- •В. П. Потоцький
- •Історія сучасного світу
- •Розділ і Загальні методичні рекомендації
- •Розділ іі Тематичний план курсу «Історія сучасного світу»
- •Розділ ііі Рекомендовані теми семінарських занять
- •Розділ IV Програма курсу «Історія сучасного світу»
- •Тема 1. «Холодна війна» та її наслідки. Процес деколонізації Азії і Африки План
- •Теми рефератів
- •Питання для дискусії
- •Додаткова література
- •Інтернетресурс
- •Тема 2. Політика срср щодо країн «соціалістичного табору» План
- •Теми для рефератів
- •Питання для дискусій
- •Додаткова література
- •Інтернетресурс
- •Тема 3. «Оксамитові революції» у Центрально-Східній Європі та розпад «соціалістичної системи» План
- •Теми для рефератів
- •Питання для дискусій
- •Додаткова література
- •Інтернетресурс
- •Тема 4. Трансформації на пострадянському просторі: державотворчі процеси та етнополітичні конфлікти План
- •Теми для рефератів
- •Питання для дискусій
- •Додаткова література
- •Інтернетресурс
- •Тема 5. Європейський Союз на сучасному етапі: внутрішня та зовнішня політика План
- •Теми для рефератів
- •Питання для дискусій
- •Додаткова література
- •Інтернетресурс
- •Тема 6. Феномен «кольорових революцій» План
- •Теми для рефератів
- •Питання для дискусій
- •Додаткова література
- •Інтернетресурс
- •Тема 7. Проблема міжнародного тероризму. Антитерористичні зусилля світової спільноти
- •Теми для рефератів
- •Питання для дискусій
- •Додаткова література
- •Інтернетресурс
- •Тема 8. Розвиток постіндустріального суспільства. Перспективи розвитку та можливої трансформації однополярної системи сучасного світу
- •Теми для рефератів
- •Питання до дискусії
- •Додаткова література
- •Інтернетресурс
- •Розділ V Питання до екзамену
- •Розділ vі Теми контрольних робіт
- •Розділ VII Список рекомендованої літератури
- •Форми організації контролю знань, система оцінювання
- •Куліш Сергій Миколайович
- •Потоцький Вячеслав Петрович
- •Семененко Валерій Іванович
- •Історія сучасного світу
- •61077, Харків, майдан Свободи, 4,
- •61144, М. Харків, вул. Гвардійців широнінців, 79, кв.137, тел. 362-01-52
Теми для рефератів
1. Європейський Союз та Україна: історія співробітництва
2. Введення єдиної валюти євро: цілі, реалізація, наслідки.
3. Діяльність Європейського суду у Страсбурзі.
4. Міграція трудової сили всередині Європейського Союзу .
5. Програма утворення єдиного внутрішнього ринку. Шенгенські угоди.
Питання для дискусій
1. Які чинники, на Вашу думку, є визначальними у розширенні Європейського Союзу та НАТО?
2. Назвіть причини неприйняття Європейської конституції у Франції та Нідерландах.
3. Які з нижче названих країн, на Вашу думку, мають найбільше шансів стати повноправними членами ЄС у найближчий перспективі (Туреччина, Україна, Молдова, Росія, Македонія, Албанія, Хорватія, Сербія, Чорногорія)? Відповідь аргументуйте.
4. Визначте найбільш актуальні проблеми розвитку країн, що входять до Європейського Союзу.
Додаткова література
Европейский Союз на рубеже веков: Проблемно-тематический сборник / Под.ред. Т. Г. Пархалина и др. – М.: ИНИОН РАН, 2000. – 294 с.
Европейский Союз после расширения: Сборник научных трудов / Под. ред. Т. Г. Пархалина. – М.: ИНИОН РАН, 2005. – 212 с.
Европейский Союз: Справочник-путеводитель / Под ред. Ю. А. Борко и И. Д. Иванова. – М.: Деловая литература, 2003. – 288 с.
Метка А., Европейский союз: видение политического объединения. – М.: Экономика, 1998. – 447 с.
Путь Болгарии в Европейский Союз. – София: Национальный музей болгарской книги и полиграфии, 2005. – 55 с.
Страшнюк С. Ю., Грінченко Г. Г. Матеріали до теми «Західна Європа. 1945-2003». Бібліотека журналу «Історія та правознавство». – Х., 2004. – 128 с.
Расширение ЕС на восток: Предпосылки, проблемы, последствия / Под ред. Зуева В. Н., Арбатовой Н. К., Хехина Е. С. – М.: Наука, 2003. – 220 с.
