1. Використання образів, мотивів і сюжетів в

трад. або ж переосмисленому тлумаченні. 2. Запозичення і перенесення в нові умови ант. структурних і форм. літ. елементів. 3.Полеміка з духов, світом античності, що протиставлявся християнству як нов. світоглядній, філос. та етич. системі, а також сой.-політ, та естет, постулатам нов. часу.

Після падіння Риму і розповсюдження християнства А.л. продовжує життя спочатку в переписах і глосаріях монастирських шкіл раннього Сер-віччя, перекладах і переспівах. Лат. мова зберігає офіційний статус, нею пишуться хроніки про діяння варварських королів, закони і право герм, племен (т.зв. варварські “правди”). Сер-віч. педагогіка звертається до текстів А.л., вдаючись до їх коментування, переказів, компіляцій. Зразками для христ. риторики слугують тв. Ціцерона. Незаперечним авторитетом користується ' християнин до Христа” Вергілій (завдяки месіаністичному тлумаченню 4-ої еклоги Буколік’ ). Стил. відточені оди, сатири і послання Гораиія впливають на вироблення канонів поет, майстерності. А.л. з її чуттєвістю, емпіричним світосприйманням протиставляється христ. аскезі. Тв. Овідія, Плавта, Теренція, сповнені життєдайної сили і оптимізму, таємно переписуються і поширюються серед освічених людей. Найінтенсивніше займались А.л. у придворній академії франкського короля Карла Вел.

(.Каролінґське відродження, VIII ст.), а також при дворі герм, імператорів Оттона І і Оттона II (Оттонівське відродження, X ст.). Сер-віч. лат. л-ра успадкувала від А.л. вел. кількість прийомів і жанрів, які наповнюються нов. змістом. Так, Ейнхард у “Життєписі Карла Великого” спирався на біографії Светонія, анонімний автор поеми "Валтарій” — на “Енеїду” Вергілія. Гросвіта Гандерсгаймська у житійних драмах — на 'серйозні" комедії Теренція. В лицарських романах ант. циклу воскресають герої ант. міфології та історії, подвиги яких оспівуються і в сер-віч. л-рі слов'ян, народів.

Творчість трубадурів, міннезінгерів і вагантів спирається на любовну поезію Овідія (напр., кансони Бернарта де Вентадорна або фривольно-вільнодумні вірші Архіпіїти). Багата лат. л-ра Сер-віччя своєю появою завдячує А.л. Протягом ХІІ-ХІІІ ст. Зх Євроґіа “дозріла” до сприйняття ант. науки і філософії. Поряд з Евклідом і Архімедом з араб, перекладів були перетлумачені на лат. мову Платон та Арісготель, а їхні філос. системи стали основою схоластичної теології Томи Аквінського. Але христ. духівництво заперечує авторитет ант. філософії: ант. штудії монахів були підпорядковані теологічним завданням, так шо тв. ант. авторів доходять до читача лише у фрагментах.

ііНезважаючи на багатогранність зв'язків, контакти раннього Сер-віччя з А.л. мали спорадичний характер. Справжня реабілітація античності почалася в добу Відродження, сама

назва якої програмно втілила нов. етап глибокого осягнення ант. культури в умовах розкладу феодально-клерикальної системи і зародження капіталістичних відносин. Воно характеризується надзвичайно активною рецепцією античності у різних сферах діяльності — архітектурі, малярстві, різьбярстві, в філософії та естетиці, моралі та політиці, науці та педагогіці г^Якщо в Каролінгському відродженні плекали переважно формальні елементи античності, надто рим. дидактичну спадщину, якщо сер-віч. схоластику не можна уявити без ант. філософії і риторики, то в добу Відродження сприйняття А.л. засноване на виробленні нов. ідеалу людини — ідеалу гуманної, всебічно розвинутої особистості. Ренесанс, біля джерел якого стоять італ. гуманісти, розширив межі рецепції античності за рахунок грец. ст-давності. Гуманісти наново відкрили клас, періоди л-ри і мист-ва Греції та Риму і подолали вироблену христ. церквою сер-йіч. картину світу. Поряд із здійсненими вже в Сер-віччі перекладами лат. авторів з’явилися переклади грец. л-ри. Італ. гуманісти (П.Браччоліні та ін.) віднайшли в монастирських бібліотеках багато тв. ант. авторів і дали їм нове життя. Данте Аліг’єрі і Ф.Петрарка пишуть низку тв. лат. мовою. Дж.Боккаччо, окрім лат., опановує і грец. мову. В поемі Данте “Божественна комедія” з’являються Гомер, Горацій, Овідій, Лукан, міфол. герої — Одіссей. Дідона, Еней, а вождем в потойбічному світі виступає поет Вергілій, співець рим. цезаризму, який символізує ідею Рим. імперії. Античність для Петрарки — духов, вітчизна, в своїх лат. трактатах він відтворює життєписи видатних діячів (‘ Про знаменитих мужів"), його лат. еклоги, поема “Африка”, за яку він був увінчаний лаврами на Капітолії, написані в наслідування Верґілію, а поема “Тріумфи” підказана любовними елегіями Овідія. Лат. тв. Боккаччо засвідчують глибоку обізнаність з А.л. різних епох — від міфол. космогоній до Плутарха і Светонія. Його “Амето” відроджує традиції ант. ідилії, поеми “Філострато" і “Тезеїда" засновані на міфол. сюжетах, а “Декамерон”, також насичений ант. ремінісиенціями і мотивами, в свою чергу став джерелом для багатьох поетів. “Енеїда” Вергілія була взірцем для епіч. поем Л.Аріосто (“Несамовитий Роланд”) і Т.Тассо (“Звільнений Єрусалим”). Пастораль Тассо “Амінта" немислима без традиції, закладеної Вергілієм, Теокрітом, Лонгом.

Імпульси, що йшли з Італії, незабаром були сприйняті в ін. європ. країнах. У Франції прекрасними знавцями А.л. були Маргарита Наваррська, Ф.Рабле, М. де Монтень, у тв. яких знайдено немало ант. образів, ремінісценцій, алюзій. Для перенесення форм А.л. на франц. нац. грунт багато зробили П. де Ронсар'і поети "Плеяди”. В Іспанії традиції А.л. були підхоплені М. де Сервантесом та Лопе де Вега, в Португалії

• Л.Камоенсом, “Лузіади" якого написані під впливом “Одіссеї” та “Енеїди”, а “Амфітріон”

28

використовує сюжет однойменної комедії Плавта. Ідеями ант. авторів проникнугі тв. нім. гуманістів

У. фон Гуттена, Г.Райхліна, Й.Сакса. Ними надихався у своїй багатогранній лат. творчості енциклопедист Еразм з Роттердаму. Англ. Ренесанс поставив античність у центр уваги, щоб виховувати за ант. взірцем нову людину. Моральна проблематика домінує в поемі Дж.Чосера “Троїл і Крессіда", створеній на основі троянського циклу міфів. Т.Мор в “Утопії” змальовує образ ідеальної держави, приєднуючися до ідей Платона. Ант. міфологія та історія дає теми й сюжети драматургам англ. Відродження. Свого апогею, як змістовно, так і формально, англ. ренесансна л-ра досягла у тв. Щекспіра, який у ран. поемах і особливо в драматургії щедро запозичує сюжети і образи ант. міфології, історії та л-ри.

Палких прихильників знайшла А.л. в XVII ст. серед представників франц. класицизму, які проголосили Ті зразком для наслідування і прагнули “змагатися” з ант. поетами. В боротьбі за централізацію країни і зміцнення королівської влади франц. класицисти висували запозичену ними з античності ідею громадянськості, звертаючись переважно до традиційних сюжетів та образів рим. л-ри та історії. Класицисти розробляли різні жанри, успадковані ними від А.л.: героїчну оду, байку, моралізаторську прозу, трагедію, комедію, епіч. поему. На поетологічних трактатах Арістотеля та Горація заснована нормативна поетика теоретика франи. класицизму

Н.Буало ("Поетичне мистецтво”). На формальних і сюжетних ант. зразках виросла висока класицистична трагедія П. де Корнеля і Ж.Расіна. Продовжувачем традицій ант, байки виступив Ж. де Лафонтен. Кн. Ж.Лабрюйєра "Характери” розвиває психол. дидактику грец. мораліста Феофраста. Ж.Б.Мольєр незрідка запозичує сюжети і художні прийоми для комедій у рим. комедіографів Плавта і Терениія, переважно орієнтуючись на техніку останнього. В трагедіях Ж.Ротру “Вмираючий Геракл” та “Антіґона”, написаних в руслі класицистичного методу, появились водночас барочні тенденції. Роман Фенелона "Пригоди Телемака” немовби продовжує сюжетно Гомера, але й розгортає оригінальну політ, програму. Знаменна і літ. полеміка, яка виникла у Франції в кін. XVII ст, під назвою "Суперечка про древніх і нових” і засвідчила кризу класицистичного методу. Противником естетики класицизму ше раніше виступив П.Скаррон, який у бурлескних віршах і травестіях пародіював преиіозну л-ру, різко знижуючи образи ант. богів та героїв.

