Питання для самоконтролю

1. Чому проблема методу пізнання виявилася головною у філософії XVII ст.?

2. У чому суть індуктивного методу Ф. Бекона?

3. Як ви розумієте принцип Р. Декарта «Мислю, отже існую»?

4. Чим пантеїзм Спінози відрізняється від пантеїстичних систем Відродження?

5. Чому вчення Д. Берклі і Д. Юма вважаються «антипросвітницькими»?

6. Чим відомі французькі мислителі Вольтер і Руссо?

Питання для міркування

1. Оскільки сила розуму визначала взагалі суть людини та її цінність, як би Ви пояснили принцип «розумного егоїзму» в просвітницькій моралі?

2. Яким задоволенням – матеріальним чи духовним – надавали перевагу французькі просвітники і чому?

3. Чому в розумінні світової історії людства закономірністю вважалося не матеріальне виробництво і не розвиток науки, а те, що «думки правлять світом», і діяльність видатних осіб?

Тема 6. Німецька філософія XVIII–XIX ст. План

1. Німецьке Просвітництво: раціоналізм Лейбніца та Канта.

2. Ідеалістичні вчення Фіхте, Шеллінга і Гегеля. Матеріалізм Фейєрбаха.

3. Вихід у некласичну філософію: воля замість розуму в ученнях Шопенгауера і Ніцше. «Філософія життя».

4. Матеріалізм К. Маркса і Ф. Енгельса.

Ключові поняття: монада, Абсолют, категоричний імператив, діалектика антиномії, «зняття», інобуття, антропологізм, панлогізм.

У першому питанні слід, перш за все, з’ясувати соціально-економічні та історичні умови розвитку Німеччини порівняно з такими європейськими країнами, як Англія та Франція, бо саме ці відмінності в умовах розвитку спричинили зовсім несхожі наслідки і плоди Просвітництва в головних країнах Європи. Це дасть змогу, з одного боку, зрозуміти німецький романтизм у філософії, літературі, мистецтві (як наслідок неможливості реалізації творчості розуму в політиці чи в економіці), а з іншого боку – чітко усвідомити, чому саме в Німеччині філософія набула найбільш раціоналізованих форм, зробила сам процес пізнання предметом філософського аналізу, досягла небувалого розквіту як філософія духу. Перші кроки на цьому шляху належать Лейбніцу, Гердеру, Канту. Канту, зокрема, належить особливо видатна заслуга в обґрунтуванні такого типу філософії, який визначається як «німецька класична філософія».

Друге питання – свого роду ілюстрація розвитку філософії духу. Слід розглянути філософські вчення Фіхте, Гегеля, Шеллінга, кожне з яких має свої переваги і особливості. Наприклад, Фіхте підкреслює діяльність самосвідомості як основний принцип практичної діяльності і свободи діяльності духу; Гегель вперше «будує» спіраль світового розвитку як розгортання Абсолюту від одного якісного рівня до іншого, формулює закони і категорії діалектики як теорії про всезагальний зв’язок і розвиток; Шеллінг вперше звертає увагу на обмеженість раціоналізму, завершеність і кінцевість раціональних філософських систем, висуває ідею «відкритої системи» світу і водночас нескінченності філософської думки, відкидаючи панлогізм Гегеля. Слід також серед усіх ідеалістичних філософських концепцій звернути увагу і на матеріалістичні позиції Л. Фейєрбаха.

Третє питання важливе в тому плані, що здійснилося передчуття Шеллінга: раціоналістична філософія знайшла суть світу, виразила її логічними поняттями і тим самим здійснила свою місію, виявивши свою завершеність. Класика скінчилася, почався некласичний етап: розум, що був єдиною точкою відліку в оцінці життя, змінюють інші людські властивості – воля, інтуїція, інстинкти тощо. Філософія відкриває нові виміри світу. Тому треба ознайомитися з ученнями Шопенгауера (воля до життя), Ніцше (воля до влади), Дільтея (буття – це є життя, його плин), Бергсона (творча еволюція) та іншими філософськими позиціями.

