Ознаки самостійності дитини.
1. Самостійність дитини не має нічого спільного із стихійною її поведінкою. За самостійністю дитини (будь-якого віку) завжди стоять керівна роль і вимоги дорослих. Проте з розвитком дітей ця дія стає дедалі менш відкритою. Змушена завжди підкорятися вимогам дорослих, дитина починає орієнтуватися на них як на певні норми поведінки. Лише на основі відповідних вироблених звичок, тобто усталених стереотипів, що відповідають вимогам старших, може бути вихована справжня самостійність як найцінніша риса особистості.
Якщо звички не сформовані, надана дитині самостійність призводить до стихійної її поведінки, повного порушення суспільних вимог.
Рівень самостійності дітей підвищується з їх розвитком, і з можливостями, що зростають у них, виконувати дедалі складніші фізичні і розумові дії. Тому того, що оцінювалося як вияв самостійності у 2—3-річних дітей (уміння акуратно їсти, одягатися без допомоги дорослого), вже не досить для характеристики тієї самої якості в старших дітей.
У розвитку самостійності можна визначити три ступені. Перший ступінь — коли дитина діє у звичайних для неї умовах, в яких вироблялися основні звички, без нагадування, спонукань і допомоги з боку дорослого (сама прибирає після гри будівельний матеріал; сама йде мити руки, коли її кличуть до стола; сама говорить «будь ласка» і «дякую», коли просить про щось або дякує за допомогу).
Другий ступінь — дитина самостійно використовує звичні способи дії в нових, незвичайних, але близьких і однорідних ситуаціях. Наприклад, навчившись прибирати свою кімнату, Наташа без підказування дорослих сама підмела кімнату в бабусі, прибрала посуд в незнайому шафу.
На третьому ступені можливе вже більш далеке перенесення. Засвоєне правило набуває узагальненого характеру і стає критерієм для визначення дитиною своєї поведінки в будь-яких умовах.
Отже, самостійність є завжди продукт підпорядкування вимогам дорослих і одночасно власної ініціативи дитини. І чим краще, глибше, зрозуміліше засвоїла дитина правила поведінки, тим ширші в неї можливості ініціативно і самостійно застосовувати їх у нових, різноманітних умовах життя.
Ініціативна активність дитини виступає в різних формах її діяльності і спілкування, часто виходячи за межі встановлених дорослими правил поведінки. Одна із своєрідних форм дитячої активності — пустощі.
Природа пустощів майже не вивчена. Що це за явище? Чи закономірне воно, чи є порушенням правильного шляху розвитку дитини? Як до них повинен ставитися вихователь?
Дослідження Г.О. Люблінської дає можливість з'ясувати деякі особливості дитячих пустощів. Вони мають ряд спільних рис. Пустощі — це завжди дія. Це форма дитячої активності. Пустощі можливі тоді, коли дитина здорова, коли яскраво виражена її емоційно-позитивна настроєність, коли надмір енергії, не витраченої на ігри і ще не потрібної для праці, виступає в цьому специфічному виді дитячої поведінки.
У пустощах дитина виявляє свою ініціативу. Вона спрямована на перетворення чогось.
Можливість виявляти ініціативу, вигадку, щось по-своєму переробляти, виступати в незвичайній ролі породжує в дітей почуття величезної радості. Тоді пустощі завжди радісні, вони приносять дітям величезне, бурхливе задоволення. Почавши пустувати, діти насилу можуть спинитися.
У більшості випадків пустощі — це нова, незвичайна форма спілкування дитини з дорослими або з іншими дітьми. Під час пустощів дитина виступає найчастіше як ініціатор такого спілкування. Тому в пустощах діти звичайно виявляють позитивне ставлення до людей, і, хоч у процесі бурхливих дій дитина може виявити не-спритність, навіть зробити боляче іншому, вона сама цього лякається, намагається приголубити і заспокоїти потерпілого. Цим доброзичливим ставленням до людей пустощі відрізняються від бешкетства, де ініціатива дитини навмисне спрямовується на те, щоб досадити дорослому або однолітку, завдати йому неприємності.
Можна виділити такі групи пустощів. Першу групу становлять пустощі-ігри. Дитина або просто діє з іншою, виявляючи свою силу, верткість, спритність, або, взявши на себе якусь роль, витворяє те саме під виглядом якогось персонажу — вовка, собаки, кота, вершника тощо.