У зв’язку з ідеологічною підготовкою революції у XVIII ст. на перший план вийшли такі сторони античності, як її політ, та громадянський зміст. Це стосується насамперед трагедій Вольтера (“Брут”, "Смерть Цезаря”) та В.Альф’єрі (“Аганемнон”, “БругІ", "БругІІ”). Представники просвітницького класицизму намагаються наслідувати форми А.л.: “Генріада” Вольтера була спробою відтворити

героїчний епос ст-давності, в "Полі і Віргінії” Б.де Сен-П'єра або "Пасторалях" А.Поупа зображено зворушливу ідилію на зразок ант. буколіки, переклади Поупом гомерівських поем мали на меті пристосувати грец. епіку до вимог естетики класицизму, теорія міщанської драми Д.Дідро і Ґ.Є.Лессінга сформувалась під впливом “сльозливої" комедії Теренція. Прокидається зацікавлення рим. правом, ораторською спадщиною Ціцерона, який стає кумиром республіканців, біографіями Плутарха. історіографією Таціта й Тіта Лівія. Дешо в ін. напрямку розвивався ваймарський класицизм у Німеччині, серцевиною якого було освоєння естет, досвіду Геллади (И.Вінкельман, Й.В.Ґьоте, Ф.Шіллер).

В рос. класицизмі, що розвивався піл безпосереднім впливом зх.-європ. класицистичної л-ри, античність відігравала значно меншу ролю, ніж у Франції або Німеччині, переважала нац.-іст. тематика. Однак і для рос. класицистів А.л. виконувала функцію взірця при становленні літ. форм і жанрів вірш, сатири (А.Кантемір), оди (В.Тредіаковський, М.Ломоносов, Г.Державін). байки (І.Хемніцер), героїчної поеми (“Телемахіда” Тредіаковського). Низку сюжетів з ант. міфології втілила рос. класицистична трагедія.

XIX ст. з його тверезим конкретно-іст. підходом та всебічним дослідженням античності поклало край її нормативній абсолютизації (відкриття гелліиізму Й.Дройзеном, обгрунтування грец. міфології як відображення боротьби матріархату і патріархату Л.Бахофеном, роботи з історії ант. світу Т.Моммзена, Е.Курціуса та ін.). Ставлення романтизму до А.л. змінюється з розвитком цього напряму: якшо на ранніх етапах романтики захоплюються античністю, то вже на поч. XIX ст. спостерігається гостре неприйняття її ідей і форм. Однак успадкування романтиками ант. тяжіння класицистів носило цілком органічний характер, незважаючи на полярність їхніх худож.-естет, принципів, бо обидва напрями були ідеалізуючими. Т.зв. романт. геллінізм, шо висунув теоретиків Ф.Щлегеля і Ф.В.Шеллінга, орієнтувався на греи. архаїку, Ті розкованість і волелюбність. В Гелладі романтики шукали вже не нормативне, а орфічне, стихійне (І.Х.Ф.Гьольдерлін, Г. фон Кляйст, Ф.Грільпарцер, А.М.Шеньє, М.Шеллі та ін.). Образи, форми і жанри А.л. використовують Г.Гайне, А.Платен, А.Г.Еленшлегер, А.Міикевич, Ф.Прешерн, Дж.Леопарді. М.Емінеску,

В.Жуковський, О.Пушкін, П.Вяземський, К.Батюшков, М.Лермонтов, Ф.Тютчев. О.Фет. У Франції нов. етап захоплення античністю пов’язаний з діяльністю "парнасців” (Ш.Леконт де Ліль, А.Сюллі-Прюдом, Ж.М. де Ереліа та ін.). Відмовившись від романт. бунту, “парнасці” культивують вишукані літ. форми, звертаючись до образного арсеналу А.л. Ще романтики почали розрізняти в античності дві лінії еволюції: діонісійську і аполлонічну. В роботі “Народження трагедії з духу музики” Ф.Ніцше розвиває ідею про

29

існування двох типів культури — діонісійської, оргаїстично буйної, що відображає стихійність і трагізм життя, і аполлонічної. споглядально- врівноваженої. шо відзначається ясністю, гармонійністю і контролюється тверезим розумом. Неоромантики і символісти (С.Малларме, Е.Верхарн, А.Г. фон Гофмансталь, Р.М.Рільке,

С.Георге. С.Пшибишевський. С.Виспяньський, Я.Врхліцький, К.Бальмонт, Вяч.Іванов, В.Брюсов,

О.Блок, І.Анненський, М.Волошин та ін.), сповідуючи культ абсолютної краси, схилялися до аполлонізму". відточуючи майстерність на строгій, ясній формі А.л., вдаючись ло філос. узагальнень. В експресіонізмі, навпаки, домінує “ діонісійство”, екстатично-ексцентричне начало. Більшою мірою це стосується поезії, хоча й у драматургії експресіоністи охоче звертались до античності (В.Газенклевер. Г.Кайзер. Ф.Верфель: Ф.Ведекінд). В XX ст. міфол. сюжети й образи втілюються досить інтенсивно, зокрема, в авангардистській та модерністській прозі та драматургії (Дж.Лжойс. Ж.Ануй, Ж.П.Сартр,

А.Камю, Ж.Кокто. Ж.Жіроду, Ю.О'Ніл, Ф .Дюрренматт). Надзвичай активне освоєння ант. спадщини на всіх рівнях — тематичному, образному, формальному, асоціативному — характерне і для поезії XX ст. (Г.Аполлінер, П.Елюар, В.Б.Єйтс. Т.С.Еліот, Г.Бенн, Й.Р.Бехер, Г.Маурер, Е.Арендт, С.Гермлін, Я.Ріцос. Л.Стафф, ІО.Тувім, К.І.Ґалчиньський, М.Бенюк, Дж.Келінеску, А.Ахматова, О.Мандельштам, М.Кузмін. В.Ходасевич, М.Цветаева, В.Луговськой, Б.Пастернак, М.Заболопький. А.Тарковський).

Твор. контакти л-ри XX ст. з ант. спадщиною у найрізноманітніших проявах — як сюжет, й образні запозичення, переробки, переосмислення, асоціації, ремінісценції, алюзії, травестії, пародії, формальні наслідування і т.д. — так інтенсивні й багатогранні, шо майже не піддаються ніяким описам, а всілякі спроби їх систематизації чи класифікації мають досить умовний характер.

За іст. свідченнями, перші відомості про А.л. з'являються в Україні ще в Київ. Русі. Джерелами їх поширення були візант. та болг. рукописні кн.. 'Хроніка' сирійня Іоана Малали містила найважливіші перипетії греп. міфів. “Хроніка” ченця Георгія Амартола давала моральну оцінку пантеону олімпійців 3 окр. легендами і міфами ст-давн. геллінів знайомили також "Шестоднев" Іоана Екзарха. “Ізборники” Святослава. Пізніші імпульси йшли з Італії. Юрій Дрогобич, видатний вчений, шо мав прямі контакти з італ. Відродженням (ректор Болонського ун-ту 1481-82), творець “вченолатинської поезії", сміливо вволить в кн. "Прогностична оцінка поточного 1483 року” міфол. образи, він першим з українців застосовує ант. строфіку (елегійний дистих). Павло Русин, викладач ант. словесності у Краківському ун-ті. видавець ант. авторів, прищеплював укр. л-рі ідеї гуманізму. У зб. “Пісні Павла Русина з Кросна” (1509) зустрічаються Алкманова, Алкеева. Сапфічна. Асклепіадова строфи, такі жанри,

як елегія, ода, епіграма, імена персонажів ант. міфол. Юпітера і Церери, Аполлона і Вакха, Ахілла і Гектора, Енея і Дідони. Ясона і Медеї, ант. поетів Катулла, Вергілія, Овідія, Тібулла, Проперція, Стаиія, Валерія Максима та ін.

Вел. ролю в рецепції А.л. в XVI-XVII ст. відіграли тогочасні школи (Острозька Академія, Школа Львівського братства, Києво-Могилянська академія та ін.), в яких вивчали давн.-грец. і лат. мови, в оригіналі читали і коментували ант. авторів. Численні піітики й риторики виникали піл впливом трактатів Арістотеля, Горація, Ціцерона. Л-ра укр. бароко шедро використовує міфічні образи як символи, алегорії, емблеми — в компліментарних віршах (на герб, на клейнод), “ляментах”, плачах, тренах, епіч. поемах — латиномов. “Роксоланія” (1584) С.Кльоновича. Поезія Герасима Смотрицького, Андрія Римші. Лаврентія Зизанія, Христофора Філарета, Дем’яна Наливайка, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Софронія Почаського, Феофана Прокоповича рієнтована на ант. зразки, проникнута міфол. образами й ремінісценціями, демонструє глибоку начитаність в А.л. Вел. вплив мала А.л. на Г.Сковороду: “Басни Харьковскія” тісно примикають до традиції ант. байки; трактати, фабули, притчі сповнені міфол.-іст. мотивів та образів і часто написані в дусі платонівських діалогів (“Наркіс. Разглагол о том-, узнай себе”). Сковороді належить низка тв. лат. мовою, ним зроблені переклади і переспіви Езопа, Горація, Овідія та ін. ант. поетів, тлумачення фрагментів з Плутарха, Вергілія, Теренція.

