УКРАЇНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ
Кафедра германської філології
КУРСОВА РОБОТА
З дисципліни «Історія зарубіжної літератури»
Тема:
«Особливості створення детективу на прикладі творів а.Крісті»
Виконала:
студентка групи ГФ 21
філологічного факультету
Власенко Марія Анатоліївна
Керівник:
Майборода Вікторія Сергіївна
Оцінка_____________________
Дата подання роботи_____________________
Буча – 2012
Зміст
Вступ
Розділ 1. Особливості створення детективу
1.1 Канони класичного детективу
1.2 Способи створення образів персонажів в художній літературі
Розділ 2. Особливості авторського стилю та створення персонажів в творах Агати Крісті
2.1 Особливості стилю Леді Агати Крісті
2.2 Головні герої та способи їх створення в творчості Агати Крісті
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Таємниці та шляхи їх дослідження зачаровували та приваблювали людство завжди. Не даремно в міфах давніх греків присутній такий персонаж, як Сфінкс – бог, який дарує людям загадки. Завдяки розвитку прогресу та наукових знань про всесвіт, таємниці породили більшу кількість диспутів, в яких кожен займав визначену позицію. Відлуння давніх таємниць та потягу до загадок знайшли собі місце на сторінках особливої літератури, яка так і називається «детектив» (від "detego" – розкриваю, виявляю).
У наші часи література налічує багато творів детективного жанру, але, на жаль, не всі з них є якісними. Тому в сучасній літературі існує проблема написання нового та захоплюючого детективу. Цим і зумовлена актуальність даної роботи.
Об’єктом дослідження курсової роботи є детектив, як літературний жанр та особливості його створення.
Предметом дослідження є стиль написання детективних романів Агатою Крісті.
В зв’язку з цим поставлена мета: продемонструвати процес написання взірцевого детективу на прикладі творів «королеви детективу» - англійської письменниці леді Агати Крісті. Дана мета передбачає розв’язання наступних завдань:
розглянути канони класичного детективу;
виявити способи створення образів персонажів;
порівняти канони з написанням творів Агати Крісті.
В роботі використовуються методи дослідження, такі як опис, класифікація, аналіз.
Теоретичною основою роботи являються праці наступних авторів: Г.К. Честертона, С.С. Ван Дайна, Р. Нокса, Н.Н. Вольского та інших.
Розділ 1. Особливості створення детективу
Канони класичного детективу
Перш ніж розпочати розбір особливостей та правил детективу, потрібно чітко визначити предмет аналізу – детектив.
Детектив – здебільшого літературний та кінематографічний жанр, твори якого описують процес розслідування загадкового випадку, з метою виявлення його обставин та розкриття загадки. За звичай в якості такого випадку виступає злочин, і детектив описує його розслідування й визначення злочинців, і в такому випадку конфлікт будується на зіткненні справедливості зі свавіллям, який завершується перемогою справедливості.
Майстерність автора повинна викликати в читача ілюзію того, що злодій не думає про карний злочин, а автор, створивши злодія, не думає про літературну підробку. Детективний роман – це свого роду інтелектуальна гра, де читач змагається не стільки зі злодієм, скільки із самим автором, який створює все нові і нові загадки. Створюються ж детективні романи за визначеними законами – нехай неписаними, але, тим не менш, обов’язковими. Далі приведений перелік тих законів, так званих «канонів» класичного детективу, яких намагаються дотримуватися всі письменники.
Читач повинен мати однакові з слідцем можливості для розгадування таємниці злочину. Всі ключі до розгадки повинні бути зрозуміло позначені та описані.
Читача не можна навмисно обманювати чи вводити в оману, крім тих випадків, коли його разом зі слідцем за всіма правилами чесної гри обманює злодій.
В романі не повинно бути любовної лінії. Адже мета детективу – в тому, щоб віддати злодія до рук правосуддя, а не в тому, щоб з'єднати закоханих. В такому випадку це вже буде роман, а не детектив.
Злодій повинен бути викритим завдяки дедуктивному методу – за допомогою логічних висновків, а не завдяки випадковості, збігу подій чи немотивованому зізнанню. Так, детективу дозволено відчувати осяяння, будувати здогадки інтуїтивно, але, перш ніж почати діяти, він зобов’язаний перевірити їх в ході справжнього розсліду.
Не можна обійтись без трупу в детективному романі, і чим натуральніший цей труп, тим краще. Тільки вбивство робить роман достатньо цікавим. Хто б читав три сотні сторінок, якщо б мова йшла про менш серйозний злочин!
Таємниця злочину повинна бути розкрита суто матеріалістичним шляхом. Цілком неприпустимі такі способи встановлення істини, як спіритичні сеанси, читання чужих думок, гадання і т.д. У читача є якийсь шанс не поступитися в кмітливості детективу, який раціоналістично мислить, але, якщо він змушений змагатися з духами потойбічного світу та ганятися за злодієм в четвертому вимірі, він приречений на поразку.
Не допустиме використання більш ніж одного таємного приміщення чи ходу. Можна додати, що автору зовсім не треба вводити в оповідання таємні двері, якщо тільки дії не ведуться в такому домі, в якому можна припустити наявність подібних речей. Як каже письменник Нокс Рональд, «Коли мені видалося удатися в одній книжці до таємного ходу, я попіклувався про те, щоб заздалегідь повідомити читачу, що будинок належав католикам в добу гонінь на них».
В детективі неможливі випадкові помилки та невиявлені збіги. Наприклад, в реальному житті свідок може говорити правду, може брехати, може мати помилкову думку чи бути введеним в оману, але може й просто невмотивовано помилитися (випадково переплутати дати, суми, прізвища). В детективі остання можливість виключена – свідок або докладний, або бреше, або в його помилці є логічне підґрунтя (як це сталося в книзі «П'ятеро поросят» Агати Крісті).
Неприпустимо використовувати невідомі до цього часу отрути, а також пристрої, які потребують довгого наукового пояснення в кінці книги. Можливо, існують невідомі отрути, які зовсім неочікувано діють на людський організм, але поки вони не будуть відкриті, не можна використовувати їх в творах детективної літератури, це не за правилами! Спосіб вбивства та засоби розкриття злочину повинні відповідати критеріям раціональності та науковості. Таким чином, в детектив неприпустимо вводити псевдонаукові, гіпотетичні й фантастичні пристрої. Тому що в такому випадку, для того щоб оцінити, якою хитромудрою була розкрита загадка, читач зобов’язаний вислухати довгу наукову лекцію під кінець.
Ні детектив, ні хтось з офіційних слідчих не повинен сам виявитися злодієм. Це правило застосовується тільки в тому випадку, коли автор особисто засвідчить, що його детектив – насправді детектив; злодій може на законних підставах видати себе за детектива, як це сталося, наприклад, в «Трьох сліпих мишах» Агати Крісті, та ввести в оману інших персонажів, підкинувши їм хибну інформацію.
Недоумкуватий друг детективу, в тому чи іншому вигляді, не повинен приховувати жодного зі своїх міркувань; своїми розумовими здібностями він повинен поступатися – але тільки зовсім трішки - середньому читачу. В принципі, в детективному романі можна обійтися й без нього. Але якщо вже він там є, то існує він для того, щоб дати читачу можливість помірятися інтелектуальними силами з партнером. Інакше, закриваючи книгу, читач може промовити приблизно такі слова: «Можливо, я міркував не дуже розумно, але я все ж таки був не таким недоумкуватим, як бідний старий друг детективу».
Нерозрізненні брати-близнюки та взагалі двійники не можуть з'являтися в романі, якщо читач належним чином не підготовлений до цього. Це надто простий захід, основа якого на малоймовірному припущенні. Також ніякому злодію не слід приписувати неймовірні здібності щодо зміни свого зовнішнього вигляду, якщо тільки автор не попередить нас, що ця людина, чоловік чи жінка, звикли гримуватися для сцени.
Повинен бути лише один детектив, тобто тільки один головний герой дедукції. Мобілізувати для розкриття таємниці злочину розумові здібності трьох, чотирьох, або й цілого загону слідців – значить не тільки розсіяти увагу читача й розірвати прямий логічний ланцюжок, але й несправедливо поставити читача в несприятливе положення. При наявності більш ніж одного детектива читач не знає, з яким з них він змагається щодо дедуктивних умовиводів. Це все одно, що примусити читача бігти навипередки з естафетною командою.
