Філософія Відродження

Докладніше: Філософія Відродження

Еразм Ротердамський — гуманіст пізнього Відродження

Епоха Відродження відрізняється, в першу чергу, пробудженням допитливості розуму, що звертається до вивчення явищ природи, по-друге — знайомством зі справжніми творами грецьких мислителів, по-третє — реакцією проти церковного гніту. Думка, методично не підготовлена до розв'язання питань, що вимагають точності експериментального дослідження, втрачається у фантастичних образах і створює низку псевдонаук — алхімія, магія, хіромантія, які тільки наприкінці ΧVII століття втрачають ґрунт, коли в кінці XVI століття починають торжествувати істинні принципи знання. Філософське мислення цього періоду є антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно — космічному житті, а в середні віки на ідеї спасіння. Саме людина в епоху Відродження усвідомлюється не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

У філософії початок Відродження пов'язаний із іменами італійського філософа Марсіліо Фічіно і німецького кардинала Миколи Кузанського. У Джироламо Кардано, Джордано Бруно, Кампанелли, Бернардіно Окіно зустрічається поєднання геніального провидіння і схоластичного сплетіння понять (наприклад, Ars lulliana Раймунда Луллія, перед якою схилявся Бруно, шляхом механічного поєднання понять намагалася зрозуміти всю дійсність), методичних недоліків, які давали можливість людям вірити в принципи таємних наук в той час, коли основа механічного світогляду вже була висловлена Декартом, а загальна будова світу пояснена Коперником. Розвиток ренесансного гуманізму нерозривно пов'язаний з ім'ям Еразма Ротердамського.

Філософія Реформації і Контрреформації

Найзначніші постаті Реформації та Контрреформації — Мартін Лютер, Жан Кальвін і Ігнатій Лойола. Всі троє вони в інтелектуальному відношенні — представники середньовічної філософії^[15]. Сторіччя філософської думки, що послідувало за початком Реформації, виявилось безплідним. І Лютер, і Кальвін повернулися до Августина Аврелія, однак, оскільки їхня теологія мала метою підрив влади церкви, вони слідували тільки поглядам Аврелія щодо зв'язку між душею і Богом. Натомість, вони відкинули уявлення про чистилище, скасовували індульгенції. Вчення про попередню визначеність долі душі після смерті допомогло досягти незалежності від дій духовенства.

Реформація та Контрреформація виявилися корисними для інтелектуальної сфери: відраза до релігійних війн змусила найздібніших людей звернутись до світського знання, особливо до математики та природничих наук.

Філософія Нового часу

Докладніше: Філософія Нового часу

У 16-17 століттях філософія інтенсивно розвивалася поза межами університетів, звільнившись від тісних рамок схоластики і зв'язку з теологією. Томас Гоббс, на якого найбільший вплив мали Платон і Аристотель, сам здійснив грандіозний вплив на подальшу політичну філософію.

У теорії пізнання для філософії Нового часу характерне протистояння раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм, найвизначнішими прихильниками якого були Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, притримується думки про те, що основою для пізнання є розум, логічне мислення. Емпіризм, представлений у ці часи Френсісом Беконом, Джоржем Берклі, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Девідом Г'юмом, вважає, що джерелом будь-якого знання є передусім досвід.

Один із найяскравіших представників епохи, Френсіс Бекон став родоначальником емпіризму, вважав, що вища мета науки полягає у забезпеченні панування людини над природою. На противагу йому Рене Декарт, основоположник раціоналізму, прагнув розробити універсальний метод для всіх наук. Характерна риса вчення Декарта — дуалізм субстанцій. Бенедикт Спіноза дотримувався пантеїстичних поглядів і протиставив дуалізму Декарта матеріалістичний монізм, за що був відлучений від іудаїзму. Джон Локк розвинув сенсуалістичну теорію пізнання. Ідеї суб'єктивного ідеалізму у різних варіаціях пропонували Джордж Берклі і Девід Юм. Об'єктивно-ідеалістичне вчення розробив Готфрид Лейбніц, який висловив ряд глибоких діалектичних ідей.

Філософія Просвітництва

Друга половина 18 століття — період широкого соціально-культурного руху Просвітництва, ідеалом якого була перебудова суспільства на засадах розумного, раціонального законодавства, поширення освіти та відповідного виховання. Ця епоха породила цілу низку визначних філософів, серед яких Шарль Луї де Монтеск'є, Дені Дідро, Вольтер, Жан-Жак Руссо, Жульєн Ламетрі, Поль Анрі Гольбах, Клод Адріан Гельвецій та інші мислителі, що виражали широкий спектр ідей, починаючи від деїзму до безкомпромісного матеріалізму. Спільними для цих філософами були ідеї природного права та суспільного договору, захоплення механікою Ньютона як зразка наукового знання.

Філософія 19 століття

Німецька класична філософія

Докладніше: Німецька класична філософія

Іммануїл Кант	Георг Гегель

Наприкінці 18 — на початку 19 століття головними центрами розвитку філософської думки знову стали університети, однак на відміну від Середньовіччя, філософія уже не була підпорядкованою богослов'ю, а носила світський характер. Найвидатніші філософи цього часу працювали в Німеччині: Іммануїл Кант, Йоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Гегель. Їхню творчість об'єднують під назвою німецький ідеалізм. До німецької класичної філософії заведено зараховувати також матеріаліста Людвіга Феєрбаха.