У XVIII - 1-й пол. XIX ст. засвоєння А.л. відбувається шляхом травестування, пародіювання видатних пам’яток ант. епохи. Зразком слугує “Енеїда” [.Котляревського, яка бурлескно відтворила основні перипетії однойменної поеми Вергілія. або “Жабомишолраківка” К. Думитрашка — переспів анонімної греи. поеми “Батрахоміомахія”, шо пародіювала гомерівський епос. При цьому спостерігається тенденція до онаиіональнення ант. тв., надання їм суто укр. рис: переклали та переспіви П.Ґулака-Артемовського (“Гараськові оди”), П.Нішинського (гомерівські гімни, ‘Антігона” Софокла), С.Руланського (українізована "Іліада"). З романтиків до арсеналу ант. міфології та історії звертаються також М.Костомаров (вірші “Еллада", “Давнина”, іст. драма “Елліни Тавриди”). П.Куліш (вірші Томер та Шекспір”, “Титани”, переспіви балад Гьоте і Шіллера на ант. тематику — "Корінховська молода княгиня”. "Грецькі боги”, оповідання “Орися", засноване на епізоді з “Одіссеї”. Античність органічно увійшла у життя і творчість Т.Шевченка. Худож. спадщина поета рясніє іменами політ, діячів (Август. Нерон), філософів (Сократ, Геракліт). поетів (Гомер. Гсхіл, Вергілій, Горацій, Овідій) ант. світу. Ло нього він звертається у повісті “Художник”, поемі “Неофіти”. Величний символ нескоренності духу втілено в образі Прометея (“Кавказ”). Активно розробляють

30

жанр ант.байки такі поети, як Л.Боровиковський. Є.Гребінка, Л.Глібов, Олена Пчілка, Руданський.

І.Франкові належать поеми “3 Плутархового Життя Солона”, "Геракл і Евандер”. Ант. образи і ремінісценції розсипані також у ліриці та філос. тв. Франка. Прагнучи збагатити укр. л-ру світ, образами, долучити ії до європ. культури, Леся Українка створила низку поезій і драм, заснованих на ант. сюжетно-образному матеріалі (“Сафо”,"Ніобея", “Орфеєве чудо”, “Іфігенія в Тавріді”, “Кассандра” та ін.). Через усю творчість поетеси проходить прометеївський мотив. До ант. жанрів, метрів незрідка вдається В.Самійленко (цикли “ Елегії”, ‘“Ямби”, поема “Герострат”). Він переклав також першу пісню “Іліади”. Особливо щедру данину віддали їй поети неокласики, які відроджували ант. форми, теми й образи, інтенсивно перекладали ант. поетів. Напр., М.Зеров культивує александрійські вірші і елегійні дистихи, створює цикли сонетів “Мотиви “Одіссеї“, “Образи віків¹’,( “Хірон”, “Тесей”, “Навсікая". “Вергілій” та ін.), перекладає Лукреція, Катулла. Вергілія, Горація, Тібулла, Проперція, Овідія, Стація, Лукана, Ювенала, Марціала, Авзонія, Клавдіана, Пентадія та ін. М.Рильський пише навіяні А.л. поезії “Прометей”, “Сафо —до Афродіти", "Як Одіссей, натомлений блуканням”. "Анхізів син, вклонившися богині...", "У теплі дні збирання винограду...". Формальна викінченість поезії неокласиків, строга лаконічність вислову, лексичне розмаїття, пластичність образів вел. мірою пояснюються їх "ант. штудіями”. До ант. метрики звертаються Рильський (логаеди), П.Тичина (гекзаметр, пеон). Прекрасні статуї олімпійців стали символом гуманності і культури в поемі М.Бажана “Боги Еллади". Образи ант. міфології зустрічаються в поезії Д.Первомайського ("Прозерпіна”), А.Малишко (поема “Прометей”),

І.Драча ("Прометеївська балада", “Жінка і море", “Монолог Афродіти”), Л.Костенко “(Скіфська Одіссея”), Д.Павличка (“Дедал та Ікар”, "Рембрандтова “Даная"), а літ. та іст. персонажі знайшли втілення в прозі Ю.Мушкетика (“Суд над Сенекою”, “Смерть Сократа”); П.Мисника ("Ціцеронові лаври”), В.Шевчука (“Навчитель істини”), В.Чемериса (“Скандал в імператорському сімействі”), С.Шморгуна (“Дорога до Іліона”). На матеріалі історії заснований роман (.Немировича “Син раба”.

З грец. міфологією знайомлять кн. К.Гловаиької “Міфи давньої Греції", “Крилатий кінь ' І.Козовика та О.Пономаріва “Словник ант. міфології (1989), наук.-популярні кн. А. Содомори “Жива античність" (1983), Г.Підлісної “Світ античної літератури” (1989), довідник І.Лісового "Ант. світ у термінах, іменах і назвах” (1988),

Н.Корж і Ф.Луцької “Із скарбниці ант. мудрості” (1988). Вийшли переклади “Іліади” й “Одіссеї” Гомера, “Історії” Геродота, трагедій Есхіла і Софокла, комедій Арістофана, “Порівняльні життєписи" Плутарха, “Відлюдник" Менандра, “Енеїда" Вергілія, тв. Горація, “Метаморфози”

Овідія, “Про природу речей” Лукреція, зб. “Ант. література: Хрестоматія” (за ред. О.Білецького). “Давньогрецька трагедія", антології ант. новели “Дамоклів меч" та ант. поезії “Золоте руно”. Серед перекладачів А.л. — В.Щурат, Зеров, Б.Тен.

А.Білецький, М.Білик, В.Маслюк, В.Свілзінський.

1. Содомора, Ф.Самоненко, Й.Кобів, Г.Кочур,

2. Литвинов, Ю.Цимбалюк та ін. Проблеми А.л. в Україні досліджували Г. Шульц, І.Огоновський, Ф.Слюсаренко, І.Франко, М.Драгоманов.

О.Білецький, А.Білецький, М.Білик. В.Пашенко, М.Чубач, Н.Сахарний, ІО.Шанін та ін.

Див.: Античні розміри, Античні строфи, Античні сюжети.

Петро Рихло

АНТИЧНІ РОЗМІРИ — вірш розміри, шо були розроблені в грец. та лат. поезії в період з VIII ст. до н.е. до VI ст. н.е. А.р. побудовані на квантитативному принципі віршування (метр, система) і виділяли стопи як найменші елементи вірша. Основну ролю відігравала кількість х- складів. Але ант. стопи фіксували не тільки число, але й співвідношення довгих і коротких. Довгий склад, який прийнято схематично позначати знаком (—), повинен був звучати вдвічі довше, ніж короткий, шо позначається в знаком (И) і дорівнює одній морі. Якщо він дорівнює 1. то співвідношення виражається як 1:2. Звідси випливає, що ямби і трохеї в мові були триморними, дактилі і спондеї

• чотириморними. При імітації в суч., у т.ч. слов'ян., мовах, де склади не розрізняють за короткістю і довготою, а за наголошеністю чи ненаголошеністю, адекватне відтворення ант. віршування неможливе і мас умовний характер. Тому в т.зв. перекладах розміром оригіналу ритм, сильні долі (арсис) передаються наголошеними складами, а ритм, слабкі долі (тесис) — ненаголошеними. Бо змінилася і природа тактів ямби і трохеї зараз є двотактними, а дактилі — тритактними. Труднощів при такому переакцентуваині завдає спондей, оскільки він може бути в деяких випадках двотактним, а в ін.— тритактним (напр., в гекзаметрі). Поєднання двох стоп називають диподією, трьох — триподією, чотирьох — тетраподією. Дводольною стопою в був тільки ліррихій, ввалений в метрику пізніше, що являє собою заміну довгого дводольного складу двома короткими (ИИ).

