Феодалізм і його місце в історії

Оскільки ціла когорта істориків донедавна вважала Середні віки феодальною добою, причому прихильники цієї концепції є й тепер, то слід окремо зупинитися на пи­танні про суть феодалізму і з'ясувати його місце у світовій історії.

Термін феодалізм з'явився на початку XVIII ст., в епо­ху Просвітництва. Він походить від латинського /еоіїит. Так германські народи називали в Середні віки спадкове землеволодіння, що його надавали своїм слугам (васалам) сеньйори як винагороду за службу (переважно військову). Латинці ж називали цю форму землеволодіння бенефіцієм (добродіянням), французи (з XIII ст.) — ф'єфом.

Хоча терміном "феодалізм" користувалися й користу­ються історики різних шкіл, єдине бачення феодалізму відсутнє.

У XVIII ст. феодалізмом вважали ту політичну чи пра­вову систему, що склалася в середньовічній Європі, а са­ме: або політичну роздробленість та її наслідок — всевлад­дя папського двору (теократія), або систему феодів і ва­салітету (феодальної ієрархії). У першій половині XIX ст. таке розуміння сутності феодалізму майже не змінилося.

6

7

ЛЕКЦІЯ З

художній смак, обернувши на порох найцінніші твори мистецтва. Людство увічнило це бездумне нищення куль­турних цінностей у терміні "вандалізм".

Вандали вивезли в Африку імператрицю та її доньок. Вони захопили Болеарські острови, Сардінію, Корсіку, отож узяли під свій контроль усі великі острови й морські комунікації в Західному Середземномор'ї. Вгамувала апе­тити вандалів лише Візантія, яка в 534 р. завоювала їхнє "королівство".

Слідом за вандалами почали рухатися бургунди, фран­ки, алемани, вестготи. Вони (особливо вестготи) привлас­нили чимало римських територій. Офіційно вони вважа­лися федератами (союзниками)*, а захоплені ними зем­лі — власністю Римської імперії. Насправді ж варвари утворили цілком незалежні й до того ж далеко не при­хильні до Риму політичні анклави, націлені на нові загар­бання.

Агонізуюча Західна Римська імперія справляла тоді гнітюче враження. її територія танула на очах. Уряд був неспроможний керувати провінціями й поступився вла­дою місцевій адміністрації, в самій Італії влада імперато­ра стала заложницею варваризованої армії. Коли в 476 р. римляни вирішили не надавати варварам нових територій для поселення, ті здійснили державний переворот. Ко­мандир германських найманців Одоакр повалив останньо­го західноримського імператора Ромула Августула і став конунгом Італії. Східноримському василевсу не залишало­ся нічого іншого, як узаконити владу Одоакра (йому було надано титул патриція). Отож, у 476 р. Західна Римська імперія припинила своє існування, відкривши цим нову, середньовічну, сторінку в історії Європи.

Велике переселення народів усе ще тривало. У VI ст. баски захопили галльські землі на південь і захід від Гаронни (цю територію назвали Гасконню). У Британії поселилися сакси, англи, юти та фризи — її назвали Англією. Північно-західна окраїна Галлії, де оселилася частина кельтських племен бриттів (бретонців), дістала назву Бретань. Частина саксів та лангобарди перекочува­ли з пониззя Ельби на верхній Дунай, де обстановка була

* Інститут федератів остаточно оформився в IV ст.

60

Переддень західноєвропейського Середньовіччя

особливо неспокійною (там з'ясовували стосунки між со­бою германські племена). За Паннонію, що лежала на схід від цього регіону, в VI ст. змагалися германці, слов'яни та вихідці з євразійських степів — тюркомовні авари. Пере­могли авари, які в 60-х роках VI ст. заснували на серед­ньому Дунаї могутній Аварський каганат. Тоді ж відбуло­ся масове вторгнення на Балкани слов'ян і їхнє поступо­ве просування на захід — до Ельби та Альп. У Середзем­номор'ї до середини VII ст. обстановка була відносно спо­кійною, але потім цей спокій порушили араби, вплив яких на історичні долі Західної Європи зростав. Отож, землі Західної Римської імперії були пошматовані вар­варами.

До кінця V ст. на руїнах Західної Римської імперії склалася низка варварських держав: Вандальська, Вест-готська, Свевська, Бургундська, Франкська та Остготська держава Одоакра в Італії (проіснувала до 555 р.). Племе­на, що осіли у внутрішніх областях Німеччини, Бретанії та Скандинавії, свої держави побудували не відразу; "біль­шість германських племен розгубила майже всі свої над­бання, поступово втратила свої індивідуальні історичні риси, так і не здолавши бар'єр, який відокремлював вар­варство від цивілізації" (В. П. Буданова).

