VI. Лиховісні познаки.

Другого дни велми рано кровавыя зори свЂтъ повЂдають] кривава зоря — ознака, що віщує лихо, пор. літоп. „знаменье на небеси” — „акы пожарная зоря”, р. 1102 Іп., ст. 251. „повЂдати” й „повЂдЂти” = сповістити, оповідати, оголосити: „повЂжь мя папЂ” = μήνυσόν με πρός τόν πάπαν, Патер. Син. XI в. та ин. Срезн. II, 1006 — 7.

чръныя тучя съ моря идуть] Корш, щоб здобути пісенну міру, переставляє, транскрибуючи на мову XII в.: „чьрныЂ тучЂ идуть съ моря”. Уже Афанасьєв, Поэт. воззр. І, 269, гадав, що хмара симболічно визначала вороже військо; так — в усній традиції: „А не силная туча затучилася. | А не силніи громы грянули: | Куде едет собака Крымской царь | А ко силнему царству Московскому”, Пес. Рич. Дж. 1619 — 20 р. Симони, с. 12; „Что не облаки подымалися, | Не грозны тучи соходилися, | Собиралися тьмы невЂрныхъ врагъ”, Тіх. 32; „Нанесло тучу черную | Со громамы со трескучима, | Со молоньями со сверкучима, | ПріЂзжалъ чужой чужбининъ”, Рыбн. III, с. 403; женці в укр. пісні: „на чорную хмару озираються: | Ой то-ж не хмара, то-ж орда іде” Ант.-Драг. І, 79; „Із-за гори хмара виступає, виступає вихожає, | До Чигрина громом вигремляє, | На українську землю блискавкою блискає”, Максим. Сб. укр. пес., с. 54; „Та за тучами громовими сонечко не сходить; | За вражими ворогами мій милий не ходить”, Метл., с. 51; „виступала чорна хмара” Чуб., III, 309; „чорна хмара наступає” Чуб. V, 231 та ин.; „Наступала чорна хмара, | спід білої синя”, там-же, 93 — звичайна формула, вона визначала, що наближається нещастя. — Сполучення „Сл.” в усній традиції: білор. — чорная туча, Шейн, Мат. І, 1, 196; українськ. — Ант.-Драг. І, 118; II, 37, 40; Чуб. III, 204, 212, 291, 423; V, 50 та ин. — чорна хмара; у великор. — чорное оболоко, Григ. І, 481.

хотять прикрыти 4 солнца] Пот. пропонує „2 сълньця”, як і далі „2 солнца помьркоста”, але тут, може, „4” стосується до всіх чотирьох князів — учасників у поході; палеографічно 4 ('д') з 2-х ('в') неможливо.