Найважливіші стопи ант. віршування: триморні

• ямб, трохей, або хорей; трибрахій; чотириморні

• дактиль, амфібрахій, анапест, спондей, дипіррихій або прокелевзматик; п’ятиморні — пеони, бакхій, кретик або амфімакр, антибакхій або палімбакхій; шестиморні — молос або тримакр, іоник низхідний або вел.; іоник висхідний або мал., антиспаст (ямбохорей), хоріямб; семиморні — епітрики; восьмиморні — диспондей і дохмій. Щоб уникати монотонності, яка могла з’являтися при безкінечному чергуванні довгих і коротких, вдавалися до таких засобів: 1. Довгота могла замінюватись двома короткими, а інколи й одним

31

коротким складом. 2. У певних місцях вірш ділився тим, шо там закінчувалось слово. Ці розділення звались цезурами і були переважно не в кінці стопи, а в середині. 3. Остання стопа часто бувала незавершеною. Такі вірші звуться каталектичними (/саісг/ехіі — усічення в кінці стопи або вірша). 4. Склад міг бути як коротким, так і довгим (їу//аЬа апсер$ — подвійний склад). — До основних ант. розмірів належать гекзаметр (шестистоповий дактиль з рухомою цезурою), пентаметр (п'ятистоповий дактиль, зустрічається лише в поєднанні з гекзаметром, утворюючи т.зв. елегійний дистих), гендекасилабус {Иепека — одинадцять, вуІІаЬе — склад: одинадцятискладник; зустрічається як фалекейський вірш або в Алкеєвій та Сапфічній строфах), холіямб (кульгавий ямб), сенар (лат. зепагіиз — шестискладник, тобто триметр), септенар (лат. верСепагіив — семискладник, тетраметр, що має 7.5 стоп — останній трохей усічений), октонар (лат. окіопаг — восьмискладник, ямбічний аката- лектичний тетраметр) та ін. В ант. л-рі поширені були й усталені вірш, розміри: Адонічний вірш, Алкманів вірш, Анакреонтів вірш, Арістофанів вірш, Архілохів вірш, Гіппонактів вірш, гліконічний вірш, Пріапічний вірш, Фалекеїв вірш, Ферекратів вірш.

Починаючи з ШТУ ст. н.е. європ. віршування пішло шляхом переходу від квантитативного до квалітативного (силабічного, силабо-тонічного, тонічного) віршування. Уявити, "почути” реальне звучання ант. віршів суч. європейцеві майже неможливо. Але попри це вплив ант. метрики на розробку систем європ. віршування величезний. Майже всі існуючі сьогодні назви вірш, розмірів нов. європ. л-ри (ямб, хорей, піррихій, дактиль, амфібрахій, анапест та ін.) запозичено з античності. Упродовж багатьох століть в різних країнах Європи, особливо в добу Відродження, класицизму і бароко, робилися спроби засвоєння і пристосування А.р. до умов і потреб нац. літ-р. Теор. обгрунтування засади ант. поетики у світлі розвитку нов. європ. систем віршування дістали в трактатах Опіца, Фосса — в Німеччині, М.Смотрицького, М.Довгалевського — в Україні.

Петро Рихло

АНТИЧНІ СТРОФИ — строфи, утворені з логаедичних віршів, переважно катрени або дистихи, позбавлені рими, шо періодично повторюються в тій же метр, структурі та послідовності. Вдавн-грец. л-рі виділяли Алкееву, Сапфічну, Асклепіадову, Алкманову (Архілохову) строфи, т.зв. елегійний дистих та ін., шо відрізнялися особливостями метр, будови. Цю систему строф відродив у рим. поезії Горацій, однак і в нов. європ поетів вона зустрічається як в оригінальних віршах, які незрідка є стилізаціями ант. лірики: так і в перекладах, що є спробами її силабо-тонічної імітаиії.

Петро Рихло

АНТИЧНІ СЮЖЕТИ — сюжети, запозичені з ант. міфології, історії та л-ри, шо набули широкого розповсюдження в л-рі нов. часу і складають вел. частку традиційних сюжетів. За запропонованою А.Волковим класификацією ("До теорії традиційних сюжетів”, 1973), їх можна також поділити на сюжети міфол. (Амфітріон, Андромаха, Антігона, аргонавти, Гелена, Геракл, Іфіґенія, Кассандра, Медея, Ніоба, Одіссей, Орфей, Прометей, Троянська війна, Федра тощо); іст. (Александр, Юлій Цезар, Спартак, Катіліна, Катон, брати Гракхи, Ганнібал, Клеопатра, Нерон, Сапфо, Сократ); легендарного (Геро і Леандр, Горації і Куріації, Лукреція, Стратоніка, Віргінія) та літ. (напр., “Лісістрата” Арістофана або “Менехми" Плавта) генези. У відомій кн. нім. дослідниці Е.Френиель “Сюжети світової літератури: Словник літературно-історичних зрізів", що містить статті про понад 300 сюжетів, приблизно п’ята частина всіх сюжетів (понад 60) належить A.c. На A.c. побудовані грец. та рим. епіч. поеми (“Іліада”, “Одіссея” Гомера, “Аргонавтика” Аполлонія Родоського, “Енеїда” Вергілія, “Метаморфози” Овідія), трагедії (Есхіл, Софокл, Еврипід, Сенека), історична проза (Плутарх, Тит Лівій, Корнелій Тацит, Светоній), деякі форми лірики й мал. епіки (гомерівські гімни, александрійська поезія, “Героши” Овідія)

• словом, переважна більшість тв. ант. л-ри, а також образотвор. мист-ва.

У Сер-віччі A.c. в поєднанні з куртуазними ідеалами були своєрідно переосмислені в лицарських романах ант. циклу — про Александра та Енея. про Фіви і Трою, шо знайшло відбиток у творчості таких авторів, як Кретьєн де Труа, Бенуа де Сент Мор, Гвідо де Колумна, Гайнріх фон Фельдеке. Лицарські романи на ант. сюжети проникли й у слов’ян, землі, напр., чес. вірш. “Алексанлреїда” (поч. XIV ст.), болг., серб., поль., білор. версії анонімних повістей “Троянська притча", “Александрія” (кін. XIV ст.). Вже в ХІ-ХІІ ст, через Візантію A.c. досягають Русі. Так, перекази популярних грец. міфів містилися в рукописній кн. домонг. періоду “ Повість про Варлаама та Йосафа", в “Еллінському літописці” тошо.

Нові можливості широкого функціонування

1. c. відкрила доба Відродження, одним з гол. естет, завдань якої було освоєння ант. культ, спадщини. В лат. трактатах Ф.Петрарка переказує біографії прославлених римлян — від легендарного Ромула до Цезаря, а також Александра Македонського і Ганнібала (“Про знаменитих мужів”), а Дж.Бокаччо демонструє обізнаність з A.c. не тільки в трактатах (“Про генеалогію богів”, “Про знаменитих жінок”, “Про фатальну долю знаменитих мужів"), але й у поемах (“Філострато”, “Тезеїда"). Дж.Чосер створює поему на гомерівський сюжет (“Троїл і Крессіда"), сюжети ант. драматургів використовують Г.Сакс (“Цариця — вбивця Клітемнестра", “Вірна дружина Алкеста”, “Нещасна цариця Іокаста”), Х.Марло (“Трагедія Дідони, цариці Карфагенської”),

32

Б.Джонсон (“Змова Катіліни”), Камоенс (“Амфітріон”). Рання “Комедія помилок”

В.Шекспіра є своєрідною парафразою комедії Плавта “Близнята” (“Менехми”), а рим. трагедії (“Юлій Цезар”, “Антоній і Клеопатра", “Коріолан”) засновані на життєписах Плутарха. Ант. сюжети втілює Шекспір в трагедіях “Перікл”, “Троїл і Крессіда”, “Тимон Афінський”, поемах “Венера і Адоніс”, "Лукреція”. У сх-європ. л-рах доби Відродження також пробуджується інтерес до A.c. Першою чес. друкованою кн. стала “Троянська хроніка” (1470) — переказ подій, викладених у гомерівських поемах. На сюжеті троянського циклу міфів заснована драма поль. поета Я.Кохановського “Відрядження грецьких послів”. Перший визначний угор. драматург П.Борнемісса переклав “Електру” Софокла, загостривши патріотичне спрямування п’єси та надавши їй угор. колориту. Значною мірою саме шляхом засвоєння ант. спадку пішла дубровнииька л-ра XV-XVII ст., надто драматургія: пасторалі І.Гундулича “Аріадна”, “Галатея”, “Діана”, “Клеопатра” та ін., драми Ю.Пальмотича “Ахіллес”, “Едіп” та ін., п’єса М.Ветрановича “Орфей і Еврідіка”. У давн-рус. л- рі XVI сг. стають популярними оригінальні версії історії Троянської війни (“Повість про сотворения та полонення троянське”, “Книга Троя”), шо грунтуються на колізіях роману сицилійця Гвідо де Колумна “Історія зруйнування Трої”.

Звертаючись переважно до сюжетів рим. л-ри та історії, франц. класицисти XVII ст. висували на перший план запозичену з античності ідею громадянськості. В трагедіях П. де Корнеля (“Медея”, “Горацій”, “Цінна”, “Смерть Помпея”, “Едіп”) і Ж.Расіна (“Андромаха", “Британик”, “Федра", "Іфігенія”) оживають герої давн-грец. л- ри та рим. історії, які уособлюють непримиримий дуалізм почуття і громадського обов’язку. Езопівські сюжети дістали нове життя під пером Ж. де Лафонтена, а комедії Плавта “Мізантроп" і “Амфітріон” були блискуче перероблені ЖБ.Мольєром. Травестійно-бурлескні версії A.c. дав у поемах, розбиваючи водночас догмати класицизму, П.Скаррон (“Тіфон, або Гігантоманія” і особливо “Перелицьований Вергіліи’).