Злодієм повинен виявитися персонаж, який грав в романі більш менш помітну роль, тобто знайомий та цікавий персонаж. Злодій повинен бути на передньому плані, але в той же час не кидатися в очі, в іншому випадку в розкритті таємниці не буде зовсім нічого неочікуваного – який сенс в раптовій появі людини, яку ніхто не чекає? Отже, злодій повинен бути спереду, але за межею підозр.
Скільки б не було в романі вбивств, злодій повинен бути тільки один. Звісно, злодій може мати помічника чи спільника, який йому допомагає, але вся провина повинна лежати на плечах однієї людини. Як затверджує більшість письменників, треба надати читачу можливість зосередити увесь свій розпал обурення на одній-єдиній чорній натурі.
В детективному романі немає місця таємним бандитським суспільствам, таким як камори чи мафії. За словами письменника Вак Дайна С., «… захоплююче й по-справжньому красиве вбивство буде непоправно зіпсовано, якщо виявиться, що провина лягає на цілу злочинну компанію. Авжеж, вбивці в детективному романі слід дати надію на спасіння, але дозволити йому удаватися до допомоги таємного суспільства – це вже занадто. Жоден першокласний, поважаючий себе вбивця не потребує такої привілеї». Та й такий детектив вже не назвеш детективом, скоріш за все, це буде гангстерський бойовик.
В будь-який момент книги розгадка повинна бути явною – за умови, що читачу достане проникливості розгадати її.
В детективному романі немає місця для довгих описів, літературних відступів на другорядні теми, витонченого аналізу характерів та відтворення «атмосфери». Всі ці речі несуттєві для оповідання про злочин та логічне його розкриття. Вони лише затримують дію й приносять елементи, які не мають ніякого відношення до головної мети, яка полягає в тому, щоб викласти задачу, проаналізувати її та довести до успішного розв’язання. Авжеж, в роман потрібно ввести достатню кількість описів і чітких характерів, щоб надати йому достовірність.
Провина за скоєння злочину ніколи не повинна лягати в детективному романі на злочинця-професіонала. Злочини, які були скоєні зломщиком чи бандитом, розслідуються управлінням поліції, а не блискучими детективами-аматорами. «По справжньому захоплюючий злочин – це злочин, скоєний стовпом церкви чи старою дівою, вшанованою добродійницею» - говорить письменник Ван Дайн С.
Злочин в детективному романі не може виявитися випадковою подією чи самогубством. Завершити переслідування подібним спадом напруження – означає, й обдурити читача, й негарно закінчити детектив. До того ж нещасні випадки чи самогубства детектив не розслідує, так як в детективі мають бути наявними всі компоненти – злочин, вбивця, слідчий.
Всі злочини в детективних романах повинні відбуватися за особистими мотивами. Міжнародні змови й військова політика є надбанням зовсім іншого літературного жанру – наприклад, романів про секретні розвідувальні служби. А детективний роман про вбивство повинен відображати повсякденні переживання читача та в певному сенсі давати вихід його власним придушеним бажанням та емоціям.
Тим не менш, для написання гарного детективу необхідно не тільки дотримання норм жанру, але й створення яскравих персонажів, які здатні втримати увагу читача.
Способи створення персонажів в художній літературі
В роботі розглядаються детективи, тому раціональним буде розповісти докладніше про детектив. Припустимо, що письменник задумав роман про загадкове вбивство. Перш за все, якщо мова йде про детектив, письменнику потрібен вбивця. Саме він і стане головним злодієм, головним негативним персонажем твору. Підступи злодія дають поштовх оповіданню, адже все починається саме з вбивства, тому, в деякому сенсі, злодій є «автором» твору. Те, які ще персонажі з'являться в книзі, залежить цілком від задумів злодія. Тому в усіх детективах (абсолютно в усіх!) вбивця – дуже складна та дуже розумна людина, тому що якщо він буде нерозумним, то справжнього детективу, цікавої книги та захоплюючого розслідування в письменника не вийде. Адже швидкість розслідування вбивства залежить від розуму та кмітливості злодія.
Потім письменнику потрібен головний персонаж, герой, який розкриє злочин.
В книгах детективного жанру бувають різні типи героїв-детективів.