Порівняння до сонця має чималу літер, історію; його подибуємо в візант. проповіді, до того застосовувано його там по-різному; Христос = сонце: „Христу праведному солнцу, днесь от дЂвы пречистыя восиявшю, тма нечестивыхъ отбЂже...” Торжеств. Увар. № 328 (71) арк. 147 та сила ин. рук.; в слові на Різдво: „Восія намъ днесь праведное /190/ солнце”, Чет.-Мин. груд. 25, Увар. № 1041 (319) (264) й чимало ин.: „Солнцю сему хотящю изыти ис предЂла...” — в „Сл. на Рожд. Предтечи”, Увар. Сб. р. 1390 № 1045 (613) арк. 171 й ин. рук. В Четьї М. р. 1489 перекл. на українську мову в Кам'янці: „праведное солнце Христос” в Сл. Іо. Золот. на Р. Хр., арк. 109 зв.; в житії св. Миколи: „Истиньный боже, источниче щедротам, солнце праведное” арк. 102; „И того дЂля, братья, пришло врЂмя спасению нашему, нам в тмЂ бывшимъ взышло солнце праведное” 17 зв.; „нынЂ тиха весна — Христосъ правЂдное солнце свЂтлым свЂтом осия насъ” сл. Григорія Нис. на Благовістя. Про Христа: „великое солнце въ ЕрданЂ омывается, огонь у водЂ куплется” — в Сл. Іо. Золот. на Водохрещі, арк. 124; в Сл. Іо. Золот. у суб. 5-го тижня посту, на похвалу Богородиці: „Восіа нам братие свЂт днесь — праведное солнце”... Златоуст XVI в. Тверськ. Муз. № 29 (3100) арк. 149 зв.; Синод. Б. № 231, арк. 162 зв.; поч. похв. слова на Рожд. Іо. Предтечі: „солнцу сему хотящу видиму изыти ис предЂла земьнаго”... рук. Тітова № 525 (3276). Мин. служ. травеньчервень, XVI в., арк. 175. У рук. Увар. 1052 (166) арк. 531: „Солнцю сему хотящу изыти не предЂла земного, заря прежде вкривше повЂдаетъ и той за нею грядет"; „Возлюбленніи, солнце красуется подъ небесемъ, Марія Іаковля и Саломия купиша воня”, Увар. Златоуст, № 323 (1056), сл. Іо. Золот. у тижд. мироносиць, арк. 220; пор. „Возлюбленніи, подъ облакомъ солнце красуяся бываетъ видящимъ”, Увар. № 324 (733), арк. 220. У похвалі Кирилові Філософові Климента, єп. Словенського: „блажу свЂтозарнЂи твои нозЂ, има же обьтече, яко солнце, всего мира просвЂщая”, Унд.-Лавр., с. 37. Звідси далі й стали порівнювати царя, князя до сонця — в давньо-рус. перекл. повісті. В пов. про Акіра: „Ты, царю, уподобился солнцу, а вельможи твои уподобилъ еси лучам солнечным”, Григорьев, 177; „царь царемъ... сияя съ солнцемъ”, Олександрія І ред., с. 43; „Никакоже, свЂтозарное солнце, и прекрасный Девгений, и не имЂй помысла во умЂ своемъ никакова”... ПСтРЛ. II, с. 385; „О свЂте, свЂтозарное солнце младый юноша”, там-же 387 та ин., „Преставися ...Володимеръ Мономах, иже просвЂти Рускую землю, акы солнце луча пущая”, Іп., ст. 389; р. 1179 про смерть кн. Мстислава Ростиславича: „уже бо солнце наше зайде ны”, Іп. ст. 610; як помер кн. Володимир Василькович (р. 1289) „лЂпшие мужи” говорять: „уже бо солнце наше зайде ны и въ обидЂ всЂхъ остахомъ”, ст. 920; мітр. Кирило говорить людям: „чада моя, разумЂйте, яко уже зайде солнце земли Суждальскыя” = помер кн. Олександер Невський, у первісній ред. його жит., Мансікка, с. 9; князя порівн. до сонця — в Молін. Дан. Заточн.: „вижю вся человЂки, яко солнцем грЂемых милостию твоєю”, Шляпк. 36; і „солнце єдино грЂет весь мир лучами своими, а ты, княже, нас украшаеши і оживляеши милостію своею”, там-же, 38; в плачах по князях: „О солнце моє пресвЂтлое, рано заходиши” — кн. Євдокія по Дм. Донському, Серебр. 157; „солнце моє драгое, мЂсяц мой прекрасный, почто рано зашли есте”, Плач в. кн. Юрка Всевол., с. 163. Згадаймо за /191/ загальновідомого „Владимира — красное солнышко”. Стародавній руськ. проповідник енергійно повставав проти такого порівнювання: „не нарицайте другъ друга праведнымъ солнцемъ, нижь самаго царя земнаго, никогожь отъ властелей земныхъ не мозите нарицати и праведнымъ солнцемъ, то бо есть Божие имя”, Лонгин. с. 111; Повість про ц. Соломона пояснює це порівняння: „царица рече: ,Кому подобна милость Божія'. Соломон рече: ,солнце сіяетъ на злыхъ и на благія; такоже и Богъ милуетъ праведныя и грЂшныя'“, ПСтРЛ. III, с. 62. Тільки-ж усна традиція все-таки використала це порівняння: „Из славнаго града, каменной Моск†| Не красное солнце катилося: Пошел государь, православной царь, встрЂчати своего батюшка”, Рич. Дж. р. 1619 — 20, Симони, 8; в істор. пісні — „закаталось наше красно солнышко: Не стало млада Федора Ивановича”, Миллер, Ист. п. 382; ця ідеалізація відбилась у весільних піснях: наречена каже друзям про батьків: „два солнца обогреют вас”... Шейн, Вел., № 2301; батько „красное солнце угревное”, ib. №№ 1298, 1300 — 1; „не могла я углядеть схожа красна своего солнышка-родителя батюшка”, № 1332; „к схожему красну солнышку, | Ko родимому батюшку” № 1320; отець — кр. солнышно № 1368 та ин. ; знов-же и мати: „моя сердешная матушка, | мое красное солнышко”, там-же № 2526; пор. в українськ.: „Ясне сонейко — його матюнька, ясний місяць — його батейко, [ ясна зірка його дівка”, Чуб. III, 280; далі — брат: „уж ты свет да сокол, милый брат, | Ты мое да красно солнышко”, Шейн, Вел. № 1413; далі — „Тысяцкой — от сидит | Ровно красно солнышко”, № 1368; нарешті — сама наречена: „красно солнышко — Полагеюшка”, № 1255. „Ай извЂдай тепло красно мое солнышко”... Барс. Прич. І, с. 192, 193; „Аасково сонцо Владимеръ князь”, Кирша, с. 153 та инші билини.

