Від класицизму до імпресіонізму

План

І. Класицизм

ІІ. Романтизм

ІІІ. Реалізм

ІV. Імпресіонізм

Література

1. Масол Л.М. Художня культура: підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Л.М.Масол. – К.: Генеза, 2009. – С.195-210

У добу просвітництва зріс соціальний статус мистецтва як зосередження духовного життя, що зробило його одним із провідних чинників розвитку суспільства. Мистецтво наблизилося до науки, філософії, політики, долучилося до процесу формування моральних цінностей.

Період у культурі ХVIII-XIX ст. позначений низкою художніх стилів, які подекуди взаємно перетинаються, – зберігається бароко, виникає класицизм, а згодом – романтизм як заперечення класицистичних догм. Так само згодом наступний за романтизмом реалістичний стиль поступився імпресіонізму.

І. Класицизм

Класицизм – це природне і закономірне для певних етапів художнього розвитку людини прагнення до краси, намагання знайти точку опори в мінливому світі, віднайти впевненість у майбутньому, емоційну рівновагу. Засобами досягнення цієї мети стали чіткі, перевірені часом класичні форми. Поняття «класицизм» уособлює певне природне тяжіння до простоти, ясності, логічності художнього образу.

Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалась ідеальною, взірцевою, а отже, гідною наслідування.

Орієнтація на античні форми архітектури (зокрема, тріумфальна арка і Пантеон у Парижі) свідчила про культ республіканських ідеалів. Будівлі, портики, меморіальні колони споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як і в часи імперського Риму. Стиль французької архітектури, пов’язаний із періодом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія).

Художній стиль класицизму є найвищим виразником принципу композиційної цілісності, доцільності, завершеності.

Скульптура класицистичного стилю характеризується передусім лаконічністю, виразністю об’єму, звільненням його від усього зайвого, випадкового.

У класичному живопису зображення будується за «принципом рельєфу», тобто шляхом чергування просторових планів, паралельних відносно площини картини. Під час сприйняття будівлі, картини, фрески, скульптури класицистичного стилю виникає відчуття душевного спокою, ясності, просвітленості.

Основним змістом класицизму є подолання суперечностей між людським єством і суспільним обов’язком, пристрастями і здоровим глуздом. Класичний герой усвідомлює суспільні потреби, виконує громадський обов’язок.

Ідеї класицизму яскраво виявилися в музиці. У творчості композиторів Віденської класичної школи Й. Гайдна, В.А. Моцарта, Л. ван Бетховена оформилися принципи побудови сонатно-симфонічного циклу, досягли розквіту інструментальні жанри симфонії, сонати, концерту, квартету.

Ідеали Просвітництва не витримали зіткнення з реальністю. Іспанський художник Франсіско Гойя серією офортів «Капричос» (тобто «Фантазія, гра уяви») в сатиричних образах розвінчує реалії людського життя, сповненого жорстокості, лицемірства, невігластва та інших вад. Гойя поклав початок реалістичних тенденцій в іспанському живопису. Його творчість, далека від жорстких рамок певного стилю, мала величезний вплив на романтиків, які захоплювались офортами майстра, копіювали їх.

ІІ. Романтизм

Наприкінці ХVІІІ ст. приходить романтизм з його чуттєвістю, ліричністю, мрійливістю. Романтизм – один із провідних напрямів у літературі й мистецтві, що виник у Німеччині. Романтики виступали проти канонів та обмежень класицистичного мистецтва. Як новий тип свідомості, що охопив різні сфери культури (зокрема, історію, філософію, право, психологію), романтизм був пов’язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей.

Визначальним для романтизму став культ почуттів, а не раціоналізму. Також романтикам притаманне захоплення фольклором, глибоке вивчення національної історії, інколи – втеча від навколишньої дійсності до ідеалізованого минулого або вимріяного майбутнього чи й до фантастики. Романтичний світогляд відкрив такі мистецькі жанри,як балада, лірична пісня, елегія, романсова лірика, історичний роман тощо.

Романтичне кохання одухотворило об’єкт поклоніння, що надало йому рис недосяжності. «Фантастична симфонія» Г.Берліоза, ноктюрн «Мрії кохання» Ф.Ліста, фортепіанні образи Ф.Шопена, опери Дж. Верді, Ж.Бізе утверджували кохання як вільне волевиявлення.

Одним із засобів романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд із яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик, не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий світ для нього є жаданішим за реальний. Хоч обидва світи не завжди співіснують у гармоній єдності. Митці, відчуваючи цілковиту невідповідність між мрією та дійсністю, часто впадають у безнадію та відчай. Світової слави зажила літературна творчість яскравих представників романтизму – Дж.Г.Байрона (Англія), Г.Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина), В.Гюго (Франція) та ін.

Виникає новий тип героя – «зайвої людини». В літературі це – Онєгін О.Пушкіна і Печорін М.Лермонтова, Сорель О.Стендаля; в музиці – мандрівник у пісенних циклах Ф.Шуберта, творах Е.Гріга; в образотворчому мистецтві – відлюдники на тлі пейзажу на картинах німецького художника К. Фрідріха, портретах російських художників О. Кіпренського, К. Брюллова, на полотнах французів Е.Делакруа, Т. Жеріко.

