3. Укладання міжнародних договорів

З практики міжнародних відносин добре відомо, що укладання МД являє собою одну із форм здійснення державного суверенітету.

Прийняття МД представляє собою процес, який складається з ряду послідовних стадій. Віденські конвенції про право договорів 1969 і 1986 рр. визначили ряд таких основних стадій у частині ІІ „Укладання і вступ договорів у силу” (ст.6-23).

Дозволимо собі перерахувати ці стадії:

• перевірка повноважень представника держави;

• впорядкування й прийняття тексту договору;

• встановлення автентичності тексту;

• інші способи вираження згоди на обов’язковість договору (обмін документами, що утворюють договір, ратифікація, прийняття, затвердження, приєднання);

• застереження і процедура, що стосується застережень;

• тимчасове застосування договорів.

Прийняттю договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція будь-якої держави або ж групи держав або міжнародних організацій заключити певний договір з одночасним поданням проекту договору.

Кожна держава укладає МД на основі свого національного законодавства. Для України - це Конституція України, Закон України „Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. та ін.

Для міжнародних організацій порядок укладання міжнародних договорів визначається їхніми статутами.

Розглянемо основні стадії укладання МД.

Повноваження та уповноваженні. Законодавство держав і відповідні документи міжнародних організацій визначають, які органи можуть від їх імені приймати договори. Як правило цю місію від імені держави або міжнародних організацій виконують спеціальні уповноваженні такими органами особи. Для цього цим особам видається спец. документ, який називається повноваження. Повноваження можуть видаватися на всі стадії прийняття договору або тільки на будь-яку певну стадію.

Поряд з цим МП встановило, що певним особам, які представляють державу або міжнародну організацію, не потрібно видавати повноваження. Це положення закріплено у ст.. 7 Віденських конвенцій 1969 і 1986 рр.

До осіб, які можуть представляти державу без необхідності пред’являти повноваження, тобто без спеціальних повноважень (ex officio) належать:

• глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ - з метою учинення всіх дій, що стосуються укладання договору; глави дипломатичних представництв - з метою прийняття тексту договору між державою, яку акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;

• представники, уповноваженні державами представляти їх на міжнародній конференції, в міжнародній організації або в одному з її органів - з метою прийняття тексту договору на такій конференції, у такій організації або в такому органі.

Повноваження видають компетентні органи держави відповідно до національного законодавства кожної країни. В Україні вирішення питання про наділення відповідним повноваженням оформляється спеціальним актом - указом або розпорядженням Президента, постановою або розпорядженням Кабінету Міністрів.

Стосовно договорів міжвідомчого характеру повноваження видаються відповідним міністром або керівником іншого органу виконавчої влади.

Міжнародна організація представляється особою, яка має спеціальні повноваження, або особою, яка на підставі Статуту міжнародної організації представляє її без подання повноважень (ст.. 7 Віденської конвенції 1986 р.).

Від імені уряду підписуються міжнародні (міжурядові) договори з економічних, торговельних, науково-технічних та інших питань, що належать до його компетенції.

Від імені міністерства та інших центральних органів державної виконавчої влади України підписуються міжнародні (міжвідомчі) договори з питань, що належать до їх компетенції.

Підготовка тексту договору.

Підготовка тексту договору здійснюється шляхом переговорів через звичайні дипломатичні канали, на міжнародних конференціях і у міжнародних організаціях. Складання погодженого тексту договору є невід’ємною стадією процесу укладання державами міжнародного договору.

МП встановлює принципи, що мають бути дотримані під час переговорів з підготовки тексту МД. До таких принципів можна віднести: - принцип рівноправності сторін; - принцип неприпустимість дискримінації в запрошенні зацікавлених учасників; - неприпустимість диктату; - неприпустимість втручання у внутрішні справи тощо. Міжнародна практика свідчить, що держава має право відмовитися від ведення переговорів при недотриманні хоча б одного з цих принципів.

Міжнародні конференції та міжнародні організації підготовлюють багатосторонні договори. Проекти таких договорів розробляють їх провідні органи або спеціально створені для таких цілей допоміжні органи. Можна навести приклади органів ООН (юридичні підкомітети комітетів ООН, Комісія з прав людини, Комісія міжнародного права тощо).

Прийняття тексту МД або встановлення його автентичності.