Порівняння — в величальних піснях-колядках — див. у Пот., Об'яснен. млр. и сродн, песен I — II, часто; його-ж „Слово о п. Иг.” 42 та ин.; Вс. Мілл. гадає, що порівняння взято з Візантії (Взгляд, 55) — і він має певну рацію, адже ідея порівняння в відомих нам формах зачинається від біблійної й середньо-грецької літер, традиції, як і чимало иншого в літер, обігові давньої Руси; античний грек добачав сонце в Аполлоні, візантієць — в Христі: „Солнце из гроба красно възсіявъ, Владыка, якоже свЂтоносныя луча вселеннЂй всей”... Тріодь Цв. (честв. 7 нед. по ПасцЂ, на утр. пЂснь 9, слава), звідси це порівняння поширено й на святих, напр.: „Сълньце Елеазаръ да пЂтъ боудеть, лоуна соломонии древле седмь макавеи свЂтильници пресвЂтьлии”, Стихир. XII в. Р. Ак. Н. (34, 7.6) арк. 174.

А в нихъ трепещуть си синій млъніи] у 1-му вид. си немає, пристаємо на поправку Козл., що з нею погодивсь і Влад. — Усенький цей епізод („другаго дня... синій млъніи”) подано в Сказ, про Дм. Ів.... „прилЂеша (?) тучи на Русскую землю, изъ нихъ же выступали кровавые зори, a въ нихъ трепещутся силные молыньи” Тіх. с. 33.

Быти грому великому] Битву порівнювано до грози. Це порівняння в різних варіянтах дає й літопис. Іп. 1111 р. „тресну акы /192/ громъ съразившима[ся] (Хл. П.) челома”, ст. 267; про те-ж самісіньке Новг. 4-ий: „и сразишася полки Половечтіи и первое с полкомъ Рускимъ, и тресну аки громъ, и сразишася челома и бысть брань люта межю ими и падаху обои”, с. 141; можливо, літературна форма повстала підо впливом того, що змальовувано одночасні моменти битви й грози, напр., Соф. 1-ий, 6532 (1024) р. „и бывши нощи [в]рабиной, бысть тма и громъ шибаше, и молнія и дождь... и съступишася въ чело СЂвера с Варягы, и трудишася Варягы сЂкуще СЂверу, и по сем наступи Мьстиславъ съ своими и нача сЂчи Варягы, и бысть сЂча зла и страшна; яко посвЂтяаше молнія, тако блещаашеся оружіе, елико же молнія освЂтяше, толко мечи видяху, и тако другъ друга убиваху, и 6Ђ гроза велика и сЂча силна”, с. 135. — В пізній історично-епічній традиції це порівняння відбилося в повістях про Мамаєву побиванку і в Пск. літ., р. 1544: „и слышати было стуку и грому великому межи Москвичь и Литвою”, с. 290. Див. попереду прим, до „грозу въсрожать”.

ити дождю стрЂлами] — стилістична формула, що її добре знає давньо-руське письменство в пам'ятках перекладних та оригінальних: “...помысли о убогыхъ како лежать ныня дъждевьными каплями, яко стрЂлами пронижаеми”, Стосл. Геннад. гл. 77, Изб. Свят. р. 1076 і Злат. Усп. XIV в. (у нов. сп. — гл. 78, мій Отч. экск. в Нежин, 1918, 54), звідки й у Молінні Дан. Заточи, „мнЂ помяни... каплями дождевными, яко стрЂлами сердце пронизающе”, сс. 12, 46, 47. В епічній традиції: „и стрЂлы на ня летяху яко дождь” Флав. кн. 4, Вол., арк. 128: Лавр. л. р. 1097 „идяху стрЂлы аки дождь”, с. 262, Іп. ст. 247; „с города яко дождь каменіе метаху нань” 1149 р. Іп. ст. 390; „мечющимъ же пращемъ и стрЂламъ, яко дожду идущу на град ихъ”, р. 1245, ст. 796; „вси полцы рускыя испустиша стрЂлы яко дождь умноженъ” — Сказ, о чуд. Знамения Бож. Мат. в Новг., Соф. Минея XIV в.. Изв. ОРЯС, VI с. 293; те саме з вар. в Новг. 4-ому л. р. 1169, с. 163, 2-й Пск., с. 9; з пізньою традицією — німці „огненыя стрЂлы на градъ пущая, акы дождь”, Пск. 2-ий р. 1480 с. 39, в „Слове похв. инока Θомы о кн. Борисе Ал.” р. 1453: „съ града же біаху овіи пушками, а иніи пращами, а друзіи каменіе метааху, а овіи стрЂлами, яко же дождем, пущаху”, вид. Ліхачова, П. Др. П, CLXVIII, р. 1908, с. 49; „они паки своими стрЂлами стрЂляху, аки дождь” Пов. о Моск. взятій от ц. Тохтамыша, Барс. I, с. 434. В літоп. пов. о прихожении Тохтамыша: „И идяху стрЂлы их на град, аки дождь силен и умножен зЂло, не дающе ни прозрЂти, понеже и воздух омрачиша стрЂлами”, Ник. л., П. С. Р. Л. XI, 74, 75; „сверху падаша стрЂлы на струги ихъ, аки дождь” Сибір, літ., р. 1907, с. 20; „стрЂлы падаху, аки дождь”, там-таки, с. 66; „аки великій дождь пущахуся стрЂлы”, там-таки; у „ВидЂніи пономаря Тарасія": „по глаголу же чюдотворца Варлаама взыде пономарь Тарасие на церковь св. Спаса в верьхъ: видитъ множество ангелъ, стреляющихъ огнеными стрЂлами, яко дождь силный из тучи, на множество народа людьскаго”, ПСтРЛ. І, с. 283. Инші приклади попризбірував Орлов, Об особ. форме р. воинск. пов. М. 1902, с. 18 — 19. — В піснях: „стрелы летятъ /193/ какъ часты дожди” Кирша, с. 49; в укр. весільних п. бояри „наробили хмарно жупанами, | Испустили дощик стрілочками, | Наробили ясно щабельками”, Чуб. І, с. 194, № 390. У білор. пісні — „За нами стрэлы як дым лецели, | За нами кули землю побили”, Шейн, Мат. І, 1, 58. В народній усній традиції відзначив ще Пот. Об'ясн. млр. п. II, 659: „Заграють труби, як грім на небі, | Блиснуть мечєми, як мольня в небі, | Пустє стрілочки, як дробен дощик”, Kolberg, Pokucie, І, 104, 109 — 10. „За нами стріли як сніг літали”, що його цитує Пот. 46 з Метл. 337 — дуже скидається на підробку; так само і Голов. III, отд. 2-е, с. 127 „За нами кули як дождь шумЂли”, пор. попереду білор.

