Українська художня культура хх століття

План

І. Художні напрями української художньої культури ХХ століття.

ІІ. Художня культура Закарпаття.

Література й театр на тлі нових національних та соціальних реалій. На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців “Молодої України” та художніх шукань “молодомузівців” і “хатян” в Україні після 1917 року з`явилась велика кількість літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Таке розмаїття мистецького життя було пов`язане і з проблемою “вростання” інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання - “Літературно-критичний альманах” (до 1918) і журнал “Музагет” (1919), які присвячувалися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні “Русь”, “Родная земля”, “Объединение” й інші видання, засновані літераторами й журналістами, які “емігрували” з охоплених революцією Москви й Петрограда і знайшли тимчасовий притулок у Києві, Харкові, Одесі, вони пропагували великодержавницькі й навіть монархічні ідеї. Водночас існує й багато видань, присвячених новій революційній літературі - журнали “Мистецтво” (1919-1920), “Шляхи мистецтва” (1921-1923), збірники та альманахи “Червоний вінок” (1919), “Гроно” (1920), “Жовтень” (1921), “Вир революції” (1921) тощо. Різні мистецькі уподобання викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок – своєрідних “громад”, які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник “Плуг” - спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу і мову. Вона допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників “Гарт”.

Активними членами “Плугу” були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Н.Забіла, П.Панч та інші. До “Гарту” належали В.Еллан-Блакитний (голова), І.Дніпровський, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. “Плуг”, наприклад, плодив надмірний “масовізм” - залучення до письменницького об`єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів. У неоднорідному за складом “Гарті” поступово виявилося прагнення до “монополізму”. 1925 рік став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об`єднання літературних сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань – футуристи (“Нова генерація”), неокласики, група “Ланка”, група “Західна Україна”. Письменники-конструктивісти створюють групу “Авангард”. На руїнах “Гарту” виникає Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП, 1927).

Український футуризм, що згодом став називати себе “українським лівим фронтом” захоплювався урбанізованим світом – світом нової техніки, великихшвидкостей, динамізму життя. Крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги.Група неокласиків включала визначних майстрів слова – М.Зерова, М.Драй-Хмару, М.Рильського, П.Филиповича. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова. За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями.. Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальності, розчуленості. До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і европейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений емігрувати. Збірки його тонких поезій (“Стилет і стилос”, “Земна мадонна”) до 90-х років в Україні не друкувались. Вірними темі України, тонкими знавцями народних типів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В.Стефаник, Марко Черемшина, О.Кобилянська, А.Крушельницький, М.Яцків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є історичні повісті і романи: “Іду на вас”, Ідоли падуть” “Сумерк” Ю.Опільського, “Шоломи в сонці” К.Гриневичевої.

Чимало західноукраїнських митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії радянського життя – терор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі письменники, як С.Тудор, П.Козланюк, Я.Галан, М.Сопілка, що утворили 1928 р. літературну організацію “Горно”, тримали зв`язок з Міжнародним об`єднанням революційних письмеників і систематично друкувались в радянській періодиці.

Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художниками по-різному, як і належить розвинутій культурі. Під кінець 20-х років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з`являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка - “Звенигород”, “Арсенал”, “Земля”. В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру – Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об`єднання “Березіль” - дітища Л.Курбаса – одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.Ще працюючи у студії при театрі М.Садовського, Курбас спрямовує свої зусилля у бік “естетичного театру” - від шаблонів акторського виконання, від гри “нутром”. З цієї студії швидко виріс “Молодий театр”(1916), який виголосив у своєму “маніфесті” про “поворот до Європи”, характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з пануючим в театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі.

Геніальний український реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукраїнської академії. Передбачав відкриття різних студій в ній: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації, музеїв – театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури; бібліотеки світової драматургії. Це його ідея – створення театру, оновленого революцією через студійність. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках. Література і театр 10-20-х років прагнули бути духовною трибуною народу, увібрати складні перипетії українського життя, допомогти їх осмисленню, освоюючи й творячи нові засоби художнього впливу, нову мистецьку техніку.

Український мистецький авангард та його доля. Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Авангардизм у живопису – це різні напрями, які виступали щоразу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху. Передусім, це принципова установка на новаторство, яке не просто заперечує попередні стилі - воно їх повністю ігнорує. По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму – від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника.

Авангардне мистецтво - і це теж його особливість – несе в собі специфіку світовідчуття людини ХХ століття. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10-20 років стала “Композиція”, де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі.

Історію авангардного живопису в Україні можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907-1914 роки. Світова і громадянська війна перервали певною мірою цей процес. Другий починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, живопису, театрі, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології; додалося й те, що складність мови нового мистецтва робить неможливим офіційний контроль над інакомисленням.Молоді майстри, що відчули за кордоном смак вільного вибору засобів естетичного вираження, стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалась навколо художника Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер – апостолів українського кубофутуризму. Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу “Ланкою”, за спогадами художника Д.Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика “зухвало обілляла брудом”. В 1914 році новоутворена група “Кільце”влаштувала свою виставку, в якій взяв участь 21 художник. У передмові до каталогу виставки було сказано: “Ми доводимо існування в нашому місті творчих сил”. Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам (“Потяг”, “Базар”, “Київ. Гончарка”), але темп і тіснота міста у нього поєднується з м`якими рухами людей.

Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю. Почерпнутою з народної творчості - кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близкість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, з одного боку, - вплив фіолетових уподобань М.Врубеля та О.Мурашка, а, з другого, - колорит стародавнії київських мозаїк.

Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв`язків з нею. Бажаючи виразити “чисте”, незалежне від матерії духовного буття, художник мав відмовитись від земних “орієнтирів” і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні “верх” і “низ”, “ліве” і “праве” - всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. А що означають відомі квадрати Малевича – чорний, червоний, білий? А хрест, а коло? Можливо, в них ті психологічні архетипи, що лягли колись в основу таємничої мови українських орнаментів, ті “езотеричні” знаки, якими кодувався діалог людини з космосом у прадавні часи, що й стало мотивом вишивок на рушниках, килимах, писанках. Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О.Хвостенко-Хвостов (“Crescendo” з рухливих кольорових конструкцій), В.Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати), В.Пальмов (“Рибалка”, “Дачники”), Н.Редько (“Світло і тінь симетрії”), А.Петрицький (Композиція”), Г.Нарбут (“Футуристичний портрет”).

Багато хто з тогочасних художників плідно працював у театрально-декораційному живопису (сценографії). Їм подобалося відтворювати атмосферу якоїсь історичної епохи. Вони то писали сцени життя як театралізовані вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панує не повсякденність, а реальність вищого гатунку. Блискуче виявив себе у сценографії талант сподвижниці Богомазова – Олександри Екстер, яка склалася як художник у Києві, пізніше відкрила художню школу в Одесі, а у 20-ті роки її діяльність пов`язана з паризькою “Академі модерн”. Вона уславилася своїми картинами, ескізами, костюмами, декораціями, в яких представлене протистояння трагічних суперечностей, античне відчуття неможливості упорядкування світу, трепету перед нескінченим хаосом пристрастей і ворогуючих сил.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. В основі естетики тогочасного монументального живопису – уникнення зайвих деталей, випадкових, не характерних ракурсів; схематизація, простота, сила – з почуттям віри – велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Обдарованими “бойчукістами” виявили себе В.Седлер, І.Падалка, М.Рокицький, О.Павленко. Твори “бойчукістів” 20-30-х років: розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з`їзду Рад, Київського кооператвного інституту, Харківського Червонозаводського театру – перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі.

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887-1964). Скульптор постійно експериментував, створюючи абсолютно новаторські речі. Так, образ паризького циркача “Медрано” сконструйовано з металу, дерева, скла. Це перший у ХХ ст. “мобіль” - робот, своєрідна машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, їх названо “архипентурою”: цей спосіб живопису справляє враження справжнього руху. Великий скульптор насичував пластичні форми магічною символікою, вони справляюить враження первісності, вічного творення життя.

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10-20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ.

Українська культурна парадигма ІІ половини ХХ століття. В 30-х роках українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались в Україні, певним чином змусили частину інтелігенції прилаштовуватись до нових умов тоталітарного буття.

Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних політичних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу. В 40-х роках, незважаючи на жорстокі утиски панівної ідеології, в Україні продовжували жевріти сподівання національного відродження, хоча і знаходилось воно в глибині підсвідомості українського буття. Німецька навала змусила народ консолідуватись у боротьбі проти агресора й визначила на певний час провідну проблематику художньої культури, яка відобразила величезне духовне піднесення людей, спонукала з особливою готсротою відчути всю неперехідну цінність людського буття. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності, зосереджували увагу на хронікальності подій. Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П.Тичини. М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Яновського, О.Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г.Меліхова, О.Любимського, М.Каплана, Т.Яблонської П.Борисенко. У портреті цього часу бачимо мужність, стійкість,благородство душі, готовність до подвигу.

