Джерела XI—XV ст.

Господарський та культурний прогрес, інтенсивний процес урбанізації, формування централізованих держав суттєво вплинули на характер джерел XI—XV ст. По-пер­ше, зросла їх кількість, по-друге, з'явилися нові види джерел, по-третє, ускладнювалася структура традиційних джерел, вони стали більш інформативними. Наприклад, розвиток товарно-грошових відносин викликав потребу в детальнішому юридичному оформленні договорів, удоско­налення адміністративного апарату поліпшило й урізно­манітнило діловодство.

Медієвісти використовують акти дипломатики — публічні й приватні. До перших відносять грамоти й дип­ломи королів, суверенних феодалів, міських комун та сеньйорій, а також князів церкви — римських пап, пра­вославних патріархів, єпископів. Акти ці мали різне при­значення й, відповідно, різні назви. Так, документи, що виходили з папської канцелярії, називалися буллами (пап­ські звернення, постанови чи розпорядження), бреве (пап­ські послання), енцикліками (папські заяви чи циркуляри до єпископів, духовенства та віруючих). Часом публічні акти діставали назву від навісної печатки, якою вони скріплювалися. "Апостольські послання" називали буллами тому, що їх скріплювали у папській канцелярії свинцеви­ми печатками — буллами. У Візантії жалувані грамоти імператора з золотою печаткою називалися хрисовулами — "золотопечатковим Словом". До приватних актів належать документи, складені нотаріями — особами, які мали спе­ціальну юридичну освіту і право складати такі документи за певною, строго визначеною формою (це право нада­валося їм королівською владою чи папами). Такі норма­тивні акти мали юридичну силу. Ними оформлялися купівля-продаж майна, боргові зобов'язання, орендні від­носини, фрахтування суден, комерційні угоди, дарування, заповіти, відпуск на волю рабів тощо. До наших днів но­таріальні акти дійшли, здебільшого, в копіях чи стислих записах у складі капітуляріїв, зданих на збереження в архі­ви. З кінця XIV ст. дорогі нотаріальні акти почали замі­нювати приватними записами, що не мали юридичної си-

34

ли. Компанії та банки для обліку капіталообігу заводили спеціальні бухгалтерські книги. Згодом це почали практи­кувати італійські республіки та інші європейські держави. Своєрідними путівниками у комерційному житті стали спеціальні посібники з організації торгівлі. Найпоширені­шим із них був "Практикум торгівлі"флорентійця Фран-ческо Балдуччі Пеголотті (перша половина XIV ст.).

Важливим джерелом з історії господарства є земельні описи та кадастри (переписи податного населення). До них належать, зокрема, англійська "Книга Страшного Су­ду" (1086 р.). Таку моторошну назву вона дістала тому, що тих, хто подавав відомості, зобов'язували під присягою говорити щиру правду, немов на Страшному Суді (сучас­ники, до речі, називали цей кадастр "судним днем"). "Книга Страшного Суду" — це матеріали загального позе­мельного перепису королівства, покликаного визначити потенційні можливості поповнення державної скарбниці за рахунок податків з населення. До цієї ж групи джерел належать "Сотенні сувої" — описи земельних володінь Англії наприкінці XIII ст. Земельні описи дійшли також і від Візантії, де вони називалися практиками. Збереглися переважно монастирські практики.

Доба XI—XV ст. виявилася багатою на різноманітні юридичні пам'ятки, незамінні для вивчення соціально-економічної історії Середньовіччя. Тоді ж на базі дого­ворів міст з сеньйорами, місцевих звичаїв та запозичених норм римського права склалося міське право, відображе­не в міських хартіях і статутах. На жаль, після нашестя вікінгів, під час якого багато рукописів і документів заги­нуло, хартій збереглося дуже мало, тому їх стали масово підробляти. Крім загальноміських статутів, існували окре­мо статути цехів, торгових гільдій, університетів, чернечі устави. Першим європейським цеховим статутом була візантійська "Книга єпарха"(X ст.), покликана забезпечи­ти урядове регламентування діяльності торговельно-реміс­ничих колегій, які не мали господарської самостійності. Щодо цехових статутів західноєвропейських міст, то вони, навпаки, оформляли створення і функціонування само­стійної цехової общини. До таких джерел належать, зок­рема, "Книга ремесел міста Парижа" (XIII ст.), численні цехові статути німецьких міст.

35

Л ЕКСЩ 15—17

аби в цьому та наступних століттях "заговорити" з феода­лами зовсім іншою мовою — мовою "жакерій" (А. П.Ле-вандовський). Проте не виникає сумніву, що в народній гущі менше прижилася церковна ортодоксія, більше — язичницькі традиції, що ігри та розваги стали провідною формою дозвілля простолюду — сезонного перепочинку від важкої, виснажливої, здебільшого підневільної праці. В містах улаштовувалися веселі карнавали, "свята дурнів", "свята осла", сільськогосподарські свята збору винограду. Незмінними учасниками цих народних гулянь були ве­летні, карлики, потвори, "вчені" звірі, блазні й дурні то­що. "Всі ці обрядово-видовищні форми... ніби зводили по той бік усього офіційного інший світ й інше життя, до яких середньовічні люди були більшою чи меншою мірою причетними..." (М. Бахтін). Організацією таких розваг нерідко опікувалися студенти (вони розігрували сатиричні п'єси). Церква змушена була терпіти цю "народно-май­данну карнавальну культуру" (М. Бахтін), що склалася значною мірою в релігійному обрамленні.