ту ся копіемъ приламати, ту ся саблямъ потручяти о шеломы Половецкыя, на рЂцЂ на КаялЂ] Пор. Іп. 1174р. — „Ту бЂ видити ломъ копийный и звукъ оружьиный”, ст. 576; „Ту бЂяше ломъ копейный” 4 Новг. p. 1240, с. 226 та ин. ; „И ту бЂ видЂти ломъ копейный, щитомъ скепаніе, и стрЂлы омрачиша свЂтъ” Соф. 1-й p. 1240 с. 175; „и бысть ту сЂча зла нЂмцамъ и чюди, и трускъ от копей ломления и звукъ от мечнаго сЂченія”... там-же, с. 180. — „потручяти” — пор. польськ. tr^caé; перекладаємо з Пот. „тут шаблям ударятися”. — Зазначимо підхідку єдинопочинання: „Ту..., ту...” див. у кн. прор. Ісайї, розд. 34 і в инших місцях. — „Ha рЂцЂ на КаялЂ;” отак повторюється прислівник — в д.-р. мові: Мстислав „поиде на Полтьскъ на зятя на своего на Всеслава” Іп. р. 1178, ст. 608, „аже погубите слЂдъ на гостинци на велицЂ”, Рус. Пр. Бусл. Хр. 398. — „Каяла” — це спірне місце в д.-р. географії. Карамзін (И. Г. Р. III, пр. 76) уважав її за р. Кагальник, що вливається з лівого боку до р. Донця; за Арцибашевим (В. Евр. 1826, липень), це — р. Андар, що вливається до р. Донця нижче від Ольхової криниці аж на ЗО верстов; за Бутковим (В. Евр. СХХІ, с. 53), що за ним іде акад. Багалій (Ист. Сев. земли, с. 252), — це р. Калміус, — її він ототожнює із р. Калкою, що на ній р. 1224 одбулася нещаслива битва з татарами. Лонґінов (Ист. иссл. с. 216 — 17), ототожнюючи з Калкою — р. Кальчик, сполучену з р. Калміусом гирлами коло Озівського моря, — за Каялу вважає pp. Суху й Мокру Яли, поблизу верхів'їв р. Кальчика. (Ці річки за кн. Больш. Чертежа звуться річками „Калами”). Бєляєв та Іловайський гадали, що це якась річка поблизу Озівського моря. Коцовський (Ист.-лит. зам. 1893 p., с. 34) гадає: коли Сальниця — Сухий Торець, коли битва відбувалася поміж Донцем і морем, то Каялу випадає шукати на південь од Торця: це могла бути річка Суха або Мокра Яла (Ка-ялы'). Але вже Ґрамматін (прим. 89) висловив здогад: „не оттого ли Каяла и название получила, что Русские каяли Игорево предприятие”. Мені здається, розшукувати епічну Каялу це річ даремнісінька; літописець зазначає достоту, де треба, ріки — Сюурлій, Тор, але про „Каялу” каже тільки одного разу і не в самому-но оповіданню про похід Ігорів, але в усьому літопису. Це місце літопису (Київськ. р. 1185), на нашу думку, навіяло „Слово” або спільне з ним джерело (див. Sertum bibliolog-icum, 1922), отже історично-географічного значіння мати не може. Що визначає „каяти” — про те див. далі. /194/

Уже за шеломянемъ еси] у 1-му вид. помилка переписувачева (пор. попереду „за шеломянем”) — „не шеломянем”. За 1-м вид. читають Дуб., В'яз. Владім., Лонґін.; Шішков випр. „не за шеломянемъ”, але від Буткова (В. Евр. 1821 р. № 22, с. 48) повелося вважати „не” за помилку й виправляти, згідно з тим, що попереду — „за": такої думки тримаються Ґрамм., Макс., Бусл., Тіх., Огон., Пот., Яковл., Шамб. та ин.; Корш — як і в першому випадкові: „уже за [шла за] шеломень ми еси”.

