Лекція 9

правової системи, яке б функціонувала по-справжньому послідовно й об'єктивно.

ЛЕКЦІЯ 10

ВІЙНА. ДИПЛОМАТІЯ

Література

>' Причини воєн. Війна і суспільство в Військова система

» Воєнні кампанії * Зброя і військове спорядження

• Дипломатія

А ннерс 3. История европейского права / Пер. со швед. Москва, 1994.

Блок М. Феодальне суспільство / Пер з фр Київ, 2002.

Все начинаетея с десятиньї: Зтот многоликий иалоговьій мир / Пер. с нем. Москва, 1992. Гутнова Е. В. Государство в структуре и зволюции феодального общества // Всеобщая история: дискуссии, новью лодходьі. Вьіп. 2. Москва, 1989. Двор монарха в ередневековой Ейропе: явление, модель, ереда. Вьш. 1. Москва; Санкт-Петербург, 2001.

Колесницкий К. Ф. Феодальное гоїсударство (УІ-ХУ вв.). Москва, 1967.

Корсунский А. Р. Образование раннефеодального государства в Западной Европе. Москва, 1963. Политические структури зпохи фіеодализма в Западной Европе (VI—XII вв.). Ленинград, 1990. Право в ередневековом мире. Вьпп. 1. Москва, 1996. Вьіп. 2—3. Санкт-Петербург, 2001. Цатурова С. К. Офицерьі власти: Парижский парламент в первой трети XV вска. Москва, 2002. Хачатурян Н. А. Сословная монархия во Франции XIII—XV вв. Москва, 1989.

Харизма королевской власти: миф; и реальность. Материальї круглого стола // Сре^днис вска. Вьш. 58. Москва, 1995.

Причини воєн. Війна і суспільство

Середньовіччя в Західній Європі — це період майже перманентних воєн. Проте не слід вважати, що воно жи­ло лише воєнними пристрастями й турботами. Простий йод завжди з нетерпінням очікував завершення чергового ноенного конфлікту, щоб повернутися до мирної праці. Селяни не надавали особливого значення тому, хто вийде переможцем зі збройної сутички, бо знали, що заміна од­ною сеньйора іншим у будь-якому випадку не принесе їм

полегшень.

Причини середньовічних воєн були традиційними. Ці "людські жертвопринесення ідолові влади" (О. Круглов) найчастіше спалахували через заздрісне бажання заво­лодіти чужим (природними багатствами, торговельними шляхами чи купецькими центрами тощо). Спрацьовували непомірні амбіції можновладців, їхні прагнення поквита-іпся за образу, покарати неслухняного васала, зміцнити спої позиції, взяти гору в давній суперечці. Середньовіччя шало війни релігійні, ідеологічні, громадянські, а також шини заради слави, розваги чи пригод. Як зауважив до-іеиник із "Сатирикону", "траплялося, що війни не мали ніякої мети, а проте велися з незмінною хоробрістю й

шпалом".

Звичайно, війни Середньовіччя мали свої особливості, проте середньовічним феноменом вони не були. їх цілком можна вважати спадкоємицями античних воєн і предте­чею воєн Нового часу.

189

ЛЕКЦІЯ 10

До війни у суспільстві ставилися по-різному. Церква, скажімо, з одного боку, засуджувала кровопролиття, була ініціатором руху за Божий мир, спрямованого проти грабіжників і порушників громадського спокою*, а з ін­шого — виправдовувала і навіть сакралізувала ті війни, які сприяли посиленню її впливів. Папи обіцяли прощення гріхів тим, хто зі зброєю в руках захищатиме Римську церкву. Попри те, що Халкедонський собор (451 р.) забо­ронив монахам вступати до війська, а Трибурзький синод (895 р.) — проводити заупокійну службу по тих кліриках, які загинули у збройній сутичці чи на війні, це були марні спроби покласти край насиллю. Чимало духовних осіб брали безпосередню участь у воєнних кампаніях, навіть папи часом бралися за зброю (у середині X ст. Іоан XII особисто брав участь у захисті Рима). Сама релігійна ат­мосфера сприяла мілітарним настроям, адже "духовне життя упродовж тривалого часу було глибоко пройняте усвідомленням безперервної, нещадної боротьби небесно­го воїнства з диявольськими легіонами" (Ф. Контамін).

Так само суперечливо ставилася до війни й світська влада. З одного боку, вона намагалася запобігти проявам надмірної войовничості в суспільстві, виступала проти приватних воєнних конфліктів (щоб закріпити за собою монополію на війну), а з іншого — сама ініціювала війни й була заінтересована в існуванні озброєних і навчених військовому ремеслу підданих. Влада ніби й домагалася, щоб війни були менш жорстокими, стримувала розгул воєнної стихії, проте водночас сама вела тотальні війни й практикувала масове знищення людей.

Хоча войовничості середньовічному люду не бракува­ло, все ж він розрізняв війни загарбницькі і війни спра­ведливі.

На початку XIII ст. справедливими вважалися ті війни, які характеризувалися такими п'ятьма ознаками: 1) вели­ся з метою повернення захоплених володінь чи захисту вітчизни; 2) були оголошені особисто монархом, причому лише у разі нагальної потреби; 3) не були викликані по-

* Цей масовий рух сприяв формуванню принципу недоторканності особи й майна тих, хто не брав безпосередньої участі у воєнних діях, але він не посягав на право монарха чи князів вести війни.

190

Війна. Дипломатія

чуттям ненависті чи ненаситною зажерливістю; 4) якщо їм не було альтернативи; 5) якщо в них брали участь

тільки миряни.

Антивоєнні настрої заходили іноді так далеко, що злом проголошувалися воєнні дії не лише проти християн, а й проти іновірців. Так, Гугуччо, "найбільший знавець ка­нонічного права в Середні віки" (Ф. Контамін), допускав наявність у сарацинів певних прав на заселені ними тери­торії, заперечував право християн винищувати сарацинів лише тому, що вони "невірні", навіть заради їхнього на­вернення. Він уважав, що лише папа може оголошувати Хрестовий похід, бо інакше світська влада будь-яку воєн­ну кампанію називатиме "священною війною".

Лунали в Середні віки й пацифістські заклики. Так, англійські лоларди рішуче заперечували будь-яке фізичне насильство, вважали вбивцями тих суддів, котрі виносили смертний вирок. Проте загалом переважали мілітарні на­строї. Спершу вважалося, що війна — заняття вельмож­них, проте поступово — за ситуації, коли знатні й просто­люд билися пліч-о-пліч — визрівала упевненість, що зброя облагороджує кожного, хто тримає її в руках.