Вовк і лелека

Голодний вовк знайшов кусень м'яса і накинувся на нього, як скажений. Шматував, глитав поспіхом, давився і ніяк не міг наїстися.

А в тому м'ясі була кістка. Вовчисько її не помітив, і кістка застрягла в горлі. Спробував вовк ковтнути, але так йому заболіло, аж у очах потемніло.

- Як же її проштовхнути? - думав вовк. Кинувся до води, п'є, п'є,- стоїть кістка, як стояла. Наскуб вовк зубами трави, ковтає- знов марно. Не зрушила кістка. Заходився тоді вовк ковтати все, що на очі трапляло: корінці, гілочки, навіть камінчики. Та ба! Стоїть кістка поперек горла - і край!

- Ось тобі й маєш! Вона ж проб'є мені горлянку. Що тоді буде? Лишенько мені! Краще б уже не їв того м'яса - хай би ходив голодний! - бідкався вовк.

Аж раптом почув він над собою лопотіння крил. Звів очі догори й побачив лелеку, що саме сів на дерево.

- День добрий, вовче! - привітався лелека.- Як ся маєш?

- Ой, не питай! - понуро пробурчав вовк. Та раптом очі йому заблищали надією.

Згадав, що в лелеки довга шия і тонкий дзьоб.

«Еге,- подумав вовк,- таж він би міг витягти кістку. Але чи схоче?»

- Слухай, лелеко,- каже вовк,- оце застрягла мені в горлі кістка. Стала й стоїть, ні туди ні сюди. Ти б її не витяг?

Я? - здивувався лелека.- Ти що, за лікаря мене маєш?

- За лікаря чи не за лікаря, а в тебе довга шия, і ти зможеш ухопити кістку дзьобом. А я віддячу тобі мішком риби.

- Справді даси? Цілий мішок? - зрадів лелека.

- Чого б я тебе дурив? Піди до мене, подивися, скільки я маю. То як, витягнеш?

- Ну, коли так, згоден. Розтуляй рота. Вовк роззявив пащу, лелека всунув туди

голову, намацав кістку, вхопив і витяг. Як побачив її вовк - аж підстрибнув з радощів. Дихнув разів зо два вільно, а тоді заходився роздивлятися кістку.

- Ти диви, яка здорова! А гостра ж! Того мені так і боліло. Красно дякую тобі, лелеко, ти лене врятував.

- Та що там! - відказує лелека.- Тіль-ш ж ходімо, даси мені мішок риби.

Як не розрегочеться вовк!

- Мішок риби? Тобі?

- Авжеж! Хіба ти не обіцяв мені віддячити? Зміряв вовк оком лелеку та й похитав головою.

- Е, любий мій лелеко,- каже,- ти зовсім не маєш розуму в голові! Невже прагнеш дяки більшої за ту, що вже маєш?

- Я маю дяку? - здивувався лелека.- Чи ти при своїх? Що ж ти мені таке зробив?

- Я дав тобі вийняти голову з мого рота! З вовчого рота! Чи бувало коли-небудь таке в світі?

Вовчисько розреготався й вистрибом побіг до свого лігва.

Отак негідники вважають, ніби вони роблять добро бодай тим, що не завжди шкодять.

 

Кочовик і верблюд

Правився якось кочовик із верблюдом у далеке селище. Сонце пекло немилосердно, бідолаха вмивався потом і геть засапався.

- Потерпи трохи,- каже верблюд,- ось дістанемось оази, сядеш у холодочку та й спочинеш. Дивись на мене - я ж не нарікаю на спеку! А на мені ще й нав'ючено стільки!

- Правда твоя,- зітхнув кочовик,- тільки ходімо швидше. Довго простували вони рівниною, аж ось добулися до гори - її треба було подолати, щоб досягти оази.

Важко підійматися в таку спеку, тож кочовик ступав угору смутний-пресмутний. Але як вибралися на вершину й почали спускатися - повеселішав.

- Таки вилізли! А спускатися куди легше, хіба ж ні?

Верблюд мовчав. Кочовик озирнувся.

- Хіба ж ні? - перепитав.- Тобі що більше до вподоби: дертися на гору чи спускатися з гори?

- Я залюбки пройшов би іншою дорогою - довшою, але рівною. Чому ти про неї забув?