Се вЂтри, Стрибожи внуци вЂютъ съ моря стрЂлами] Вітри уявлювано тут як онуків Стрибогових; за нього див. у Вступі § 11. Звичайно пояснюють: з Стрибога = бог вітрів; але звідки взялося саме слово — невідомо. .Сполучення „вЂтри... вЂють” звичайне в усній традиції: „Віет вЂтер со чиста поля” Рыбн. III, 156 і „Какъ повіют вЂтры буйные”, І, 287; „віют вЂтры”, „віют витрышки”, Барс. Причит. І, 34, 72, 114 та ин. Відповідно до „Сл. “ — і в українській пісні вітер ворожий козакові: „А із низу буйний вітер повіває, Судна козацькі на три часті розбиває” Чт. О. И. Др. Р. 1884, 4, с. 390.

земля тутнетъ] „тутьнъ” = шум, гуркіт: „в нощи бывши тутенъ” Іп. 1092 p., ст. 206; Соф. 1-ий, р. 1093 „въ мечтЂ бываше въ нощи тутенъ стонящь по улицамъ”, с. 149; Пск. 2-й р. 1478 „мЂсяца декабря 26 бысть тутенъ, громъ и молніи блистаніе нощію”, а за цим — морове повітря й війна, с. 38; = грім, гроза: „да будеть тутенъ по всеи земли” Исх. 9, 22, XIV в. та ин. Срезн. НІ, 1040. Громник: „аще погрьмит 1-й день или тутень...”, „аще растущи лунЂ гром или тутень великъ муж умреть” й ин. Перетц, Мат. к ист. апокр. І, с. 59 й ин. — „ТутьнЂти” = гриміти, густи: „глас, рече, трубы тутняаше велми”, Пс. Толк. Θеодор. LXXX, 3; „Бысть обоихъ многое множество, яко и земля тутняше, горы и холми трясаахуся”, Соф. вр. р. 1380, І, 362; „тогда блистаніе веліе бяше и громъ тутняше”, там-таки, р. 1460. II, 97. Срезн. III, 1040. Ще пор. Орлов, Об особ. форме р. воинск. пов., с. 15.

рЂкы мутно текуть] — образ звичайний і в усній традиції = ознака смутку, нещастя: „Как бывало ты (Дон) все быстер бЂжишь, | Ты быстер бЂжишь все чистехонек; | А теперь ты, кормилец, все мутен течешь, [ Помутился ты, Дон, сверху до низу”... Сахар. Сказ. І, ІП, 24 , „Как Непра река тецёт да не по старому, Не по старому тецёт да не по прежнему, | Как вода-та с песком да сомутиласе. За ей стоят то тотаровья поганыя, | Они днем-то мостят мосты калиновы: | Ишше ноцью Непра река повыроёт. “ Григ. III, с. 144. „Синяя речинька быстра ишла, | На завтра реченька смутненька: Прициснуў яе лют мороз”, Шейн, Белор. п., с. 476. Думаємо, проте, що в цьому місці „Сл.” — означає це не смуток, як нижче, а образ живий, він показує рух війська, що то бреде через річку, то здіймає куряву по дорозі.

пороси поля прикрывають] „Порохъ” = порох, пил: „насыштяяся многосластьнааго пития, помяни пиющааго теплу воду от слъньца въстопЂвшу и ту же пороха нападшу от мЂста не завЂтрьна”, Изб. Свят. р. 1076 Стосл. Геннадия. В усній традиції — в заспівах: „Ужь как в поле пыль пылит. во дуброве лес шумит,... Француз с армией /195/ валит”, Кир. 10, с. 41; „Не пыль в поле запылилася, | Не туман с моря подымается”, там-же 8, с. 162; пор. „Не пыль въ поле пылится, Не туман с моря подымается, | Не грозна туча накатается, | Не из той тучи молонья сверкат, | Подымалась силушка зла неверная” Этн. Сб. 6, с. 79. В думі про Озівськ. братів: „Ой то не пили пилили, Не тумани уставали: | Як із города Азова із тяжкої неволі Три братики втікали”, Ант.-Драг. І, с. 127. „А не пыль въ полЂ, курева стоитъ, | Еше матушка сыра земля стонучись стонет” Григ., І, с. 22, 24; „В цистом поле курева стоит” — знак поїзденьки багатирської, того, що наближається ворог, Григ. III, 86, 132, 146 й ин. В пісні: „Порох порох по дорозі, [ Що за гомін по дуброві. [ Ой брат сестру вбивать хоче”... Жег. Павлі, І, 31; для Пот. 48 — це „символ чего-то предстоящего Грозного, печального”, та природніш убачати тут образову й заразом точну передачу того, як посувається неприятельське військо.