Четверте питання дещо особливе в тому плані, що не просто потребує розуміння матеріалістичних поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса, а передбачає насамперед з’ясування того, чому жодна теорія не набула такого розповсюдження і світового впливу, як марксизм. Для цього треба знов пов’язати соціально-економічні і політичні успіхи в розвитку Німеччини з теоретичними надбаннями філософської класики і соціології (які виникають в 40-х рр. XIX ст. завдяки Огюсту Конту, Герберту Спенсеру та іншим).

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає особливість німецького Просвітництва?

2. Що означає поняття «кантіанський переворот» у філософії?

3. Назвіть вихідні принципи етики Канта.

4. Визначте і обґрунтуйте сутність діалектики Гегеля.

5. У чому полягає антропологізм Л. Фейєрбаха?

6. Які вихідні принципи філософії марксизму?

7. Назвіть визначальні риси матеріалістичного розуміння історії.

Питання для міркувань

1. Чим відрізняється розуміння природи у Ф. Шеллінга і Л. Фейєрбаха?

2. За якими ознаками окреслюється рубіж між класичною та посткласичною філософією?

3. Чому посткласична філософія здебільшого песимістична?

Тема 7. Філософія Росії і України

План

1. Філософська культура давніх слов’ян. Вплив християнства на розвиток філософської думки X–XVII ст.

2. Просвітництво в Росії і в Україні. Києво-Могилянська академія. Ф. Прокопович. Г. Сковорода. М. Ломоносов. П. Чаадаєв.

3. Філософія України в культурі романтизму XIX ст.

4. Російська релігійна філософія XIX ст.

5. Розвиток української філософії в XX ст.

Ключові поняття: ісихазм, братські школи, слов’янофільство, всеєдність, «філософія серця».

Перше питання передбачає визначення витоків філософського мислення українського і російського народів. Треба одразу зазначити існування різних точок зору з приводу цієї проблеми. Одна з них така: коріння філософської думки сягають часів Трипільської культури. Світоглядно-філософське усвідомлення українського народу засвідчує геніальна писемна пам’ятка V–IX ст. – «Велесова книга». Філософія часу Київської Русі, із якої ведеться відлік і російської, і української філософської традиції, виявляється вже певним продовженням розвитку духовної культури слов’ян. До того ж прийняття в 988 р. християнства зміцнило етико-моральне підґрунтя розуміння світу природи і світу людей та розвинуло основний філософський елемент язичництва (наївний пантеїзм) і прагнення з’ясувати поняття душі та її взаємодії з тілом.

Треба згадати такі пам’ятки, як «Повість времінних літ» Нестора, «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Посланіє» Климента Смолятича, «Златоуст» Кирила Туровського, «Молитва» Данила Заточника, «Діалектика» Іоанна Дамаскіна та ін.

Період XIV–XVI ст. характерний для Росії створенням у часи правління Василя III учення ігумена Єлізарівського монастиря Філофея «Москва – третій Рим», що відповідало теоцентристським уявленням тодішніх мислителів у річищі активного процесу християнізації слов’янського світу. В Україні більш творчо засвоювалися західноєвропейська і грецька культури. Тут широко розповсюджувалися ідеї неоплатонізму, особливо твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також ідеї ісихазму, що виник у Візантії в XIV ст. Історія зберегла багато імен українських мислителів-гуманістів: Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша, Станіслава Оріховського, також так званих полемістів – Мелентія Смотрицького, Івана Вишенського та ін. Зародження академічної філософії в Україні, яке пов’язується з діяльністю братських шкіл – Львівської, Київської, Луцької, Острозької та ін., свідчить про більш високий розвиток філософської духовної культури в Україні, у той час як Росія до Петра I практично не знала нових ідей, крім християнсько-православних.

