2.3. Морфологія культури: типи та формоутворення.

Як би хто не відносився до культури, всі завжди легко відносять до її "предметного" змісту дійсно найбільш цінне: розум, духовне життя, освіту, мистецтво, науки, вірування, цивілізований образ життя, "вищі цінності" моралі тощо. Виходячи саме з світоглядної зосередженості культури, можна визначити головні її функціональні формоутворення та сфери реалізації.

Серцевина культури – світоглядна культура. Всі інші формоутворення культури якогось народу можуть бути цілковито на сучасному рівні, або навіть випереджати інших, але явищ їх реалізації не буде, .якщо не дозволяє світогляд. У китайців і японців доби великих географічних відкриттів кораблі були набагато кращими, ніж європейські, але експансивною колонізацією вони не зайнялися, бо їхні світоглядно-ментальні риси до того не спонукали. Це має надзвичайно велике значення для самореалізації як етносу, так і окремих його представників, осіб. Світогляд – це і вольова компонента, готовність (настанова) до дії через цілепокладання; це і мотиваційна сфера, через яку особа реалізує свою власну життєву програму. Від цієї компоненти залежить як власна лінія життя, так і історична доля етносу.. Світогляд задає і стратегії "вивчення" світобудови, її архітектоніку; визначає "логіку" символів і позначень (знаків, емблематики) культури; покладає засади суспільної ієрархії соціального поділу тощо. При збереженні світоглядного ядра будь-які периферійні зміни не виходять за межі своєї епохи. Макрозміни ойкумени – також від ядерних процесів як і від етноментальних рис архетипу.

Морфологія культури – структурний зв’язок її форм – цілковито розкривається лише на філософсько-світоглядному рівні розгляду. Від світоглядного ядра культури утворюються всі сутнісні форми людського буття з особливими функціональними формоутвореннями культури. Поняття „формоутворення культури” надало змогу побудувати типологію форм, наочно відтворену на малюнку 1. На ньому ж схематично подані функції культури, які через світогляд розкривають різні грані головного питання культури – відношення людини до світу.

Вся морфологія культури може бути розглянута у двох вимірах: активності життєдіяльності (це найуживаніший розгляд), і активності взаємодії спільнот на різних рівнях і в різних сферах (культура спілкування). На світоглядному рівні обидва виміри нерозривні.

1 Тип. Духовна культура.

Духовна культура – найзначніша функціональна концентрація світоглядної (ідеальної моделі світовідношення людини), яка зберігається й у всіх інших типах і їх формах культури.

Власне духовна культура (культура духовності людської) окреслена трьома світоглядно-духовними сферами: Істини, Добра і Краси. Духовність утворюється лише їх єдністю: істина – добра і красива; краса – добра й істинна; добро – істинне й красиве. Для класичного філософського світорозуміння духовність утворює необхідний “середній термін”, сферу, що об’єднує розрізнену дійсність і підвищує її до морального, правового, освіченого життя, до висот релігійного почуття, естетичного переживання світу і, в кінці кінців, до всеохоплюючого філософського знання. (Бытие человека в культуре. – К., 1992, с. 26). “У культурі все матеріальне духовне, і духовне втілене в матеріальну оболонку”. (Кірікова Л.М.). Є небезпека пересування Храму з духовної області до області травлення їжі (Б. Васильєв). “Я пишу при світлі двох вічних істин: релігії та моралі” (Оноре де Бальзак).

Головних формоутворень культури, які забезпечують ці три сфери, декілька:

МОРАЛЬНА – зосередженість людських відносин навколо питання добра і зла, благого життя, щастя і чистої совісті; мораль (якщо вона відривається від живих інтересів і потреб людських – вона штучна) і моральність – це жива мораль, професійна етика. “Совість глибше від розуму”, а ось їх єдність – умова мудрості (С.Аверінцев). Моральна культура – не просто окремий вид, а сама людська сутність культури. Форма укорінення людського буття, вільне самовизначення людини у культурі як способі буття сущого. Широченний світоглядний горизонт добра, який породжує особливий рід цінностей: не утилітарних, не службових, не локалізованих (тому й можливі різні інтерпретації добра: гедонізм, утилітаризм, евдемонізм тощо). Дух добра – самостійна реальність, вище джерело світлого начала благ людського буття.

Люцифер – світле потемніння, зрада світлу. Якщо у маніхеїв зло – самостійна сутність, то у християн воно лише відсутність добра, а тому заповнення руйнівними силами злагоди й ладу, намагання частки утвердитися в якості цілого чи на шкоду йому (амбітність, гординя, егоїзм тощо). У Августина добро – сердечна повнота Бога, світло благого Бога. Сучасна цивілізація робить Віру у зло вищою Віри в добро. Зло онтологізується як і його реальні носії. Не випадково В. Соловйов написав “Виправдання добра”.