Активно освоюються A.c. й ідеологами європ Просвітництва, які в образах діячів демократичної Греції та республіканського Риму намагалися втілити ідеї боротьби проти абсолютизму і тиранії (“Бруг”, “Смерть Цезаря” Вольтера; “Агамемнон”, “Брут І”, “Брут II"

В.Альф’єрі). Шоправда, для ваймарського класицизму в Німеччині гол. ролю відігравали не політ., а естет, моменти. Нім. просвітителів вабила передусім клас. Греція. На перший план вони ставили морально прекрасну особистість, яка би втілювала заг-людські ідеали ("Прометей", “Іфігенія вТавриді” Й.В.Гьоте; “БогиГреції”, “Кассандра”, “Мессінська наречена” Ф.Шіллера). Ряд сюжетів з ант. міфології знайшли втілення і в рос. класицизмі (“Телемахіда”, “Даодемія” В.Тредіаковського, “Демофонт" М.Ломоносова, “Андромаха”

П.Катеніна, “Дідона” Я.Княжніна, “Едіп-цар”

О.Грузінцєва, “Антігона” В.Капніста, “Едіп в Афінах”, “Поліксена” В.Озєрова, “Кривава ніч, або Остаточне падіння Кадмового дому” В.Нарєжного, езопівські сюжети в І.Хемніиера та ін.).

Одним з найбільших ентузіастів античності в романтизмі можна вважати Ф.Гьольдерліна, для якого Геллада була ретроспективною соц.-політ. утопією (лірика, “Гіперіон”, “Смерть Емпедокла”; переклади з Піндара і Софокла). До “ романтичного геллінізму" примикають А.Шеньє (“Кай Ґракх”), Г.фон Кляйст (“Амфітріон”, “Пентесілея”), Ф.Грільпарцер (“Сапфо”, “Золоте руно”, “Хвилі моря і кохання"), П.Б.Шеллі (“Едіп”, “Звільнений Прометей”), частково також Дж.Кітс, Дж.Н.Г.Байрон.

Спорадично звертаються до A.c. і представники крит. реалізму, використовуючи пізню ант., незрідка християнізовану, історіографію та соц. осмислену міфологію (Е.Ґ.Бульвер-Літтон “Останні дні Помпеї", Г.Флобер “Іродіада”, А.Франс “Таїс”, Г.Ібсен “Цезар і галілеянин”, “Катіліна”, Б.Шоу “Цезар і Клеопатра”, Г.Гаугггман “Трилогія про Атрідів", “Лук Одіссея", Б.Перес Гальдос “Електра”, “Кассандра”, В.Александр) “Овідій”).

Значно більшу данину віддали A.c. модерністичні та авангардистські течії — символісти (Е.Верхарн, Г. фон Гофмансталь, Р.М..Рільке, О.Георге, С.Пшибишевський,

С.Виспяньський, Я.Врхліцький, К.Бальмонт, Вяч.Іванов, В.Брюсов, О.Блок, І.Анненськийтаін.). нім. експресіоністи (Г.Газенклевер “Антігона”, Кайзер “Беллерофонт”, “Піґмаліон", “Двічі Амфітріон", Ф.Верфель “Троянки”, Ф.Ведекінд “Геракл", “Скриня Пандори”). Роман ірландця Дж.Джойса “Улісс”, заснований на гомерівській “Одіссеї”, став еталоном модерністського роману. Колізії і моделі A.c. використовуються митцями XX ст., щоб показати онтологічну безвихідь суч. людини, її неспроможність осягнути свою сутність і навколишній світ. Дана проблематика особливо характерна для франц. екзистенціалістів (“Еврідіка”, “Медея”, “Антігона" Ж.Ануя, “Мухи” Ж.П.Сартра, “Калігула”, “Міф про Сізіфа”

А.Камю, “Антігона”, “Орфей” Кокто, “Електра”, “Амфітріон-38”, “Троянської війни не буде" Ж.Жіроду). Носієм A.c. в л-рі XX ст. стала переважно драма (К.Шпіттеллер, Ф.Т.Чокор, Ф.Дюрренматт, В.Гільдесгаймер, Ю.О’Ніл, Т.Уайдлер, А.Буеро-Вальєхо, С.Еспріу, А.Парніс, Л.Хморстін, П.Гакс, Г.Мюллер, С.Альошин, Е.Радзинський). Однак оригінальні варіанти рецепції A.c. з'явилися за останні десятиліття й у прозі. Це засновані на ант. матеріалі романи- біографії (Г.Брох “Смерть Вергілія”, М.Юрсенар “Спогади Адріана”, Р.Грейвз “Я, Клавдій” та “Божественний Клавдій”, Г.Відал “Юліан”, Я.Бохеньсь:;нй “Божественний Юлій”, Я.Парандовський “Аспазія”, А.Кравчук “Нерон”, “Перікл і Аспазія”, В.Мутафчісва “Алківіад Великий”, Й.Томан “Сократ”, Т.Харманджиєв

33

“Спартак-фракієць з племені медів”, П.Бобев “Спартак"), або несподівані, парадоксальні перетлумачення міфол. сюжетів з підкреслено злободенною проблематикою (В.Йєнс “Заповіт Одіссея", Г.К.Кірш “Звістка для Телемаха”, Г.В.Гайслер “Одіссей і Пенелопа”, “Одіссейі жінки”, К.Вольф “Кассандра”, М.Дрюон “Мемуари Зевса”, Е.Юнсон “Прибій і береги”, К.Варналіс “Щоденник Пенелопи”, Л.Мештерхазі “Загадка Промегея"),

В Україні A.c. мають глибоке і давнє коріння. Вони проникали на укр. землі спочатку опосередковано — через Візантію і Болгарію — і були відомі тут ше в домонг. період (“Хроніка" Георгія Амартола, “Шесгоднев” Іоанна Екзарха, “Ізборники” Святослава).

Зачинателі укр. Ренесансу Юрій Дрогобич та Павло Русин намагалися ввести A.c. в широкий культ, обіг (XV ст.). Щедро запозичувала ант. сюжети і образи л-ра укр. бароко. Езопівські сюжети використовує в “Баснях Харьковских”, а міфол. образи й ремінісценції — в трактатах Г.Сковорода (“Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”). Історія нов. л-ри відкривається “Енеїдою"

І. Котляревського — бурлескно-травестійною поемою, створеною на сюжет поеми Вергілія. В такому ж дусі був здійснений переспів “Батрахоміомахії” — пародійної поеми VI ст. до н е. в “Жабомишодраківці” К.Думитрашка. Пародійну стихію підхопив П.Білеиький-Носенко (“Горпинида, або Вхопленая Прозерпина”). Серед рос. тв. П.Гулака-Артемовського зустрічаємо трагедію на A.c. “Атрей і Фієст”, а оповідання П.Куліша “Орися” навіяне епізодом про Навзікаю з 6-ї пісні “Одіссеї". В поемі Т.Шевченка “Кавказ" показано образ ант. богоборця з трагедії Есхіла “Прометей закутий”, а на сюжети,ант. міфології та історії він створив ряд гравюр та малюнків (“Нариісс та німфа Ехо", “Телемак на острові Каліпсо”, “Діоген у бочці”, “Мілон Кротонський” та ін.). Езопівські сюжети були дуже популярними у укр. байкарів (Л.Боровиковський, Є.Гребінка, Л.Глібов). Багато перекладів та переспівів A.c. належить І.Франкові (уривки з "Іліади”, комедій Менандра, “Едіп-цар" Софокла), як і поеми "З Плутархового “Життя Солона”, “Геракл і Евандер”. Неодноразово зверталася до A.c. Леся Українка — як в поезії (“Сафо”, "Ніобея”), так і в драм. тв. (“Орфеєве чудо", “Іфігенія в Тавриді", “Кассандра”). За ант. переказом написана поема

В.Самійленка “Герострат", ант. ремінісценції присутні в оповіданні О.Кобилянської “Ніоба”.

Для популяризації A.c. зробили в 20-х pp. XX ст. поети-неокласики (М.Зеров, П.Філіпович, М.Рильський, М.Драй-Хмара, Юрій Клен- Бургардт). До A.c. звертаються прозаїки Ю.Мушкетик (“Суд над Сенекою”, “Смерть Сократа”), П.Мисник (“Ціцеронові лаври",

В.Шевчук (“Навчитель істини’’), В.Чемерис (“Скандал в імператорському сімействі”), Е.Шморгун (“Дорога до Іліона”).

Увібравши в себе споконвічні архетипи людських діянь, прагнень, страждань і пристрастей,

A.c. завдяки своєму парадигматичному характеру продовжують залишатися одним з основних арсеналів традиційних сюжетів та образів у

суч. світ. л-рі.

Петро Рихло

АНТОЛОГІЯ (грец. antologia від antos — квітка і lego — збираю),

1. Укладене за певним принципом зібрання текстів, переважно мал. форми (лірика, новели, оповідання, сонети, балади, анекдоти, байки та ін ). Об’єднує, як правило, найхарактерніші, найсуттєвіші зразки того чи ін. літ. роду, виду, жанру за часовим або най. принципом і повинна забезпечувати, т.ч., образ часу, його ідейно-естет. концепцію, літ.-худож. смаки. Першою А. була зб. епіграм сорока семи грец. поетів Мелеагра з Гадари (70 р. до н.е.) під назвою “Вінок” (“Stephanos”). Відомі А. Філіппа з Фессалоніки (40 р. н.е., об'єднувала епіграми тринадцять поетів), “Antologia Latina" — зб. віршів та епіграм від імператорської епохи до VI ст. н.е., вел. зібрання Константиноса Кефалоса (бл. 925) — т.зв. “Antologia Palatina”, “Антологія Максима Плануда” (XIV ст., “Antologia Planudea”), зб. сентенцій “Antologion" або “Stobaios”, названий за ім'ям укладача Іоанна із Стобоя (Македонія) та ін.

