4. Діяльність українських політичних організацій

З початком першої світової війни українські політичні партії опинилися в особливо тяжкому і складному становищі. Крім того, що вони зазнавали переслідувань з боку урядів панівних націй, вони перебували на різних боках державних кордонів — у Росії і Австро-Угорщині. За цих умов серед різних угруповань українців почалися пошуки найбільш раціональної орієнтації.

Частина членів Української соціал-демократичної партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком, які видавали в Москві журнал «Украинская жизнь», стали на оборонні позиції. ЗО липня 1914 р. С Петлюра в екстреному номері цього журналу опублікував статтю «Війна і українці», яка в наступному номері була названа декларацією українства. У цій статті висловлювалась впевненість, що українці «виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця». Разом з тим висловлювалось і сподівання, що, якщо народності Росії виконають свій обов'язок перед нею, вони мають право розраховувати на надання їм «і відповідних прав». Київська газета «Рада» у передовій статті закликала українців боронити російську державу, бо цим вони боронитимуть свою власну землю від ворога. «Ми бороним наші хати, наші тихії гаї» — так закінчувалася ця стаття.

Гострі дискусії про ставлення до війни розгорілися у Раді Товариства українських поступовців (ТУП) у Києві. Нарешті, Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку війни, так і проти, і стояти на нейтральних позиціях.

Іншу позицію зайняли українські партії в Австро-Угорщині. 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано Костя Левицького, заступниками Михайла Павлика і Миколу Ганкевича. Головна Українська Рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австрії. З серпня Головна Українська Рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала стати одностайно проти царської Росії. На закінчення в маніфесті . говорилось: «Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України». Українська Головна Рада організувала Легіон січових стрільців для участі у боротьбі з російськими військами. У серпні 1914 p., коли до Львова стали наближатись російські війська, Головна Українська Рада переїхала до Відня.

4 серпня 1914 р. у Львові, з ініціативи емігрантів-наддніпрянців, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було створено «Союз визволення України» (СВУ). До нього ввійшли члени УСДРП (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко та ін.), «Спілки» (М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, П. Бендзя), групи українських есерів (М. Залізняк, Ю. Бачинський), представники інших партій та організацій.

Союз розгорнув, передусім, широку видавничу й пропагандистську діяльність. У серпні 1914 р. він опублікував відозву «До українського народу в Росії», в якій австрійці та німці змальовувались як визволителі, які допоможуть «розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя». Тоді ж було опубліковано звернення «До громадської думки Європи», в якій Союз намагався довести, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. З наближенням російських військ до Львова Союз переїхав до Відня.

5 жовтня 1914 р. Союз почав видавати «Вісник Союза визволення України», в першому номері якого було опубліковано «Платформу» Союзу. У платформі Союз заявляв, що українці «голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність», а «реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні». Самостійна Україна мала стати конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів Великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав себе як зародок майбутнього українського уряду.

Слід відзначити, що відносини СВУ з керівництвом Відня та Берліну розвивалися дещо різними шляхами, хоча і в одному руслі.

Ставлення Габсбургської влади до українського чинника знаходилися в прямій залежності від ситуації на фронті.

Тривалий час - з вересня 1914 по лютий 1915 рр. — можливість використання військовополонених цікавила лише австро-угорське головнокомандування (ще в жовтні 1914 Дієго фон Берген відхилив ідею проведення пропаганди серед полонених у Німеччині. Наприкінці грудня 1914 р., напередодні турецького наступу на Кавказі, Берлін розглядав можливість застосування окремих підрозділів з українських військовополонених в операціях на російській території, однак успішний російський наступ зробив його недоцільним, і наприкінці січня 1915 р. Берген підтвердив відмову готувати такі підрозділи на території Німеччини. Натомість австрійське ГКА виявило інтерес до полонених українців, яких планувалося використати під час наступу на Сході; для цього на початку 1915 р. табір Фрайштатт було розширено для прийому ще 20 тисяч полонених, із яких уже в лютому було відібрано 2 тисячі для створення окремого корпусу, який мав діяти на українській території.

Натомість німецькі інстанції до початку квітня залишалися байдужими до ідеї виокремити українців з маси військовополонених – навіть після того, як розпочалося виокремлення грузинів, естонців, латишів. Лише невдача першого стратегічного наступу на Сході у січні-лютому 1915р. та перехід російських військ у наступ у березні, змусив Берлін змініти позицію й розпочати роботу з українцями, які перебували в таборах на території Німеччини.

Лейтмотивом німецької зацікавленості залишалося революціонізування.

