5. Інноваційна політика держави

Початок XXI сторіччя знаменує собою завершення епохи індустріалі­зації і початок ери постіндустріального, інформаційного суспільства, в якому провідна роль належить НТП і формам його реалізації — інноваці­ям, а головним ресурсом розвитку є знання та інформаційно-інтелектуальні технології, що вирішують проблему обмеженості ресурсів, відкривають принципово нові горизонти зростання продуктивності праці й прискорення відтворювальних процесів і, найголовніше, змінюють в сис­темі економічних координат місце та роль людини — унікального генера­тора інноваційних ідей.

На макрорівні у сферу компетенції держави входить розробка та реалізація інноваційної політики. Інноваційна політика — це цілісна багаторівнева (мікро-, мезо-, макро-) система заходів щодо формування, збереження, розвитку й активіза­ції інноваційного потенціалу (від його глибинної першооснови — креативної складової сутнісних сил людини до завершальних реалізаційних форм) з метою підвищення ефективності, екологічності та конкурентоспромож­ності національної економіки.

Ці виклики знаходять адекватне відображення в концепції національ­них інноваційних систем (НІС).

НІС — це сукупність взаємозалежних організацій (структур) приватного й державного секторів, які індивідуально й у взаємодії один з одним обумов­люють генерацію і поширення нових знань та технологій у межах конкретної держави. Водночас НІС — це комплекс інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що заВЕЗпечують інноваційні процеси і мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості.

Основними взаємопов'язаними завданнями НІС є:

• інноваційна підтримка пріоритетних напрямів стратегічного соціально-еколого-економічного розвитку країни;

• об'єднання інтересів держави і приватного сектора щодо використання досягнень науки у виробничому процесі;

• створення суспільного механізму фінансування інноваційних процесів та формування макроекономічних передумов його ефективного функціонування;

• генерація постійного потоку нововведень на ринку;

• скорочення часу перетворення наукового інтелектуального продукту в ринкові комерційно-товарні форми (технологічні, інформаційні, патентно-ліцензійні тощо).

Для макроаналізу функціонування НІС використовується низка взає­мопов'язаних показників, основні з яких представлені в табл. 8.5.

Набір складових НІС не є жорстко фіксованим. Проте, узагальнюючи проведені за останні роки дослідження, можна назвати ті елементи, на яких зосереджують увагу більшість авторів. По-перше, це комплекс інститутів, які беруть безпосередню участь у виробництві, передачі й використанні знань: фірми, створені ними кластерні сітьові структури та стратегічні аль­янси; система науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); ринкова та інноваційна інфраструктура.

По-друге, це загальноекономічні фактори, що впливають на інноваційний процес: макроекономічний клімат; система захисту прав власності, насамперед інтелектуальної; система освіти й професійної підготовки; правові та економічні умови й обмеження функціонування товарних та ресурсних ринків, у тому числі ринку праці; система фінансування інновацій; комунікації тощо.

Таблиця 8.5

Основні показники інноваційної діяльності

Групи	Показники
Абсолютні показники (за рік)	кількість академічних інститутів, науково-дослідних організацій, вищих навчальних закладів, науково-дослідних підрозділів великих під­приємств, лабораторій тощо, які замаються інноваційною діяльністю; загальний обсяг витрат на інноваційну діяльність; кількість найменувань нових видів продукції; обсяг виробництва інноваційної продукції, що за своїми спожив­чими та ціновими характеристиками відповідає рівню імпортних анало­гів або перевищує його; « внутрішній та зовнішній трансфер інновацій
Струк-турні зрізи	інституціональний; за джерелами фінансування; за об'єктом вкла­дання коштів; галузевий; регіональний
Відносні показники (%)	частка підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, у загальній кількості підприємств; частка нових видів продукції у загальному її обсязі; частка наукоємкої продукції в загальному обсязі продукції про­мисловості або ВВП; частка експорту наукоємкої продукції в загальному експорті або ВВП
Показники ефективності	приріст ВВП за рахунок інноваційного фактора; виручка від реалізації на зовнішньому та внутрішньому ринках інноваційного продукту, ліцензій, ноу-хау, програмного забезпечення; середній термін окупності інноваційних видатків; комерційна ефективність (економічна рентабельність інновацій­них видатків); середня тривалість інвестиційного процесу (від початку наукових досліджень до комерціалізації інноваційних розробок)

Найбільш проста модель, яка описує взаємодію елементів НІС, є дво­рівневою. На мікрорівні роль приватного сектора полягає в розробці тех­нологій на основі власних досліджень і в ринковому освоєнні інновацій.

Державна інноваційна політика має за кінцеву мету створити модель інноваційного розвитку, яка за своїми рушійними силами, векторами інте­грації, масштабами й результатами корелює із загальною стратегією соціа­льно-економічного розвитку. Табл. 8.6 демонструє наявність для України досить широкого спектра можливих альтернатив.

