Тема 3 суть та цілі грошово-кредитної політики
2.1. Соціально-економічна сутність грошово-кредитної політики
2.2. Цілі грошово-кредитної політики
2.3. Місце і роль монетарної політики у загальнодержавній економічній політиці
2.4. Цілі грошово-кредитної політики Національного банку України
2.1. Соціально-економічна сутність грошово-кредитної політики
Грошово-кредитна політика – це комплекс взаємопов’язаних заходів, скоординованих на досягнення певних цілей щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава за допомогою центрального банку (часто її називають монетарною, чи грошовою політикою).
Економічний зміст грошово-кредитної політики:
– монетарна політика – це один із напрямів (секторів) економічної політики вищих органів державної влади;
– вищі органи державної влади регулюють грошовий обіг, як систему відносин між суб’єктами економіки;
– монетарна політика забезпечується притаманними їй монетарними механізмами (грошовими інструментами).
Державне регулювання за допомогою грошових інструментів полягає в кількісних змінах пропозиції вільних грошей і змінах «ціни кредиту» – процента, що визначає попит на позичковий капітал і масштаби приросту вкладів (тобто формування пропозиції кредитних ресурсів).
Іншими словами, державне регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів є впливом на кількість і ціну (процентну ставку) позичкового капіталу, щоб відповідно до цілей державної економічної політики впливати на попит і механізми використання кредитів у народному господарстві.
Практично всі інструменти монетарної політики здійснюють прямий або опосередкований вплив на економіку. Розрив у часі між використанням того чи іншого інструмента грошово-кредитної політики і його ефектом досить тривалий, до того ж кількісний результат застосування цих інструментів важко піддається попередній оцінці.
До прямих інструментів грошово-кредитної політики належать: ліміти кредитування для окремих банків, пряме регулювання процентної ставки, ліміти на обсяг чи вартість кредитів, що надаються окремим галузям.
До непрямих інструментів регулювання пропозиції грошей належать: операції на відкритому ринку цінних паперів, зміна облікової процентної ставки, зміна вимог до рівня обов’язкових резервів депозитних інститутів.
Прямі інструменти грошово-кредитної політики традиційно використовуються в країнах, що розвиваються, інструменти непрямого регулювання застосовуються насамперед в розвинутих країнах. Існує суттєва відмінність між інструментами прямого та непрямого регулювання.
Інструменти прямого впливу є ефективними лише в короткостроковому плані. Використання таких інструментів призводить до зменшенням конкуренції між банками, викривлення структури їх кредитних портфелів, зменшення посередницької ролі банків в економічній системі.
Ефективність застосування непрямих інструментів регулювання пов’язана з розвитком грошового ринку. Використання таких інструментів дає можливість банкам вільно розподіляти кредити відповідно до ринкової ситуації (кон’юнктури).
Регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних методів передбачає створення умов, за яких економічний суб’єкт сам приймає рішення, що відповідають інтересам держави. Це здійснюється за допомогою регулювання ринку цінних паперів, зміни грошової маси, банківських резервів і процентних ставок.
В економічній літературі є декілька тлумачень грошово-кредитної політики. Деякі автори відносять до неї будь-які заходи держави, що стосуються грошової сфери, включаючи й ті, що здійснюються без участі центрального банку. Зокрема, це заходи, спрямовані на зміну рівня оподаткування, структури бюджетних витрат тощо. Проте такий підхід є надто широким.
Закон України «Про Національний банк України» містить таке визначення «грошово-кредитна політика – це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на забезпечення стабільності грошової одиниці України через використання визначених цим Законом засобів та методів».
Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси за допомогою:
1) визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;
2) процентної політики;
3) рефінансування комерційних банків;
4) управління золотовалютними резервами;
5) операцій з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку;
Казначейські зобов’язання – боргові цінні папери, що емітуються державою в особі її уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб і засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та дають право на отримання фінансового доходу або інші майнові права, відповідно до умов їх випуску.
6) регулювання імпорту та експорту капіталу;
7) емісії власних боргових зобов’язань та операцій з ними.
Отже найбільш прийнятним є визначення, що відносить до грошово-кредитної політики ті заходи та дії регулятивного характеру, що здійснюються безпосередньо центральним банком чи за його участю та реалізуються через грошовий ринок у всіх його різновидах (у т.ч. валютний).
Відповідно до такого підходу грошово-кредитна політика охоплює грошовий ринок і банківську систему, виступає як системний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічній системі.
Суб’єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю сферу через свої представницькі органи – центральний банк і відповідні урядові структури – міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції щодо страхування депозитів, а також інші установи. Визначальна роль у здійсненні всього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить її центральному банку.
Об’єктами, на які спрямовуються регулятивні заходи грошово-кредитної політики, можуть виступати:
– пропозиція грошей;
– процентна ставка;
– валютний курс;
– швидкість грошового обігу;
– рівень інфляції та ін.
Вибір об’єктів грошово-кредитного регулювання залежить від економічної ситуації в країні.
В Україні головним суб’єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки – міністерство фінансів, безпосередньо уряд, Верховна Рада.
Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, що слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.).
Валовий внутрішній продукт – це ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг (тобто призначених для безпосереднього вжитку), вироблених за рік в усіх галузях економіки на території держави для споживання, експорту та нагромадження, незалежно від національної приналежності використаних факторів виробництва.
Валовий національний продукт – сукупна вартість усього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, вироблених на території даної країни та за її межами, з використанням факторів виробництва, що належать даній країні.
Платіжний баланс – співвідношення між сумою грошових надходжень, отриманих країною з-за кордону і сумою платежів за кордон протягом певного періоду (рік, квартал, місяць).
Торговельний баланс – відображає співвідношення вартості експорту й імпорту країни за певний відрізок часу, як правило, за рік.
Верховна Рада регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні. Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери.