Байки
ВОВК І КОЗА
Весняного погожого ранку на високій горі над кручею паслася біленька кізка. Навколо буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися кущі. Ласувала кізка смачними паростями й примовляла вдоволено:
- Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все зеленіє. Яка краса!
Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:
- Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди скочити. Це їй за іграшки. А там...
Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.
- Як би заманити сюди кізку? - пробурмотів собі під ніс. Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво та й каже:
- Ет, що тут мудрувати? Хіба важко? Хитрість допоможе всюди, отже, без неї не обійдешся.
Прокашлявся вовк, аби пом'якшав голос, і гукнув солоденько:
- День добрий, біленька кізко!
- День добрий,- відмовила та. Нітрохи не злякалася, бо знала: вовкові не видертися до неї.
- А чого це ти пасешся над бескеттям? - удавано здивувався сіроманець.- Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?
- О, тут такі смачні гілочки
- Та кинь ти їх Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паща. Яка тут трава висока, які буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку не бачила
- Дякую, любий вовче,- чемно відказує кізка, усміхаючись сама до себе,- але мені й тут добре.
- Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! - вигукнув вовк.- І коли він устиг викинути такі товсті смачні пагони?
- І на горі є виноград,- сміється кізка, - скільки хочеш!
- Далебі, не такий добрий, як тут,- правив своєї вовк.- Ходи-но сюди, покуштуєш - спасибі мені скажеш.
Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:
- Ой вовче, вовче! Здається мені - клопочешся не так за мій живіт, як за свій! Хіба ні?
Побачив вовк, що пошився в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.
А кізка напаслася й пішла собі відпочивати.
Отож коли шахраї мають справу з розумними людьми, їхні хитрощі не досягають мети.
Лисиця і ворона
Якось ворона, пролітаючи над господою, побачила на гаку під дахом шматок м'яса.
«О, сьогодні добре пообідаю!» - зраділа вона.
Вхопила м'ясо та й злетіла на високе дерево.
А внизу саме пробігала лисиця й побачила ворону.
«Еге, тут можна поживитися».
Підбігла лисиця до дерева, задерла голову й мовила улесливо:
- Добридень, орле! Як ся маєш? Ворона не відповідала, бо тримала в дзьобі м'ясо. Лисиця нітрохи не образилася, а співала далі:
- Вибачай, що назвала тебе орлом,- ти ж ворона. Але ти куди гарніша за орла! Яке пір'я - чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не має таких чорних крил і таких прегарних очей!
Лисиця підступилася ближче до дерева, заклала за спину лапи, покрутила пухнастим хвостом, глянула на м'ясо й облизалася.
- Як я могла назвати тебе орлом? Ніколи собі цього не подарую! їй-право, не збагну, чому над птахами повинен царювати орел, а не ти? Хіба зрівнятися йому з тобою красою та розумом? Тільки й того, що орлом величають; скарай мене сила божа - далеко йому до тебе!
Ворона запишалася, аж пір'я розпустила від такої мови.
«Красно говорить лисиця, недарма кажуть, що вона велика розумниця. Треба з нею потоваришувати, вкупі веселіше буде...»
А лисиця тим часом задерла голову ще вище й заспівала вже іншої:
- Нехай того грім поб'є, хто скаже, що ворона вміє говорити. Вона й дзьоба не розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не обрали царем - ти, либонь, німа Навіщо птахам німий цар?
Цього вже ворона не могла стерпіти.
- Кар-р-р! - каркнула вона.- То це я німа? Зараз же проси пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба є де птахи з голосом, гучнішим за мій?
Лисиці тільки того й треба було. Схопила вона м'ясо, що випало з воронячого дзьоба, та й засміялася глузливо:
- Вороно, вороно, ти й справді дуже гарна! І станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі бракує- розуму. Коли б мала розум, не слухала б моїх теревенів і не впустила б м'яса з дзьоба.
І лисиця зникла поміж деревами.
Лев і ведмідь
Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя.
- Добрий день, друже, куди простуєш?
- Ох, любий леве,- відповідає ведмідь,- шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я голодний, аж живіт до спини прилип.
- І я голодний,- відказує лев.
- То, може, разом пошукаємо харчу?
- Разом то й разом,- згодився лев.- Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?
- Гаразд, леве.
І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець підстрелив і не знайшов.
Лев кинувся до козеняти.
- Моє! Я перший угледів!
- Ні, я перший! - заволав ведмідь і собі побіг до козеняти.
Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до себе!
- Пусти! - рикав лев.
- Ні,, ти пусти! - ревів ведмідь.
- Начувайся, це тобі так не минеться! - гаркнув лев, аж листя затремтіло навколо.
- Я не заєць тобі, не кріль і. тебе не боюся! - відповів ведмідь.- Кажу по-доброму - відпусти, це моя здобич.
- Щоб я та відступився?
Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й собі розлютився. І почався жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал тільки додавали їм снаги.
- На лихо собі зустрів я тебе! - прогарчав лев.- Ну й дурень же я, що попхався з тобою!
- Так мені й треба, здумав водитися з таким! - бурмотів і ведмідь.- Наче не знав, яка слава про тебе ходить! Хто про тебе добре слово коли сказав?!
- Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!
Кидалися один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина.
На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона сховалась за деревом і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня18 - і тільки її й бачили. А доганяти левові й ведмедеві незмога - ледве дишуть.
- Не так мене діймає біль та слабість,- каже лев,- як те, що стільки мучився, а скористалася з того лисиця.
- І я про це думаю,- озвався ведмідь.- Ми стільки натерпілися, а здобич дісталася лисиці. Отож треба було таки поділитися козеням. Були б наїлися та й подужчали.