М алюнок 1.

а) Світогляд і формоутворення культури.

Г оловне питання культури – питання про відношення людини і світу.

.

Б) Світогляд і функції культури

І. Світоутворення: природоперетворення; суспільствотворення; сенсо- і знакотворна, сим-волізуюча; акумуляція досвіду людини як особистості.

ІІ. Світовикористання: підвищення можливостей діяльності; пізнавальна; інформативна; комунікативна.

ІІІ. Світоадаптування: забезпечення гомеостазу людини і світу; соціалізації; ретрансляції суспільного досвіду; компенсації однобічності розвитку особи; освітньо-виховна.

2.2. Ціннісно-сенсове функціонування культури у суспільстві.

Визначеність поняття й сутності культури не може бути здійсненою поза ціннісно-сенсовим розглядом. Предметний зміст культури пов’язаний з поняттями цінностей та сенсів, завдяки яким формуються певні правила, принципи, норми, знаки, образи, ідеї, звичаї й обряди, соціальні інститути, культи тощо. Разом вони складають елементи культури як системи. Культура являє собою духовну сенсову втіленість людського змісту в змістовність самої дійсності, тобто вона – “розумна ойкумена” людини, яка включає її навички, знання, почуття, ідеали, вірування, стереотипи й еталони, цілі і засоби діяльності та спілкування. особливу роль відіграють такі елементи як символи, емблеми, зразки. Всі елементи в системі культури причетні до формування значень (понять-концептів, які закріплюються, зберігаються і передаються мовними засобами). Значення – головна можливість упорядкування універсального досвіду культури, а мовні знаки – головні орієнтири у значущому життєвому світі людини.

Першоклітиною культури є цінність. Система цінностей і покладає межі культури. Цінності – це світоглядно-трансформовані, неодноразово переосмисленні потреби, бажання й інтереси людини, які утворюють мотиваційний кістяк людської поведінки завдяки ціннісним орієнтаціям, забезпечують їх стійкість та інтенсивність. Цінності утворюють своєрідність духовно-практичного світовідношення, а отже і самого світогляду. Тому й мова культури світоглядна, не схожа на мови окремих позитивних систем знання. Вона відтворює закони зв’язку єдинно-множинного, універсально-цілісного сенсового світу людини. Відтворює не фактуально, а феноменально, тобто не зміст світу в його самозначущості, а даність світу людині. Культура, як бачимо, – це світ сенсів і значень, які і надають особливу якість, оформленість і змістовність речовим чи особистісним, ідеальним чи утилітарним, окремим чи загальним, минулим чи майбутнім утворенням, явищам, подіям особливого ціннісного виразу. Цінність пов’язує тимчасове з вічним, фрагмент з всезагальним (загальною значущістю). Цінності час від часу переоцінюються, змінюють міру актуальності, місце в ієрархії та все ж лишаються безсмертними. У культурі навіть «страшна подія не підкоряється часові» (Х. Борхес). Цінність неодмінно має в собі духовність, одухотворення предметного світу. .Тому небезпечно для культури те, що за останні півтора сторіччя кількість речей, якими користується людина неймовірно зросла, а тому більшість їх засвоюється поверхнево, дотичне. Падає тому й загальний тонус оцінки світосприйняття, бо світ "спрощується", стає все більш однорідним, розчаровується, стирається його сакрально-трансцендентна компонента. Культурні втрати у цьому напрямі хіба дещо компенсуються великими зусиллями невеликої кількості людей з окультним, езотеричним, містичним, теософським потягом. Але значно надійніше компенсує втрати вплив досягнень попередніх епох, які завжди зберігаються в наступних.

Термін «культура» для дослідження й розуміння відповідних явищ вимагає чіткої логічної визначеності поняття та сутності культури. Сутнісне культура є ціннісно-сенсовою характеристикою буття людини у світі, її універсальності. Поза цією характеристикою культура виглядає як поверхневе, утилітарна функціональність, технологія, лушпиння соціальності. Джерелом її є етнічне сенсове осягання в процесі людської самодетермінації, духовно-душевної активності, а вже потім – символізації. Пошук „обличчя людського” є вищим ідеалом культури, її прихованою (діючою й фінальною) пружиною творчості, всіх без виключення творінь людського генія. Будь-яке інше «обличчя», в які б предметні форми воно не перевтілювалося, – людиномірне, так чи інакше – людське. Культура – не щось стале, а постійне людське становлення, «суцільний мартиролог, щільна низка епітафій, безкінечна експозиція злетів і падінь, світлих захватів духу і просвітлених окаянств людини» (Свас’ян).

Варто звернути увагу, по-перше, на нетотожність культури і соціальності: культура – системна якість суспільства, його функцій (думка Соколов й Улєдова). Соколов давно казав про недостатність лише діяльнісного підходу. Культура – соціально вироблена система, яка забезпечує передачу від індивіда до індивіда діяльних здібностей або „сутнісних сил”, мотивує виробництво людини як можливо більш цілісного й універсального продукту суспільства, забезпечує єдність опредметнення та розпредметнення перш за все у виробничий діяльності людей. По-друге, – культура нетотожна творчості, хоча саме у точці визнання людинотворчої функції й аспекту культури сходяться погляди багатьох дослідників, для яких культура – це „виробка” людиною самої себе у можливій повноті універсальності, без розподілу суб’єкта й об’єкта (гносеологічно чи практично). Дійсно, людина «не ставиться» до культури, вона в ній є, знаходиться, сама є культурою. Ставлення (відношення) – це те, що є в теорії культури.

Відтворення в діяльності й творчості нових форм – найважливіша особливість культури. Тому-то така різна координація й субординація категорій у різні історичні епохи. Категорії культури значно діалогічніші, індивідуальніші за своїм характером (бо ж зв’язані з особистим досвідом засвоєння), відкритіші для духу певної епохи, ніж гносеологічні (теоретико-пізнавальні). Недоречно визначати культуру, наприклад, як „історичний процес творчої життєдіяльності людини, яка створює, освоює і споживає духовні та матеріальні цінності” (багато авторів-дослідників грішили запозиченням чужорідних категорій для культури).

Недоречно також протиставляти культуру і природу, хоча й вірна думка, що сфера культури починається там, де закінчується чисто природна необхідність, де є свідома мета. Слід розуміти, що культурна необхідність невіддільна зовсім від природної, занурена в неї. Тому слушна також думка про культуру як освоєння, олюднення природи, перетворення її у світ людського буття, який забезпечує подальший розвиток людини.

Але не все так безхмарно в культурі, яка переживає й кризові стани, й радикальну переоцінку цінностей. Культура може розвиватися лише під тиском (або, за термінологією А. Тойнбі, викликом) природних та суспільних (спочатку чужих етнічних) чинників. Гайденко П.П. вірно підмітила, що „культуротворча напруга спадає, коли виникає ситуація вседозволеності, тобто в періоди кризи певної культури”. Натомість мистецтву великого стилю приходить мистецтво розвінчання ілюзій з пафосом „скидання всіх богів”, фарсовим настроєм, з відчуттям розриву зв’язку різних часів. Таким є сучасний період – постмодернізм.

Радикальну переоцінку цінностей влаштовували неодноразово в історичному поступі культури. Відомі як радикальні „переоцінковці”: софісти і Сократ, кініки, християнство, Ніцше, більшовизм (особливо пролеткульт) і фашизм, модернізм і контркультура, „нові руські” тощо.