41.Концепція правової держави

Концепція правової держави має глибоке історичне коріння. Вона отримала вираження ще в працях старогрецьких мислителів, які обгрунтували тезу про те, що справедливим може бути суспільство, в якому вся його життєдіяльність базується на законі, якому підкоряються і владні структури, і всі громадяни. Платон писав “Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєю або владою. Там же, де закон – владика над правителями, а вони – його раби, я убачаю порятунок держави і всі блага, які лише можуть дарувати державам боги”.Невід'ємним елементом теорії правової держави є також роз­роблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, що за­снована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці державного будівництва.Батьком теорії правової держави традиційно вважають німець­кого філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова дер­жава», а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, які підпо­рядковані законам

42.Політичні еліти, теорія «Елітаризму»

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Еліта політична (від. франц. еlite — найліпше, добірне) — це меншість суспільства, що утворює дос­татньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї Перший варіант теорії елітаризму розробив Гаетано Моска — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки. У своїх працях «Теорія правління і парламентське правління» (1884), «Основи політичної науки» — 1896 (т. І); 1923 р. (т. ІІ) учений дійшов висновку, що «в будь-якому «політичному організмі» очевидна наявність двох класів: панівної меншості — правлячого класу — і політично залежної більшості — класу, яким правлять». Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім організованість. «Сто осіб, які діють узгоджено, зі спіль­ним розумінням справи, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, які незгодні один з одним і які спілкуються тільки один з одним…». Отже, що більша політична згуртованість меншості, «то пропорційно менша правляча частина потрібна порівняно з більшістю, якою управляють, і то важче для більшості організувати будь-який спротив»

43.Політичне лідерство

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з´являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера. Французький соціолог Габріель Тард вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний як рушій, що розв´язує актуальну для певного періоду проблему. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього впливає. Ці відносини можуть бути односторонніми (коли впливає лідер), що залежить від рівня концентрації влади в лідера та рівня його політичної ваги, а також особистих якостей; двосторонніми, коли на лідера впливають його послідовники, а не тільки лідер впливає на них.