Інтернетресурс
Офіційний сайт Європейського Союзу. – Режим доступу вільний: http://europa.eu.int/comm/economy_finance.htm
Офіційний сайт журналу «Европа». – Режим доступу вільний: www.delrus.cec.eu.int/em/44/eu01_40.htm
Тема 6. Феномен «кольорових революцій» План
1. «Кольорові революції» на пострадянському просторі (Грузія, Україна, Киргизстан).
2. «Кольорові революції» за межами СНД (Сербія, Ліван).
3. Причини поразки «кольорових революцій» у Білорусі, Узбекистані та Ізраїлі.
4. Зовнішній курс «країн-революціонерів».
Основні поняття: «антинародний режим», «злочинна влада», корупція, фальсифікація, маніфестації, акції громадянської непокори.
На початку ХХІ ст. у політичний лексикон входить поняття «кольорова революція». Так стали називати ненасильницьку зміну влади в країні, що відбувається під тиском опозиції та незадоволених народних мас, які користуються підтримкою впливових держав і міжнародних організацій. Від «оксамитових революцій» у Східній Європі кінця 80-х рр. ХХ ст. «кольорові революції» відрізняє два суттєвих чинники: по-перше вони змінювали не економічну систему, а лише зовнішньополітичний курс; по-друге, велику роль відігравали засоби масової інформації, що формували суспільну думку, тиражували революційну символіку та стереотипні форми протесту.
На пострадянському просторі перша «кольорова революція» відбулася в Грузії наприкінці 2003 р. Її назвали «революцією троянд». Після парламентських виборів, результати яких опозиція на чолі з М. Саакашвілі, З. Жванія, Н. Бурджанадзе визнала сфальсифікованими, почалися акції громадської непокори, що призвели до відставки президента Е. Шеварднадзе та обрання новим президентом М. Саакашвілі. Схожа ситуація виникла в Україні під час президентських виборів 2004 р., результатів яких опозиція на чолі з В. Ющенком та Ю. Тимошенко не визнала і була підтримана більшою частиною населення та міжнародної спільноти. Масові маніфестації протесту почалися у Києві та багатьох великих містах України. У результаті переголосування президентом України було обрано В. Ющенка. Українську революцію прийнято називати «помаранчевою». У березні 2005 р. після виборів до парламенту Киргизстану столицю країни Бішкек захопили незадоволені прихильники опозиції на чолі з К. Бакієвим та Ф. Куловим, які назвали свої дії «тюльпановою революцією». Внаслідок цих подій президент країни А. Акаєв подав у відставку та змушений був емігрувати за кордон.
За межами СНД перша «кольорова революція» відбулася у вересні 2000 р. у Югославії (Федерації Сербії та Чорногорії). Масові народні демонстрації в Бєлграді змусили С. Мілошевича визнати свою поразку на президентських виборах. Президентську посаду зайняв лідер опозиції В. Куштуніца. У Лівані поштовхом для багатолюдних маніфестацій стало вбивство колишнього прем’єр-міністра країни Р. Харірі. Внаслідок подій, що назвали «кедровою революцією», було змінено керівництво країни і виведено сірійські війська. Останній приклад такого роду – події липня-серпня 2006 р. в Мексиці, де кандидат від опозиції Андрес Лопес Обрадор поступився на президентських виборах 0,58% провладному кандидату Феліпе Кальдерону. Опозиція не визнала результатів виборів та організувала масові акти непокори у Мехіко, причому кількість протестуючих іноді досягала мільйона чоловік. У засобах масової інформації події в Мексиці отримали назву «кактусова революція». «Ковильна» революція мала місце і у Монголії 2005 р.
Поряд з цим, у деяких країнах спроби здійснення «кольорової революції» зазнали невдачі. У Білорусії під час проведення президентських виборів у березні 2006 р. готувалася широко розрекламована революція, яка заздалегідь отримала назву «джинсова». Однак демонстрації у центрі Мінська на підтримку опозиційних кандидатів О. Меленкевича і О. Козуліна не були багатолюдними, а наметове містечко блокувала міліція. Поступово дії протесту зійшли нанівець. У травні 2005 р. в узбекському місті Андижан відбулися масові виступи населення, незадоволеного політикою президента І. Карімова, що могли перерости у революцію. Проти демонстрантів силами правопорядку була застосована зброя, у наслідок чого були численні жертви серед мирного населення.
У ставленні міжнародної спільноти до «кольорових революцій» показовою є політика США, що підтримували волевиявлення народу у Грузії, Україні, Киргизстані, Югославії, Лівані, Білорусії, Узбекистані, але рішуче засуджували подібні дії у Мексиці та Ізраїлі.