Видатними явищами в українській музиці стали симфонія “Україно моя”, написана А.Штогаренком на слова А.Малишка та М.Рильського, кантата “Клятва” на слова М.Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю.Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О.Шовкуненка, К.Трохименка, М.Дерегуса, М.Глущенка, В.Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому велика заслуга О.Довженко, що в 1943 році створив документальні фільми “Битва за нашу Радянську Україну” та “Перемога на Правобережній Україні”. Післявоєнні п`ятнадцять років в історії української культури – період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тендеційна, ідеологічно заангажована – це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. У другій половині 40-х років відбудовані й реконструйовані - Дніпрогес ім. В.Леніна, будинки Київського університету ім. Т.Шевченка (архітектор П.Альошин) та Верховна Рада України (архітектор С.Заболотній).

Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоравізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінського бароко.

Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологічного тиску українські митці намагались розширити тематику відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т.Хитрова “Силос іде”, Г.Томенко“Опівдні”, Т.Яблонська “Хліб” та інші.

Однак ідеологічна парадигма продовжує тиснути на митців. Прояви “українського буржуазного націоналізму” знаходять у О.Довженка, Ю.Яновського, М.Рильського. Нищівній критиці піддано В.Сосюру за поезію “Любіть Україну”, написану ще під час війни. Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956-1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Період “відлиги” в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з`являється роман О.Гончара “Людина і зброя”, виходять з друку поетичні збірки В.Симоненка “Тиша і грім”, І.Драча “Соняшник”. М.Стельмах написав такі відомі твори, як “Кров людська – не водиця” (1957), “Хліб і сіль” (1959), “Правда і кривда” (1961). У той період на хвилі “відлиги” робились також перші спроби включитися до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувались в Україні востаннє в 1930 р., Володимира Винниченка – в 1932р., Миколи Хвильового – в 1933р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підгрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримеренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.

“Шістдесятники” представлені письменниками Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драчем, літературними критиками І.Світличним, Є.Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув`язнено. У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є.Патон, О.Богомолець, О.Антонов, В.Глушков, М.Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікаці, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. 70-ті роки – найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. В умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов`язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури.

В українській культурі єдиним правильним методом продовжував визнаватись соціалістичний реалізм. Великого розголосу у 70-х роках набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовує на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напрямку (В.Симоненко, В.Стус, В.Некрасов, Б.Чичибабін, І.Ратушинська).

З середини 60-х років починається новий злет українського кіномистецтва. Саме у цей час виходять фільми режисерів: С.Параджанова “Тіні забутих предків” (1965), Л.Осики “Камінний хрест” (1968) і “Захар Беркут” (1971), Ю.Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою” (1972), Л.Бикова “В бій ідуть тільки старики” (1974) та інші.

В 50-80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г.Жуковського, Ю.Мейтуса, Г.Майбороди, К.Данькевича), балети (автори – М.Скорульський, В.Нахабін, А.Свєшніков, Д.Клебанов), симфонії (Б.Лятошинський, В.Борисов, А.Штогаренко). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л.Ревуцький, М.Веріковський; в хоровому – П.Гайдамака, Ф.Козицький; пісенному – П.Майборода, А.Филипенко. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д.Гнатюк. Б.Руденко, Т.Пономаренко та багато інших.

В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи у Н.Глущенка, С.Шишка, А.Шовкуненка, а також історичного минулого в творах М.Дерегуса, В.Чеканюка, В.Шаталіна.

В 70-80-роках відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеології. Підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, ідеалістичних немарксисиських вчень, західного способу життя і мислення. У 80-х роках починають повертатись до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців (В.Винниченко, Олег Ольжич та інші).

Зміна соціально-політичної парадигми в Україні в 90-х роках певним чином позначилася на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури.

Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної України зумовила нове бачення й значення культури в українському суспільстві, визначила різноманітні прояви і аспекти культурологічної діяльності.

Національна культура в умовах зростання національно-культурної ідентичності. Проголошення незалежності України викликало високе піднесеннянаціонального духу, нові сподівання. В цей період було досягнуто значних успіхів в поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти. Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну “ікону” нашої культури. Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Організова нею державна програма “Повернуті імена”; в архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах. Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, в результаті яких “пригадано” імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Григорія Крука, Людмили Морозової, Ігоря Стравінського, Василя Авраменка та багатьох інших. Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту.

Значного розвитку набула діяльність “Товариства шанувальників української мови” та “Просвіти”. Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної Академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім.М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії).

Опрацьовано декілька концепцій розвитку українскої культури за участю відомих вчених Г.Вервеса, І.Дзюби, М.Гончаренка, П.Толочка.

У суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підйомі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все грунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура – це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.

ІІ. Художня культура Закарпаття

Культурні зв’язки населення Закарпаття та Київської Русі. У культурі Закарпаття збереглися багатовікові східнослов’янські традиції. Це проявлялося у спорудженні житла, оборонних споруд, в особливостях прикладного мистецтва.

Писемність тут почала поширюватися з другої половини ІХ століття. Вигнані з Моравії учні Кирила та Мефодія знайшли притулок у Карпатській Русі. З їх участю тут були споруджені перші церкви та монастирі, які стали центрами слов’янської писемності. У ІХ столітті в Закарпатті запроваджується християнство (867 р.). В ХІ – ХІІ століттях із Києва, Галича та інших руських міст у Закарпаття ввозилися церковні книги, потім переписувалися у Мукачівському, Грушівському та інших монастирях. До нас дійшли окремі уривки із євангелій ХІІ – ХІІІстоліть на давньоруській мові, які збереглися серед рукописів Мукачівського та Імстичівського монастирів. Вони свідчать про нерозривні культурні зв'язки Закарпаття з Руссю.

Поряд з писемною літературою розвивалася усна народна творчість (пісні, казки, загадки, легенди, заклинання), яка сягала своїм корінням у далекі язичницькі часи.

Помітну роль в економічному та культурному розвитку краю відігравали міста. Найдавнішими містами Закарпаття є Ужгород і Мукачево. За рахунок жорстокої експлуатації народу феодалами споруджувалися палаци-замки. Вони були збудовані в Ужгороді, Мукачеві, Середньому, Севлюші, Вишкові, Хусті, Королеві, Довгому, Невицькому.

Недалеко від Ужгорода, в селі Горяни, знаходиться одна з найдавніших пам’яток кам’яної архітектури Закарпаття — храм святої Анни. Храм складається з двох частин, найстаріша з яких має форму заокругленого шестигранника (товщина стін — 2 – 2,5 м). Це Горянська ротонда — невелика будова ХІІ століття діаметром 9,5 м. Перекриття ротонди склеписте, купол у вигляді півкулі, а цінні фрески відносяться до ХІІІ – ХІV століть. Спочатку ротонда була самостійним храмом, у якому войовничі монахи примушували православних та язичників приймати католицьку віру. В ХІV столітті до ротонди була прибудована церква в готичному стилі.

Цінним пам'ятником храмового будівництва є Вознесенський собор у Виноградові, споруджений у ХІІІ столітті в романо-готичному стилі. Всі ці споруди були творінням розуму і рук давньоруського населення краю, яке належало до великої східнослав’янської сім’ї.

Зв’язки культури Закарпаття та східноукраїнських земель у ХІV – ХVІ століттях. Розвиток культури в окупованому угорськими феодалами краї відбувався під великим впливом та з активною допомогою діячів культури України, але всіляко гальмувався іноземними загарбниками, які душили слов’янське слово, знищували надбання слов’янської культури, матеріальної та духовної.

Цікавими є написані на тонкому пергаменті високої якості «Мукачівський псалтир» та «Ужгородський полустав» (ХVІ ст.), за мовою та оформленням виділяється «Королівське євангеліє» (1401 р.). Ці пам’ятки культури, написані традиційно давньоруською мовою, з домішками церковнослов’янської, містять велику кількість слів живої народної мови.

До ХV століття належать і окремі пам'ятки світської писемності, зокрема дарчі грамоти, в яких багато своєрідних закарпатських діалектизмів. Цінні пам’ятки культури ХІV – ХVІ століть — «Ужгородська празнична мінея» та євангелія.

З кінця ХV століття в Закарпаття попадали перші друковані книги, видані в Кракові Швайпольтом Фіолем («Осмогласник», «Часословець»), празькі видання білоруського першодрукаря Георгія Скорини «Біблія русская» та книжки діячів сербської культури Божидора та Вікентія Буковичів, видані у Венеції («Соборник», «Молитовник»). Поширеними були видання російського першодрукаря Івана Федорова, зокрема славнозвісна «Острозька Біблія».

Перші школи з’явилися при церквах та монастирях, а наприкінці ХІV століття в резиденції графа Другета в Ужгороді була відкрита перша школа чернечого ордену, яка готувала кадри для католицької церкви.

У період середньовіччя в Закарпатті було збудовано 13 замків. Ужгородський, Мукачівський, Хустський та Королівський замки мали велике оборонно-стратегічне значення. Подібні укріплення були поширені на Україні, в Росії (Новгород, Псков). У Мукачеві збереглася старовинна каплиця святого Мартина (ХІV століття). Колись ця каплиця служила вівтарною частиною готичного храму, знесеного в 1904 році. Монументальним пам'ятником храмового будівництва в Закарпатті є Воздвиженський собор у Берегові, споруджений у першій половині ХV століття. Художнє оздоблення порталів свідчить про високий рівень тогочасного білокам'яного різьблення. Менші готичні храми збереглися в деяких закарпатських селах (Чорнотисово, Струмківка, Часлівці).