Варварським державам випала неоднакова історична доля. Так, державу Одоакра знищили наприкінці V ст. остготи. Держава остготів стала однією з найсильніших у Західній Європі, проте в середині VI ст. її завоювала Ві­зантія. Найстійкішою виявилася Франкська держава, яка перемогла вестготів, оволоділа кельтською Галлією, підко­рила "державу" бургундів.

Шаленство політичних пристрастей у Європі потроху спадало. Однак варварські "королівства" стали об'єктом експансіоністських зазіхань Візантії. Лише вторгнення на Апеннінський півострів лангобардів дещо вгамувало за­повзятість Константинополя. Наприкінці VI ст. візантій­ців почали тіснити вестготи, проте на початку VIII ст. "королівство" вестготів зруйнували араби.

Існують дві полярні точки зору на причини трагічної загибелі Західної Римської імперії. Деякі дослідники вва­жають, що римське суспільство неминуче розвалилося б і

61

ЛЕКЦІЯ З

Переддень західноєвропейського Середньовіччя

без тиску іззовні. Спираючись на свідчення сучасників* та на факт відносної нечисленності варварів (за підрахунка­ми демографів, вони становили близько 5 % від загальної маси народонаселення римського Заходу), ці вчені стверд­жують, що варварам було не до снаги повалити римсько­го колоса, що вони знищили лише Римську імперію, а не римську цивілізацію, яка "існувала впродовж усього Се­редньовіччя і навіть довше" {Ж. Ле Гофф). Інші історики вважають, що майже такі самі соціально-економічні про­цеси відбувалися й у візантійському суспільстві, однак во­но благополучно проіснувало аж до середини XV ст. Отож, на їхню думку, причини падіння імперії крилися не у внутрішній кризі, хоч би якою гострою вона була, а в зовнішніх чинниках. Без руйнівного нашестя варварів Римська імперія трималася б на плаву. Як довго, то вже інше питання.

Література

Альфон Луи. Варварьі. От Великого переселення народов до тюркских завоеваний XI века / Пер. с фр. СПб., 2003.

Буданова В.П. Варварский мир зпохи Великого переселення народов. Москва, 2000.

Буданова В. П,, Горский А. А., Ермолова И. Е. Великое переселение народов. Зтнополитические и социальньїс аспектьі. Москва, 1999.

Гюйонварх К.-Ж., Леру Ф. Кельтская цивилизация /

Пер. сфр. СПб., 2001.

Дискер Г.-И. Королевство вандалов. Взлет

и падение / Пер. с нем. СПб., 2002.

Клаудо Д. История вестготов / Пер. с нем. СПб.,

2002.

Корсунский А. Р., Гюнтер Р. Упадок и гибель

Западной Римской империи и возникновение

варварских королевств (до серединьї VI в.). Москва,

1984.

Мюссе Л. Варварскис нашествия на Европу. Вторая

волна / Пер. с фр. СПб., 2001.

Широкова Н. С. Древние кельтьі па рубеже старой

и новой зрьі. Лепинград, 1989.

Широкова Н. С. Культура кельтов и нордическая

традиция античносте. СПб., 2000.

Шкунаев С. В. Община и общество западньїх

кельтов. Москва, 1989.

Филип Я. Кельтская цивилизация и ее паследие.

Прага, 1961.

* Монах Савільон, зокрема, писав у середині V ст.: "Римляни самі для себе були ворогами гіршими, аніж зовнішні вороги. І не стільки вар­вари їх розгромили, скільки вони самі себе знищили". Він змалював вра­жаючу картину загнивання римського суспільства: "Бідняки знедолені, вдови голосять, про сиріт усі забули, причому до такої міри, що багато хто з них, хоч навіть має благородне походження і добру освіту, втікає до ворогів. Щоб не сконати під державним тягарем, вони йдуть шукати у варварів римської людяності, оскільки неспроможні й далі терпіти вар­варської нелюдяності римлян... Вони втікають до готів, чи багаудів, чи до інших варварів, які панують повсюдно, і зовсім не шкодують про це. Бо ж вони хочуть бути вільними у личині рабів, а не рабами в личині вільних. Римського громадянства... тепер уникають і бояться, бо воно не лише знецінене, а й лякає".

62

Л ЕКЦІЯ 1

Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії

Т одішній французький історик Ф. Гізо вважав трьома ос­новними ознаками феодалізму умовний характер земель­ної власності, поєднання її з верховною владою (монарх є верховним землевласником) та ієрархічну структуру зе­мельних власників — феодалів. Відразу впадає у вічі, що таке тлумачення феодалізму не враховувало характер відносин між феодалами і селянами.

У середині XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс назвали фео­далізм особливим етапом в історичному розвитку люд­ства, причому наголосили на його соціально-економічній природі ("феодальні виробничі відносини"), а політико-правові ознаки системи вони вважали другорядними. Погляди К. Маркса та Ф. Енгельса на феодалізм розвину­ла марксистська історіографія.