ЕСТЕТИЧНА: зосередженість відносин навколо питання про красу і потворність, велич і ницість, гармонію і хаотичність. Естетика має духовно-прикладну зосередженість – художньо-естетичну культуру (мистецтво), яка вимагає професійного володіння, особливого таланту, утворює специфічний соціальний інститут. “У гамі світових мірок є така точка, де переходять одне в одне уявлення і знання, точка, яка досягається зменшенням крупних речей і збільшенням мілких, – точка мистецтва” (Бистрицький Є. 1992, с. 45). Справді, функція трансформації світу максимально виражена у мистецтві (навіть стосовно утилітарних надбань: архітектура може стати будівельною справою, інженер приходить лише після художника). Ейдоси художнього мислення забезпечували перехід до абстрактних образів. Без естетизації символічні зображеня світу неможливо піднести до висоти реальності. Збільшені мікроскопом речі отримують сенс реального людського буття, хоча поза мікроскопом його й не існує для нас.

САКРАЛЬНА: зосередження навколо питання трансцендентності світу, таємних зв’язків і залежностей різних світів, навколо вищої мудрості й вищих істин. До сакральної сфери належать: містика, оккультика, езотерика, релігія, теософія, демонологія, астрологія тощо. Елементи сакралізації мають поезія і музика. Релігія в її розвинутих формах має також власний соціальний інститут – церковну організацію.

Сакральна символіка, як одне з найважливіших проявів самовизначення стародавніх суспільств у просторі і часі, виникла задовго до того як склалися систематизовані релігійні вчення і почалося храмове будівництво( Флієр С.309)..

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА – зосереджена навколо розумових можливостей людини в різних формах її реалізації. Концентрована цілеспрямованість інтелекту використовується НАУКОЮ як сферою фахового рівня соціальної організації. Наука, як сцієнтистський раціональний вияв інтелекту, не може сама по собі забезпечити мудрість, хоча й значно сприяє їй. Інтелектуальна культура не тільки не охоплюється поняттям наука чи аспектом її, але й не завжди наука – найважливіша, утворююча культуру, функція інтелектуалізації. Не можна й істину вважати прерогативою науки. Інколи для істини досить простої щирості людської, а інколи науку цілеспрямовано використовують для фальсифікації істини. Світ науки не тотожний світу людського буття. Вищим виявом науки є вимога об’єктивної істинності. Лише в складі цілісної культури наука долає небезпеку себе самої. “Вченість – це кристал благородного алмазу, а блиск, що він випромінює – культура” (Рабіндранат Тагор).

Захоплення старовиною, авторитетом і однодумством заспокоювало діяльність на відкритому раніше, на захваті від самих наявних уже творінь роду людського. Захоплення науками – наївне й дитяче (Ф. Бекон). Він говорив і про небезпеку як рутини, так і новаційності.

„У спірці народжується істина” – так каже народ. А Декарт каже: „Ніщо так не затемнює істину як спірка”. Йому вторить Юм: „У спірці перемагають трубачі”. Експеримент XVII ст. – „допит з пристрастю”, „єстєство-питателі” до „під-ноготної”.

Теорія – могутній чинник культурного процесу, але й регресу „генетичної” культури також. Інший гатунок теоретичної моделі у порівнянні з духовно-практичною. Світове Дерево шаманів – нетеоретична модель світу, це його сенсо-ейдетична конструкція як символ всього існуючого. Мистецтво передавало символіку словом, пластикою, звуками.

Наука, як теоретичне осягнення самої по собі дійсності, обумовила різкий стрибок у духовній незалежності людини від предмету: це і підняло культуру, і відірвало її від початкової єдності людини з умовами її існування. Інтелігентність – у її соціально-функціональному переломлені – це інтелектуальна спеціалізація порівняно невеликої групи особливо талановитих, широко ерудованих і спеціальним чином мотивованих людей на рефлексію та формулювання лише певних “правил гри” сумісного життя у суспільстві. Жодне суспільство не може дозволити собі спеціалізувати на такій рефлексії більше 5-10% громадян. Сама природа не дає більше людей з відповідним рівнем інтелектуальних здібностей, креативною психоенергетикою, рівнем соціальних амбітностей тощо. Навіть місто не забезпечує актуальність інтелігентської субкультури (Флієр, с. 117)..