Образотворче мистецтво робило лише перші кроки. Створені художниками картини носили переважно релігійний характер. На стінах прибудови ХІV століття в Горянській ротонді збереглися фрески «Покров» та «Розп'яття». Сюжети фресок винятково ліричні. Характерною в цьому плані є картина «Втеча в Єгипет», яка за своїми художніми якостями, майстерністю виконання є одним з найкращих творів мистецтва ХІV – ХVІ століть.

Різні малюнки зображувалися на народному одязі. Народні умільці виробляли чудові рушники, килими з вовни. Хоч в окремих селах і були деякі особливості в одязі та вишиванках, але вироби мають багато спільного з подібними речами, виготовленими на Поділлі, Волині, Придністров’ї. Культура Закарпаття епохи феодалізму розвивалася як складова частина культури всієї України.

ХVІІ століття: Писемність. Друкована література. Освіта. Культура закарпатців у ХVІІ столітті розвивалася в складних умовах. Слов’янська писемність та культура розвивалися у жорстокій боротьбі проти феодально-церковного гніту, проти політики латинізації та мадяризації. Поширення слов'янської писемності а також літератури, виданої в Україні та Росії, зустрічало великий опір єзуїтів та реакційного уніатського духовенства. У ХVІІ столітті дещо зростає кількість шкіл у містах. Народні школи існували в ряді cіл Мукачівщини, Виноградівщини, Хустщини, Мараморощини ( у Великих Лучках, Великій Копані, Вишкові, Бедевлі, Чорному Потоці, Солотвині, Сігеті). У початкових школах училися переважно діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства. Для дітей феодальної верхівки були спеціальні школи. У середині ХVІІ століття в Ужгород була переведена з Гуменного єзуїтська гімназія, яка готувала кадри для католицької та уніатської церков. Мета її відкриття, за словами володаря Ужгорода, — повернення єретиків (православних) до апостольської католицької віри. Чимало її випускників продовжили навчання в Духовних семінаріях. Спочатку в гімназії навчалося 50 учнів, а згодом кількість їх зросла до 170. То були переважно діти духівництва, дворянства, чиновників, офіцерів австрійської армії. Навчалась і частина вихідців з народних низів — ремісників, купців, заможних селян. Авторитетт Ужгородської гімназії швидко зростав, і бажаючі вчитися зверталися сюди із Східної Словаччини, Північної Угорщини, Галичини. Згодом основи середньої освіти були закладені в Мукачеві і Берегові. Навчання в більшості шкіл проводилося на латинській мові. Після поширення в Закарпатті протестантства у ХVІ-ХVІІ століттях в містах і селах почали виникати реформатські школи. Особливо це було характерно для південних районів Закарпаття та окремих населених пунктів Мараморощини, де проживало чимало німецьких переселенців – солекопів, лісових майстрів, ремісників. Усього в 80-х роках ХVІІ століття у Закарпатті було щонайменше 40 шкіл. Зростання шкіл дещо активізувалося після запровадження унії в середині ХVІІ століття. Ведучи боротьбу протии православ'я, уніати створювали нові школи, розглядаючи їх не лише як осередок освіти, а й як знаряддя покатоличення руського населення. Уже через десять років у Мукачівському монастирі, де уніати мали досить сильні позиції, була відкрита вищого типу школа для підготовки священиків і півчих для уніатських приходів. У школі Мукачівського монастиря, у 1671 році, навчалося всього 22 учні, з яких 14 – богослови і вісім – дяки. В середині ХVІІІ століття у цій школі навчалося близько 100 учнів.

Призначений королем Леопольдом І єпископ Йосиф де Камеліс одержав не лише право духовного душпастирства, але й вільного «поширення освіченості й культури». З його ініціативи відкривалися нові як духовні, так і парафіяльні школи, а в 1699 році він видав у Тризві народною мовою «Буквар» для парафіяльних шкіл і переклав «Катехізис» з латинської на народну мову русинів, дуже близьку до української, яка формувалася на Наддніпрянщині і в Галичині. Та й вчителями у школах Закарпаття часто працювали вихідці з Галичини, де унія була поширена значно раніше. Школа в Закарпатті, як і в Угорщині загалом, зростала не лише кількісно, але й якісно. Хоч вивчення молитов, історії церкви залишалося основним завданням школи, але поступово коло предметів, які вивчали учні, збільшувалося, вводилися елементи знань про рідний край, форми і методи господарювання, взаємовідносини між людьми, зростав інтерес до природних знань та народної педагогіки. Підтвердженням цього є поширення в Закарпатті у першій половині ХVІІІ століття збірки «Няговскія поученія», яка пропонувала в системі шкільної освіти навчати дітей таких принципів: «Не упивайся ніколи, ани найбурше, коли постиш, чом много злого дела у п'янстві. И не греши у переці родителям своим и каждому, кто есть буршій… Не держи ненависть та й гнів, та й вражду, та лихую дяку… И не бий, не убивай, та й не сороми; не будь ненавистлив, не чини злоє, не кради, не розбивай, не чалуй, не перепущай дорого ни у продажи, ни у купли». Якщо в середині ХVІІ століття в краї нараховувалось близько 40 парафіяльних шкіл, то наприкінці ХVІІІ століття кількість їх зросла до 200. Щоправда, більшість з них були однокласними, де учитель навчав усіх разом. Та й рівень роботи шкіл не завжди був високим. Сам єпископ Йосиф де Камеліс визнавав, що як священики, які викладали в школах закон Божий, так і вчителі «часто майже неосвічені люди». Та це й не випадково. Адже шкіл для підготовки вчителів не було. Освітній рівень багатьох сільських священиків, особливо дяків, які навчали дітей, був низьким. Чимало з них не закінчували навіть шкіл, а вчилися вдома самостійно. З одним можна погодитися, що навчання в школі рідною мовою, навіть за таких умов, видання перших книг для школярів, не проходило безслідно. Розквіту русинських шкіл на Закарпатті у ХVІІ - ХVІІІ століттях сприяло проникнення передових освітніх ідей не лише з України, зокрема з Галичини, але й з Чехії та Словаччини. Перебуваючи в північноугор-ському містечку Шарошпоток, що неподалік від Закарпаття і Східної Словаччини, визначний вчений, основоположник нової педагогіки Ян Коменський мав можливість ознайомитися зі станом освіти різних народностей Угорщини. У 1654 році в роботі «Щастя народу» він писав, що по всій Угорщині дуже мало шкіл з рідною мовою навчання. В Угорщині проживають, окрім угорців, також словаки, русини, румуни, які теж не мають шкіл рідною мовою. Ян Коменський критикував правителів Австрії та Угорщини за байдуже ставлення до освіти, за насильну латинізацію шкіл і відстоював необхідність розвитку школи рід-ною мовою для всіх народів. Окремі дослідники висловили думку, що з чеським педагогом у 1654 році зустрічався закарпатський полеміст, борець проти латинізації та покатоличення русинів М. Андрелла, який обговорив з ним шкільні справи в Закарпатті і поскаржився, що прихильники Риму силоміць втягують народ в унію. Достовірних даних про цю зустріч немає.

Одержували освіту закарпатці і в славнозвісній Києво-Могилянській академії. На початку ХVІІ століття в ній навчався Іван Григорович, майбутній мукачівський єпископ. Тоді ж у Києві був висвячений єпископ Сергій. Вони привезли з собою у Закарпаття багато східних православних книг. Велика частина друкованої літератури України та Росії потрапляла в Закарпаття. Особливою популярністю користувалися книги, що були надруковані в Острозі, Львові, Києві, Почаєві, Чернігові. Ці книги купувалися за дуже великими цінами і передавалися у священні реліквії з покоління в покоління. У ХVІ - ХVІІ століттях була кирилична друкарня в Грушівському монастирі. Іван Кондратович вважає, що в друкарні Грушівського монастиря були видані такі пам’ятні видання, як “Румунське євангеліє» і «Молитвослов». З іншої літератури вчений називає видання «Букваря» на старослов’янській мові, книги «Пентекостаріон» і «Антиминс». Хоч окремі дослідники такої точки зору не поділяють.

Щоправда, конкретних документів про існування друкарні та виданих у ній книг не збереглося. Окремі дослідники-краєзнавці наших днів намагаються довести існування друкарні в Грушеві, маючи у своєму розпорядженні ряд видань ХV-ХVІ століть, але без зазначення місця друкування. Та спеціалісти по книгодрукуванню, які працюють у наукових закладах Києва та Москви, на підставі аналізу шрифту, паперу, техніки видання припускаються думки про можливість їх виготовлення саме в друкарнях Карпатського регіону, і насамперед у Грушеві. Навіть, якщо й відкинути сам факт існування друкарні, то і за всіх інших обставин Грушівський монастир відіграв значну роль у поширенні духовної культури і слов'янської писемності у східних районах Закарпаття. Знищили монастир протестанти Мараморощини у 1670 році.

