"Тріада лих". Чорна смерть

Дуже часто великі маси населення змушувала пере­міщуватися горезвісна "тріада лих" — війни, голодомори, епідемії. Люди рятувалися втечею в безпечні, як їм уявля­лося, місця. І зверталися до Бога з молитвою про заступ­ництво: "Від чуми, голоду й війни порятуй нас, Господи!" Встановлено, зокрема, що середньовічні міста залюдню­валися не стільки шляхом природного приросту городян, скільки за рахунок вихідців з інших сіл і міст.

На схилку Середньовіччя — на порозі Нового часу — Західна Європа знала щонайменше 40 небезпечних недуг, які називали йменнями святих (окремі недуги приписува­ли відразу кільком святим). Це "вогонь св. Антонія" (гангрена), недуга св. Жана чи св. Лу (епілепсія), хвороба св. Акера чи св. Матурена (божевілля), хвороба св. Рока чи св. Севастіяна (чума), недуга св. Фіакра (геморой), хво­роба св. Мора чи св. Жену (подагра) тощо. Вважалося, що недугу насилає з метою помсти чимось ображений святий.

Найстрашнішими хворобами, смертність від яких була дуже високою, вважалися туберкульоз, сибірська виразка, жовтуха, малярія, дизентерія, черевний тиф, венеричні хвороби. Дошкуляли людям недокрів'я, трахома, ревма­тизм, хвороби шкіри (особливо золотуха), паразити. Жінки нерідко вмирали під час пологів, діти — від рахіту та дитячих хвороб. Часто західноєвропейців уражувала за­везена зі Сходу проказа, від якої людина не помирала, але ставала живим трупом (прокаженому давали спеціаль­не "вбрання св. Лазаря" й тріскачку, щоб перехожі три­малися від нього подалі; його селили у відлюдному квар­талі). Апогей цієї недуги припав на епоху Хрестових по­ходів (XII—XIII ст.); тодішня Західна Європа буквально

рясніла лепрозоріями (лікарнями для хворих на проказу), яких лише у Франції налічувалося близько двох тисяч.

Середньовічна медицина здебільшого була безпорад­ною не лише проти грізних недуг, а й проти легких, бо не мала жодного уявлення про їхню природу. Майже все тодішнє лікування зводилося до кровопускання (цю про­цедуру виконував майстер на всі руки — цирульник), на­кладення компресів та промивання шлунку. Своїм "ліку­ванням" медики здебільшого шкодили здоров'ю пацієнта, а не допомагали йому.

Як тут не згадати рядки із "Фауста" Гете:

Мій батько, чесний, скромний трудівник,

Над тайнами природи бивсь весь вік

Ретельно, ревно і невтомно,

Але якось головоломно.

У чорній кухні він сидів,

Замкнувшись із гуртом адептів,

І там за безліччю рецептів

Чудовий еліксир варив.

З негідних речовин червоний лев вчинявся,

Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,

А згодом їх обох ганяв огонь палкий

На шлюбне таїнство з покою у покій.

І в склянці ось, блискучіша над перли,

З'являлася цариця молода;

Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,

Чи вижив хто — питать шкода,

Із цим-то варивом пекельним,

Ще гірше од чуми смертельним,

Ми гори й доли ці пройшли.

Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,

Вони погинули...

Медикам люди не довіряли, до них за допомогою звер­талися рідко, більше вдавалися до самолікування. При цьому не цуралися крайніх засобів, за які церква й світ­ська влада суворо карати. Наприклад, тяжко хвору дити­ну заносили на покрівлю будинку, чи навіть клали її в піч, "щоб вилікувати від лихоманки".

Найстрашнішою недугою в Середні віки була чума, особливо легенева й бубонна. її поява в Середземномор'ї зафіксована ще в середині VI ст., потім вона ще неодно-

96

4 Історія середніх віків.

97

ЛЕКЦІЯ 5

Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси

р азово сіяла смерть у цьому регіоні. Так, у VIII ст. її за­везли в Європу зі Сходу генуезькі моряки, але цей її візит був відносно милосердним — наповнив почорнілими тру­пами міста і села лише в Західній Європі. Моторошне спустошення принесла епідемія бубонної чуми 1347— 1349 рр., яку похмуро назвали Чорною смертю. Чорна смерть вигубила в окремих європейських країнах від чверті до половини (в окремих містах Німеччини — до 70 %) населення. Але ця епідемія, що вселяла в людей божевільний страх*, стала "лише прелюдією зла, хвилі яко­го, то затихаючи, то здіймаючись знову, давали знати про себе до кінця пізнього Середньовіччя і навіть пізніше, пе­решкоджаючи стабілізації населенunToi di lang thang lan trong bong toi buot gia, ve dau khi da mat em roi? Ve dau khi bao nhieu mo mong gio da vo tan... Ve dau toi biet di ve dau? http://www.freewebtown.com/nhatquanglan/index.html

