2. Військово-фізична підготовка запорізького козацтва.

Важливу роль у реалізації народної фізичної культури відігравали «парубоцькі громади» — своєрідні об'єднання неодружених юнаків. Їх соціальна функція — організація молоді з метою духовного, морального і фізичного виховання. Крім парубоцьких, існували дівочі, підліткові, юнацькі, але вони копіювали діяльність парубоцьких.

Головною умовою вступу до громади був вік (16—18 років), але громада брала до уваги зріст та фізичну силу товариша, маючи надію придбати в його особі хорошого бійця. Міг бути прийнятим спочатку молодший брат, якщо він сильніший від старшого. Отже, фізичні якості вважалися найважливішим критерієм у соціальній оцінці людини. Громада дуже цінувала сміливість і кмітливість товариша. За порушення норм життя (крадіжка, пияцтво) ганебно проганяли з членів громади.

При обранні отамана парубоцької громади головними рисами претендента повинні бути: високий зріст, природна краса, значна фізична сила тощо. Своїм зовнішнім виглядом кандидат в отамани мав викликати до себе довіру. До уваги бралися також його розум та здібності.

Парубоцька громада здійснювала практично всі заходи по фізичному вдосконаленню молоді. Під час народних свят та зібрань молоді широко застосовувались різноманітні види рухливих ігор, різновиди народної боротьби, танців та інше.

Особливо поширеними серед молоді були перегони і скачки. Так, наприклад, до Різдвяних свят всі збирались на вигоні, хто на бричці, на коні або пішки і громада влаштовувала змагання. Так, у Прикарпатті, коли хлопець набув право пасти коней, на пасовиську цілий день готувались: плели шоломи із осоки, робили списи із ліщини тощо. Під вечір, коли зібралися додому, на конях шикувались в лінію і по чиїйсь команді гнали коней на великий пагорб, де закінчувалось па­совисько. Переможець їхав першим в село, ним пишались.

Взимку, окрім перегонів, розповсюдженою серед молоді була їзда на санчатах з запряженими собаками. Серед дітей популярним було ковзання на льоду.

В довгі зимові вечори молодь грала в шахи, що були відомі ще з докняжих часів. У весінні та літні дні поширеними були рухливі ігри з м'ячем або «кулями». Суть цієї гри — підкидають дерев'яну кулю і на лету намагаються попасти в неї короткою товстою палицею.

Значне місце у фізичній підготовці молоді займало полювання, що зберегло свої форми ще з княжих часів. Найкращий його опис подано в «Поемі про полювання», в котрій йдеться про побут українців у XVII столітті, різноманітні способи полювання на дикого кабана, ведмедя та інших. Розповідь торкається і системи народної фізичної культури, її елементів, традицій, що збереглись від часів Київської Русі.

Цікаво подано способи полювання, на нього виходили інколи цілою громадою, використовували пастки, сітки, загорожі, засіки, мисливських хортів, рушниці, обухи, луки, списи. Полювання вважалось корисним для молоді як акт військового навчання, призвичаєння до мужності, витривалості.

Традиційною формою виховання молоді в побутових умовах українського села були «вулиця», «вечорниці», «досвітки», «складщина» тощо. Музика, танці, пісні — все багатство народних засобів духовного і тілесного виховання молоді виникало саме там, і перш за все на «вулиці». «Вулиця» була своєрідною формою традиційних розваг української молоді. Вона починалася від великодніх свят і тривала все літо аж до 14 вересня. «Вулиця» збиралася в певному, заздалегідь призначеному місці посеред села, на зеленому лузі, над річкою чи на леваді, залежно від місцевих умов. До польових робіт молодь збиралась щовечора, а «жнива» — тільки в неділю і святкові дні. На «вулиці» дівчата виводили хороводи, співали, танцювали. Хлопці забавлялися рухливими іграми та боротьбою (дужанням). Парубоцька громада влаштовувала також змагання «хто швидше пробіжить або пропливе», «хто дріі кине», перетягування линви, ходьба на дибах Найчастіше грали в «третій зайвий».

І Українська молодь, окрім дозвілля, виробила цікаві способи фізи­чного виховання і під час виконання господарських обов'язків. Так, наприклад, пастушити починали з 7 років. На широких левадах і па­совиськах заводили різноманітні рухливі ігри і змагання. Численну групу пастуших ігор складають такі загальновідомі в Україні, як «Лапанки», «В квача», «Жмурки» (хованки), «Мишоловка», «В котика і мишку», але відомі і суто місцеві, так, наприклад, поблизу лісу пастухи грали «Гнути гичку»: хлопчик влазить на високу тонку деревину, схопиться за вершок і звисає, поки торкнеться землі, відпускає дерево, воно випрямляється (ніби стрибок з парашутом). В молодих посадках лісу, наприклад соснового чи смерекового, змагаються, хто швидше подолає відстань, переходячи з дерева на дерево, розхитуючи їх вершки і перестрибуючи на інше.

Українська народна фізична культура відігравала певну роль у прикладній професійній підготовці людей до умов тогочасної трудової діяльності (коваль, тесля тощо). Наприклад, таке поширене в козацьку добу в Україні явище, як чумакування, вимагало високого рівня психічної та фізичної підготовки чумаків) Вивчаючи народний побут часів козаччини, дослідник М. Сумцов засвідчив, що чумацький промисел давав не тільки добрий заробіток, а й вносив у народне життя моральну дисципліну, витривалість і«... немає нічого дивного, що із цієї трудової школи виходили міцні, загартовані люди». Чумак на своєму возі, запряженому волами, перебував у дорозі інколи місяцями.

Характерною ознакою колориту української землі того часу були мандрівні борці — молоді хлопці, які ходили по селах і мірялись силою з сільськими парубками. «... Давно се діялось колись, ще як борці у нас ходили по селах...» (Т. Шевченко, поема «Титарівна»). Перемога в таких імпровізованих поєдинках над мандрівним борцем високо цінувалась не тільки в громаді, але й серед дорослих. Переможець увінчувався вінком і довгий час вважався героєм. В традиції мандрівних борців простежується відгомін давніх традицій, носіями котрих були волхви, скоморохи.

До народнопобутових форм організації військово-фізичної підготовки (крім родини, школи, громади) слід віднести народні воєнізовані формування. Вони могли бути тимчасовими, стихійного характеру (під час повстань) або тривалими і постійними (як, наприклад, гайдамаки, опришки).

Існував ще один давнішній спосіб збереження військових традицій — так звана «школа джур» як неформальний спосіб передачі знань, військового досвіду та особливостей підготовки козаків. Школа джур була фактично наступницею наставництва (приватні вчителі), яке існувало у IX—XIV ст.

В усіх формах організації (як народно-побутових, так і професі­ональних) були наявні характерні елементи народної педагогіки укра­їнців (відбір, підготовка, іспит-випробування, вдосконалення бойо­вої майстерності у війську).

В підготовці до військової справи в Україні XVI—XVIII століть застосовувалось широке коло засобів, котрі, як і у IX—XIV століттях, грунтувались на народних традиціях і значною мірою випливали з часів Київської Русі та ще давніших.