Джерела доби раннього Середньовіччя

Упродовж тривалого часу більшість європейського на­селення ще жила за старими римськими законами, які поступово пристосовували до суспільних змін. Візантійсь­кий імператор Юстиніан І звелів у VI ст. кодифікувати ці закони. Так з'явилися на світ "Кодекс Юстиніана" (зако­ни римських імператорів II—VI ст.), "Нові закони" (но­вели) — пізніші едикти самого Юстиніана І, Дігести (чи Пандекти — систематизовані висловлювання найавтори­тетніших римських юристів у 50-ти книгах), Інституції (короткий спеціальний підручник права). Всі ці юридичні праці у XII ст. увійшли до обширного зведення законів під назвою "Корпус юріс цивіліс" ("Звід цивільного пра­ва"). Тоді ж оформився й "Корпус юріс каноніціс" — "Звід канонічного права". Він містив найважливіші акти церковного законодавства, які у християнській Європі ре­гулювали не лише внутрішньоцерковне, а й значною мірою мирське життя. Ця юридична література є важли­вим джерелом з європейської історії VI ст. та візантійської історії всього раннього Середньовіччя ("Звід цивільного права" у Візантійській імперії неодноразово перероблявся і був основою для всього візантійського законодавства).

У Західній Європі до XI—XII ст. про саме існування "Кодексу Юстиніана" мало хто чув, однак в епоху висо-

кого Середньовіччя почалася активна рецепція (запозичен­ня) норм римського права. До цього західноєвропейські правники користувалися "Кодексом імператора Феодо­сія II" — більш раннім зведенням римських законів. Романізоване населення варварських королівств викорис­товувало юридичні компіляції римського права, яке по­ступово стало для них звичаєвим правом. Римські правові норми вплинули також на молоде королівське законо­давство.

Кельти, германці та слов'яни зберегли на території ко­лишньої Римської імперії традиційне звичаєве право, яке у них змінювалося вкрай поволі. Проте поява у них дер­жав, а також тісні контакти з романізованим населенням, яке вже мало писані закони, посприяли писемній фіксації норм звичаєвого права і в них. Так з'явилися наприкінці

V — на початку IX ст. їхні судебники, які в медієвістиці на­ зиваються "правдами"(Бургундська, Вестготська, Салічна, Рипуарська, Саксонська та інші "правди'). На Британ­ ських островах "правди" з'явилися в VII—XI ст., а в Скандинавії — ще пізніше, у XII—XIII ст., причому вони були складені не латиною, як континентальні судебники, а місцевими, народними мовами. Пізніша поява писаного права у Британії та Скандинавії пояснюється тим, що соціальні зміни відбувалися там повільніше.

Із варварських "правд" найціннішою для дослідника германського світу є "Салічна правда", яка виникла в

VI ст. у салічних (приморських) франків і відображала найдавніші норми звичаєвого права. їй присвячено безліч наукових праць. Однак і "Салічна правда", й інші варвар­ ські "правди" зафіксували далеко не всі стародавні звичаї германців.

Текст "правд" доповнювався і правився. Так поступо­во склалося королівське законодавство, найціннішим па­м'ятником якого є капітулярії (від латинського сарішіа — глави, на які поділявся текст законів) франкських королів VIII—IX ст., особливо "Капітулярій про маєтки" Карла Великого. Капітулярії поєднували в собі норми державно­го і вотчинного права й містили цінну інформацію про господарство, соціальний устрій, політичні інститути, вій­ськову організацію тощо.

28

29

ЛЕКЦІЯ 2

Медієвістичні джерела

Якщо законодавчі акти проливають світло на історію практично всієї середньовічної Європи, то про госпо­дарські документи цього не скажеш. У країнах Північної та Центральної Європи торговельні та інші господарські операції стали оформляти писемно лише наприкінці ран­нього Середньовіччя, і то вкрай рідко. На території ко­лишньої Римської імперії складення документів було буденною справою, проте політичні бурі, під час яких гинули архіви й занепадало добре поставлене діловодство, майже нічого не залишили нам із цієї групи джерел. Де­що краще збереглися документи VIII й, особливо, IX— X ст. Більшість із них — церковного походження і дійшли до нас у копіях. Ці документи згруповані у збірники — картулярії (від латинського сагСа — грамота); майже всі вони латиномовні.