Виділяють чотири типи таких героїв:
спокушені професіонали (інспектор Баттл),
інтелектуали (Еркюль Пуаро),
талановиті дилетанти (міс Марпл, міс Сільвер),
випадкові свідки, які були затягнуті в гущавину подій (Енн Беддінгфельд з «Людини в коричневому костюмі », Марк Істебрук в «Блідому коні»).
Письменник має право вирішувати, який з типів героїв йому обрати. Один автор полюбляє слідкувати за думками інтелектуалів, таких, як Шерлок Холмс, іншому цікаві суто обивательські порівняння дилетантів, а третьому подобається відчувати жах разом з невинною жертвою, волею випадку втягнутою в розслідування. В зв’язку з тим, який тип головного герою обере письменник, змінюється й стиль оповідання. Але для написання детективу існує одне непорушне правило: головний герой детективу обов’язково повинен бути рішучим, впертим, володіти серйозним стимулом до дії. Або повинні бути якісь зовнішні фактори, які змушують його діяти рішуче. (Наприклад, вбивця дуже погрожує головному герою чи членам його сім'ї). Інакше головний персонаж буде програвати вбивці, злочину не розкриє й цікавої книги не вийде. Позитивний герой повинен бути (фізично чи душевно) рівносильний злодію – тільки тоді їх боротьба буде захопливою та довгою.
В сучасній літературі жанр детективу широко поширений та налічує в собі багато творів. Як же, в такому випадку, письменники-детективи уникають створення стереотипних персонажів? Тут за стереотипними персонажами маються на увазі персонажі, які надто добре можна впізнати й відповідають усім очікуванням читача, в них немає протиріч та вони не підносять ніяких сюрпризів: розпусниця з золоти серцем, шериф-садист, який розтягує слова, приватний детектив, суворий ззовні, але добрий та ніжний зсередини, і та к далі.
В такому випадку письменник вводить в характер героя рису, яка відрізняла б його від стереотипу чи протирічила б деяким іншим рисам його характеру, іншими словами, «ламає» стереотип. Але потрібно зазначити, що злам стереотипу є допустимим тільки в тому випадку, якщо злам виправданий. Він повинен добре вписуватися в характер персонажу, логічно слідувати з особливостей його фізичного та психологічного розвитку, соціального положення. Неприпустимо ламати стереотип тільки заради того, щоб здивувати чи шокувати читача. Інакше це буде виглядати нерозумно, чи сильно змінить думку читача щодо персонажу, та не завжди в кращу сторону.
Таємниця створення оригінального нового персонажу полягає у вмінні вписати в його характер неочікувані, на перший погляд, погано сполучені риси. Жорстких канонів тут не існує, але щоб не створити персонаж, який в читача викликає здивування чи посмішку, усі письменники-професіонали час від часу питають самі себе: «А чи правдоподібними є мої персонажі?»
Насправді, це питання є дуже важливим для розвитку персонажу. Поставивши це питання, автор як би визначає межі свого героя, поле його дій та його сили. Тут доцільно розповісти про принцип «повної сили». Що ж це таке?
Принцип «повної сили» потребує, щоб персонаж діяв не на абсолютному максимумі людських здібностей, а на абсолютному максимумі свого потенціалу. Щоб розкрити цей «абсолютний максимум» потенціалу героя, розумний автор ставить своїм героям перешкоди, які герою доводиться долати. Персонажі, які діють на повну силу, використовують усі доступні їм засоби. Вони будуть викладатися на повну, намагаючись досягти своєї мети. Але при цьому не потрібно забувати, що в кожного потенціал різний і герой який виходить за межі свого потенціалу буде мати неправдоподібний вигляд. Але якщо письменник хоче, щоб його персонаж був цікавим, то він буде вигадувати такі варіанти й ситуації, які дали б персонажу можливість проявити себе. Читач повинен бачити, що персонаж діє на межі своїх можливостей.
Важливу роль в творі грають способи опису героїв. Існує декілька позицій оповідача, іншими словами, форм оповідання.
Всі форми оповідання поділяються на дві категорії: суб’єктивну та неупереджену. При використанні суб’єктивних форм оповідання, оповідач знає думки та почуття хоча б одного персонажу. При використанні неупереджених форм оповідання оповідач не розкриває внутрішній світ жодного з персонажів.