Друге питання пов’язане з переосмисленням ідей і концепцій Середньовіччя. Серед російських інтелектуалів ширилося вольтер’янство, містицизм француза Сен-Мартена і німця Якоба Бьоме, ідеалізм Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля. Реформи Петра І та його орієнтація на західне Просвітництво сприяли дистанціюванню філософської думки від релігійного культу і навіть формуванню в ній природничого (М. Ломоносов) і філософсько-гуманістичного (О. Радищев, П. Чаадаєв) напрямів.

Щодо України, то тут треба розглянути перш за все філософію Києво-Могилянської академії (П. Могила, І. Гізель, Г. Кониський, Ф. Прокопович, С. Яворський, Й. Кононович-Горбацький). До речі, саме Ф. Прокопович очолив так звану «Учену дружину Петра І». Києво-Могилянська академія виховала славну когорту українських мислителів, серед яких визначне місце належить Григорію Сковороді.

Третє питання цілком присвячене українській філософії XIX ст., що спиралася як на власні самобутні традиції, так і на співзвучні українській духовності романтичні ідеї західного Просвітництва (переважно німецького). Треба звернути увагу на те, що німецький романтизм того часу був зумовлений неможливістю німців у тих історичних умовах досягти значних успіхів в економіці, політиці, науці (подібно до англійців, голландців чи французів). Німці цілком реалізувалися у «сфері духу» – літературі, філософії, мистецтві, де вони й втілили ідеали гуманізму і свободи. Щось подібне сталося і в українській культурі в умовах посилення соціального гноблення з боку російського царизму (юридичне оформлення кріпацтва, ліквідація гетьманства, Запорізької Січі, скасування Магдебурзького права тощо). Зростання національної свідомості і подальший розвиток української духовності характеризувалися відступом до царини романтизму – ідеального світу свободи, прав людини, вільного мислення, прагнення до краси і добра. Бажано згадати філософські ідеї Т. Шевченка, М. Драгоманова, Лесі Українки, І. Франка. «Професійна» філософія також засвідчує вплив німецького романтизму, зокрема шеллінгіанства. Імена Й. Шада, П. Лодія, Д. Кавунника-Велланського, Й. Міхневича, О. Но­вицького, С. Гогоцького та інших філософів підтверджують тяжіння української філософської думки до проблем моралі, свободи, внутрішньої краси людини, що згодом яскраво втілилося у своєрідному аспекті українського мислення – «філософії серця» (М. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш, П. Юркевич).

Четверте питання повинно охоплювати хід духовних пошуків теоретичного самовизначення російської філософії, які проходили в атмосфері протиборства двох тенденцій: слов’янофільства та західництва. Слов’янофіли (І. В. Киреєвський, О. С. Хом’яков) розвивали своєрідне релігійно-філософ­сь­ке вчення, спрямоване на забезпечення душевної цілісності людини (розуму, почуття, віри і волі). Вищим досягненням такого роду мислення слід вважати «філософію всеєдності» Володимира Соловйова. Слід відзначити глибокі філософські прозріння видатних російських письменників Ф. М. Достоєвського та Л. М. Толстого. Яскравий сплеск релігійно-філософського ренесансу на рубежі XIX–XX ст. репрезентований плеядою видатних філософів – Микола Лосський, Павло Флоренський, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв, Лев Шестов, Семен Франк, Лев Карсавін, Густав Шпет, Іван Ільїн, Олексій Лосєв та інші.

XX ст. стало часом випробування наукових і соціальних ідеалів, народжених філософствуванням попередніх епох.

П’яте питання має включати розгляд таких блискучих концепцій, як філософія ноосфери В. І. Вернадського, історіософія М. С. Грушевського, філософія щастя В. К. Винниченка та інших. Треба відзначити злет і трагедію української культури 20–30-х рр., познайомитися з філософією української діаспори (Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський, І. Мірчук). Необхідно показати екзистенційно-антропологічний поворот в українській філософії, започаткований Павлом Копніним на початку 60-х рр., і формування під його впливом «Київської філософської школи» (В. Шинкарук, М. Попович, С. Кримський, І. Бичко, В. Табачковський та ін.).