Зменшення викидів, тис. Т/рік

Рис. 4.9. Поведінка джерел викидів за період 1992–1997 рр. в Україні по відношенню до податку (грн/кг) на викиди в атмосферне повітря

Отже, нами отримана крива (L), яка є графіком функції Точка М є точкою перетину кривої (L). Вона спроек­тується на координатну вісь у точку Т, яка буде функцією

Через точку М проведена дотична RR^I під кутом a. Геомет­рична похідна при даному значенні аргументу х дорівнює тангенсу кута нахилу цієї дотичної, тобто .

(4.27)

Проведемо перетинаючу ММ^І. Якщо цю пряму продовжити до дотичної RR^I, то пряма ММ^І, яка перетинає криву L, перетне цю криву у точці М^І. Точка М^І буде спроектована в точку М₀. Пряма М₀М^І покаже величину викиду в атмосферне повітря.

Дотичну до кривої доцільно проводити під кутом у інтервалі між 35–55°. На нашому графіку цей кут сягає 45°.

Величина відповідна точці Т, що отримана на вісі У, мала б бути запропонована як величина податку за минулі 1992–1998 роки, яка компенсувала б збиток природному середовищу за наміченої стратегії. Криву (L) необхідно кожний раз (щорічно чи в якийсь більший термін) переглядати.

Отже, цей графік дає можливість встановлювати податок на викиди від 200 до 500 грн за одну тонну викиду забруднюючих речовин залежно від кривизни кривої (L).

Зазначимо, що платежі за ресурси, які за захистом не є податками, а тільки мають певні ознаки податкових платежів, складають незначну питому вагу – на рівні 1 % [89]. Також незнач­ною є частка місцевих податків і зборів – до 2 %.

Зростання компенсаційних доходів зумовлено збільшенням відрахувань на шляхові роботи.

Безумовно, податок за забруднення довкілля буде входити до ставки комбінованого податку. Ставка комбінованого податку має дорівнюватися 25 %, а не 30 %, від добавленої вартості. Це обумовлено тим, що саме з 25 %-вої межі спостерігається зу-пинка підприємств, відхід економіки в «тінь», зменшення при­росту грошових коштів, що припадає на кожний процент при­росту ставки податку. А з моменту досягнення Лафферових 30 % починається вже зменшення і абсолютної величини всієї загальної суми податкового надходження в бюджет. Отож, ставку 25 % необхідно прийняти як максимально допустиму, щоб попередити негативні явища (до речі, в державах з най­більш ефективними податками сукупна податкова ставка коли­вається саме в межах 20–25 %).

У спеціальній літературі часто ототожнюють економічні санкції за екологічну шкоду з екологічними податками, незва­жаючи на те, що ці інструменти екополітики виконують різні функції. Екологічний податок, на нашу думку, має виконувати стимулюючу і планово-облікову функції, а економічні санкції – стимулюючу, стримуючу і функцію економічного покарання.

Економічні санкції за екологічну шкоду доцільно застосувати у випадках порушення вимог екологічних стандартів. Вони мають передбачати повне відшкодування завданої екологічної шкоди і, крім того, бути інструментом економічного покарання за незадовільне використання навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому необхідно мати на увазі, що суворе економічне покарання за екологічну шкоду є стримую­чим чинником розвитку економіки, оскільки підприємницька діяльність у цьому випадку стає ризикованою і малоприваб­ливою. У зв’язку з цим більшість фахівців з проблем екологічної політики вважають за доцільне не застосування інструментів економічного покарання, а створення мотивацій до розвитку економіки на основі технологій, які передбачають раціональне використання навколишнього середовища і природних ресурсів.

Екологічний податок доцільно брати в розмірі екологічної шкоди, що завдається навколишньому середовищу і природним ресурсам, у межах, визначених вимогами екологічних стандар­тів. Екологічні податки, на думку економіста зі Львова І. М. Си­някевича, слід включати до собівартості продукції (в кальку­ляційну статтю «Екологічні витрати»); теоретичне обґрунту­вання цього здійснено в працях Ю. Ю. Туниці ще в 1977 р. [227]. У зв’язку з цим екологічні стандарти мають передбачати лише такі граничні обмеження щодо використання навколиш­нього середовища і природних ресурсів, а також щодо техноло­гічних процесів і параметрів продукції, перевищення яких зав­дають економічної, екологічної та соціальної шкоди, розміри яких перевищують приріст чистої теперішньої вартості грошо­вих потоків від виробництва продукції. Тобто екологічні стан­дарти, крім свого прямого призначення, мають бути інструмен­тами екополітики, за допомогою яких розмежовують екологічні податки та економічні санкції за нераціональне природоко­ристування.