До другої групи можна віднести пустощі як незвичайні дії дитини з речами. Вони мотивуються дослідницьким, пізнавальним ставленням до навколишнього. Цей мотив можна було б передати формулою: «Що буде, коли...»
Такі пустощі характерні для дітей старшого віку.
Валя (7 р. 2 міс.) змішала мамину пудру, зубний порошок і рідке мило; вона 3 хотіла подивитися, що буде з такої суміші.
До третьої групи можна віднести пустощі, що спонукаються прагненням дитини перевірити свої можливості, утвердитися в них. Мотив таких пустощів можна передати І запитанням: «А чи зумію я?»
Катя (5 р. 9 міс ) дуже любить кататися на дверях, ухопившись за обидві ручки і піднявши ноги. У кімнаті в тьоті таких ручок на дверях не було. Дівчинка сіла верхи на дверці кухонного стола, відштовхнулась і поїхала. Стіл перекинувся, весь посуд і провізія випали з нього, багато посуду розбилося.
Можливі й інші категорії пустощів, але й зазначені вище свідчать про закономірності їх виникнення, зокрема в дітей ініціативних, творчих, активність яких треба вміло спрямовувати. Іноді, захоплюючись спробою своїх сил або дослідницькою діяльністю, діти порушують установлені правила, навіть діють проти інтересів і благополуччя інших людей. Проте такі навіть зовнішні негативні дії ще не свідчать про зіпсованість дітей, якщо тільки бешкетування не стало своєрідним способом дії дітей і не характеризує негативного ставлення, яке складається в них до навколишніх. Звичайно тільки негативні відносини з дорослими бувають за межами дошкільного віку.
Отже, розглядаючи особливості формування особистості в дошкільному періоді дитинства, можна зазначити, що від 3 до 7 років відбуваються істотні зміни в цьому процесі:
1. Перебудовується спрямованість дитини. Роль органічних потреб як мотивів дії слабне. Дедалі більшу силу і дійовість набувають культурні потреби, пізнавальні інтереси і спеціальні мотиви пізнання й спілкування.
У формуванні суспільних мотивів поведінки значну роль відіграють зразки, у ролі яких виступають конкретні дорослі люди. Дитина наслідує їх. Вихователь використовує позитивні приклади у вихованні дітей. Проте зростає значення активної діяльності самої дитини. Вона регламентується відомими і зрозумілими їй правилами поведінки. Послідовне їх застосування вихователем і відповідно обґрунтована оцінка дій дітей, які захищають або порушують певне правило, стають критерієм їх оцінки і самооцінки, основою їх моральної поведінки. Повсякденна дія за правилами забезпечує формування в дошкільників найскладніших звичок: побутових, культурних, моральних.
На основі вироблених стереотипів поведінки може успішно формуватися найцінніша якість особистості — самостійність. Вона проходить у своєму розвитку ряд ступенів і виявляється як у практичній орієнтувально-дослідницькій, пізнавальній діяльності дитини, так і в її повсякденній поведінці з дорослими і однолітками.
Зростаюча самостійність дітей виявляється в різних формах їх ініціативної активності, у постановці мети дії, виборі способу дії, підкорення тому чи іншому мотиву, а також іноді в неслухняності, самовіллі і впертості. Самостійна дія з доступними предметами та ініціатива в спілкуванні з людьми виявляють найгострішу потребу дітей дошкільного віку в активності. Активність дітей цього віку має в основному пізнавальний характер і спрямовується на перетворення навколишнього (посильне для дошкільників), відкриття невідомого (і самих себе), спілкування з дорослими і дітьми.
Однією з таких своєрідних форм активності дитини-дошкільника і молодшого школяра є пустощі.
4. Індивідуально-типологічні особливості дітей, представників різних типів нервової системи, виступають у дошкільників насамперед у швидкості і легкості пристосування до нових умов життя в дошкільному закладі, у швидкості засвоєння правил, у легкості їх застосування в нових ситуаціях.
Сувора регламентація поведінки дітей, вимушене підкорення встановленим педагогічним вимогам ведуть до поступового згладжування різких відмінностей в їх поведінці. Однак різна витривалість, ступінь сили, врівноваженості і рухливості нервових процесів чітко виявляються в незвичайних ситуаціях, при виконанні дітьми-дошкільниками складних для них завдань (Ю.О. Самарін, В. О. Горбачова).