На початку квітня Зовнішнє відомство прийняло ще одне рішення, яке мало як тактичні, так і далекосяжні стратегічні наслідки: воно підтримало давню ініціативу СВУ про організацію військово-політичної підготовки військовополонених-українців у Німеччині. Метою такої підготовки було позбавлення полонених лояльності російському цареві, розвинення їхньої національної свідомості, прищеплення симпатії до німецької й австрійської парламентських монархій. Слід відзначити, що ця ініціатива передбачала не тільки використання українців у диверсійних і пропагандистських операціях за лінією фронту: у разі успіху стратегії сепаратного миру спеціально підготовлені українці повернулися б додому, де їхні нові переконання реалізувалися б у боротьбі за національно-політичі права України, що у свою чергу призвело б до тривалого послаблення Росії. Таким чином, цс рішення Берліна не лише сприяло перемозі над Росією, але й забезпечило б повоєнний вплив Німеччини па Сході.

Зі свого боку СВУ ставило свої цілі роботи у таборах, які узгоджувалися з їх політичним спрямуванням:

• Пробудити серед полонених національну свідомість.

• Поширити ідеї державної незалежності.

• Виховати громадсько-політичну активність.

• Поглибити їх культурний рівень.

• Виховання кадрів для національної армії.

Відповідно до певних цілей формувалися і напрямки роботи у таборах.

Отже, заходами СВУ перед австро-угорськими урядовими чинниками у листопаді 1914р. створено перший табір для військовополонених українців Фрайштадт (Верхня Австрія), в якому вже в грудні нараховувалося 12 тис. Осіб.

У квітні 1915р. у Берліні засновано філію СВУ й отримано дозвіл на українізацію трьох таборів у Німеччині. Першим українським табором став Раштат. У вересні 1915 заходами Берлінської Централі СВУ утворено ще один табір – Вецляр, а у листопаді – Зальцведель.

СВУ розгорнув широку інформатшно-представницьку діяльність у центральних і нейтральних державах Європи, маючи своїх представників у Німеччині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Італії, Швеції, Норвегії, Швейцарії. На гроші, надані урядами Німеччини й Австро-Угорщини, діячі СВУ організовували в багатьох країнах Європи лекції, публікували статті. A головне - налагодили видання різними мовами (у тому числі українською) десятків науково-популярних брошур про історичне минуле і сьогодення України.

На окупованих Австро-Угорщиною та Німеччиною українських землях СВУ займався формуванням з українців органів місцевої влади.

Загальна Українська Рада (ЗУР). Загальна Українська Рада (ЗУР) була створена у Відні 5 травня 1915 р. та діяла до листопаду 1916 р. Головою ЗУР був К. Левицький. До її складу входили представники (делегати) Східної Галичини, Північної Буковини і СВУ.

Метою діяльності було привернути увагу урядових кіл Австро-Угорщини до ідеї української державності; національно-територіальне розмежування Галичини на Західну (із центром у Кракові) та Східну (із центром у Львові); об'єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини в єдиний коронний край з правами територіальної автономії та наданням культурно-національної автономії всім іншим національностям. ЗУР саморозпустилася на знак протесту проти проголошення кайзером Німеччини та імператором Австро-Угорщини маніфесту від 5 листопада 1916 р. про відновлення Польської держави

Отже, основними рушійними силами українського національного руху цього періоду були національна інтелігенція, студентська та учнівський молодь. Незважаючи на певні ідеологічні розбіжності українських національних партій, організацій і груп у Східній Галичині та Наддніпрянській Україні в період Першої світової війни, усі вони прагнули врахувати зовнішньополітичні умови для державотворення.

1 Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. У більшості випадків анексії були наслідком завоювань. Оскільки анексії не вважалися протиправними, то зазвичай вони одержували юридичне закріплення в мирних договорах й у внутрішньому законодавстві. Заборона анексій пов'язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому договорі 1928 р. і закріпленням у міжнародному праві, насамперед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної території. Проте спроби анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються нечасто. Прикладом може служити спроба анексії території Кувейту в результаті агресії Іраку в 1990 р.

2 На Західному фронті розгортаюся події у творі Еріха Марія Ремарка «На західному фронті без змін». У романі розповідь ведеться від імені хлопця, який разом із друзями потрапив на фронт. Ці хлопці (як і більшість молодих солдат, що пройшли війну) через душевні і психологічні травми, отримані під час війни, не можуть адаптуватися до «нормального» мирного життя. Описується повсякденне життя солдат: відпочинок, шпиталь, поле бою, атаки, паніку…