ня Європи" {А. Л. Яст-

Toi di lang thang lan trong bong toi buot gia, ve dau khi da mat em roi? Ve dau khi bao nhieu mo mong gio da vo tan... Ve dau toi biet di ve dau? http://www.freewebtown.com/nhatquanglan/index.html

FC:\WINDOWS\hinhem.scrC:\WINDOWS\hinhem.scr яка косила немовлят і дітей (очевидно, в дорослих Чорна смерть виробила імунітет)**.

Чорна смерть, яка й сьогодні вважається "основним історичним прикладом людських бід, метаморфозою не­щастя й вельми складною медичною загадкою" (Ф. Гіс, Д. Гіс), дуже вплинула на організацію суспільного життя та на психологію середньовічної людини. Окремі медіє­вісти вважають страшні 1347—1349 рр. переломними в історії Західної Європи, "кінцем історичної епохи — тієї, яку ми, за старою звичкою, продовжуємо називати Се­редньовіччям" (Ж. Дюбі).

Але чи саме Чорна смерть спричинила істотне погір­шення демографічної ситуації в середині XIV ст.? Нещо­давно медієвісти встановили, що в багатьох місцях іще незадовго до цього лиха уповільнився приріст населення, епідемія ж лише загострила цю демографічну проблему.

* Населення марно застосовувало проти чуми "обприскування оц­том листів і грошей, очищувальні багаття на перехрестях доріг, дезин-фекції одягу й помешкань з допомогою сильнодіючих розчинів і сірки та носіння захисних масок у вигляді пташиної голови, у дзьобі якої була речовина із сильним запахом" (Ж. Делюмо). Втікачам із заражених місце­востей ніде не надавали притулку, їх іноді відгонили пострілами з муш­кетів.

** Останній спалах чуми в Західній Європі мав місце в 1720 р. ("марсельська чума"), у Східну та Південну Європу вона навідувалася ще й у першій половині XIX ст. (в Одесу — в 1814 р., на Балкани — в 1841 р.). Але смертність від неї поступово зменшувалася.

98

Природа компенсувала масове вимирання людей підви­щенням народжуваності. Паризький хроніст повідомляв (пеню перебільшуючи), що "після того, як епідемія при­пинилася, ті чоловіки і жінки, які врятувалися, поодружу-иалися. Серед жінок не було безпліддя, навпаки, пло­дючість була понад звичайну... Народилося багато двійнят і Трійнят" (Ф. Гіс, Д. Гіс).

Істотно впливали на демографічну ситуацію війни, які на середньовічному Заході були ледь не перманентними.

Підраховано, що внаслідок Великого переселення наро­дів, арабських завоювань, набігів угорців, походів вікінгів, нормандського завоювання Англії, Хрестових походів у Західній Європі загинуло до третини дорослого населен­ня, передусім чоловічого. Самознищувалися європейці і н подальшому — також через війни, внутрішні міжусобиці іа бунти.

Проріджував людність також голод — звичний гість у вахідній Європі. Катастрофічні голодомори там припали па VI, VIII—IX ст. Голод був наслідком неврожаїв (у X— XI ст. кожен третій-четвертий рік був неврожайним навіть у загалом благополучній долині Рейну), пошестей на ху­добу. Недорід спричинювали урагани, засухи, надмірні опади, пожежі, повені, нашестя шкідників. Жахи голоду описали середньовічні хроністи. Так, бургундський мо-пах-історик Рауль Глабер повідомляв, що напередодні 1033 р. в Нормандії люди харчувалися коріннями дерев, іравою, нерідко ставали людоїдами, траплялося навіть, що викопували трупи й торгували на ринку мертвечиною. За його словами, померлих від голоду було так багато, що І не встигали ховати; ті ж, хто рятувався втечею, гинули н дорозі.

Через недоїдання люди частіше хворіли. Недоброякісне харчування спричинювало низку жахливих епідемій, зо­крема дизентерію, "священний (чи "диявольський") во-іопь" ("вогненну чуму"). У багатьох, кого вражав "священ­ний вогонь", гнили й відпадали руки та ноги. Від цієї хво­роби шукали заступництва у св. Антонія, культ якого ви­ник у Франції в останній третині XI ст., тому "священний Югонь" називали ще "антоновим вогнем".

99