А. зустрічаються в Сер-віччі(“Саггпігш burana”, "Carmina cantabrigiensia” — А. поезії вагантів). “Florilegium” Сер-віччя — це впорядковане за алфавітним принципом зібрання поезії і прози ант. та cep-віч, авторів. А. набувають поширення в європ. л-рах доби романтизму як зб. нар. поезії (“Реліквії стародавньої англійської поезії” Т.Персі, 1865; “Чарівний ріг хлопчика" К.Брентано і К.фон Арніма, 1778-1779; “Голоси народів у піснях" Й.Г.Гердера, 1807 та ін.). А. Були поширені в давн- рус. л-рі, де вони називались "ізборниками” або “цветниками” і в рос. л-рі XVIII — поч. XX ст. (“Розовый букет, составленный из лучших цветов русской поэзии”, 1839), “Русская муза" П.Якубовича (1907), “Поэзия Армении с древнейших времен до наших дней в переводе русских поэтов” за ред. В.Брюсова (1916).

А. створювано й у л-рах Сх. Так, у Японії було традицією збирати в такі зб. танки.

З сер. XIX ст., А. з’являються в Україні: “Антологія руська” (Львів, 1881), де вміщено тв. сорока двох укр. поетів — від [.Котляревського до І.Франка та ін. Особливо популярними стають А. на Україні на поч. XX ст. (“Вік", “Акорди”, “Розвага", “Українська муза", “Будні” тощо). 1924 в Харкові вийшла перша А. укр. поетів рос. мовою

• “Антология украинской поэзии в русских переводах”. У совєтський час в Україні опубліковані А.: “Українська радянська новела”

1948. , “Українська радянська п'єса" (т.1-5, 1949- 55), “Антологія українського оповідання" (т.1-4, 1960), “Антологія української поезії” (т.1-4, 1957; т.1-6, 1984-86), "Український сонет” (1976), “Українська байка" (1983), “Українська балада" (1984), “Українська поезія XVI ст.” (1987),

34

“Українська поезія XVII сг." (1988), “Аполлонова лютня: Київські пости Х\ЛІ-Х\ЛЇЇ ст." (1982), три випуски укр. любовної лірики: ‘Пісні Купідона”, “Чари кохання”, “Оріон золотий” та ін. В укр. перекладах видано А. чес., словац., поль., болт., угор., франц. поезії, автор. А. перекладів Д.Павличка “Світовий сонет” (1983), А. світ, поезії від античності до XX ст. (“Золоте руно”, “Світанок”, “Співець”, “Передчуття”, “Поклик", “Заграва”, 1972-89), поезії Африки та ін. Назагал термін А. не має строго окресленого змісту й часом може замінюватися словами “збірка”, “збірник”.

2. Вірші, написані в дусі давн. лірики, або перекладені з давн-грец. чи лат. мов.

Див. Анакреонтика.

Петро Рихло

АНТОНІМИ — пара семантично-протилежних слів, або фразеологізми як словесний засіб створення антитези, оксюморона, парадокса. А. використовується у фольклорі: прислів'я, приповідка, загадка, пісня, казка, жарт-, у публіцистиці та худож. л-рі. Приклад з прози-. “Чорними ярами котився білий туман... в горі — темне, неприємне небо, долі — холодна мокра земля” (М.Коцюбинський). Приклад з поезії:

Ніч коротка —довга розлука,

Що ж мені суджено — шастя чи мука?

(Леся Українка).

Крім власне А. (великий — малий, жити — вмерти) існують контекстуальні А., тобто такі, протилежність яких виявляється з мовленнєвої ситуації:

Де був замок — попелище;

Де сів город — там кладбише.

(Л.Боровиковський).

А. можуть уживатися в заголовку для підкреслення антитетичності структури ТВ.: “Правда і поезія" Й.В.Гьоте, “Підступність і кохання” Ф.Шіллера, “Розкоші і злидні куртизанок”

О. де Бальзака, “Червоне і чорне” Стендаля, “Війна і мир” Л.Толстого, “Злочин і кара” Ф.Достоєвського, "Принц і жебрак” М.Твена, “Правда і кривда” М.Стельмаха, “Попіл і алмаз” Є. Анджеєвського.

Протилежність А. — синонім.

Анатолій Волков

АНТРОПОЛОГІЧНА ШКОЛА — напрям у європ., переважно англ., етнографії та фольклористиці. Назва походить від антропології

• біологічної науки, шо вивчає людину, її тілесну природу (морфологія людини), походження (антропогенеза), розвиток, раси та їх співвідношення з етносами й націями (етнічна антропологія). Об’єкт дослідження—людина — зближує антропологію з гуманітарними науками. У XIX ст. в поняття антропології включали археологію, етнографію, психологію. В англомов. країнах дотепер вважають етнографію частиною антропології. (Звідси друга назва А.ш. — етнографічна).

На відміну від попередніх міфологічної та міграиійної шкіл у фольклористиці, які склалися в Німеччині, А.ш. виникла в Англії. Це закономірно, бо в 2-й пол. XIX ст. могутня Британська імперія володіла колоніями в усіх частинах світу (“Над Британією ніколи не заходить сонце”), а тому існувала необхідність різноаспектного вивчення підкорених народів для потреб місіонерів, офіцерів, урядовців. Це спричинило бурхливий розвиток відповідних досліджень у англ. ун-тах. Вивчення позаєвроп. етнографо-фольклор. матеріалу виявило подібності, а інколи й збіги в творчості народів, шо їх годі було пояснити — як це робила міфологічна школа — спільністю походження та спільним праміфом, або — як прибічники міграційної школи — запозиченнями. Зокрема увагу місіонерів привернув феномен знання племенами, що не мали жодних контактів з христ. світом, певних понять про Єдиного Бога-Творця, Великий потоп, створення першого чоловіка й першої жінки.

Шукаючи дальших шляхів розвитку фольклористики, А.ш. спиралася на позитивізм

• філос.-наукознавчий напрям, котрий виник у 30-х рр. XIX ст., зокрема в працях франц. мислителя О.Конта (1798-1857), який відкрив “метафізичний” підхід нім. клас, філософії, її намагання з’ясувати причинність феноменів споглядання. За Контом, наука не може й не повинна ставити питання “чому?", а лише “як?". (Звідси й термін позитивізм — франц. роьШиігт, від лат. рогИшит). Другим засновком був англ. емпіризм, у тому варіанті, шо його він дістав у Г.Спенсера (1820-1903) як вчення про заг. еволюцію. Третім — еволюційна теорія Ч.Дарвіна (1809-82) та його послідовників А.Ф.Гакслі (1825- 95) і Е.Геккеля (1834-1919).

Основоположник А.ш. англієць Е.Б.Тейлор (1882-1917) створив “теорію прогресу цивілізації”. Згідно з цією теорією всі народи проходять однаково спрямовану еволюцію, подібні етапи. Тейлор у кн. “Первісна культура” (1871) і “Вступ до вивчення людини і цивілізації. Антропологія", (1891) на величезному фактичному матеріалі розглянув походження і розвиток людських рас, мови, побутової техніки, міфології, релігії, мист- ва, науки й сусп-ва й дійшов висновку, шо на всіх царинах духов, та матеріальної діяльності всі народи мають багато спільного, проходять однакові (чи майже однакові) ступені розвитку, а духов, культура на кожному етапі розвитку відповідає певному етапові розвитку матеріальної культури. На відміну від міфол. школи, Тейлор твердив, що на перших стадіях людського розвитку існували не цілісні системи праміфів, а окр. несистематизовані уявлення. Вел. уваги приділив Тейлор первісній магії та пов’язаним з нею обрядам. Причиною подібностей у культурі народів вважав єдині закони іст. еволюції людської психології. Вагоме місце посідала думка, шо існують подібності між феноменами культури

35

первісних народів і окр. складниками поглядів народів цивілізованих, надто їх відсталих верств. Безпосередньо словесною творчістю Тейлор мало займався, але його концепція значно вилинула на фольклористику, а відтак на літ-знавство.

На основі вчення Тейлора шотланд. учений Е.Денг (1844-1912) розробив теорію самозародження сюжетів.