Одним із зачинателів української літератури в Закарпатті був Михайло Андрелла (1637-1710). У своїх полемічних творах «Логос» та «Оборона верному человеку» письменник нещадно викривав підступи єзуїтів, експлуататорську суть уніатської церкви, ставав на захист покріпаченого селянства. У середині ХVІІ століття Київ став загальноукраїнським культурним центром. Навколо Київського братства, а пізніше Києво-Печерської друкарні і Києво-Могилянської колегії згуртувалися найвизначніші культурні діячі України, частина яких проводила культурну роботу і в Закарпатті (вчителювали, переписували книги…). Після возз’єднання України з Росією у 1654 році в Закарпатті починають поширюватися і російські видання, зміцнюються культурні зв’язки з Росією.

Правлячі кола Австрії вживали усіх заходів до припинення ввезення книг у Закарпаття. З цією метою ще у 1693 році Леопольд І запровадив цензуру на книги, що друкувалися за межами Угорщини. Згідно з цим указом будь-яка книга могла бути конфіскована. Вживалося рішучих заходів до посилення контролю на кордонах. У квітні 1728 року митний комендант в Ужгороді затримав двох книгонош з Володимира - Івана Шаляпіна та Михайла Вакурова. Привезені ними 500 примірників книг були конфісковані і перевезені до Відня, а книгоноші на допиті заявили, що вони вже 16 років підряд привозять в Угорщину книги без жодних перешкод. Хоч у 1770 році було заборонено ввозити книги в Закарпаття, процес цей продовжувався і далі.

Розвивалася усна народна творчість. Народ висміював єзуїтів, уніатську церкву, зрадників, які схилялися перед іноземними гнобителями. Усна народна творчість Закарпаття мала багато спільних мотивів з фольклором східноукраїнських земель.

Архітектура. Руками закарпатських майстрів-будівельників споруджено поміщицькі та графські палаци, міські ратуші, добротні будинки в містах. Найкращими є побудовані в різних стилях палаци в Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Севлюші, Довгому.

У ХVІІ — ХVІІІ століттях народні майстри краю творчо сприйняли досягнення стилю бароко і трансформували бойківську основу, поєднавши її з живописністю барокових кам’яних церков. Вони переорієнтували і загальну композицію будов, зробивши їх домінантою вежу — дзвіницю барокових форм. В результаті створили наявний тип дерев’яного храму, що одержав пізніше назву лемківського (церкви в с. Шелестово, Медведівці Мукачівського району, с. Плоске Свалявського району, с. Канора Воловецького району). На жаль, більшість церков данного типу вивезені із Закарпаття і знаходяться за його межами (Київ, Прага, Нова Пака в північній Моравії та ін.), залишилась тільки Шелестівська (1777 р.), перевезена в Ужгород.

Лемківський тип зазнав подальшої трансформації, втративши в кінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття верхи над вівтарною частиною і нефом, і став найбільш розповсюдженим в Закарпатті від с. Соль на Великоберезнянщині через рівнинну частину краю аж до сіл Міжгірщини. Найвишуканіше церкви даного типу, побудовані у ХVІІІ столітті, є у селах Гукливе Воловецького району, Подобовець, Ізки, Торунь Міжгірсьького району, Чорноголова Великоберезнянського району. Будівничі Мараморощини уподобали собі форми готичних кам’яних церков німецьких сіл Семиграддя і, використавши їх, створили неперевершені за красою і строгістю форм храми так званої “дерев’яної готики” в селах Сокирниця, Данилове, Крайниково, Олександрівка. До цього типу також треба віднести дерев’яну вежу-дзвіницю біля кам’яного храму у с. Четово Берегівського району.

На південному сході Закарпаття гуцульські майстри будують хрещаті в плані одноверхі церкви (Струмківська церква — в с. Ясіня, церква на Плитоватому — в с. Лазещина). Над центральним зрубом піднімається багатогранний барабан, покритий наметовим дахом, що завершений маківкою з хрестом. Чотири бокові рамена у Струмківської церкві вкриті дахами хатнього типу з маленькими маківками. Усе це робить композицію будови надзвичайно виваженою, навіть скульптурною.

Старовинні дерев’яні храми Закарпаття – пам’ятки неповторної народної архітектури. Закарпатські українці зберегли свій побут і культуру. Навіть у тих пам'ятках архітектури, де відбився вплив чужих стилів (готичного і бароко), самобутність не зникла. Творчо перероблені іноземні прийоми та форми породжують нові своєрідні риси національної архітектури. Дерев'яні храми розкидані по всьому Закарпатті, особливо багато їх у гірській частині – Верховині. Ці храми розташовані переважно в селах, причому місця, де вони стоять, вибиралися так, щоб будова храму мала перевагу над селом або навколишньою місцевістю. Через те більшість храмів стоять на вершинах пагорбів. Простота композиції, відсутність зовнішніх прикрас надають їм строгості. Силуети храмів різноманітні й особливо красиві на фоні неба, навколишніх гір та зелені. Найдавніші дерев’яні храми, звичайно, зберегтись не змогли. До нас дійшли тільки деякі культові споруди та й ті неодноразово перебудовувалися. Серед них можна назвати храми у селах Колодне Тячівського району, Середнє Водяне Рахівського району, Олександрівка Хустського району, Руська Долина Виноградівського району. Найдавнішою справедливо вважається церква у с. Колодне. Споруда зроблена з величезних дубових колод завдовжки близько 12 м. Стіни і стеля нефа та вівтаря розписані. Найстаріший живопис у вівтарі — другої половини ХVІІ століття. А іконостас оновлювався в 1737 році, про що свідчить напис на звороті царських врат: «Поновленіє сих двер року божія 1737, місяця ноєврія Ілія маляр хуски». Це свідчить, що м. Хуст на той час був своєрідним мистецьким осередком в Закарпатті.

Одна з цікавих пам»яток — Успенська церква і дзвіниця ХVІІ століття у с. Новоселиця на Виноградівщині.

У ХVІІ столітті руками закарпатських майстрів споруджено церкву в селі Івашковиці, Михайлівську церкву в Ужку, Михайлівську церкву в Крайникові, Святодухівську церкву в селі Колочава-Горб, церкву в присілку Бистрому під Свалявою.

У східній частині Закарпаття під впливом традицій східного культового будівництва споруджувалися церкви гуцульського стилю. Найкращі з них — в с. Ясіня і Лазещина Рахівського району.

У низинних селах Закарпаття переважають дерев’яні храми, побудовані в стилі готичної архітектури. Один з них — Успенська церква і дзвіниця ХVІІ століття — в с. Новоселиця Виноградівського району зберігся і до сьогодні. Церква побудована в 1669 році, у самому центрі села. Її стіни розписані різноманітними картинами з релігійного життя, які можна назвати унікальною пам’яткою мистецтва ХVІІ століття. Увагу привертають, зокрема, композиції «Деісус» і «Страшний суд» (1673 р.), а також ікони «Святий Миколай з житієм» (1676 р.), «Марія Русин» (ХІХ ст.). Під час реставрації фрески «Страшний суд» на початку 80-х років ХХ століття було відкрито портрети Юри Петришина, на замовлення якого і була виконана фреска. Цікаво, що один з його синів — з вусами і «оселедцем». Тип новоселицьких розписів цілком український. Очевидно, ще свіжою була пам’ять про участь запорожців у визвольній війні українського народу 1648 — 1654 років.

Багата культова архітектура Закарпаття свідчить про наявність в краї не лише талановитих народних зодчих, а й високопрофесійних художників. Створені руками народних митців упродовж ХV — ХІХ століть, численні дерев’яні храми є справжнім витвором народного мистецтва, які зберігали і передавали з покоління в покоління ідею слов’янської єдності.

Ці пам’ятки архітектури Закарпаття пройняті духом народності, єдністю з культурою всієї України.

Мистецтво народу яскраво проступає в одязі — жіночих і чоловічих вишиваних блузах і сорочках, кептариках, кольорових поясах, хустках. Найяскравіший народний одяг виготовляли на Верховині, де утворилися своєрідні центри вишивання з відтінками гуцульської культури, — Ясіня, Кобилецька Поляна, Усть-Чорна, Дубове, культури лемків і бойків — с. Дубове, Білки, Жденеве, Кострино. Народне мистецтво яскраво проступало у виробах ткацького ремесла, яке поширювалося в ряді сіл Марамороського, Угочанського та Березького комітатів — рушниках, килимах, кімнатних домотканих доріжках. Хоч в окремих районах вироби мали свою специфіку (в Марамороші — вплив волохів, в Ужанському комітаті — словаків і чехів, У Березькому — вплив угорців), але в основі їх домінували характерні особливості народної культури русинів та сусідніх слов’янських народів.

Поряд з виготовленням національного одягу русинами, на Закарпатті успішно розвивалася техніка і культура народних митців угорського, румунського, словацького, німецького населення. Національний одяг і предмети домашнього вжитку практично виготовляли в кожному селі, де компактно або ж значною частиною проживали інші національності. Але поступово виділялися, як і в русинів, своєрідні центри народного вишивання, ткацтва, пошиття одягу. Найкращі національні речі виготовляли в таких угорських селах як Косино, Береги, Вари Берегівського району, Вилок, Петрово, Королево Виноградівського, Велика Добронь, Паладь, Комарівці Ужгородського, Чомонин, Рівне, Дерцено Мукачівського районів.