Прийняття тексту договору є обов’язковою процедурою. Міжнародна практика виробила різноманітні форми прийняття тексту договору. Такими формами можуть бути підписання або парафування текстів договорів.

На міжнародних конференціях прийняття тексту договору проходить відповідно кілька стадій: у певному комітеті (підкомітеті); на пленарному засіданні конференції. Кожна стаття (іноді її частини) приймаються окремо. На підсумковому засіданні конференції договір приймається в цілому.

У зв’язку з появою великої кількості держав, що беруть активну участь у міжнародних конференціях п.2 ст.9 Віденської конвенції 1969 р. зобов’язав приймати текст договору на міжнародних конференціях шляхом голосування за нього двох третин держав, що присутні і беруть участь у голосуванні, при умові, що тією ж більшістю вони не прийняли інше рішення по застосуванню іншого правила.

У міжнародних організаціях тексти договорів приймаються у відповідності зі спеціально розробленими правилами або за статутами цих організацій. За звичай текст договору включається у резолюцію в якості додатку до неї.

Текст договору може бути прийнятий у міжнародній організації та на міжнародній конференції через консенсус, тобто без голосування, шляхом узгодження позицій учасників і при відсутності офіційних заперечень з боку будь якого з учасників.

Після того як текст договору погоджений і прийнятий, відбувається його фіксування як остаточного й такого, що не підлягає подальшим змінам.

Процедура, за допомогою якої прийнятий текст договору оголошується остаточним, називається встановленням автентичності тексту. (від грецького - справжній, дійсний, правильний, який відповідає оригіналу). Після встановлення автентичності документу, текст договору вже не підлягає подальшим змінам.

Як констатує ст..10 Віденської конвенції 1969 р., „текст договору стає автентичним і остаточним” шляхом процедури: - про яку домовилися держави, що беруть участь в переговорах або передбачена у тексті; - за відсутності такої процедури через підписання, підписання ad referendum (умовне підписання) або парафуванням представниками держав тексту договору або заключного акту конференції, що містить текст договору.

Підписання поряд із формою згоди на обов’язковість договору є і формою прийняття тексту договору.

Підписання ad referendum - це умовне, попереднє, таке, що вимагає підтвердження компетентного органу держави.

Парафування - це скріплення ініціалами уповноважених осіб кожної сторінки договору на знак згоди з текстом. Парафінований договір як правило підлягає остаточному прийняттю.

Шляхи вираження згоди на обов’язковість міжнародного договору.

Останньою стадією прийняття договору є вираження суб’єктами МП згоди на його обов’язковість. Міжнародна практика до таких способів (форм) відносить: підписання договору, обмін документами, що утворюють договір, ратифікація, акт офіційного підтвердження, підтвердження, прийняття, схвалення, приєднання до договору, будь-яким іншим способом, про який домовилися.. Все це знайшло закріплення у ст. 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 рр.

Підписання договору є водночас формою прийняття тексту договору на стадії його підготовки і однією з форм згоди держави на його обов’язковість. Це найбільш розповсюджений спосіб висловлення згоди на обов’язковість договору. Підписання двосторонніх договорів здійснюється в порядку альтерната (черговості).

Альтернат означає, що підписи представників держав ставляться один проти іншого або один під іншим. В екземплярах договору (на двох мовах) підпис зліва (у текстах на арабській мові – справа) або зверху ставить представник тої держави, де буде зберігатися даний екземпляр договору. У такому екземплярі назва цієї держави згадується першою.

Підписи під багатосторонніми договорами ставляться одна під іншої в алфавітному порядку назв держав на мові, про яку домовилися учасники.

Обмін документами, що утворюють договір являє собою спрощену процедуру його укладання.

У тому випадку, коли підписанню передує ратифікації, затвердженню або схваленню, Віденська конвенція 1969 і 1986 рр. (ст.18) передбачає, що держава і міжнародні організації повинні утримуватися від дій, які залишили би договір його об’єкту та цілі.

Ратифікація – це один із способів висловлення згоди держав на обов’язковість договору. Як правило, ратифікація здійснюється вищим органом державної влади – парламентом або главою держави. Це вже у відповідності до процедури, яка передбачена національним законодавством. Наприклад, міжнародні договори України ратифікує ВР України шляхом прийняття спеціального закону про ратифікацію, що його підписує Голова ВРУ. Ця норма закріплена у ст.7 Закону України “Про міжнародні договори України”. Там же міститься перелік МД України, що підлягають ратифікації: політичні договори, договори, що стосуються прав і свобод людини, про громадянство тощо. Хоча Віденські конвенції 1969 і 1986 рр. не визначають, які договори повинні бути обов’язково ратифіковані.

