Рекомендована літеретура

1. Воронов І.О. Людина і політика: У пошуках гуманістичної альтернативи: Монографія. – К.: Генеза, 2003. – 320с.

2. Головатий М. Ф. Політична психологія: Навчальний посібник. – Київ: МАУП, 2001. – 136 с.

3. Кривошеїн В. Політичне світосприйняття: спроба побудови елементарної системи //Людина і політика. – 2001. – №5. – С.58–72.

4. Любивый Я.В. Современное массовое сознание: динамика и тенденции развития. – К.: Наук. думка, 1993.

5. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза. – 1997. – 395 с.

6. Політологія /Навч. посібник /О.О.Волинець, М.П.Гетьманчук, В.В.Гулай, С.І.Дорошенко, І.Р.Малик, О.Ю.Мороз, Р.Я.Пасічник, О.В.Піскорський, П.П.Ткачук, В.І.Харченко. – Серія „Дистанційне навчання”. – № 28. – Львів: Видавництво НУ „Львівська політехніка”, 2005. – 360 с.

7. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика /А.Колодій, Л.Климанська, Я.Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.

8. Психологія масової політичної свідомості та поведінки /Відп. ред. В.О.Васютинський. – К.: ДОК–К, 1997. – 164с.

9. Сергиенко П.А. Массовое политическое сознание: проблемы формирования и развития. – К.: Лыбидь, 1991. – 176с.

10. Сергиенко П.А. Политическое мышление: проблемы формирования. – К: Знание, 1986. – 48с.

Додаткова література

1. Варивода Я. Масова свідомість як об′єкт національної безпеки //Людина і політика. – 2001. – №2. – С.88–96.

2. Васютинський В.О. З досвіду психосемантичного вивчення масової політичної свідомості України //Українські варіанти. – 1997. – №1. – С.13–19.

3. Кирбят′єв О.Л. Громадська думка та її місце в структурі суспільної свідомості //Нова парадигма. – 2002. – Випуск 23. – С. 195–202.

4. Матвієнків С. Масова політична свідомість як регулятор політичної поведінки людей //Вісник Львівського університету. – Серія: Філософські науки. – 2000. – Вип. 2. – С. 214-223.

5. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. – К.: ІПІ ЕНД, 2002. – 272с.

6. Носков В., Кальянов А., Єфросинина О. Правосвідомість у соціально–політичному розвитку людини //Політичний менеджмент. – 2005. – №5. – С.125–133.

7. Овсянецька Л.П. Ціннісні орієнтації як фактор життєдіяльності і розвитку особистості /Л.П.Овсянецька //Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Плай. – 1998. – Вип. 2 – Ч.1.

8. Психология и психоанализ власти. В 2–х томах. Хрестоматия. – Самара: Издательский Дом «БАХРАХ», 1999.

9. Руденко Ю. Політична свідомість: визначення та актуальні дослідження в контексті розвитку вітчизняної політичної науки // Людина і політика. – 2001. – № 4. – С. 107-114.

Розділ 8. Політична культура суспільства.

1. Основні підходи до визначення змісту політичної культури суспільства.

2. Структура та функції політичної культури.

3. Рівні та типи політичної культури.

4. Політична культура України.

1. Основні підходи до визначення змісту політичної культури суспільства.

Політична культура є складовою частиною загальнонаціональної культури, що відображає політичний досвід певного суспільства, набутий ним у ході власного історичного розвитку. Цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей та відображається у їх орієнтаціях й установках, які визначають політичну поведінку.

Культуру у найзагальнішому її трактуванні визначають як специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, що представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм та інститутів, у духовних цінностях, у сукупності відносин людей з природою, у їх ставленні до себе та інших.

Політична культура є сукупністю стійких уявлень та орієнтацій, норм та цінностей, які підтримуються більшістю суспільства, сприяють нормальному функціонуванню політичної системи та її інститутів, підтримці суспільного порядку та згоди, регулюють участь громадян у політиці. Політична культура є системою орієнтацій та установок на політичні об’єкти, а також сформованих на їх основі зразків поведінки. Політична культура є стійкою характеристикою політичної системи (складного актора), одним із параметрів політичного процесу у певній країні, регіоні. Вона здійснює значний вплив на формування та функціонування політичних й державних інститутів, надає значимості політичним процесам, визначає характер взаємозв’язку держави та громадянського суспільства. Саме тому рівень розвитку політичної культури засвідчує «якість» політичної системи. Політична культура відображає політичну та юридичну компетентність громадян, громадських та політичних діячів, їх політичну поведінку.

До проблематики політичної культури звертались Н.Макіавеллі, Ш.Л.Монтеск′є, Ж.Ж.Руссо, А.де Токвіль тощо, хоча сам термін «політична культура» вперше вжитий німецьким філософом-просвітником Йоганом Гердером (1744 – 1803) лише у XVIII столітті, тоді як теоретичне обґрунтування питань політичної культури та активне їх застосування для аналізу політичної дійсності було розпочате у 50-60 роках ХХ століття.

У сучасній політичній науці виділяють дві основні концепції цього явища. Першу концепцію заклали Г.Алмонд та С.Верба у 1956 році у статті «Порівняльні політичні дослідження». Під «політичною культурою» Г.Алмонд розумів певний зразок орієнтацій на політичні дії, який відображає особливості кожної політичної системи. Поняття «політична культура» вказує на специфічні політичні орієнтації індивіда – установки по відношенню до політичної системи та її різноманітних частин та установки щодо ставлення до власної ролі у цій системі. Іншими словами, політична культура – це політична система, втілена в знаннях, почуттях та оцінках населення. Дана концепція отримала свій розвиток в роботах Л.Пая, С.Хантінгтона, Д.Елазара, А.Брауна.

Другу концепцію сформували вчені, які включають у політичну культуру ще й зразки політичної поведінки. Так, Д.Пол визначив політичну культуру як конфігурацію цінностей, що лежать в основі політики суспільства. У.Розенбаум розумів під політичною культурою концептуальне позначення почуттів, думок та поведінки, які ми помічаємо чи робимо висновки з спостереження за людьми, що живуть повсякденним життям. На думку Є.Баталова, політична культура – це система історично складених, відносно стійких установок, переконань, моделей поведінки, що проявляються у безпосередній діяльності суб’єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства.

Таким чином, політична культура є складним феноменом, в основі якого лежать цінності, традиції, історична пам’ять, ідеали, символи й нормативні уявлення про владу та моделі політичного устрою суспільства, які породжують у свідомості суб’єктів політичної системи певні орієнтири у політичному житті та цілі політичної діяльності, які згодом трансформуються у знання про засоби, способи та навики, необхідні для досягнення політичних цілей у рамках певних видів діяльності.