Третій видатний представник Дж. Фразер (1854- 1941) на підставі величезного матеріалу створив низку фундаментальних клас, праць з порівн. міфології та релігієзнавства, серед них “Золота гілка" (1890), “Фольклор у Старому завіті” (1918). Обидві праці автор кілька разів переробляв, то збільшуючи за рахунок нов. матеріалів, то скорочуючи для полегшення сприйняття читачем. Фразер довів наявність спільності міфол. уявлень первісних людей, особливу увагу приділяючи магії та її ролі в житті первісної людини. Вчений широко залучав дані фольклору зокрема для висвітлення співвідношення іст.-достовірного і, за Фразером, фольклор.-міфол. в Біблії шляхом зіставлення бібл. текстів з фольклором бл-сх. зони. А.ш. є важливим етапом розвитку порівн. фольклористики, а відтак порівн. літ-знавства. Вона випередила свій час. Фактично з А.ш. починається літ-знавча типологія. Безпосередніх представників А.ш. в слов’ян, країнах не було. Але акад. О.Веселовський в історичній поетиці незалежно від англ. вчених прийшов до ідеї самостійного постання фольклор, феноменів у різних народів.

Анатолій Волков

АНТРОПОНІМІКА літературна — розділ літ. ономастики, а відтак поетики, який розглядає вживання назв людей (власних імен, антропоніміє у худож. тв. Як поетика назагал, А.л. може бути описовою, іст. функціональною та порівн. Описова А.л. не лише описує власні імена, що вживаються в літ. тв., але й розглядає їхню структуру, визначає чи письменник бере їх з дійсності, з заг-мов. антропонімічного фонду, чи вони є авторськими неологізмами.

Людмила Вопкова

АПОКАЛІПСИС, також АПОКАЛІПТИЧНА Л-РА, АПОКАЛІПТИКАІ від грец. арокаїурзіз. тобто “відкритий”), — специфічний, мегажанр, шо змальовує кінець світу, який по-різному формується в різних культ, світах. Психол. А. закорінений у факті кінця індивідуального існування особи і в спостереженнях за плином речей. Він пов’язаний з категоріями “концепція дійсності” та "концепція людини”. Через те Ф.Кермоде подає сьогодні “л-ру одкровення" як “основний приклад” худож. л-ри, котра намагається зв’язати минуле й майбутнє (1967). Формується А. ше до виникнення красного письменства, в сфері міфа, рел. систем та архаїчної словесності, але справляє постійний вплив на л-ру, будучи виявом есхатологічної, свідомості.

Найвідоміший А. склався в юдео-христ. словесності, починаючи з кількох століть до Христа й закінчуючи І ст. н.е. Він зумовлений атмосферою тривоги і зневіри, що характерно для ситуації державно-політ. нестабільності юдейського сусп- ва, яке пережило розпад царства, ряд кровопролитних війн, окупацію та катастрофу вавілонського полону, громадянську, війну часів Макавеїв та експансію з боку гелліністичного оточення, вінцем якої став рим. протекторат. Йшлося про долю віри й культури та самого існування народу. Як А. визначають перш за все кн. Даніїла в Ст. Завіті, а також апокрифічні кн. Еноха, Авраама, Петра, Павла, Марії та ін. Проте есхатологічного, тема, так само, як сюжетика й коло відповідних образів, формується чи не у всіх пророків, котрі підсумовують най. та світ, історію як “кінець часів”. Незносна для рел. свідомості юдея ситуація падіння Царства і Єрусалиму, руйнація Соломонового Храму викликали прагнення піднестися з сумних реалій до трансцендентного погляду, аби відновити оптимізм і почуття логіки поступу. Тому кн. Писань з інтонацією “життєвої мудрості” поступаються слову, яке мислиться як Слово Боже. У “вел, пророків”, таких, як Ісайя, Єремія, Єзекіїль, а також у “мал. пророків” ми зустрічаємо образ Бога у славі Його, викриття невірності Ізраїля Богові, роздуми над долею Єрусалиму й очікування нов. Єрусалиму. Найважливіше місце займає тема Машіаха, Помазаника Божого (грец. Месія), який стане Спасителем того народу, шо складе з Богом Нов. завіт (тобто умову); це люди, що визнають Його Закони — “вони будуть народом Моїм, а Я буду їхнім Богом” (Єр.24:7). Спаситель, який спричиниться до складання такого завіту, стане “світлом народів” (Іс. 49:6). Йому суджено муки й смерть, аби прийняти на Себе страждання людства. Після того Бог створить "нове небо й нову землю”, позбавлені зла (Іс. 11:6-9), “Космічнісгь" погляду авторів передається через використання типової для давн-сх. культури емблематики й символіки. Таке, напр., видіння Єзекіїля, в якому пророк бачить Бога у славі й небожителів, які везуть Його колісницю: вони нагадують лева, орла, бика й людину, але “подоба тих істот була на вид вугілля з вогню, вони палали на вигляд смолоскипів... і з вогню виходила блискавка"; колеса екіпажу, в яких “душа тварин", — наче з хризоліту, “а на головах тих істот була подоба небозводу, ніби грізний кришталь, розтягнений над їхніми головами згори” (Єз.1:10-22). Виразно виступають апокаліптичні. моменти у пророка Даніїла, котрий пророкує часи переслідувань за Ім’я Боже, тимчасове панування “царства звіра", строк у “сімдесят сідмин” до часу, коли в св. місті буде помазаний Святий святих (Спаситель), й, нарешті, образ “Вітхого днями", який сидить на небесному престолі, убраний на біле, з білосніжним волоссям. Ні мотиви лягають і в основу хрисг. А., “Об'явлення св. Іоана", і, ширше, в основу євангельського визнання життєвого шляху Ісуса

36

Христа як шляху Месії (хоча ст-завітні автори суб’єктивно могли виходити з осмислення ближних до них іст.-політ. реалій). '

В “Об’явленні” буквально повторюються й образ "Вітхого днями” на престолі небесному, й чотири тварини з видіння Єзекіїля (сьогодні їхнє зображення має в "парусах” під склепінням кожний правосл. храм як символи 4-х євангелістів), й риси Христа-Жерпви (агнця), й образ Жінки з Немовлям, яку хоче поглинути Змій, “вуж ст-давн.", і видіння страхітливих війн та катаклізмів. Автор “Об’явлення” (вважають, шо ним був саме той Іоан, котрий написав “філософське" 4-те Євангеліє) підкреслює свій зв’язок з пророками Ст. Завіту через численні ремінісценції. Разом із тим Іоанів А. є завершенням Нов. Завіту у його співвідношенні зі Ст Завітом. Будучи пророчою кн., він водночас є відповіддю на питання, котрі пекли свідомість пророків ст-завітних. Більш того, цей А. є закінченням заг. сюжету Ст. Завіту — історії повернення до Бога відпалої через власну сваволю людини. Саме тому Об’явлення Іоанове, хоча й не одразу, було включено до канону (хоча згодом М.Лютер та реформати наважаться заперечувати його надиханість Духом Божим). Але й через Нов. Завіт проходить тема кінця світу, скороминучості “віку цього” (напр., Мв.24:1-44). Нов. є тут антихрист, якого весь світ, внаслідок людського падіння й нечистоти, визнаватиме богом. Особливу ролю зіграло “Об’явлення” у формуванні ідеї Страшного суду й взагалі нов. концепції потойбічного життя. В юдаїзмі ці питання залишаються невизначеними, перебуваючи на стадії розуміння життя після смерті як сходження до вічної пітьми, яка дуже нагадує присмеркове царство Аїда й відзначена в кн. Екклезіаста саме як втілення скептичних міркувань про вічність. Христ. А. грунтовно поглибив ст-завітний образ світу. Може виникнути враження, шо саме з поганської л-ри запозичує автор “Об’явлення" ідею Страшного суду й можливості життя вічного — існує, скажімо, більш давній єгип. сюжет про мандри душі до Озіріса й суду в його потойбічному царстві над нею. Цей мотив поширився й на ін. теренах, маючи й власний греи. розвій у вигляді піфагорейства та платонізму. Обстоювали ідею заперечення потойбічного існування саддукеї, шо були під впливом геллінізованого поганства.

А. був складовою частиною картини світу не самих лише християн у ці часи, але й секти єсеїв (комплекс кумранських документів). Біди Римові вішували й гекзаметри сивілл-пророчииь, написані в річиші юдей. апокаліптики, часом з христ. забарвленням (ІІ-Ш ст. н.е.).