стязи глаголютъ] = прапори полощуться, лопотять на вітрі; в Сказ, о Дм. Ив. грубіш: „стези ревуть” Тіх. 33.

Половци идуть от Дона и от моря] Літопис про цей момент: „свЂтающи же суботЂ начаша выступать полци Половецкии, акы борове; изумЂшася князи Рускии, кому ихъ которому поЂхати, бысть бо ихъ бещисленое множество. И рече Игорь: ,се вЂдаюче собрахомъ на ся землю всю, Кончака и Козу Бурновича и Токсобича Колобича и Етебича и Терьтробича'“, Іп. 1185, ст. 641; „акы борове” — тут готова формула, як і в инш. місцях літоп., див. нижче.

и от всЂхъ странъ Рускыя плъкы оступиша] 1-е вид. „отступиша”, Ґрамм. „отъступиша”. Ганка р. 1821 й Гаттала — „обступиша"; Макс. (Укр. І, 1859, 91, 105) „оступиша”, що прийняли Дуб., Тіх., Пот., Огон., Вс. Мілл., Яковл. Шамб. й ин., як звичайно висловлюються літописи: Іп. р. 1111 „наставшю же понедЂлнику страстныя недЂли, паки иноплеменници собраша полки своя многое множество и выступиша яко борове велиции и тмами тмы и оступиша полкы Рускыи”, ст. 267; теж Новг. 4-й, с. 141; Соф. І, с. 155; Іп. — Святополк і Володимир „оступиста и (Олега) в городЂ”, ст. 220; „и оступи градъ Бужескъ Володарь”, там-таки, ст. 241; „и оступиша и у городЂ Володимери”, ст. 284, 1117 p.; „и оступиша в городЂ”, р. 1159, ст. 496; братья... „оступиша вьсь град Киевъ”, 1171 p., ст. 544; „и тако оступиша всь градъ”, 1174 p., ст. 577; в Лавр., 1093 р. — „придоша Половци мнози и оступиша Торцийскый градъ”, с. 211; „Володарь оступи и в городЂ”, 1097 p., с. 257; „и оступиша полкы Русьстіи” Соф. І, 1112 р. с. 155; „оканьніи оступиша корабль”, Новг. 4, 1015 p., с. 102; „поганій оступиша град”, Жит. кн. Довмонта, Серебрянский, с. 153; „оступиша городокъ” Пск. 1-ий 1480 p., с. 263; ще — Орлов, с. 16. — Вислів „оступиша” цілком до речи у „Сл.” й по суті: війська Ігоря „яко стЂнами сильными огорожени бяху полкы половЂцьскыми”, Іп. 1185 p., ст. 644. Пор. ще: „сшедшюся народу съ всЂхъ странъ” Іп. 1115 p., ст. 280.

„Кликомъ поля прегородиша... преградиша чрълеными щиты"] Корш викидає „преградиша”. — „Кликъ” — ознака нападу, пор. „Болгаромъ на горахъ явившемся въоружном и воплемъ кричащемъ велием и страшномъ”, Амарт. І, с. 555; так само і в літоп.: „и кликнуша и ПеченЂзи побЂгоша”, Лавр. 992 p., c. 121; Соф. І, 993 p., c. 122 та ин.; „людіе в градЂ кликнута” Новг. 4-ий, 968 р. с. 46 та ин.; Іп. 1150 р. „и тако полци приЂхавъше к мостку кликнута”, ст. 415; 1227 р. „Василькови угонившу его кликъ бысть великъ”, ст. 751; в Сказ, про Дм. Ів. цьому місцеві „Сл.” відповід. „а русскіе князи и бояры и воеводы и все великое войско широкіе поля кликомъ огородиша и злачеными доспЂхами освЂтиша”, Тіх. 33. Див. ще Барс. III, 364.

Яръ туре ВсеволодЂ, стоиши на борони] Корш додає : „[крЂпко] стонши...” В Сказ, про Дм. Ів. „уже бо ста турі, на боронь”, Тіх. 33. — „Яр” („великими яры вЂтры” Амарт. І, 233, 463) — те саме, що „буй”, себ-то відважний, смілий; инші значін. Срезн. Мат. III, 1663. мечи харалужными] харалужьныи = крицевий, булатний, од „харалугъ"; запозич, у тюрків: тур. харалуγ, джагатайське — каралук; може, спочатку — підчорнена криця. Див. Меліор. — Корш.

