1. У психології як науки висвітлюються принципові, загальнонаукові теоретико-методологічні положення, які характеризують психологію як самостійну галузь наукового знання. Як відомо, предмет і метод визначають специфіку будь-якої науки, а також окреслюють змістові та формальні межі, перспективи розвитку конкретного наукового знання. Історія психологічної думки та сучасний її стан демонструють “життєздатність” і перспективність психології як частки загальнолюдської культури та змістової складової суспільного життя в конкретний історичний проміжок години – сьогодення. Психологічне пізнання – це пізнання психічного, опосередкованого багатогранними істотними конкретними зв'язками, у які включене життя людини, його природи, конкретного змісту, механізмів і закономірностей розвитку. Дане пізнання відбувається на різних рівнях узагальнення – від практичного до теоретичного і, навпаки, шляхом з'ясування особливостей ситуативних, мотиваційних. Дійових і післядійових психічних феноменів. 2. Закономірності й механізми творчого процесу сьогодні проаналізовані далеко не повністю, відповідні дослідження тривають. Однак визначено центральну ланку психологічного механізму творчості (дослідження Я. О. Пономарьова). Згідно з його підходом, ця ланка характеризується єдністю логічного (що розуміється як дії зі знаковими моделями) та інтуїтивного (що в даному разі розуміється як дії з оригіналами). Функціонування механізму творчості проходить, за Я. О. Пономарьовим, кілька фаз, а саме: 1) логічного аналізу проблеми — використання наявних знань, виникнення потреби в новому; 2) інтуїтивного розв'язування — задоволення потреби в новому; 3) вербалізації інтуїтивного рішення — набуття нового знання; 4) формалізації нового знання — формулювання логічного рішення. 3. - 4. Психологія творчості (самотворчості) — галузь науки, яка вивчає обдарованість, креативність або творчу діяльність як базові характеристики особистості і процес продукування творчого результату. Творчість — це відкриття себе, самовираження власного "Я", самореалізація. Предметом психології творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденції формування національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій. Окремою галуззю, що тісно пов'язана з психологією творчості, є психологія мистецтва, предметом якої є властивості індивідуальнасті, що зумовлюють створення і сприйняття художніх цінностей, і вплив цих цінностей на її життєдіяльність. 5. Завдання психології творчості полягає у вивченні «творящої природи» (natura naturans) генія, оскільки вона виявляється в багатогранному синтезі його «створеної природи» (natura naturata) — як продуктів творчої енергії духу. 6.Екзистенціалістська теорія (від лат. existentia — існування) — одна із су-час. природно-правових теорій, в основі якої — система поглядів, уявлень та ідей, згідно з якими джерелом правових норм є екзистенція як спосіб буття людської особистості. Виникла в 20 ст. Найб. поширення набула в 40—60-х pp. Осн. представники — Е. Фехнер, В. Майхофер, Г. Кон. Феномен права, за екзистенціалізмом, виникає як результат екзистенціального буття людини і вирішення нею конкр. життєвих ситуацій. Право — лише один із зовн. факторів, що протиставляються екзистенції. Екзистенціаліст, філософія права грунтується на протиставленні повсякденного, емпіричного і відчуженого буття глибинному, живому існуванню людини. Право на рівні повсякд. буття, позитивне право, на думку екзистенціалістів, є чимось штучним і незмінним. 7. Бісоціативний акт пов'язує раніше відокремлені матриці досвіду і робить зрозумілим те, що треба усвідомити, оживити відразу в кількох планах. Перший шлях втечі є регресією більш примітивних рівнів відображення дійсності, наприклад у характері марень; другий — піднесенням до нових, більш розвинених рівнів відображення. Будучи зовні протилежними, ці два напрямки виявляються внутрішньо пов'язаними. 8. Сублімація – “перерозподіл енергії”. Енергія сублімується, трансформується в енергію інших видів діяльності, які прийнятні для суспільства і людини (творчість, мистецтво, суспільна активність, трудова активність).

