе артурівський цикл легенд, не менш відому легенду про Святий Грааль, кельтські назви великих європейських міст: Лондон, Париж, Женева, Бонн, Мілан, Відень, Кра­ків тощо.

Загибель Західної Римської імперії. Утворення варварських королівств

У IV—VII ст. Європа переживала пік міграційних про­цесів, що охопили практично весь континент, змінили йо­го до невпізнання етнічно, культурно, політично та, як пожартував гуморист, створили "забагато зайвих націо­нальностей". Цей буремний і метушливий період євро­пейської історії назвали Великим переселенням народів.

Що привело в рух у IV—VII ст. численні германські, слов'янські, угро-фінські й тюркські племена? На думку

54

55

ЛЕКЦІЯ З

Переддень західноєвропейського Середньовіччя

істориків, міграційний сплеск був викликаний низкою обставин, а саме:

• різке похолодання клімату в II—V ст. змусило насе­лення євразійських степів переселитися в нижчі ши­роти;

• міграційний тиск одних племен на інші викликав ланцюгову реакцію. Монах Амвросій повідомляв у IV ст.: "Гунни кинулися на аланів, алани — на готів, готи — на тайфалів і сарматів; готи, яких прогнали з їхньої батьківщини, захопили в нас Іллірію. І це ще не кінець!" Історик Жак Ле Гофф назвав це раптове масове переселення "втечею уперед";

• досяг критичної межі демографічний тиск на приро­ду, спостерігалося аграрне перенаселення окремих територій, що також спонукало людей до міграції;

• очевидним стало послаблення Римської імперії, що породило в багатьох сусідів спокусу доконати її;

• варварські суспільства на стадії військової демократії виявили схильність до воєнної експансії.

Велике переселення народів, що докотилося аж до західних окраїн Європи, докорінно змінило її історичну карту. Завдяки йому "Британія стала Англією, Галлія — Францією, в Іспанії з'явилася Андалузія, названа так на честь вандалів, а в Італії — Ломбардія, що зберегла назву своїх пізніх завойовників — лангобардів" (Ж Ле Гофф).

Першими випробували на міцність Римську імперію у II—І ст. до н.е. германські племена кімврів, тевтонів, свевів, батьківщиною яких були північні області Європи (приморські області Німеччини, Ютландія, Південна Скан­динавія), проте римляни ще спромоглися поставити за­слін їхній експансії. Зазнавши воєнних поразок від рим­ських легіонів, варвари до середини II ст. н.е. дали рим­лянам спокій. Римляни використали перепочинок для того, щоб пересварити між собою германські племена, по­будувати могутні укріплення у прикордонні та здійснити окремі завоювання (наприклад, загарбали на початку II ст. Дакію — територію між Дунаєм, Тисою і Дністром). Од­нак уже в другій половині II ст. напади варварів на Римсь­ку імперію не тільки відновилися, а й почастішали, стали

грізнішими. Вважається, що це й був початок Великого переселення народів. Римлянам довелося поселити на своїй території окремі варварські племена, доручивши їм охорону своїх кордонів — вовкові стерегти овечок. У се­редині III ст. германці прорвали римську оборону відразу на кількох ділянках. Найнебезпечнішими виявилися вторгнення алеманів і франків у Галлію та Іспанію, готів — на північ Балкан. Рани, завдані германцями цим терито­ріям, за словами Жака Ле Гоффа, були невигойними. Ціною неймовірних зусиль римлянам удалося витіснити нападників-варварів і ненадовго стабілізувати кордони своєї держави. Незважаючи на періодичні набіги германців, вони на заході — до 406 р., а на Сході — до останньої тре­тини VI ст. сяк-так утримували рейнсько-дунайський вал.

Однак історія виявилася неприхильною до захирілої Римської імперії. До середини IV ст. із сонму готських племен утворилися союзи західних готів (вестготів) і східних готів (остготів). Вестготи проживали між Дунаєм і Дніпром, остготи — між Дніпром і Доном, включаючи Крим. До складу цих племінних союзів входили також фракійські, сарматські й, можливо, слов'янські племена. У 375 р. остготський племінний союз розгромили гунни — кочівники-тюрки з Центральної Азії. Рятуючись від гун-нів, вестготи звернулися по допомогу до уряду Східної Римської імперії *. Римляни необачно оселили близько 70 тис. вестготів як федератів (союзників) на правому бе­резі нижнього Дунаю — в Мезії (територія Болгарії). Про­те зловживання римських чиновників та внутрішні незго­ди підняли вестготів проти Риму. У 378 р. вони буквально розшматували римську армію в бою при Адріанополі, причому в ході цих подій зник безвісти імператор Валент, який дозволив вестготам переправитися через Дунай. На цьому завершився перший етап Великого переселення народів.