златымъ шеломом посвЂчивая] — золота й золочувана зброя, мабуть, не тільки епічна риса, ба й побутова у Греків й у Русі: „якоже въсия солнце на златыя щиты и на оружия, блистахуся горы от нихъ и сияху, яко от свЂтилъ горящь” Амарт. І, с. 203; „ЩитЂ же ихъ, яко заря бЂ, шеломъ же ихъ яко солнцю восходящю”, Іп. 1251 ρ., ст. 813; „золотым шеломом” там-таки, ст. 716; Девг. Деян., Сперанський „шеломъ златъ” 134, 142, „шеломы златы”, 134; „шеломы на главахъ ихъ златомъ украшены...” — Ск. о Дм. Ив., Снєґір., 42; „на главахъ жа на их все шишаки и шоломы златые, яко звЂзды на главахъ ихъ силних”, Пов. об Азов, сидении, Рум. № 1843 та инші паралелі до „блеску оружия и доспехов” у Орлова, згадані твори, с. 15. — Відгук в усній традиції: Кирша — „злать шеломъ” 19; „И накатывал (Хотенка) на головушку златъ шеломъ”, Рыбн. II, с. 122. — Іп. про Всеволода: „добрЂ бо вси бьяхуть ся идуще пЂши, и посреди ихъ Всеволодъ немало мужьства показа”, ст. 642.

поскепаны саблями калеными шоломы Оварьскыя] Пот. — „[и] шеломи”, або (с. 48) „[и] поскепани”, або „лежать головы... /197/ поскепаны [подъ] шеломы Оварьскыми”, але з цими додатками ніхто не погодивсь. „Поскепати” = поскепати, розколоти: „пожгоша и поскепаша иконы и кресты”, Жит. Стеф. Сурож. Срезн. II, 1234; „щиты искипани”, Флав., Барс. І, 265; „о, Коловрате Еупатіе, гораздо еси меня поскепалъ малою своєю дружиною”, Пов. о разор. Рязани, Срезн. Свед. и Зам. XXXIX, с. 88; „и слышати страшно ломъ копЂйный и скепания щитомъ”, Никон. літ. Тих., 64.

„Оварьскыя” — ті, що їх зробили авари, відомі в літопису під ім'ям Обрів. Вперше за них згадано у візантійця Приска V в.; з'явилися на північних берегах Чорного моря й на півн. Кавказі; частина — перекочувала на нижній Дунай; за імп. Іраклія в р. 626 облягали Царгород; панували над слов'янами, за це каже початк. літопис і далі — під тиском болгар та угрів — в IX в. зникли або асимілювались з ними. Можливо, рештки Аварів одне з племін Дагестану, у кол. Аварському ханстві, що йому платили данину Грузія та инші кавказькі держави. Вперше підкорилися росіянам р. 1803, остаточно — р. 1866.

кая раны, дорога братіе...] Багато дослідників спитувалися витолкувати це місце й внести поправки. Ґрамм. „кыя раны дорогы”. Ґонсіор. „кыя раны"; Макс., Пот., Огон., Яковл. — „кая рана дорога”, Барс. — „рана” з н виносним; треба розуміти — „будь-яка рана ніщо тому, хто..."; Владім. „кая раны дороги”, Гаттала — „ранъ дорóга” = dráha ran; Ербен. „кая рать дорога”. Звідси, мабуть, комбінація Коршева: „кая ра[ть] ны[мъ] дорога, [се туръ біеться] братіе”, цілком неймовірна. Вс. Мілл., в „кая раны” розуміючи „кая”, як дієприкметник од „каяти”, волів проте, пристати на виправку Тіх., що той переказав йому особисто: „кая раны дорога брата” (с. 204), але завваж. Пот. 48 послаблюють цю аргументацію: Всеволод не міг оплакувати рани Ігореві під цю хвилину, та й граматично це незручно. А втім, гадка Вс. Мілл„ що вважає „кая” за дієслівну форму, має слушність, пор. „бЂсящагося вси кають”, Прол. XIV в. = шкодують. Але „каяти” — визначає ще й „зневажати”, і тоді найдоцільніше буде погодитися з ак. Соболевським, що має „кая” за форму аориста: „он презрЂл, дорогая братия, раны...” Изв. ОРЯС, р. 1916, кн. 2.