Якщо енергія інстинктів не знаходить виходу або не сублімується, то вона витісняється із свідомості в сферу несвідомого. Потяги, інстинкти, які колись були витіснені у несвідому частину психіки, зберігаються як приховані. Осередок збудження може поступово “розхитувати” систему захисту, що призводить до неврозів – нестійких розладів нервової діяльності. Більш важкі розлади механізмів захисту призводять до психіатричних захворювань (напр. шизофренія), для яких характерна значна деформація свідомості і сприйняття реальності. Несвідоме - це ті явища, процеси, властивості і стани, які впливають на поведінку людини, але не усвідомлюються ім. В психології несвідоме звичайно протиставляється свідомому, однак у рамках психоаналізу несвідоме і свідоме розглядається як поняття різного рівня: не все, що не відноситься до несвідомого - усвідомлюється. 9. Психоаналіз – це з одного боку група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань, а з іншого – спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв’язків та процесів. Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 – початку 20 століття Зиґмунд Фрейд. Вплив на теорію Фрейда мали нові на той час поняття енергії, введені Гельмгольцем, і теорія еволюції Дарвіна. Як терапевтична техніка психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії. Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо – тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності. 10.-

11.Свобода і необхідність творчості

СВОБОДА ТВОРЧОСТІ

Ксеня Дітчук | 25.05.08 18:35:44

Щоб щось створити, треба чимось бути. Й. В. Ґете Будь-яке щоденне спілкування людей можна сприймати як творчу діяльність — фіксацію та передачу досвіду. У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують своє суспільне життя. Таке розуміння творчості потребує додаткового фактору впливу — свободи. Адже якщо в центрі суспільства стоїть людина-творець, то здобуття свободи, боротьба за неї є неодмінною умовою соціальної творчості та засобом її реалізації. Свобода як право робити те, що забагнеться, без жодних обмежень, присутня на рівні нездійсненного бажання в кожному з нас в чому і полягає необхідність такого процесу для життєвої реалізації.

М. Бердяєв («зміст творчості», 1916) розглядає творчість як «діло богоподібної свободи людини, розкриття в ньому образу Творця»^[3]. Творення в усі часи було постійним рушієм революції. Процес творення світу й людини розпочався мільярди років тому. Але чи маємо ми право стверджувати, що він закінчився? Ніцше говорить про наступну ланку еволюції, якої ми повинні прагнути, — надлюдину. М. Реріх пророкує прихід нової, шостої людської раси, яка буде мати не лише надзвичайно розвинену інтуїцію, а й володітиме силою творити думкою. І це буде властиво не лише обраним, а й людству загалом. Тож зараз людина постає і як об’єкт творення, і як творець.

12. Суб'єкт-об'єктні відношення в творчому процесі

Суб'єкт, об'єкт пізнання.Гносеологія   Суб'єктом творчості є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.   Об'єкт творчочті — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання, творчості.

13.Творчість і матерія

Мате́рія (від лат. materia - деревина як будівельний матеріал) — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення. Перші формулювання поняття відомі з античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Особливого розвитку це поняття набуло в натурфілософії.

Визнання первинності матерії над свідомістю є основою філософського напрямку, який отримав назву матеріалізму.

Спроби дати у філософії визначення матерії (лат. materia -вещество) виходили з необхідності вирішення проблеми об'єктивної, загальної основи, субстанції окремо нескінченно різноманітних предметів світу, що оточує нас, природи.

Згідно з Арістотелем, матерія - це тільки загальна можливість предметного різноманіття ("те, з чого", можливість без яких або позитивних, фізичних якостей). Дійсність речового різноманіття, його стимул і мета - це форма (ідея), як самодовлеющее активний початок. Іншими словами, ідеальний образ, проект (ідея) речі виявився цільовим імпульсом, кінцевою причиною руху, перетворення, становлення речей в їх конкретності і неповторності.

Декарт у своїй теорії субстанцій знімає питання про носія первинних властивостей, взагалі ототожнюючи матерію з єдиною її властивістю - протяжністю : ".. Природа матерії, тобто тіла, що розглядається взагалі, полягає не в тому, що воно - річ тверда, вагома, забарвлена або яким або іншим чином збуджуюча наші почуття, але лише в тому, що воно є - субстанція протяжна в довжину, ширину і глибину".