Центрами виготовлення румунського національного одягу були села Нижнє і Середнє Водяне, Солотвино. Національний одяг для німців найкраще виготовляли в селах Усть-Чорна Тячівського, Павшин і Німецька Кучава Мукачівського районів. Між населенням відбувався обмін національним одягом і предметами домашнього вжитку. Русини охоче придбавали речі, виготовлені угорцями, румунами, німцями, майстрами інших національностей, а жителі угорських, румунських і німецьких сіл, міські жителі високо цінували вироби русинів. Ринки і ярмарки Закарпаття в ХVІ — ХVІІІ століттях славилися розмаїттям одягу і предметів побуту, виготовлених народними майстрами — русинами, угорцями, словаками, румунами, німцями. Інтенсивний взаємо обмін збагачував народних митців, робив життя і побут населення багатшим і різноманітнішим.

Розвиток культури у ХVІІІ столітті. Українській культурі закарпатців, що були найзахіднішим етнічним форпостом, довелося витримувати шалений натиск латинізації, мадяризації та германізації. І треба було мати велику силу та гідність, щоб у безпосередньому оточенні чужоземних сусідніх культур зберегти свої національні традиції. Період від середини ХVІІІ століття до середини ХІХ століття називають латино-угорською добою.

Латинізація та мадяризація, яку з 1745 року почав особливо настирливо вводити єпископ Мануїл Ольшанський, набирає величезних розмірів. Латинські, а потім угорські школи, книги, проповіді, діловодство — ось справжнє обличчя тієї доби. Та ці труднощі не змогли перешкодити розвиткові української культури в краї.

Освіта розвивалася у важких умовах. У середині ХVІІІ століття в Мукачеві відкрилася богословська школа, частина випускників якої ставала вчителями сільських шкіл. Учителів випускали і монастирські школи в Мукачеві, Імстичеві, Красноброді (Східна Словаччина). Розвиток школи дещо активізувався після реформи 70-х років. У селах та містах створювалися різного типу елементарні школи. Закарпаття було перетворено в окремий шкільний округ. В Ужгороді було відкрито чотирикласну взірцеву школу, кращі учні якої проходили спеціальну п’ятимісячну практику і ставали вчителями народних шкіл. Майже в усіх школах навчалися з букварів, виданих в Україні та Росії.

Окремі закарпатці здобули освіту в школах на схід від Карпат, що мало велике значення в боротьбі проти асиміляторської політики габсбурзької монархії, у вихованні почуття єдності з народом України.

Після приєднання Закарпаття на правах автономії до Чехословацької республіки двоє молодих художників Йосип Бокшай (1891 - 1975) і Адальберт Ерделі (1891-1955) вирішили, що таким же автономним привілеєм повинні користуватися і закарпатські художники. Було засновано художню школу, відому як закарпатський Барбізон – так звалося невелике французьке село, у якому жили і працювали художники-реалісти Руссо, Коро, Мільє.

Центром закарпатського Барбізону стало мальовниче гірське село Жорнава, що на Великоберезнянщині. Бокшай та Еміль Грабовський малювали в манері художників-реалістів та пізніх імпресіоністів; Ерделі, Федір Манайло, Ернест Контратович, Андрій Коцка та інші в манері експресіоністів, кубістів,сюрреалістів. Захоплюючі пейзажі довкола Жорнави були відображені у мистецтві цих відомих майстрів пензля.

Тут знаходиться єдиний у світі памятник листоноші (пам'ятник Федору Фекете, у селі Тур'я Ремети). Як стверджує історія, у ХІХ столітті у цьому селі проживав поважний чоловік, якого громада Турянської долини уповноважила виконувати високу місію, бути листоношею. Майже щодня з Турянської улоговини до Ужгорода, тодішньої столиці Ужанського комітату виходив Федір Фекете, аби отримати і розповсюдити листи та іншу важливу документацію серед жителів сьогоднішньої Перечинщини. Здавалось, що в цьому немає нічого звичного, якщо не врахувати той факт, що відстань від Тур'ї Ремет до Ужгорода і навпаки, Фекете долав пішки з важкою сумкою, наповненою важливою кореспонденцією. Протягом багатьох років листоноша долав карпатські гори і річки, не знаючи втоми, але одного разу, взимку, переходячи річку по кризі, трапилося непередбачене: тонкий лід не витримав ваги чоловіка і тріснув Федір Фекете разом зі своїм цінним вантажем пішов на дно. Напружуючи останні сили, він спромігся зняти сумку і викинути її на берег, а сам загинув у гірському потоці. На знак подяки і великої пошани, громада села Тур'я Ремети на власні кошти спорудила монумент відданому своїй праці листоноші.

Музей Берегівщини знаходиться у так званому палаці Бетлена – єдиній замковій споруді міста. І хоча не всі історики схильні вважати палац саме замком, але з цим твердженням можна посперечатися... Адже замком називають житло феодала з товстими стінами, розраховане на тривалу оборону. Палац побудований на місці зруйнованого реформаторами у 1573 році монастиря домініканців. Досі на фасаді викарбовано дата 1629 рік - мабуть саме тоді угорському графу Габору Бетлену вдалося завершити будівництво своєї резиденції. Бетлен мав стати королем Угорщини, але через ряд обставин відмовився від коронації. Відомо, що у 1709 році тут зупинявся Ференц ІІ Ракоці, пізніше австрійський імператор подарував маєток графу Шенборну. Пов’язана будівля і з революційними подіями 1848 року, саме тут був розташований штаб повстанців під керівництвом Томаша Етвеша.

Остання перебудова палацу відноситься до 1857 року – саме тоді перед входом спорудили портик у стилі ампір. Але ХХ століття погано позначилося на палаці. За чехів тут розмістилася кінна жандармерія, а коли прийшли радянські війська – прикордонний загін. Врешті-решт унікальну будівлю віддали під класи школи механізації, потім ПТУ. Було так аж до 2002 року, поки частину палацу не відвели під музей.

Культура Закарпатської Русі до 15 ст. cкладала органічну частину всієї давньоруської культури, а пізніших часів — української. На жаль, пам’яток оригінальної літератури 15-16 століть, як і на всіх східноукраїнських землях, через несприятливі історичні умови збереглося дуже мало.

Значний вплив на розвиток культури Закарпаття мала діяльність першодрукаря І. Федорова у Львові. Всі рукописні і друковані книги, що видавалися в Росії і на Україні потрапляли на Закарпаття. Майже половина завезеної на Закарпаття літератури тих часів нині зберігається в архівах та музеях області.

З літературних пам'яток Закарпаття були найбільше відомі євангелії, різні рукописні збірники оповідань, легенд, повістей, збірники світських і духовних пісень, історична та сатирична поезія, перші літописні записки.

Здавна славиться Закарпаття багатим фольклором. Тут зібрано величезну кількість народних переказів, легенд, казок, балад, коломийок. Вони мають спільне походження з давньоруським та українськи фольклором.

Стародавні українські закарпатські пісні славляться на весь світ у виконанні як самодіяльних митців, так і Закарпатського державного заслуженого народного хору. Перший багатоголосий хор на Закарпатті було створено в Ужгороді 1833 року. Знаменно, що він був і першим поліфонічним хором взагалі в усій Австро-Угорщині.

Оригінальним є одяг українського населення Закарпаття, який і до наших днів зберіг свою самобутність. Жінки одягалися гарно, носили вишиті сорочки з білого полотна, плахту або спідницю, підперізувалися плетеним кольоровим поясом. Чоловіки носили також білі полотняні сорочки-вишиванки, вузькі полотняні штани, а взимку — вовняні холоші з домотканого сукна.

Досить розвиненим на Закарпатті було ткацьке ремесло, особливо декоративне. Ткали довгі вузькі рушники, рядна – верети, обруси для загортання цінних речей і молитовників, покривала для хліба, запаски і навіть простенькі килими з вовни.

До складу садиби кричівського селянина (як і в інших селах Закарпаття) входила хата, прибудований до неї хлівець і колодязь навпроти хати, але ближче до вулиці. Вхід у хату з головного фасаду через високий поріг веде у сіни. Дах на хатах 4-схильний, покритий рядами солом`яних снопів. У кожній хаті були піч, дерев`яне ліжко, широкі тесані лавиці. Одягались кричівці в основному в одяг із домотканого полотна. У хаті стояла скриня - лада. У ладі зберігали повсякденний одяг: вуйош - теплий піджак із домашнього сукна, гаті - широкі чоловічі полотняні штані, бунда - кожушок - безрукавка, поверху майстерно оздоблена вишивкою, чоловічі та жіночі вишиті сорочки, спідниці й свити, фартухи – плати з різнокольоровими стрічками - пангличками. На ноги взували кричівці постоли з натуральної шкіри, які кріпили ремінцями - надтоки- з чорної шкіри або мотузками - волоками з чорної овечої вовни. Прикрашали хату домотканими рушниками:

Жіноча сорочка належить до найстаршої одежі предків. Матеріалом для всіх жіночих сорочок завжди було біле лляне чи конопляне полотно домашньої роботи (домоткане полотно). Щодо крою, то жіночі сорочки, призбирані коло шиї, можна поділити на дві основні групи: сорочки до уставок і сорочки без уставок. Уставка - це вшиване плічко, що з'єднує передню і задню частини сорочки. Крім основних кроїв жіночих сорочок існують кілька місцевих кроїв (наприклад, бойківська сорочка Довжанської долини). В Тячівському районі Закарпаття поширилася сорочка румунського крою "волошка", в якій станок призбирується і пришивається до багато вишитої кокетки.