На думку другого економіста О. Веклич (Економіка України. – № 9. – 1998. – С. 69), доцільно змінити порядок стягнення екологічного податку, а саме: а) нараховувати суму податку не з собівартості екологічно деструктивної продукції (тобто не вклю­чаючи її до ціни і не перекладаючи на споживача), а з прибутку товаровиробника і в такий спосіб економічно стимулювати до екологічно конструктивних змін у технології виробництва, а відтак – і до скорочення забруднення навколишнього середо­вища; б) закласти в основу розрахунків екологічного податку принцип залежності від середніх граничних витрат товарови­робників на зменшення забруднення; в) запровадити коефіцієн­ти коригування суми екологічного податку залежно від зрос­тання або зниження концентрації токсичних речовин в оподат­ковуваній продукції, тобто встановити прогресивне або регре­сивне екологічне оподаткування. Завдяки запропонованим захо­дам можна очікувати підвищення ефективності цього інстру­мента як стимулятора обмеження виробництва і споживання безпосередньо екологічно небезпечної або ресурсомісткої продукції.

На нашу ж думку, в зв’язку з економічними труднощами в Україні і незадовільним станом соціального забезпечення насе­лення, ще довгий час не можна буде говорити про перенесення екологічного податку на собівартість продукції, щоб не перекла­дати підвищення вартості продукції на плечі знедоленого народу. Отже, доцільно нараховувати суму податку не з собі­вартості екологічно деструктивної продукції, а з прибутку товаровиробника, як це вже було зазначено вище.

Кредитування заходів з охорони навколишнього природ­ного середовища. Послідовне посилення вимог екологічного законодавства змушує підприємства виконувати природоохо­ронні заходи за рахунок власних коштів та кредитів банку. В зв’язку з цим на рівні підприємства необхідна акумуляція кош­тів природоохоронного призначення. Накопичення коштів підприємства для здійснення власної природоохоронної діяль­ності та фінансування природоохоронних заходів пропонується шляхом створення екологічного фонду підприємства.

Призначенням екологічного фонду підприємства є формуван­ня єдиного джерела коштів на підприємстві для забезпечення фінансування всієї сукупності витрат, пов’язаних із природо­охоронною діяльністю підприємства. Забезпечення підпри­ємства коштами для проведення природоохоронної діяльності – це одна з найсуттєвіших функцій екологічного фонду підпри­ємства. Наявна й інша, не менш важлива причина необхідності накопичення коштів на рівні підприємств. Оскільки платежі за понадлімітне забруднення навколишнього середовища відрахо­вуються з прибутку підприємства, що залишається в його розпо­рядженні, їх можна розглядати як прямі збитки підприємства. Виходячи з цього, пропонується розглядати платежі за забруд­нення понад ліміт не як штрафні санкції, а як джерело інвести­цій природоохоронного призначення (див. табл. 4.4). На підпри­ємстві ці платежі залишаються як інвестиційний податковий кредит [238].

Під інвестиційним податковим кредитом розуміється сума коштів, що відповідає податковим платежам за забруднення навколишнього середовища, у розмірі залишених на підпри­ємстві з метою проведення власної природоохоронної діяль­ності. Обсяг цих коштів визначається за формулою [238]:

(4.28)

де П_пнл – платежі за понадлімітне забруднення навколишнього середовища;

К – відсоток платежів за понадлімітне забруднення навко­лишнього середовища, що залишається на підприємстві у вигляді інвестиційного податкового кредиту. Виходячи з вимог чинного природоохоронного законодавства, К пропо­нується в межах 70 %.

Умовою погашення інвестиційного податкового кредиту є виконання кредитної угоди. Разом із тим використання такого механізму відіграє і стимулюючу роль, оскільки реалізується принцип плати за кредит.

Основою для надання інвестиційного податкового кредиту є кредитна угода природокористувача з податковим органом, узгоджена з фінансовими органами, а також план природо­охоронних заходів, погоджений і затверджений управлінням охорони навколишнього природного середовища і територіаль­ними органами самоврядування.

За нинішніх важких і нестабільних економічних умов поси­люється значення позабюджетних екологічних фондів як досить надійного джерела нагромадження і використання коштів на природоохоронні потреби саме на підприємствах завдяки запро­вадження елементів кредитування. Останні, крім своїх основних функцій, виконують ще роль засобу проти можливого знеці­нення досі немобільних коштів фондів охорони природи. З цією метою пропонується фінансовий механізм функціонування поза­бюджетних фондів у їх видатковій статті (Економіка України. – 1998. – № 9. – С. 71).

Таблиця 4.4