Ратифікація втілюється у двох різних актах: а) міжнародному – тобто в ратифікаційній грамоті (документі, який підтверджує ратифікацію міжнародного договору правочинним органом держави). Звичайно її підписує глава держави (уряду) і скріплює підписом міністр закордонних справ. Вона може здаватися на збереження (депонуватися) депозитарію багатостороннього договору. При укладанні двостороннього договору може відбуватися обмін ратифікаційними грамотами. б) внутрішньодержавному нормативному акті (акті, указі тощо). Такі акти відповідають і двом функціям ратифікації – міжнародній та внутрішньодержавній..

Міжнародні організації з метою виразу своєї згоди на обов’язковість договору застосовують акт офіційної підтримки, які прирівнюються до ратифікації.

Затвердження, прийняття, схвалення. також являються способом виразу згоди на обов’язковість договору.

Прийняття договору – це особлива форма, за допомогою якої держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов’язковість для неї договору ( прийняття МД потрібно відрізняти від прийняття тексту договору при його розгляді). Форми прийняття договору вказуються, як правило, у самих міжнародних документах. Прийняття здійснюється врученням формального документа Генеральному Секретареві ООН

Затвердження договору (іноді вживається термін “конфірмація договору”) означає остаточне схвалення міжнародного договору урядом або іншим компетентним органом, якщо укладання договору належить до його компетенції.

За звичай, затвердження, прийняття і схвалення здійснюється тим державним органом (як правило, органом виконавчої влади) від імені якого прийнято договір.

Приєднання до договору використовується у тому випадку, коли держава або міжнародна організація, які не приймали участь в переговорах по прийняттю договору, вирішили стати його учасниками. Як правило, приєднання здійснюється в стосунку договорів, що вступили в силу. Приєднання може здійснюватися у формі ратифікації, затвердження, прийняття або схвалення, що визначається або положеннями відповідного договору, або нормативними актами держави.

Згода на обов’язковість договору може бути виражена державами і міжнародними організаціями шляхом обміну документами (нотами або листами), що утворюють договір.

Обмін та депонування ратифікаційних грамот і інших документів.

Ратифікація, акт офіційного підтвердження, прийняття, затвердження та приєднання оформляється офіційними документами. Такими документами являються ратифікаційні грамоти й документи про офіційне підтвердження, затвердження., прийняття або приєднання. Ці документи є формами згоди на обов’язковість договорів.

У випадку двосторонніх договорів відбувається обмін ратифікаційними грамотами та документами про офіційне підтвердження, прийняття або затвердження.

У стосунку багатосторонніх договорів здійснюється здача названих документів на зберігання.

Депозитарій та його функції.

Депозитарій – це той хто зберігає автентичні тексти договорів. Він призначається у випадку багатосторонніх договорів. В якості депозитаріїв може бути визначена одна або декілька держав, міжнародна організація або головна посадова особа такої організації. Так, наприклад, депозитарієм Віденських конвенцій 1969 і 1986 рр. та Конвенції ООН по морському праву є Генсек ООН. Крім зберігання депозитарій ще виконує функції підготовки завірених копій, їх розсилання учасникам тощо. Депозитарій при виконанні своїх функцій зобов’язаний діяти неупереджено.

Реєстрація та опублікування договорів.

Стаття 102 Статуту ООН передбачає, що держави – члени ООН повинні при першій можливості зареєструвати будь який міжнародний договір. У випадку, коли договір не буде зареєстрований, ні одна із сторін договору не може на нього посилатися ні в однім із органів ООН. У відповідності з правилами реєстрації та опублікування договорів, які були схвалені резолюцією Ген.Ассамблеї ООН 14 грудня 1946 р., лишень той договір, який вступи в силу належить реєстрації. Реєстрація може бути проведена однією із сторін договору. В цьому випадку друга сторона звільняється від зобов’язання такою реєстрації.

Зареєстровані Секретаріатом ООН договори публікуються у спеціальній серії “Treaty serіes”. Договори публікуються і іншими міжнародними організаціями. Внутрішньодержавна публікація договору носить назву промульгація.