Якщо оповідач постійно знаходиться поза персонажами, осторонь від їх внутрішнього світу, якщо він розповідає про події так, ніби дивиться спектакль – це неупереджений підхід. Подібна форма оповідання так називається, тому що оповідач розглядає дії персонажу «об’єктивно». Читач не знає, що герой відчуває, про що міркує, що збирається робити. Оповідач грає роль спостерігача, який охайно записує все, що бачить й чує.
Неупереджений підхід застосовують дуже рідко. Він потрібен, коли потребується створити навколо персонажу ореол таємниці. Його використовують в детективах й шпигунських романах, щоб вивести на сцену головного злодія. Маючи справу з такою формою оповідання, можна дізнатися про дії героїв, але не отримати жодної інформації щодо їх внутрішнього світу. Як правило, неупереджене оповідання швидко втомлює читача. Та й в письменника виникає багато труднощів в процесі написання книги. Щоб розкрити внутрішній світ героїв. Потрібно приділяти багато уваги опису їх жестів, манер, виразу обличчя, інтонації,і частіш за все це призводить до значного збільшення об’єму книги.
Один зі способів ближче познайомити читача з персонажем – це вдатися до модифікованого неупередженого підходу. Завдяки даному підходу оповідач не обізнаний щодо внутрішнього світу героїв, він тільки будує здогадки відносно нього. Оповідач, використовуючи модифікований неупереджений підхід, чесно викладає те, що відбувається. Він доносить те, що помітить кожна спостережлива людина. Оповідач робить ті ж самі висновки, до яких прийшов би читач. Не дивлячись на неупередженість викладеного, при використанні модифікованого неупередженого підходу персонаж здається ближче, тому що оповідач створює ілюзію суб’єктивного підходу.
Оповідання від першої особи завжди являється суб’єктивним. Оповідач знає про думки та почуття одного персонажа, так як він сам і є їм. Оповідач може взяти роль будь-якого персонажа, він може бути головним героєм, може бути його супротивником. В оповіданні від першої особи є багато плюсів, особливо для починаючих письменників. Більш того, оповідання від першої особи сприймаються як свідчення самовидця, воно виглядає правдоподібніше.
Однак в цього виду оповідання також багато мінусів. Письменник не може переміститися туди, де оповідач бути не може, або розповісти про ті події, свідком яких оповідач не був.
До того ж, якщо оповідання йде від першої особи, автору прийдеться розкривати внутрішній світ героїв тільки через їх вчинки, погляди та слова, а це нелегко навіть для досвідченого письменника. В оповіданні від першої особи таїться й ще одна небезпека – читачу стане нудно. Коли мова зайде про почуття чи вчинки героя, без кінцеві «я» сприймаються чи як скарги, чи як хвастощі.
Коли оповідач звертається до прийому всевидячого погляду, він відкриває нам внутрішні світи всіх героїв. Така форма оповідання є найбільш суб'єктивною. Оскільки погляд автора постійно перестрибує з одного персонажу на інший, читачу не вдається близько познайомитися з жодним з персонажів. В зв’язку з цим сучасні автори дуже рідко вдаються до такої форми оповідання.
У випадку модифікованого всевидячого погляду оповідач описує, що діється в душі не у всіх, а окремих героїв: зазвичай в головного й ще двох-трьох менш значущих. Коли оповідач розкриває внутрішній світ персонажу, читач чарівним способом зливається з героєм. Всевидячий погляд обмежений і тому в читача є можливість познайомитися зразу не з одним, а з декількома персонажами.
Як же письменники обирають форму оповідання? Професіонали радять: щоб обрати правильну форму оповідання, потрібно поставити питання: «Хто стане найкращим оповідачем?» Тобто від якої особи написана історія буде більш захопливою та правдоподібнішою. Деякі письменники поєднують форми оповідання, наприклад, в детективі Агати Крісті «Смерть за алфавітом» можна знайти навперемінне оповідання від першої та третьої особи. А в деяких її творах – поєднання неупередженого та суб’єктивного поглядів. Однак надто часте чергування стилів втомлює, та й пробачити таке чергування можуть тільки заслуженим професіоналам. В більшості випадків рекомендується вдатися до прийому модифікованого всевидячого погляду. Це стандартний хід, а від стандартів та норм можна відступати лише за наявності серйозної причини.
Розділ 2. Особливості авторського стилю й створення персонажів в творах Агати Крісті