Забывь чти и живота] Шамб. виправляє „забыву” (неможлива форма дав. відм.!); Корш — „забывъ[ти] чьсти”. Місце це виправляти зовсім не треба. „Забыти” в д.-р. мові — з род. відм.: „забылъ еси, князю, своего крестного челованія„ Грам. Рижан близько 1300 p., „a вы забывъ слова своего и не издръжали” Новг. 1-ий, Срезн. І. — „Животъ” — не тільки життя, але й „багатство”. Срезн. І, 868. До цього місця в „Сл.” паралелі у Флавія: „Забылъ еси... естества и братства и любовь горящу и санъ и честь”, Барс. І; „не щадя тЂла своего, ни помня живота”, Арх. сп. кн. І; ще — єреї „избиени быша не помняще живота, паче угоженіа Божия”, Флав. кн. Ι, Арх. сп., арк. 351^д; „не пождавъ чти”, там-же. У Тодосія Печ.: „Рати бо належащи и трубЂ воиньстЂй трубящи никто же можеть спати: и воину Христову лЂпо ли есть лЂнитися. /198/ Да или то они за тщую славу и изгыбающую не помнять ни жены, ни дЂтей, ни имЂніа”, повч. 3-є, Пам. уч. лит. I, с. 39; кн. Мстислав Мстиславич перед Липецькою битвою ρ. 1216 говорить, підбадьорюючи Новгородців та Смольнян: „Братие, се вошли есмя в землю силную, а позря въ Бога, станемъ крЂпко, не озираимся назадъ: пробЂгше — не уйти. A забудемъ, братье, домовъ, женъ и дЂти; а кому не умирати”, Лавр., с. 472; Новг. 4-ий з вар., с. 192. — В пізній традиції: вояки ц. Івана IV „ко всякому бою, аки к велицей которой корысти или къ медвяной чаше цареве, другъ, друга напередъ течаху и силно біяхуся и складаху главы своя нелестно за вЂру христьянскую и за любовь к нимъ царскую, забывая жены. свои и дЂти”, Ист. о Каз. ц., ст. 45; там-же князі та вельможі кажуть цареві: „крЂпко имамы страдати и класти главы наша не лестно за святыя церкви и за все православ'е державы твоея и за тебЂ, вгликого нашего самодержца должни есми умрети и все богатество наше и домы и жены и чада своя забыти”, ст. 102 — 3. Багатство й жінки та діти — д.-рус. людина мала за важку перешкоду для подвига вояцького чи духовного: „тЂ же бяху бояре богати, князю великому не думаючи противъ Татаръ за хрестьянство стояти и битися, думаючи бЂжати прочь, а хрестьянство выдати, мня тЂмъ безъ року смерть бьющимся на бою и помышляюще богатство много и жену и дЂти”, П.С.Р.Л., VI, с. 230, р. 1480; „Феодоръ глаголаше в собЂ: еда како ослабЂеть Михаилъ моленіемь сихъ, помянувъ женьскую любовь и дЂтей ласкание, и послушаетъ сих”, Макарий, Ист. р. ц. V, 411; Серебрянский, с. 57 (спис. XIV — XV в.). — Отже, „забвением” кн. Всеволода підкреслюється його мужність та лицарство.

отня злата стола] „отьнь” — отецький — частенько застосовувано до „столу”, пор. грец. πατρψα βασιλεία або διαδοχή в перекл. пам’ятках: „сынъ его Костянтинъ отень столъ приемъ” Амарт. І, с. 348; у Флавія „отьнь” — часто: по „отни бо скончаніи”, кн. І, Арх. сп. 347^b; „забывъ злобу отню”, 354^а; „при отни вражде другу ему отню” 357^b; „отня повеленіа” Вол., арк. 12 зв.; „отне рождьство” кн. 7, Вол. 232 та сила ин. Барс, одзначає за своїм списком „на златЂм столЂ” (І, 227), „златъ столъ” (III, 319), але в приступних для нас списках того не завважено. В житії Олексія чол. бож.: „ВлЂзъ же в чертогъ, сЂдЂ на престолЂ златЂ” Жит. в Златоструї XII в. Адрианова, Жит. Ал. ч. б., 1917 p., с. 461: в инш. ред. — наречена сидить „на престолЂ златЂ”, 477, 485. В літоп. — звичайно: Іп. — „Ярославъ же сЂде в Кые†на столЂ отни”, ст. 129; Святослав і Всеволод говорять Ізяславові: ...намъ жаль отня стола”, ст. 163; „Володимер... иде из города на стол отень”, ст. 217; „поиди, княже, на стол отенъ и дЂденъ”, ст. 275; „на столЂ отнЂ и дЂднЂ”, ст. 555.

и своя милыя хоти, красныя ГлЂбовны свычая и обычая] Пот., Огон., Яковл. і Владім. — „своея”, Корш — „своеЂ”.

„Хоть” визначає різне: 1) бажання, 2) улюбленець, 3) коханець, 4) підложниця, 5) любка, люба дружина. Срезн. III, 1389; тут, /199/ в останньому, звичайно, розумінні, пор. „не єдину хоть, ни д†приимьши, нъ съ всЂми безаконнЂ бысть” Єзекіїль, XVI, 15 (сп. Уп. Ліх.) або „рачитель хотію (ύπό της έρωμένης) небрЂгом” Златостр. XII в., 43. На це звернув увагу кн. Оболенський, Літоп. Переясл. Сузд., с. LXXXVI — LXXXVII, подаючи низку біблійних паралелей. — „ГлЂбовна” = кн. Ольга Глібівна, дружина Всеволодова, донька кн. Гліба Юрієвича, сестра згадуваного відважного Володимира Гл. Переяславського й Андрія Боголюбського, унука Юрка Довгорукого (1-е вид. і Тіх.).

„свычая и обычая"] — Пот. й Огон. вбачають тут приказковий вираз, що відп. „совет да любовь” (Дуб. 69), тільки-ж в иншому розумінні; „съвычай” за Пот. 49 = consuetudo в розумінні приятельського поводження, любови, що випливає з спільного життя, Арханг. „свыка” _ прихильність. „Обычай” — не mos, a синонім кохання: дружина Іова „непомяну бывъшая прьвЂе къ нему любъве и обычая” Изб. Свят. 1073, Пот. 50. Перекладаємо: „любов та ласку”.