Романтичне світосприйняття було пов’язане з усвідомленням ірраціональності буття, незворотності минулого, незбагненності майбутнього, дисгармонійності світу (популярність образів потворності – Квазімодо у В.Гюго, крихітка Цахес у Е.А.Гофмана).

ІІІ. Реалізм

19 ст. ознаменувалося ще одним художнім явищем – розквітом реалізму. Словом реалізм французької критики назвали напрям живопису, обраний Оноре Дом’є (1808-1879), який вразив суспільство своїми гостро сатиричними літографіями. Продовжувачем цих тенденцій став Гюстав Курбе (1819-1877), зміцнивши позиції реалізму на противагу ідеалістичним напрямам романтизму. Сюжети його картин («Каменярі», «Похорон в Орнані») взято з навколишнього суспільства. Істотною ознакою реалізму є звернення мистецтва до безпосереднього зображення буденного життя простих людей. Реалістичне світосприйняття пов’язане з розвитком критичного мислення, чим завдячує культу природничих наук ХІХ ст. Проте й у попередні епохи спостерігалися реалістичні тенденції як тяжіння митців до правдивого відображення дійсності, типових характерів людей, історичних подій тощо.

Реалізм тяжів до максимальної об’єктивності, конкретно-історичного аналізу дійсності, відображення життя у формах самого життя. Найповніше вираження він знайшов у літературі – з’явився жанр соціального роману.

Яскраво й неповторно проявився реалізм у живопису, зокрема, в жанрі портрета й пейзажу.

У портретних зображеннях увага зверталася не тільки на схожість з оригіналом, важливою була реальність вищого порядку – життєвість і характерність образу. Частина художників тяжіла до відображення життя й праці робітничого люду (Ф.Мілле – Франція, Й.Ізраельс – Голландія, А.Менцель – Німеччина, І.Рєпін – Росія), інші зображували події з життч аристократів – салонні прийоми, візити, будуари своїх сучасниць тощо (А.Стевен – Франція). Художники-реалісти відродили пейзаж із внутрішнім змістом і настроєм (Н.Л.Каба – Франція, І.Левітан – Росія).

ІV. Імпресіонізм

Імпресіонізм – напрям у мистецтві й літературі, що склався в 60-х рр. ХІХ ст. та остаточно сформувався у його другій половині у Франції. На противагу реалізму, імпресіоністи прагнули у своїх творах відтворити реальний світ у його рухливості й мінливості через особисті враження, спостереження, відчуття та переживання.

Назва походить від картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» (1872 р.).

Першопрохідцями імпресіонізму, що уславилися як видатні майстри, є також Огюст Ренуар, Альфред Сіслей, Едгар Дега. Пізніше до них приєднався Поль Сезанн та ін.

Отже, зрозуміло, що ця течія найяскравіше виявилася в образотворчому мистецтві. Істотними ознаками її є любов до деталей, невеликий формат творів. У них об’єктом зображення виступають не предмет або явище, подія, а враження від них («Бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво», - проголошували імпресіоністи). Художники орієнтуються на почуття, а не на розум. Персонаж імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати найменші прояви довкілля, реагувати на них, бути носієм, навіть колекціонером, вражень.

Імпресіоністи писали просто неба – на пленері - в умовах постійно змінюваних станів погоди й освітлення, що потребувало прискорення процесу роботи і спричинило появу «ескізної» манери живопису, техніки дрібного мазка. Митцями володіла жага «утримати» миттєвість, віднайти гармонію з дійсністю через «феєрію кольору».

Під впливом імпресіонізму в живопису згодом з’являється імпресіонізм у скульптурі (О.Роден), театрі (А.Шніцлер, Г.Гофмансталь).

Основоположниками нового напряму в європейській літературі називають братів Едмона та Жуля Гонкурів, чия зріла майстерність засвідчила утвердження нової, «артистичної» манери письма. Пізніше вплив імпресіоністичної поетики відчутний у Г. де Мопассана, ЖК.Гюісманса, М.Пруста, а в поезії – у Ш.Бодлера, П.Верлена, А.Рембо.

Якщо йдеться про музику періоду імпресіонізму, то це насамперед творчість Клода Дебюссі, раннього Моріса Равеля. Багато «імпресіоністських» відриттів належало Еріку Саті, який у ранніх творах експериментував паралельно з К.Дебюссі. Імпресіоністичні елементи знаходять у творах І.Стравінського.

Свого роду маніфестом імпресіонізму сучасники вважали оркестрову прелюдію «Післяполуденний відпочинок фавна» (за твором С.Малларме), в якій проявилися характерні для музики К.Дебюссі мінливість настроїв, витонченість, вишуканість, вигадливість мелодики, колористичність гармонії. Композитор втілив у музиці швидкоплинні враження враження, якнайтонші відтінки людських емоцій і явищ природи. Дебюссі збагатив засоби музичної виразності, оркестрову і фортепіанну палітру, створивши імпресіоністську мелодику, що відрізняється гнучкістю нюансів і водночас розпливчастістю.

ЛЕКЦІЯ №5