З домотканого полотна шилися також тайстри. Інколи їх оздоблювали вишивкою.

Культура відродження Закарпаття. Кінець ХVІІІ — перша половина ХІХ ст. — це був період початку формування національної культури. У науковій літературі його називають ще періодом культурно-національного відродження слов’янських народів Австрії, в тому числі і русинів Закарпаття.

Характерною особливістю розвитку культури цього періоду вважається боротьба за утвердження народного духу культури. Це був якісно новий етап. Культура Закарпаття цього періоду знаходилася під значним впливом угорської культури, особливо періоду боротьби за реформи у 20-40-х роках ХІХ ст. Через Угорщину в Закарпаття проникали ідеї французького просвітительства, ідеї боротьби за утвердження світської ідеології, носіями якої були письменник Д. Бешенєї, поет Ф.Келчеї, поет Шандор Петефі.

Будительський період у розвитку культури має кілька етапів, кожен з яких характеризується рядом особливостей.

Перший хронологічно охоплює кінець 80-х років ХVІІІ ст. Це був період реформ у галузі освіти, зростання шкільництва, появи сподівань на краще.

Другий період припадає на 1815-1830 роки, коли монархи об’єднали сили і пішли в наступ на деякі завоювання поневолених народів у галузі культури. У Закарпатті цей період позначився наступом на школи, на передову частину інтелігенції. Саме в цей період посилилася еміграція передової молоді, переслідуваної габсбурзькими та угорськими властями, в Росію. На початку 30-х років у Росії працювало щонайменше 20 вихідців із Закарпаття — це І.С.Орлай, М.А.Балудянський, В.Г. Кукольник, П.Д.Лодій, А.І.Дудрович, М.В.Білевич, Ю.І.Гуца-Венелін, І.І. Молнар та ін.

Третій період охоплює 30-40-і роки ХІХ ст., коли Угорщину охопив рух за реформи. Процесс культурного відродження Закарпаття у цей час значно прискорився і наповнився новим змістом. Боротьба за рідну мову, школу та культуру дедалі частіше перепліталася з вимогами захисту інтересів селян-кріпаків, поліпшення умов життя і праці дрібних ремісників, торговців, міської бідноти. Громадсько-політична думка Закарпаття, як і всієї Угорщини, готувала такий великий політичний і соціальний вибух, яким була революція 1848-1849 років.

У першій половині ХІХ ст. вводилася нова система керівництва освітою. Юридично школи відокремлювалися від церкви. У законах зазначалося, що навчання та виховання є справою держави, і всі школи передаються державним відомствам. З метою керівництва школами і контролю над ними імператор призначав інспекторів на кожну округу. Заступником головного інспектора був директор «нормальної школи». Інспектори контролювали роботу шкіл, турбувалися про вчителів і матеріальне становище шкіл. Кожне село прагнуло мати свою школу. Попи продовжували впливати на роботу шкіл, але не мали вже права визначати зміст і характер навчання, розпоряджатися вчителями.

Активізація роботи народних шкіл наприкінці ХІХ ст. почала занепадати. У школах заборонялось викладати рідною мовою, насильно запроваджувалася німецька мова, а на території Закарпаття — угорська. Кількість шкіл з рідною мовою навчання скорочувалась. Школи залишалися лише у великих селах і містечках. Найбільш відомі були у 30-40-х роках ХІХ ст. школи в таких селах, як Чинадієво, Страбичово, Великі Лучки, Ракошино — на Мукачівщині, Великі Ком'яти, Велика Копаня, Чорнотисово, Королево — на Виноградівщині, Довге Поле, Бедевля, Солотвино, Тересва, Теребля, Усть-Чорна, Дубове — на Тячівщині, Богдан, Ясіня — на Рахівщині; у західних районах — у таких селах, як Великий Березний, Дубриничі, Зарічево, Порошково, Тур'ї Ремети, Перечин, Ворочове, Ставне, Люта — на Перечинщині і Великоберезнянщині.

На захист народних шкіл виступала передова частина інтелігенції — М. Лучкай, О.Духнович та ін.

Відомий закарпатський фольклорист, дослідник народних обрядів та звичаїв Юрій Чорі зробив великий внесок у розвиток культури Закарпаття. Збирати і записувати народні обряди, традиції, звичаї, легенди та оповіді йому допомагали студенти Ужгородського училища культури, дещо він запозичив у періодичній пресі та спеціальній літературі. Зібраний матеріал міститься у новій книжці «Хоч не рай, зате свій край».

Саме від нього ми дізнаємося про те, ЯК ВИНИКЛИ ЗВИЧАЇ, ОБРЯДИ, ТРАДИЦІЇ.

Народні звичаї, обряди, традиції супроводжують людину усе життя — від народження й до смерті. Їх багато і найрізноманітніших: на кожен день, на свято, на урочисту подію в родині — на всі випадки радості й смутку. Виникли вони на основі віри, трудової діяльності, побуту й дозвілля людей. Але не раптово, бо звичаї, обряди і традиції не зникають і не виникають швидко. Потрібні століття, перш ніж той чи інший звичай, обряд чи традиція набудуть загальнонародного визнання.

У тих звичаях, обрядах і традиціях, що дійшли до нас, знайшли своє втілення три віри — культури: язичницька, християнська і частково радянська.

Язичницька культура існувала до нашої ери, тобто до народження Ісуса Христа. Її ще називають поганською, бо тогочасні люди вірили у різні божества — богів і богинь (землі, неба, води, сонця, ночі, вітру, грому, полів, лісів і безліч інших). Тим божествам поклонялися, приносили жертви, славили піснями і танцями, просячи за це заступитися, відвернути лихо і вплинути на родючість землі.

Християнська культура бере початок з народження Ісуса Христа. Це наша ера, в якій ми живемо. Тих, що причетні до віри Христа і його вчення, називають християнами. Вони теж вірять у Боже начало земної природи, але визнають тільки одного Бога у трьої особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий.

Радянська культура — це та, яка була у колишньому Радянському Союзі. Її прихильників називають атеїстами, бо вони не визнають ніякого Бога, не моляться і не ходять до церкви.

Народні звичаї, в основному, християнські. Але в деяких із них виразно помітні сліди (залишки) язичництва та атеїзму. Для прикладу: язичницькі коляди (колядування) — в обрядовій звичаєвості Різдва, радянський ЗАГС — у весільному вінчанні…

Любімо, шануймо і не ганьбімо прадідівські звичаї, обряди і традиції. У них — голос народної душі, крім доброго, нічому іншому вони не вчать.

А є звичаї і традиції, з якими ми вже звиклися... Це вітання…

У селі чи в місті доводиться щодня зустрічатися з іншими людьми. Мимо незнайомих проходимо мовчки, із знайомими вітаємося. Вітаємось удома, на вулиці, в школі, на роботі, в товаристві. Робимо це словом, кивком голови, потиском руки або так і так водночас. Правда, одні роблять це згідно із звичаєм, інші – як заманеться. А втім «який привіт, такий одвіт», - звикли казати. І від того, який «привіт», часто залежить не тільки настрій того, до кого звертаємось, але й бажання чи небажання стати з нами до розмови.

У нашому краї з давніх давен існувала своя вітальна традиція. Зустрічаючись, люди вітали одне одного: «Слава Ісусу Христу», скорочено: «Слава Йсу!». Відповідали: «Слава навіки!». Або: «Воістину слава!». У дні різдвяних свят вживали: «Христос рождається!» («Христос родився!»). У відповідь: «Славіте!». Або: «Славте Його!», а на Великдень: «Христос воскрес!», на що відповідали: «Воістину воскрес!».

Серед молоді, у родинному колі та між сусідами вживали й такі привітання, як: «Добрий рано!», «Добрий день!, «Добрий вечір!». З такими ж відповідями або ж: «Дай, Боже, й вам!».

Привітання «Добрий день» чи «Дай, Боже, добрий день!» прозивали в народі єврейським, бо віра не дозволяла казати євреям «Слава Ісусу». Тому й казали до них, вітаючись: «Дай, Боже, добрий день!» Або скорочено: «Дай, Боже!». Відповідали так само.

У місті можна було почути й інші вітання: «Сервус!» («Севос!», «Сіо!»). Або: «Цілую ручки!». Словами «цілую ручки» хлопці вітали дівчат, також молодші – жінок та літніх людей. Відповідали: «Добрий день!» Або (хлопці – дівчата між собою та старші молодшим): «Сервус!». Починаючи з 1945 року з'явились у нас такі вітання, як «Здрастуйте!» та молодіжне-приятельське: «Привіт!», «Здоров!», «Салют!». У відповідь – тіж самі слова. Останнім часом ще можна почути серед хлопців – дівчат: «Агой!», «Чао!», «Гело!».