Вгамувати варварів у римлян уже не вистачило снаги. В 410 р. вестготи під проводом Аларіха оволоділи Римом й до нитки пограбували його. Історики оцінили падіння

* На Східну і Західну Римська імперія розкололася у 364 р. Спроба об'єднати імперію не вдалася — і в 395 р. імператор Феодосій остаточно поділив для своїх синів Римську імперію на Західну і Східну.

56

57

ЛЕКЦІЯ З

Переддень західноєвропейського Середньовіччя

Вічного міста як смертний вирок античності. "На цьому можна зупинитися, бо від Риму нічого не залишилося, ні вірувань, ні інститутів, ні курій, ні військової організації, ні мистецтва, ні літератури — все зникло" (С. В. Дюруі). Однак влада тоді ще спромоглася навести деякий порядок у державі. З вестготами було укладено договір, і вони, вже на правах федератів, заснували в імперії у 418 р. перше "варварське королівство" (у південно-західній Галлії, поб­лизу Тулузи).

Римські кордони на нижньому Рейні стерегли франки. В 406 р. вандали, алани і квади (називали себе свевами) прорвали в районі Майнца оборону франків і вторгнули­ся в Галлію. Друга хвиля цих племен із-за Дунаю накрила Італію, а в 409 р. — й Іспанію. Найбільшу небезпеку для Риму становило східногерманське плем'я вандалів, яке наприкінці IV ст. мешкало між Тисою і Дунаєм. У 435 р. вандали захопили Карфаген і покінчили з римським па­нуванням у Північній Африці. В 442 р. вони утворили незалежне "варварське королівство".

Проте найстрашнішою для Риму виявилася жахлива навала гуннів. Ця суміш тюрко-угорських та іраномовних кочових племен із Приволзьких і Прикаспійських степів, які в 379 р., слідом за вестготами, вторгнулися в Мезію, у 436 р. почала рухатися. Очолював їх вождь Аттіла, якого християнські автори промовисто нарекли "бичем божим". Імовірно, гунни, які тоді контролювали увесь варварський світ і стягували данину з Візантії, мали намір обкласти даниною і Західну Римську імперію. Пізнавши їх, євро­пейці дійшли невтішного висновку, що вандали у порів­нянні з ними — це ще небесні ангели*.

Гунни розгромили в Галлії перше "королівство" бур-гундів зі столицею у Вормсі (ця подія відображена в "Пісні про Нібелунгів"). Пізніше частина бургундів увій­шла до складу гуннського союзу, інших римляни пересе­лили в район Женевського озера, де в середині V ст. ви­никло т. зв. друге Бургундське "королівство" зі столицею спершу в Женеві, а потім у Ліоні. В 451 р. Аттіла вторг-

* Гупни, за свідченнями сучасників, були "високорослими, худющи­ми, жахливими на вигляд, такими, що з родом людським їх зближувало лише вміння говорити".

нувся в Галлію, проте в "битві народів" на Каталаунських полях (Шампань), доленосній для всієї західної цивіліза­ції, зазнав нищівної поразки від римського полководця Аеція, якого підтримали вестготи, франки, бургунди, сак­си, алани та армориканці. Після цієї катастрофи Аттіла ще вторгнувся в Італію, однак спалах епідемії змусив його відмовитись від облоги Рима й відійти за Альпи. В 453 р. Аттіла в ніч після свого одруження з Ільдекою раптово по­мер. Цілком імовірно, що Ільдека — германська Юдіф — помстилася йому за свій народ.

Через два роки після смерті Аттіли проти гуннів, серед яких спалахнули міжусобиці, піднялися поневолені ними германські племена. Зазнавши кілька воєнних поразок, зокрема в "битві племен" на р. Недао (455 р.), гунни пе­реселилися з Паннонії в Північне Причорномор'я, де роз­чинилися серед тюркських та угорських племен-мігрантів. На думку медієвістів, історична роль гуннів полягає в тому, що вони "змусили германські племена поселитися на теренах Римської імперії, завдяки чому германці здобу­ли стабільність" (Г. Кенігсбергер).