Розглянемо марксистське бачення феодалізму доклад­ніше, адже на ньому базується чимало праць з медієвістики.

У марксистському розумінні основою феодальної сис­теми є велика земельна власність, яка співіснує з дрібним індивідуальним землеволодінням селян. Феодали як мо­нопольні земельні власники пороздавали більшу частину своїх земель в умовне володіння селянам, без праці яких земля не становила ніякої цінності. За право користувати­ся й розпоряджатися наділом селянин мусив працювати на феодала. Селяни, таким чином, мали землю (хоча й не були її власниками), робочу худобу, знаряддя праці, тобто були самостійними виробниками. Вони нізащо не працю­вали б на таких кабальних умовах, якби їх не змушували до цього. Тому феодали мали певну політичну владу над селянами, оформлену як феодальне право. Масштаби і форми позаекономічного примусу залежних селян у різ­них регіонах й у різні періоди феодальної доби були найрізноманітніші.

Ці риси феодальної організації праці, згідно з маркси­стською концепцією, визначали специфіку соціальної структури, політичних і правових інститутів, ідеології. У правовій сфері ця специфіка знайшла відображення, зок­рема, в поділі земельної власності відразу між кількома феодалами, тобто в ієрархічному, умовному характері фео­дального землеволодіння. Іншими словами, одна й та ж земельна ділянка мала відразу кількох власників. Ієрархіч-

ний характер земельної власності зумовив ієрархічність структури панівного класу, що істотно вплинуло на систе­му особистих (васально-ленних) зв'язків між феодалами, визначило характер військової організації суспільства та спосіб використання селянської праці.

Визиск селян здійснювався в рамках сеньорії — фео­дальної вотчини. Саме вона, згідно з марксистською кон­цепцією, забезпечувала примусову працю селян на феода­ла, а відтак була організацією стягування феодальної рен­ти. Ця частина селянських доходів, яка призначалася фе­одалові, існувала у трьох формах: відробіткова (панщина), натуральна (продуктова) і грошова.

Такою, у загальних рисах, виглядає марксистська кон­цепція феодалізму. Вона логічна й загалом відповідає життєвим реаліям. Проте опоненти справедливо вказують на те, що вона забагато уваги приділяє проблемі власності на землю, зображує феодалізм не як систему, а зосереджує увагу на його матеріальних атрибутах.

У другій половині XIX ст. німецькі історики, які завж­ди виявляли інтерес до соціально-економічної проблема­тики, висловили думку, що політико-правові ознаки фео­далізму базуються на великій земельній власності, при цьому на розвиток суспільства впливають також геогра­фічне середовище, демографічні процеси (рух народона­селення), економічні відносини. В останній третині XIX ст. у європейських країнах з'явилася так звана "кла­сична вотчинна теорія", згідно з якою основою феодаліз­му вважалася велика феодальна вотчина (маєток), що базувалася на примусовій праці селян. При цьому деякі адепти цієї концепції відокремлювали "власне феодалізм" від його економічних передумов, інші ж трактували його як поєднання політичного, соціального та економічного чинників, не надаючи переваги жодному з них. Напри­кінці XIX — на початку XX ст. "класична вотчинна тео­рія" вилилася в концепцію "двох феодалізмів": "політич­ного" та "соціального" (Д. М. Петрушевський, О. М. Савін та ін.). її прихильники, хоча й ураховували соціально-еко­номічні ознаки феодалізму, все ж, на відміну від істо-риків-марксистів, не вважали їх визначальними, а надава­ли перевагу ролі держави чи соціально-психологічному

9

ЛЕКЦІЯ 5

Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічн/ процеси

Б ездумному наступу лкЗДини на природу в середньовічній Європі сприяла також християнська релігія: "Зруйнував­ши поганський анімізім, християнство відкрило психо­логічну можливість експлуатувати природу в дусі байду­жості до самопочуття пр>иродних об'єктів" (Л. Уайт—мол.). Клімат у Західній Європі впродовж Середньовіччя змі­нювався, причому не на краще. До IX ст. на північ від Альп стало холоднішати!, зростала кількість опадів. Однак у IX—X ст. знову потеплішало, зменшилася вологість. Близько 1200 р. клімат удруге похолоднішав, причому на­стільки відчутно, що XI11 — початок XIV ст. назвали "ма­лим льодовиковим періодом". В Англії та подекуди на континенті знову задощило. Погіршення кліматичних умов несприятливо позначилося на врожайності — людям до­велося боротися за виживання. Населення полишало гір-ські території, бо врожай там до початку XIV ст. не встигав дозрівати. Долинами сходили альпійські й скан­динавські льодовики, а арктичний льодовик поволі рухав­ся між Ісландією і Гренландією на південь, через що ку­пецьким суднам довелося прокладати новий курс — південніше, ніж раніше.