Однак прийнято було не тільки вітатися, але й відкланюватися, коли відходили. Тоді казали: «Будьте здорові!», «Оставайтеся здорові!». У відповідь чулося: «Ходіть здорові!», «З Богом!». Коли ж на дворі вже темніло, казали: «Добру ніч!» («На добраніч!», «Спокійної ночі!»).

Першим вітатися, згідно з традицією, мав той, хто заходив до приміщення. На вулиці, якщо стояли чи сиділи на лавиці, – той, хто проходив, а якщо йшли одне одному назустріч, то – молодший старшому, а також мужчина (хлопець) – жінці (дівчині).

Будь-яким із названих вітань можна користуватися. Головне – не забувати привітатися. «З поклону голова не болить!» — учить народна мудрість. А поважати людей – значить зичити їм добра.

У розвитку культури краю визначне місце належить історику та мовознавцю Михайлові Лучкаю (1789-1843). Він тривалий час очолював Закарпатський шкільний округ, ретельно перевіряв стан шкіл та домагався дальшого розвитку освіти в краї. Перу М. Лучкая належать праці «Славяно-русская грамматика» та «Історія карпаторусинів», яка залишилася в рукописному вигляді. У цій праці розкриті тісні зв'язки населення Закарпаття з іншими слов’янськими народами, відзначений вплив України та Росії на політичні та культурні процеси в краї. М.Лучкай вперше в українській науці рішуче виступив за автохтонність українців Закарпаття. Саме тому праця й не була надрукована. Діяльність Михайла Лучкая як філолога й історика була помітним явищем у формуванні національної свідомості закарпатських українців, у розробці правильних поглядів на їх історичний розвиток.

Зачинателем нової літератури в Закарпатті, визначним мислителем та активним учасником суспільного руху був Олександр Васильович Духнович (1803-1865). З-під його пера вийшло багато прозових творів: «Басня противо стыдящихся своей народности», повість «Любек и Любица», п‘єси «Добродетель превышает богатство», «Головный тарабанщик».Змістовними є праці з історії «О народах крайнянских или карпаторосах», «Состояние русинов в Угорщине», «Истинная история карпаторосов». У творах Духновича правдиво показане тяжке життя трудового народу, дається критика шовіністичної політики австрійського уряду та угорських панівних класів. Духнович рішуче засуджував ренегатство місцевої інтелігенції, яка плазувала перед гнобителями, відстоював єдність Закарпаття із східними слов'янами.

Винятково цінною є педагогічна спадщина Духновича. Поборник нової, демократичної, системи освіти О. В. Духнович написав і видав серію читанок та підручників для народних шкіл. Він є автором першого на Україні підручника з педагогіки — «Народная педагогика в пользу училищ и учителей сельских», — в якому виклав систему освітнніх та педагогічних поглядів, дав цінні поради для освітян.

Услід за французькими просвітителями Духнович вважав, що визволити народ можна шляхом освіти, не зачіпаючи основ монархічного режиму. Він проповідував мирні методи розв'язання суспільних конфліктів.

До визначних культурних діячів краю відноситься Іван Іванович Раковський (1815-1885). У 30-ті роки доля кидає Раковського в різні куточки краю. В 1884 році він стає проректором Ужгородської семінарії, пізніше працює в Будапешті. Тут він широко займається журналістською діяльністю. Раковський опублікував ряд матеріалів, у яких доводив, що Карпатська Русь історично пов'язана з Росією, а не з Угорщиною. Він був серед тієї інтелігенції краю, яка боролася за політичні й культурні права українського населення Карпат. Трудився Раковський і на ниві народної освіти. У Хусті організував курси грамоти для селян. Він складає та видає ряд шкільних підручників: «Арифметику», «Коротку загальну географію». Займався Іван Іванович Раковський просвітительською діяльністю.

Народна творчість, архітектура, мистецтво. Багаті традиції слов'янської культури, передові ідеї української народної культури знайшли своє яскраве відображення в народній творчості, в споруджених будівлях, у виготовлених речах з дерева, каменю, заліза, скла, полотна. Народна культура Закарпаття розвивалася на тому спільному фундаменті, який було закладено високорозвинутою в культурному відношенні давньоруською державою з центром у Києві.

У Закарпатті поширювалася велика кількість народних переказів, легенд, казок, балад, коломийок, у яких трудящі відбивали свою ненависть до кріпацтва та іноземних гнобителів, свою мрію про волю.

Народ висміював єзуїтів, уніатських попів, зрадників, які схилялися перед іноземними поневолювачами. Усна народна творчість Закарпаття мала багато спільних мотивів з фольклором України того часу.

Закарпаття здавна славилося глибокою патріотичною та бойовою піснею. Та тривалий час вороги душили народну пісню, переслідували її виконавців. І тільки в 1833 році в Ужгороді було створено політичним емігрантом з Росії Костянтином Матезонським перший багатоголосий хор «Гармоннія», який був першим поліфонічним хором в усій Австрійській імперії. Його репертуар містив багато закарпатоукраїнських пісень, коломийок, кращі твори української та російської пісенної культури. Костянтин Матезонський виховав цілу плеяду учнів та послідовників: М. Лихварчика, Е. Талапковича, С. Сільвая, І. Бокшая. Ужгородський хор «Гармонія» добре знали не лише в Закарпатті, Але й далеко за його межами.

Традиції народної культури, творчий геній народу чітко проявляються в архітектурних пам'ятках Закарпаття. Руками закарпатських майстрів зведені чудові палаци. У дерев'яному храмовому будівництві збереглися традиції місцевої народної архітектури. На початку ХІХ століття дістали дальший розвиток реалістичні традиції в образотворчому мистецтві. В цей час працювали художники І. Югасевич та І. Змій-Мікловський. Останній, крім церковних розписів, виконав ряд портретів, пейзажів та картин із життя закарпатських та східнословацьких українців. Він є основоположником світського живопису в Закарпатті.

Отже, протягом кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. культура Закарпаття пережила складний шлях розвитку. Іноземні поневолювачі та їх поплічники робили все, щоб затримати розвиток культури різних народів, які населяли Закарпаття. Габсбурги та угорські магнати переслідували не лише прогресивних діячів культури — русинів (українців), але й діячів угорської, румунської, словацької культур. Та всупереч волі панівних класів культура продовжувала розвиватися. Відкривалися народні школи і гімназії, вчені збагачували гуманітарні науки, письменники створювали свої кращі твори. У літературі і мистецтві утверджувалися ідеї гуманізму, розширювалися традиційні зв’язки з Галичиною, всією Україною і Росією, а також з сусідніми народами — угорцями, румунами, словаками. Культура відігравала велику роль у національному пробудженні русинів, угорців, словаків. Діячі культури Закарпаття в першій половині ХІХ ст. робили посильний внесок у загальноукраїнську культурну скарбницю.

Культура Закарпаття у другій половині ХІХ століття. На зміну феодальній культурі приходить культура капіталістичної доби. В умовах економічної відсталості Закарпаття, тяжкого іноземного гніту елементи демократичної культури розвивалися дуже повільно. І все ж передові діячі культури невпинно вели боротьбу проти реакційної ідеології панівних класів, проповідували прогресивні ідеї, відстоювали єдність Закарпаття з усіма українськими землями. Зростаюча демократична культура стала могутнім фактором суспільного прогресу, сприяла розвиткові визвольного руху.

Важлива роль у розвитку культури належала, в першу чергу, освіті. Як і раніше , гнобителі вбачали в школі знаряддя денаціоналізації українського населення, виховання мас у дусі покори експлуататорам. Трудящі домагалися певних прав на освіту, її розвитку. Після революції 1848-1849 років збільшилася кількість шкіл з українською мовою навчання. У 1868 році їх було вже 268, більше половини всіх народних шкіл.

Правда, держава не виділяла асигнувань на утримання шкіл. Певні зміни в організації середньої освіти відбулися в 50-60-х роках. В гімназіях запроваджувалося восьмирічне навчання: 1-4 класи — нижній ступінь навчання, а 5-8 — вищий. Крім Ужгородської восьмирічної гімназії, було відкрито чотирирічні Мукачівську та Берегівську гімназії. У середині 60-х років у них навчалося близько 700 учнів, з них 200 українців, хоч українці становили щонайменше 80% населення краю. Але навіть цей незначний розвиток освіти викликав лють в угорських шовіністів. І одразу ж після утворення в 1867 році Австро-Угорщини офіційним курсом внутрішньої політини уряду стала насильна асиміляція неугорських народів.