Перемога над гуннами в Каталаунській битві була ос­таннім успіхом Західної Римської імперії. У 454 р. імпера­тор Валентиніан III стратив Аеція (його іноді називають "останнім римлянином"), злякавшись його популярності й незалежності *. Проте імператор ненадовго пережив свою жертву. Невдовзі він загинув від руки відданого Аецію воєначальника. В імперії запанував цілковитий політич­ний безлад, імператори змінювалися на троні з калейдо­скопічною швидкістю. Внутрішня криза Західної Римсь­кої імперії досягла крайніх меж, кордони держави скоро­чувалися.

Навесні 455 р. у гирлі Тібру з'явився флот вандалів — особливо агресивних варварів, які шукали нових земель для розбою. У Римі почалася паніка. Імператор Петроній Максім не зумів організувати оборону міста й загинув. Вандали без особливих зусиль оволоділи Римом й упро­довж двох тижнів несамовито грабували його. Вони пони­щили велику кількість культурних пам'яток. При цьому, як гірко іронізує "Сатирикон", вони виявили неабиякий

* Аецій хотів, щоб імператор видав свою доньку за його сина.

58

59

Л ЕКЦІЯ 1

Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії

свідомості — символом багать інквізиції, на яких спалю­вали інакодумців, падіння моралі, невігластва. Пояснюєть­ся цей консерватизм мислення дуже просто: міфом про Середньовіччя як добу людських пороків зручно прикри­вати вади нинішньої доби, трактуючи їх як "пережитки Середніх віків". Середньовіччя "надає свого роду мораль­не алібі сучасності" (А. Я. Гуревич).

Утім, нинішні моралісти нерідко впадають в іншу крайність — ідеалізують Середньовіччя, бачать у ньому лише моральні чесноти та привабливу екзотику. В цьому немає нічого дивного, адже різні люди по-різному диви­лися й дивитимуться на світ, залежно від своїх уподобань і своєї життєвої філософії. Скажімо, для одних піратство — злочин проти моралі, для інших — овіяна солоними морськими вітрами романтика.

То чим же насправді були Середні віки? Добою зла чи добою добра?

Щоб відповісти на це запитання, слід пам'ятати, що "не завжди Середньовіччя було однаковою мірою "се­редньовічним", — на різних етапах воно по-різному вияв­ляло свою сутність" (А. Я. Гуревич). На світанку середньо­вічної доби ще блимав вогник античної культури, зберіга­лися рудименти античного суспільства. Нові форми соціа­льного та духовного життя, які, власне, й зробили Серед­ньовіччя особливою історичною епохою, що відрізнялася від античності та нової доби, склалися в Європі не відра­зу, а упродовж кількох століть. Уже тому Середньовіччя було сповнене суперечностей. У ньому співіснували добро і зло, високі зразки культури та моральні чесноти з мото­рошним безкультур'ям, падінням моралі, разючим огру­бінням людини.

Історики сприймають термін Середні віки неоднознач­но. Багато хто із сучасних дослідників вважає, що він, так само як і терміни Стародавній світ та Нові часи, позбав­лений конкретного змісту і є лише даниною науковій тра­диції. Радянські історики тривалий час пов'язували Се­редні віки з феодальним етапом розвитку людства; все, що лежало в хронологічних рамках Середньовіччя, було для них феодальним. У пострадянській історіографії таке спро­щене розуміння середньовічної доби переглядається. Ви-

словлюється, зокрема, думка, що поняття Середні віки та феодалізм не тотожні, адже, по-перше, Середньовіччю при­таманні не лише феодальні, а й інші — патріархальні, ра­бовласницькі, капіталістичні — суспільні явища, по-друге, в ряді країн (у Візантії, країнах Скандинавії) феодальний спосіб виробництва так і не став домінантним. І, по-третє, в окремих суспільствах феодалізм зберігся й після се­редньовічної доби.

Оскільки радянська історіографія майже всі європей­ські, а також окремі азіатські, африканські та латиноаме­риканські країни вважала феодальними, а відтак серед­ньовічними, то поняттю Середні віки надавалося універ­сальне, всесвітньо-історичне значення. Іншими словами, феодальне Середньовіччя трактувалося як обов'язковий етап в історичному розвиткові людства.