Серед документів ранньосередньовічного діловодства виділяються своєю інформативністю так звані формули — грамоти, складені за певним зразком. У формулах зафіксо­вані випадки дарування землі, звільнення рабів тощо, одним словом — епізоди соціально-економічної та полі­тичної історії.

Цінним джерелом для вивчення соціально-економіч­них процесів у ранньому Середньовіччі є інвентарні опи­си маєтків (переважно церковних), складені в VI—XI ст. Називають ці джерела здебільшого поліптиками (в перек­ладі з грецької — "багатоаркушевий", "книга"). Це кла­сичне джерело з історії середньовічної вотчини; воно про­ливає світло також на історико-демографічні процеси, соціальну психологію, історію поселень тощо.

Матеріал для письма — пергамен — коштував у серед­ньовічній Європі дорого, його використовували ощадливо. Навіть найважливіші документи дуже часто оформлялися лише в одному примірнику. Тому стародавніх документів збереглося небагато.

До найважливіших історіографічних пам'яток ранньо­го Середньовіччя медієвісти відносять історії — великі описи важливих політичних подій, свідками чи сучасни­ками яких були автори історій. Зокрема, до нас дійшли "Історія війн Юстиніана", написана в VI ст. візантійським істориком Прокопієм Кесарійським, "Хроніка" монаха

Ісидора Севільського (кінець VI — 30-ті роки VII ст.), присвячена історії вестготів, "Історія франків", написана її VI ст. "батьком французької історії" Григорієм Тур-ським (ця праця відома також як "Церковна історія фран­ків", сам автор називав її просто "Десять книг історій"), "Церковна історія народу англів", написана у VIII ст. "батьком англійської історії" монахом Бедою Шановним, "Діяння саксів" монаха Відукінда Корвейського — "істо­рика народу, а не династії" (Дж.-М. Уоллес-Хедрілл). Ці та інші історичні праці зазнали сильного впливу християнсь­кої традиції. Вони описують минуле "від створення світу", будують розповіді про сиву давнину на біблійних опо­відях, недосконалих творах попередників та усних перека­зах. Політичні події, свідками яких були автори, подають­ся на тлі схематичної "світової" історії попередньої доби. Отож, ці історіографічні праці є напівсвітськими-напів-богословськими (особливо це стосується творів Беди Шановного).

Поряд з історіями та хроніками, середньовічна історіо­графія представлена також біографіями ("Життя Карла Ве­ликого" Ейнгарда, IX ст.) та анналами — фіксацією най­важливіших історичних подій за той чи інший рік. Розквіт західноєвропейської анналістики (на Русі — літописання), що розвивалася переважно при монастирях і кафедраль­них соборах, припав на VIII—X ст.

Чимало історичних повідомлень беруть медієвісти із агіографічних творів, тобто житій святих, більшість яких з'явилася за доби християнізації (IV—VIII ст.) та іконо-борського руху у Візантії (VIII—IX ст.). Житія, звісно, не переобтяжені історичною правдою, та все ж навіть у них є побічний матеріал, що містить дані про реальний ма­теріальний побут, економіку, судочинство, звичаї, народні вірування. Ці джерела особливо цінні для дослідження ду­ховної культури народних мас. До цього типу джерел відносять також церковні проповіді, покликані не лише тлумачити віруючим християнське віровчення, а й на при­кладах життя праведників виховувати в них моральні чес­ноти, впливати на їхній кругозір та умонастрій. Працю­ючи над цими джерелами, доводиться бути особливо уваж­ним, щоб відокремити правду від вигадок.

