Потреби і активність у спілкуванні

Активність дитини організовують і спрямовують дорослі. Протягом усього дитинства потреба спілкування з дорослими є дуже сильним мотивом, що спонукає дитину до дій. Вже в першій половині першого року життя маля відповідає «комплексом пожвавлення» (М. М. Щелованов) на дорослого, який наближається до нього. Протягом першого року життя потреба в спілкуванні швидко зростає, диференціюється. Вона поступово втрачає свою біологічну зумовленість і стає справді соціальною потребою. Загострюючись з кожним місяцем, потреба в спілкуванні з людьми стає для дитини життєвою необхідністю. Якщо спочатку ця потреба задовольнялася лише присутністю дорослого, причому будь-якого, то до кінця року дитині цього вже не досить. Вона потребує дій дорослого і позитивно реагує на прості жарти, ігри з нею. Вона слухає пісеньки, витівки, казки, їй потрібне змістовне спілкування з дорослими.

Потреби в спілкуванні на другому році життя помітно диференціюються: близьких дорослих дитина зустрічає радісно, чужих спочатку «вивчає». Протягом наступних 2—3 років життя в дитини встановлюються різні відносини з різними дорослими, які її оточують. Мама її годує, укладає спати, проводить усі лікувальні процедури, тому дитина саме до мами звертається по допомогу, коли вдариться, коли вона нездорова, коли хоче спати. Тато з нею звичайно грається, жартує, пустує. Тому з батьком у дитини встановлюються ігрові стосунки. Як тільки тато приходить додому, синочок вимагає жартів, ігор, веселих гулянок. «Тато прийшов, — кричить Валя, — зараз будемо пустувати».

Бабуся інакше задовольняє потреби дитини в спілкуванні — вона розказує казки. Тому, коли дитина лягає в ліжко, вона кличе не маму і не тата, а саме бабусю: «Нехай вона розкаже про лисичку-сестричку».

У дітей, як і в дорослих, потреби виникають на основі можливостей, які зростають. Набування практичного досвіду і оволодіння мовою як засобом спілкування людей один з одним породжують нові за змістом і формою потреби спілкування дітей з навколишніми людьми.

У зв'язку з цим змінюється й орієнтація дитини на дорослого. На ранньому ступені розвитку в немовляти було лише споживче ставлення до матері. Але вже до кінця року і в наступні періоди дорослий стає для дитини зразком, який маля наслідує. Спочатку це наслідування мимовільне, але з кінця переддошкільного періоду воно набуває довільного характеру.

Дорослий навчає дитину способів дії. Він показує, як тримати ложку під час їжі, як застібати ґудзики, як треба просити допомогу. Дорослий перевіряє, спрямовує дії, що їх виконує дитина. Він оцінює їх, передає своє позитивне чи негативне ставлення до того, що і як зробила дитина, допомагає їй вийти з важкого становища, заспокоює в моменти засмучення.

Природно, що дорослий стає для дитини тим центром, тією призмою, крізь яку і з допомогою якої вона освоює навколишній світ і навчається цілеспрямовано впливати на нього. І чим більші можливості нагромаджує дитина їв своєму розумовому і фізичному розвитку, тим більшою стає її потреба в змістовному і постійному спілкуванні із старшими.

На всьому протязі переддошкільного віку потреба в спілкуванні з іншими дітьми, однолітками, у дітей звичайно не виявляється. Переддошкільника найчастіше не цікавить, що робить інша дитина. Іноді (на третьому році життя) діти помічають товариша, лише коли той виступає як перешкода на шляху до бажаної іграшки або до рук виховательки.

На другому і третьому роках дитина повторює рухи інших дітей і їх прості дії: поплескує по м'ячу, засовує дрібні іграшки в ящик з будівельним матеріалом, возить по кімнаті стільці.