Таблиця 8.6

Моделі інноваційного розвитку та їх класифікація

Критерії класифікації	Назва моделі	Зміст
За каталізатором розвитку	Дифузія інновацій	Формування ланцюга «наука — техніка — виробництво» з ініціативи суб'єктів мікро- (фір­ми, навчально-наукові заклади) та мезо- (спілки підприємців, банкірів тощо) рівня економіки
	Державна підтримка інноваційних форм	Державна протекція національних інновацій­них інститутів й патронаж виходу національної наукоємної продукції на світові ринки
За масштабами охоплення	Локальне інноваційне середовище	Концентрація на певні» території наукового, освітнього, виробничого та фінансового потенці­алу (технополіси, інкубатори, технопарки)
	Поліцентризм (між­галузеві науково-технічні комплекси, кластери)	Взаємодія відносно локальних інноваційних зон в національних масштабах
За походженням Інноваційних ідей	Товарне клонування	Опанування виробництва наукоємноі проду­кції, що випускається в країнах постіндустріалізму й перебуває у фазі зрілості життєвого циклу товару
	Ліцензійне копію­вання	Використання зарубіжного науково-техніч­ного потенціалу через ліцензійний механізм
	Саморозвиток	Розбудова й використання національного на­уково-технічного потенціалу на основі власних зусиль
За стратегію інноваційних процесів	Гонитва за лідером	Домінують інновації, спрямовані на вдоско­налення наявних та запозичених зовні технологій (пасивна стратегія)
	Технологічне лі­дерство, розвиток на випередження	Орієнтація на власні радикально нові техно­логії (активна стратегія)

Змістовні характеристики вищезазначених та інших видів інновацій­них процесів не можуть бути однаковими в різних соціально-економічних умовах, але у конкретно-історичному поєднанні з комплексом підтри­муючих механізмів утворюють специфічну національну модель інноваційного розвитку. Контури української моделі вже намічені, але ще не чітко окреслені, її стрижнева ідея: розвиток па випередження, технологічне лідерство на основі внутрішніх чинників економічної динаміки та раціонального вдосконалення ліцензійних запозичень.

Слід зазначити, що набір механізмів та інструментів інноваційної по­літики значною мірою співпадає з відповідним арсеналом інвестиційної політики. Основні відмінності полягають у більшій увазі, яка приділяється:

• дієвій системі захисту прав інтелектуальної власності;

• посиленню конкуренції — механізму природного відбору між економічними суб'єктами, що змушує останніх впроваджувати інновації заради самозбереження і саморозвитку;

• зменшенню ризиків та невизначеності, які супроводжують прийняття рішень приватного сектора щодо реалізації інноваційного проекту;

• цільовому прямому фінансуванню НДДКР та певних інноваційних проектів, яке вважається ефективнішим порівняно з альтернативою — системою кредитних і податкових пільг.

Окрім реалізації заходів яскраво вираженого стимулюючого харак­теру, до компетенції держави належить:

• формулювання проблем й обґрунтування стратегічних пріоритетів й перспектив розвитку (горизонту довгострокового планування для приватного сектора), зокрема, визначення напрямів спеціалізації національної економіки та Ті регіонів в міжнародному поділі праці;

• прямий та опосередкований стимулюючий вплив на систему факторів розвитку (насамперед на професійно-кваліфікаційний та інтелектуально-освітній рівень людського капіталу) й функціонування НІС у цілому згідно з обраними національно-регіональними пріоритетами;

• сприяння виробництву фундаментального знання (в університетах та інших спеціалізованих наукових закладах) і комплексу технологій стратегічного характеру;

• формування інноваційної індустрії нового типу й інноваційної інфраструктури (інноваційні банки, інжинірингові центри, технополіси, інноваційні біржі, страхування інноваційного ризику тощо);

• створення сприятливих інституційних та макроекономічних умов для інноваційної діяльності приватних компаній;

• розробка і підтримка спеціальних інноваційний проектів, у тому числі надання інформації щодо потенційних партнерів та перспектив інноваційного співробітництва;

• брокерство — посередництво між ланками «наука, освіта <-> виробництво <-> збут <-* споживання», у тому числі через політику вибагливого державного споживання (тендери, система сертифікації та стандартизації продукції, контрактна система тощо);

• формування інноваційної ідеології та інноваційної культури, що забезпечують сприйнятливість людей до нових ідей, їх готовність і здатність підтримувати й реалізовувати нововведення у всіх сферах життя;

• надання широкого спектра інформаційно-телекомунікашйних, інфраструктурних, транспортних, консультаційних, страхових та інших послуг;

• регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів, зокрема розумний протекціонізм по відношенню до вітчизняних товаровиробників високотехнологічної продукції;

• пом'якшення чи нейтралізація негативних зовнішніх ефектів інноваційної діяльності, як-то: вихід засобів масового знищення з-під суспільного контролю, структурне безробіття, техногенні аварії та катастрофи, розповсюдження нових небезпечних наркотичних речовин, певне зниження навичок аналітичного мислення у школярів і студентів внаслідок все більшої доступності відповідного інформаційного ресурсу тощо.