Мотиви А. завжди хвилювали христ. світ. Під його впливом виникло "Одкровення Методія Патарського” про “невідомі народи”, які наприкінці світу підкорять собі землі від Євфрата до Чорного моря (було популярне на Русі в роки монг. навали). Не менш популярним у слов’ян, правосл. світі було апокрифічно-есхатологічне “Ходіння Богородиці по муках”, відгомін якого

зустрічається аж в XX ст. Виникали й “Питання Авраама про праведні душі”, й тексти, шо зображували Іоана Богослова на горах Фавор та Єлеонській. Особливого напруження набула тема А. напередодні 1000-го року, коли очікувався кінець світу, бо ж слова Іоанового “Об’явлення” про тисячолітнє царство праведників ототожнювалися з христ. ерою. Зростання сумнівів після цього й активізація “земних інтересів” спричинилися до розвитку європ. цивілізації в нов. тисячолітті як “земної”, технологічної і т.п. Проте не було нестачі у спробах прочитати символи А. як передбачення суч. інтерпретаторові реалій (антихрист мислився як Мохамед, рим. “папи занепаду”, Наполеон, більшовики та ін.). Наук, критика Біблії продовжила цю лінію, прагнучи “прив'язати” моторошні пророцтва до подій давнини (напр., Даніїл описував крах Вавілону та імперії Александра Македонського, Іоан — Рим Нерона тошо). Проте А. з його зверненням до Вічності можна сприймати як характеризаиію будь- якої сучасності, шо неодноразово викликало пророцтва про кінець світу в сектантів (останнім були очікування “Білого братства” 1993). Друга лінія — прагнення “конкретизувати” А., поставити його худож.-образні картини у зв’язок з реальною історією та її датами (“Центурії” Нострадамуса в XVI ст., автор котрих користувався астрологічним, підходом; з цього ж джерела походять кн. на зразок “Календаря Брюса" тошо). В XX ст. опора на А. безперечна в жанрі антнутопії та та. наукової фантастики, зокрема т.зв. романів перестороги. Уваги заслуговує використання публіцистикою одного з образів А., “Зірки Полинь”, що затруїть води земні, як Чорнобильської катастрофи (“чорнобиль” є назвою одного з гатунків полину). В сх-слов’ян. красному письменстві нов. часу мотиви й образи А. є сильним засобом підвищення експресії (“Заворушилася пустиня.

Немов з страшної домовини На той останній страшний суд Мерці за правдою встають"). Часом худож. гра вступає з ідеєю в складний діалог (використання сектантської думки про те, шо кожен померлий бачить себе на Страшному суді у “Воскресінні” Л.Толстого). Варто згадати спробу систематизації англомов. апокаліптичних тв. — Е.По., Дж.Едвардс та ін. з погляду історії сусп-ва, шо зроблено в нарисі П.Міллера “Кінець світу” (1964).

В ін. культ, спільнотах А. не змальовує поновлення справедливості у творінні Господом “нового неба і нової землі”(Ін. 21:1-6), як ие дано в Біблії. Так, в ант. світі панувало уявлення про циклічність коливань “доброго” й “злого" стану світу, в першу чергу на матеріалі міфу про воскресіння “рослинного” божества (Думмузі, Озіріс, Діоніс, Персефона, Адоніс, Бальдер та ін ). В давн-герм. міфології загибель Бальдера пов’язана з темою його антагоніста Локі, який по виповненні днів вступить у боротьбу проти богів- асів на чолі “корабля мертвих", наповненого чудовиськами-, й світ загине в страшній пожежі

37

(“Прорицания провидиці", 1-а пісня “Елли”). В інд. міфологічній л-рі одне з основних божеств Шива; шо постійно руйнує все існуюче, зумовлюючи постійне ж оновлення світу, але тут немає морального критерію добра й зла. В ламаїстському буддизмі матеріальний світ — ‘‘втілення зла" — безкінечний, отже безкінечне й число булд-рятівників, причому по закінченні ери нинішнього Будди-Шак’ямуні має прийти ера Будди Майтре'і. До того додається ідея вел. війни сил. світлої Шамбгали (країни Магатм-Вчителів), яка має привести до перемоги “благодатного миру" на землі, про шо багато пишуть суч. окультисти. Є тут образи “тимчасового раю” на шляху до нірвани (піл піклуванням Будди-Амітгаби) й, відповідно, буддійського, пекла. Але магаяна (ламаїзм) склалася в IX ст. не., не без впливу, можливо, есхатологічних, уявлень ін. систем, шо, зумовлює відзначену подібність ламаїстських А. до звичних нам ідей

Семен Абрамович

АПОКРИФ (від rpeu. apokryph — прихований, таємничий, фальшивий) — термін, шо вживається в різних значеннях.

1. Lie, по-перше, кн., відкинуті євр. кодифікаторами Ст. Завіту (т.зв. масоретська редакція) в II ст. н е. за часів розмежування юдаїзму та християнства. Прагнучи позбавитися всього “не- єврейського”, масорети відкинули написані грец. мовою (отже “недостовірні”) такі кн., як послання Єремії, кн. Варуха, Товіта, Юдйфі, Есфірі, Премудрості Соломонової, Премудрості Ісуса Сираха, 2-у й 3-ю кн. Езри, 3 кн. Маккавейські та деякі уривки на зразок молитви трьох отроків або історії про Сусанну в кн. Даніїла. Вони були відомі з Септуагінти, перекладу Ст. Завіту, зробленого в

ІІІ-ІІ ст. до н.е. з гебр. оригіналу. Але Кумранські знахідки 1945 засвідчили, шо в І ст. н,е. у юДаїстів були в ужитку і гебр. еквіваленти цих кн., масоретам уже невідомі. Натомість Вульгата, лат. переклад Біблії, зроблений у V ст. н.е. св. Єронімом, подає цю групу текстів як рівноправну частину канону. Це було узаконено Кат. Церквою 1546, коли протестанти Вульгату відкинули й узяли за свій канон саме масоретську редакцію, хоча Дютерів переклад Біблії нім. мовою містив і ці кн. як "корисні для читання”. ПравоСЛ. Церква вважає їх за “приєднані до канонічних” (“другоканонічні"). По-друге, сюди ж залічують і групу новозавітних текстів, шо тематично пов’язаний з Біблією, але не належить до визначеного Церковного канону. Це аграфи (неканонічні вислови'Христа), котрі наводяться у деяких ранньохрист. письменників (Юстин, Климент Александрійський, Тертулліан, Іриней та ін ); т.з. юдео-хриот. євангелія (“ебонітів” і “євреїв"); група євангелій, приписаних апостолам, але орієнтованих на белетристичне заповнення «прогалин» в оповідях канонічних євангелій Матвій, Марка, Луки та Іоана: це «євангелія" від Петра, Якова, 1-ше від Фоми, від Нікодима, Андрія, Варфоломея; особливу групу становлять гностичні

євангелія, побудовані в опозиції до Ст. Завіту та поганської мудрості — віл Іоана, Филипа, 2-ге від Фоми, віл Марії; т.з. “Євангеліє істини" й т.зв. "Грім. Досконалий розум" — монолог Божества- жінКи, шо нагадує Софію, Премудрість Божу. Виразно дотикаються сюди ж Євангелія “Пастир" Герми та написані у II ст. н.е. Дидахе (Повчання апостолів), знайдені аж у XIX ст. Протестантська реформа на Зх. поставила в ряд неканонічних кн. і саме Об'явлення Іоанове або Апокаліпсис, причому лютерани цим і обмежилися, а реформати залучають сюди також апостольську історію та послання.

б) Езотеричні кн., приписані бібл. героям засновниками Каббали: від Еноха, Авраама та ін„ які розвивають певні мотиви Св. письма, але на грунті халдейського світогляду, прагнучи створити своєрідну філософію Біблії.

в) Єретична л-ра сер. віків (творіння аріан, монтеністів, докетів, павлікіан, богомилів, вальденсів, катарів, таборитів, апостольських братів та ін.). Колись чисельний корпус текстів погано зберігся: часом йдеться лише про уривок у тв. церк. письменника. Цікаво, шо саме гностицизм ліг в основу єресі богомилів.

г) Легенди, які виникли у cep-віч. Європі шляхом контамінації бібл. сюжетів та образів і місцевого поганського фольклору або Біблії та ін. джерел. Відомі: візант. переробка історії з талмуду про Соломона й Асмодея, популярна в слов’ян, світі; історія про Соломона й Китовраса (тобто кентавра); є також пн. легенди про Соломона й Мерліна, Соломона й Морольфа тошо, легенди про суд Соломонів. Є й типол. споріднений образ Соломона як повелителя духів у cep-віч. араб, казках “Тисяча й одної ночі". На цьому грунті виникає й масонський міф про Соломона, котрий з’єднував мудрість юдаїзму з езотеричним знаннями поганізму: про Хірама, шо побудував Храм Соломонів і т.д.

Цікайі випадки перенесення христ. сюжету в ін. культ, світи. Це розуміння їси як найбільшого до Мохамеда пророка в Корані: Подібне ж вшанування його в писаннях караїмів, колись поширених по всьому Сх.; є кашмірські легенди про те, шо Христос уникнув хресної смерті й, одружившись з Марією Магдалиною, прожив довгі роки в Пн. Індії, де й досі показують Його гріб — тут шанують Його або як аватару Вішну, або як Іша Натха, мудреця, котрий начебто з 14 років вивчав йогу в Індії, а згодом прибув до Гималаїв повітрям після стану самадгі, в яке увійшов на хресті й т.п. Є тібетська версія про ley праведного, шо заснував на Тибеті добуддійську релігію “бон”, й лише згодом дістався до Палестини, де був страчений. Існують дві япон. легенди: одна приписує храмові Микураморі честь бути спорудженим на пам’ять про прибуття Христа до Японії, друга — про те, шо біля села Сіного-мура поховано Христа та Його брата Тсукура, котрий начебто був розіп’ятий замість Ньогб; Тут є й свиток копії Завіту Есу-кирисуто з зіркою Давида.

38