ЗО

31

ЛЕКЦІЯ 2

Медквістичн/ джерела

М едієвісти успішно використовують публіцистичні ма­теріали, що містяться в посланнях й, особливо, у тракта­тах, які часто-густо мали відверто дидактичний характер. Вони цінні як пам'ятки громадської думки, й до того ж містять важливі, іноді унікальні повідомлення про дер­жавний устрій, зовнішню політику, про сусідні народи, суспільні зв'язки тощо. Найвідоміші серед цих джерел — трактати "Про двірцеве та державне управління" (написа­ний наприкінці IX ст. для короля Карла Простуватого реймським архієпископом Гінкмаром), "Про управління імперією" (його в середині X ст. адресував своєму синові Роману візантійський імператор Константан VII Багряно-родний), "Християнська топографія" (його автором був візантійський купець Козьма Індікоплав (VI ст.)). Суттє­вою вадою цих джерел є те, що вони нерідко побудовані на свідченнях, почерпнутих із третіх рук.

Важливим історичним джерелом є твори середньо­вічних письменників, які, хоча й не містять оригінальних свідчень, усе ж дають можливість з'ясувати тодішні ху­дожні смаки, розповідають про загальний стан освіченості та культури. З художньої літератури, яка була переважно латиномовною, можна почерпнути інформацію про двір­цеве, військове, повсякденне господарське життя ("Садо­чок" Страбона Валафріда).

Французький медієвіст Жорж Дюбі (1919—1996) так охарактеризував літературне джерело: "Це джерело дійсно дає багато: зайти далі у вивченні систем поглядів, що ке­рують відносинами в суспільстві, жодне інше джерело не дасть такої можливості. Проте — й історик суспільства з самого початку повинен це усвідомлювати, інакше він зіб'ється з дороги — дані, добуті з літературного твору, завжди мають подвійний, зрадницький характер. Вони, більшою чи меншою мірою, маскують чи навіть деформу­ють життєву реальність. Щоб осягнути її, доведеться вда­тися до найгостріших критичних інструментів — тут це важливіше, аніж будь-де інде". Інші медієвісти також вва­жають ці джерела ненадійними, скаржаться, що "помил­ки і вигадки письменників давнини обтяжені незліченни­ми фантазіями сучасної уяви, не дають дослідникові

потрібного матеріалу для плідної праці" (Ф. Леру, К.-Ж. Гюйонварх).

Іноді середньовічні автори фальсифікували історичні події в такий спосіб: вони приписували історичним пер­сонажам вигадані промови. Такого роду "винахідливість" практикувалася, до речі, ще за античних часів.

Дуже цінним, часом незамінним джерелом слугують пам'ятки ранньосередньовічного народного епосу, які не­рідко містять унікальну історичну інформацію і є спра­вжньою енциклопедією народного життя. Тут варто згада­ти рядки Байрона:

Теперь лишь в песнях отзвук тех побед, Лишь в песнях вечность обрели герой, Столпьі разбитьі, летописей нет, Но помнит песнь великое бьілое. Взгляни с небес на поприще земное, О, Гордость! Рухнет бронза и гранит, И только песнь, верней, чем все иное, Когда историк лжет, а льстец забьіт, Твоє бессмертие в народе сохранит.

(Чайльд Гарольд, І. 36.)

До речі, епічні твори складені не латиною, а живими народними мовами. Серед них виділяються німецька "Пісня про Хільдебранта" (IX ст.) та англійський "Бео-вульф" (близько 1000 р.), германська "Пісня про Нібе-лунгів" (близько 1200 р.), блискучий французький епос "Пісня про Роланда" (записаний у XIII—XIV ст.), прис­вячений військовим походам Карла Великого, іспанська "Пісня про Сіда" (XIV ст.), в якій ідеться про визволення Іспанії від арабів, ісландські саги XII—XIII ст. — "ясні, прямі й переконливі, але надто пізні, щоб запропонувати щось більше, аніж літературне прочитання історичних подій" (Л. Мюссе).

Використовувати епічні твори для історичної рекон­струкції доводиться вкрай обережно, адже "навіть у най­гірших з оповідок, складених на основі хронік або хартій, не було й чверті тих нісенітниць, у яких ми звинувачуємо найменш брехливу з епічних пісень" (М. Блок).

32

2 Історія середніх віків.

33

ЛЕКЦІЯ 2

Медієвістичні джерела