3. Політичні ідеї періоду козацько-гетьманської держави.

У середині XVII ст., в період національно-визвольної війни українського народу, формувалися не лише нова українська державність, але й нові погляди на її устрій та статус.

Нове політичне мислення позначилось на важливих політико-правових документах того часу, зокрема «Договорі поміж цісарем турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським...» (1649 р.), статтях Б. Хмельницького (1654 р.), Гадяцькому трактаті (1658 р.). Останній вже досить чітко виписував новий статус України як автономного князівства Руського в Речі Посполитій, яка, відтак, перетворювалась із двоєдиної держави у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського у триєдину на засадах федералізму. Концепція «Великого Князівства Руського», що була розроблена й покладена в основу договору стараннями козацького полковника Юрія Немирича (1612-1659 рр.), надовго стала зразком для тих козацьких провідників, які боролися за права свого народу і країни. Ідеї Гадяцького трактату значною мірою використовувались і "останнім гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенком", і творцями найбільш відомої пам’ятки політичної думки козацької доби – так званої Конституції Пилипа Орлика.

Остання стала важливим етапом формування української політичної думки. Прийнята на емігрантській козацькій раді у Бендерах 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням гетьманом Пилипа Орлика (1672-1742 рр.), Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових поняттях того часу обгрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Автори Конституції визначають її як вищий правовий документ, що визначає основні принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення гетьманської влади в деспотичну. Головним принципом формування владних структур козацької держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху.

В нормах цього правового акта вже містилися елементи теорії природного права, а головне – положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома напрямами, які функціонують самостійно, - законодавчий, виконавчий, судовий.

Законодавча влада надавалася Генеральній Раді (парламенту), до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі. Збиратись повинна вона тричі на рік: на Різдво, Великдень, Покрову. На своїх зборах Генеральна Рада мала розглядати питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховувати звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирати генеральну старшину.

У період між сесійними зборами Генеральної Ради її повноваження виконував гетьман разом із Радою генеральної старшини. Ці інститути уособлювали найвищу виконавчу владу.

Повноваження судової влади мали належати Генеральному Суду. Конституцією передбачалося відокремлення повноважень судової влади від інших інститутів державної влади, її незалежність у висновках під час ухвалення рішень, а також обов’язковість для всіх виконання цих рішень.

Попри те, що Бендерська Конституція не була втілена на практиці, вона стала свідченням високого рівня політичної та правовою культури не лише авторів документу, а й широких верств українського населення для якого власне і призначався цей документ. Важливість Конституції також обумовлена її місцем в історії українського державотворення: в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.