Запроваджувалося обов’язкове початкове навчання, але практично воно не здійснювалося. За період 1875-1895 років у Закарпатті було закрито 239 шкіл з українською мовою навчання. Трудяще населення фактично не мало доступу до освіти, навчанням було охоплено 10-20 % дітей шкільного віку. За даними перепису 1900 року, всього 27,5 % населення краю вміло читати, а писати і читати — лише близько 2 %.Значно погіршали справи з підготовкою вчителів для народних шкіл. З 1879 року в Ужгородській учительській семінарії запроваджувалося навчання угорською мовою. У 1883 році в Ужгороді було відкрито керамічне училище, з 90-х років при Ужгородській міській лікарні працювали п’ятимісячні курси підготовки акушерів. Певну фахову підготовку давали чотирирічні горожанські школи (неповні середні), які створювалися в містах і селах.

Вся система навчання та виховання в школах Закарпаття підпорядковувалася політиці асиміляції населення.

Прогресивні діячі культури ставали на захист трудящих. Певну роль у розвитку літератури та гуманітарних наук відігравало книгодрукування та зародження журналістики. З 60-х років ХІХ століття в Ужгороді, а пізніше і в Мукачеві почали діяти угорські та українські друкарні, стали видаватися різні газети і журнали, церковна та світська література.Культурно-просвітницьке «Общество св. Василия Великого» видавало підручники, посібники, газети російською та угорською мовами. Газета «Світ» друкувала матеріали про тяжке становище населення Закарпаття, про російську та українську літературу, матеріали з етнографії та фольклору східних слов’ян. На захист інтересів трудящих виступили літературні та громадські діячі: О. В. Духнович, О. І. Павлович, О. О. Митрак, І. А. Сільвай, Е. А. Фенцик, В. Ф. Кімак, І. І. Чаковський, Ю. І. Ставровський-Попрадов. Вони розширювали контакти з передовими письменниками України, Росії, Словаччини, Чехії, Угорщини. Видавали книжки, альманахи, складали підручники для народних шкіл, виступали проти мадяризації українського населення.

У другій половині ХІХ століття продовжував свою благородну працю Олександр Васильович Духнович. До культурно-просвітницької роботи він залучав не тільки творчі сили Закарпаття, але й чеських та словацьких письменників із східно-словацького краю. Вони перекладали твори Духновича на словацьку мову, сприяли зміцненню українсько-словацьких зв’язків.

У липні 1871 року прогресивний журналіст В. Ф. Кімак видав перший номер ілюстрованої сатиричної газети «Сова», на сторінках якої гостро викривалися реакційні клерикали, політика асиміляції населення. Уже після п’ятого номера газету заборонили, а переслідуваний властями редактор змушений був емігрувати в Росію.

Одним із визначних прогресивних діячів літератури був О. І. Павлович (1819-1900). Вихований на кращих традиціях слов’янської культури, він став на захист народних мас, організовує школи, дбає про забезпечення їх підручниками. У своїх віршах та поемах він найбільше торкався соціальних та національних проблем, викривав політику експлуататорських класів, висміював зрадників народу, з любов’ю говорив про рідний край.

Складним і суперечливим був творчий шлях поета і вченого О. О. Митрака (1837-1913).

Свою діяльність на літературній ниві він почав як прогресивний діяч і написав ряд визначних творів. Його перу належать дві великі наукові праці — «Русско-мадярский словарь» та «Мадярско-русский словарь». Вони не втратили значення і в наш час.

Досить плідно працював поет та прозаїк І. А. Сільвай (1838-1904). Він написав багато віршів, оповідань, повістей. Його твори пронизані ідеєю слов’янської єдності, боротьби проти політики мадяризації. Письменник високо цінив О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, О. Кольцова. Під їх впливом написав свої кращі твори. В соціально-побутових творах він викриває гнобителів, показує тяжке життя селян. В окремих творах письменник звертається до минулого і незаперечними фактами доводить автохтонність слов’янського населення в Карпатах, єдність закарпатських українців з своїми східними братами («Лаборець», «Федір Корятович»).

Суперечливою за характером була і творчість письменників Ю. І. Ставровського-Попрадова (1850-1899) та Е. А. Фенцика (1844-1903). В їх творах правдиво відбиваються колоніальна політика угорських поневолювачів, злиденне становище народних мас, заклик до єднання із східними братами. Але вони не бачили виходу із тяжкого становища.

Окремі представники літератури відіграли позитивну роль у розширенні культурних зв’язків з сусідніми народами. Таким був М. Фінцицький (1842-1916), який переклав на угорську мову твори І. Тургенєва, М. Гоголя та деяких інших російських письменників. Він також збирав та публікував угорською мовою український та російський фольклор.

Плідно працював на ниві перекладів на угорську мову творів відомих українських письменників Ю. Жаткович (1855-1920), який підтримував тісні контакти з І. Франком і одержував від нього цінні поради. В одному з будапештських літературних журналів він опублікував огляд історії української літератури до кінця ХІХ століття.

Інші представники передової інтелігенції Закарпаття знайомили український, російський та інші народи з досягненнями угорської культури. Уродженець села Дешковиці Андрій Дешко, який закінчив Київський університет, у 1855 році видав першу угорську граматику на російській мові. Коли вийшла з друку ця праця, А. Дешко жив у Пскові, працював викладачем гімназії.

А інший закарпатець, П. Феєрчак, у 1870 році видав «Очерки мадярской литературы», в яких звернув особливу увагу на творчість Шандора Петефі.

Сприяли зміцненню дружніх зв’язків і надавали велику допомогу письменникам та вченим Закарпаття Я. Головацький, В. Гнатюк, М. Драгоманов, І. Франко та інші прогресивні діячі культури України.

Мистецтво та архітектура в другій половині ХІХ ст. Складний шлях розвитку пройшло в ХІХ столітті й мистецтво. Іноземний гніт перешкоджав його розвиткові, душив народні таланти. У Закарпатті тривалий час не було ні театру, ні філармонії, ні своєї школи образотворчого мистецтва. У ряді міст краю діяли невеликі акторські групи аматорів, які в дні національних або народних свят ставили невеликі, переважно одноактні п’єси. Драматичні гуртки та хори виникали в першу чергу при гімназіях та вчительських семінаріях. У їх репертуарі переважала угорська тематика. Протягом багатьох десятиліть у Закарпатті не було чути українського художнього слова ні на сільських, ні на міських сценах. У галузі хорового мистецтва передова частина інтелігенції прагнула продовжити традиції багатоголосого хору «Гармонія» Костянтина Матезонського.

Але угорські шовіністи душили українське слово і не допускали на сцену українську пісню, щоб вона не будила національну свідомість. Розвиток багатоголосого хорового співу проходив лише в гущі народу: на весіллях, хрестинах, на інших сімейних святах, під час збору винограду, жнив, проводів пастухів на полонину.

Образотворче мистецтво в краї носило переважно церковний характер: розписи церков, костьолів, соборів. З другої половини ХІХ століття дійшли до наших днів окремі портрети міської знаті, деякі види міст, природи Карпат.

Серед митців цього періоду виділявся Ф. Видра (1815-1879), який розписав у стилі пізнього бароко іконостас Мукачівського греко-католицького храму, плафон Ужгородського кафедрального собору, стіни багатьох закарпатських церков.

Серед художників відомим був Г. Рошкович, учитель Ужгородської гімназії Ф. Ховердле. Кілька оригінальних творів залишив скульптор І. Петридес. У Закарпатті народилися та деякий час працювали відомі угорські художники — М. Мункачі, І. Ревес,. Ш. Холлоші.

Великі традиції слов’янського народного мистецтва продовжували розвиватися та вдосконалюватися у виробах народних майстрів. Далеко за межами Закарпаття були відомі килими чудових візерунків, виготовлені досвідченими майстринями Тячівщини та Рахівщини. Великим попитом користувалися прикрашені народним орнаментом дерев’яні та гончарні вироби, кошики. Найкращі майстри гончарної справи були в селі Вільхівка на Іршавщині. Відомі народні майстри працювали у великих Ком’ятах, Драгові, Ганичах, Дубовому, Мирчі, Ужгороді, Хусті.

Зрушення в галузі мистецтва знаходили своє відображення в архітектурі. Архітектурне обличчя міст та сіл в епоху капіталізму частково складалося стихійно, а частково – за планами спеціалістів. Але навіть найскладніші інженерні задуми перетворював у життя народ – будівельники, теслярі, ливарники, різьбярі. Їх праця звеличувала та прикрашала міста і села Закарпаття.

Уже протягом другої половини століття міста дуже змінили свій вигляд. В Ужгороді, Мукачеві та інших містах будувалися великі підприємства, а поблизу міст будувалися красиві дачі для буржуазії. У великому лісопарку в Чинадієві в 1890 році був споруджений мисливський палац графів Шенборнів у стилі французького Відродження. Цікавими є будівлі філармонії в Ужгороді в мавританському стилі, комітатського будинку в Берегові (1880 р.), школи у Великих Лазах.

Якщо в містах переважали кам’яні будівлі, то в селах далі продовжували розвиватися традиції слов’янської дерев’яної архітектури. Селянська біднота жила в убогих хатинках, покритих соломою, дранкою.

Отже, іноземний гніт гальмував розвиток не тільки економіки, але й культури Закарпаття. Передові діячі вели рішучу боротьбу проти іноземних загарбників та проти «своїх» гнобителів, проти політики асиміляції, захищали інтереси народу, поділяючи з ним і горе страждань, і радість перемог у боротьбі за визволення.

134