5. Етапи формування цільових наукових і науково-технічних програм наступні:

• вибір і оцінка наукових та науково-технічних проблем для програмного вирішення;

• формування комплексу цілей наукових і науково-технічних програм;

• розробка попереднього проекту програми;

• розробка розгорнутого проекту програми;

• вироблення організаційно-економічного механізму;

• управління реалізацією наукових і науково-технічних програм.

Пріоритетні напрями, які потребують програмного вирішення, схвалює Верховна Рада України. Для цього Національна академія наук за участю Міністерства освіти України, міністерств, науково-дослідних інститутів методом експертних оцінок визначає перелік таких програм, після чого їх розглядає Кабінет Міністрів і подає до Верховної Ради. На підставі затвердженого переліку оголошують конкурс щодо розробки конкретних цільових наукових програм.

Підставою для програмно-цільового фінансування державних науко­во-технічних програм є затверджені Постановою Верховної Ради України № 2705- XII від 16.10.92 р. та уточнені Постановою Кабінету міністрів України № 429 від 22.06.1994 р. вітчизняні пріоритетні напрями розвитку науки і техніки. До них відносяться:

• здоров'я людини; * охорона навколишнього середовища; *виробництво, переробка та збереження сільськогосподарської продукції;

• екологічна енергетика та ресурсозберігаючі технології; нові речовини та матеріали

• перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв'язку;

• ; * наукові проблеми розбудови державності України.

6. Відмінності та взаємозв”язок між прогнозуванням і плануванням.

Суттєва різниця між планом і прогнозом полягає в тому, що в плані відображається та втілюється уже прийняте господарське рішення, а прогноз характеризує перспективні його контури.

Прогнозування та планування відрізняються тим, що характеризують різні ступені розвитку економіки Прогнозування відрізняється від планування функціональним призначенням. Планування спрямоване на прийняття та практичне здійснення управлінських рішень; мета прогнозування — створити наукові передумови для їх прийняття, які включають науковий аналіз тенденцій та варіантне передбачення майбутнього розвитку суспільного виробництва з урахуванням оцінки можливих наслідків прийнятих рішень; обгрунтування напрямів соціально-економічного та науково-технічного розвитку.

Завдання економічного прогнозування, з одного боку, — з'ясувати перспективи близького та майбутнього розвитку економіки, керуючись процесами, що склалися в реальній дійсності; з іншого боку — сприяти розробці оптимальних поточних і перспективних планів, спираючись на розроблений прогноз і оцінку прийнятого рішення з урахуванням його наслідків у прогнозованому періоді. Планування розвитку спрямоване на досягнення й підтримку високих темпів економічного розвитку в результаті поетапного реформування організаційно-правових структур з метою забезпечення більш високого рівня життя населення шляхом кількісних та якісних змін у виробництві.

Система прогнозування, планування й розробки програм економічного й соціального розвитку України та її регіонів є важливою складовою загальної системи державного регулювання економічного й соціального розвитку та дієвим інструментом реалізації економічної політики держави. Вона грунтується на взаємоузгодженні матеріальних, фінансових і трудових ресурсів у економічному обороті держави з метою досягти найбільшої ефективності в умовах їх обмеженості. Система складається з прогнозів, індикативних планів і програм та охоплює всі рівні виконавчої влади.

Цілеспрямоване функціонування економіки забезпечується державним впливом на діяльність її суб'єктів шляхом застосування як економічних, так і директивних методів регулювання розвитку економіки. До директивних методів належить застосування загальнодержавних норм і нормативів, державний контракт та державні інвестиції, регульовані ціни на окремі види продукції та ін.

Складовою частиною системи прогнозування й планування є національні, галузеві та регіональні програми. Це основний засіб реалізації державної політики, пріоритетних напрямів економічного, соціального, екологічного, науково-технічного та культурного розвитку України, концентрації фінансових, матеріально-технічних, трудових та інших ресурсів і координації діяльності підприємств, установ, організацій і громадян з метою розв'язати найважливіші загальнодержавні проблеми.

Показники системи прогнозування, планування та розробки програм на більш далеку перспективу коригуються в міру виконання планів чи програм на близьку перспективу.

7. Макроекономічне планування - це процес розробки планів економічного і соціального розвитку країни (областей), а також комплексу дій щодо реалізації планових заходів. В умовах ринкових відносин макроекономічне планування має соціальну спрямованість, що зумовлено необхідністю досягнення основної мети розвитку ринкової економіки - забезпечення високого рівня життя в країні.

Основними формами макроекономічного планування є: концепція економічного та соціального розвитку країни (областей); стратегія економічного та соціального розвитку країни (областей); прогнози економічного і соціального розвитку країни (областей); програма економічного і соціального розвитку країни (областей); бюджети та баланси різних рівнів; прогнози та плани розвитку окремих галузей національного і регіонального господарства; міжгалузевий баланс виробництва та розподілу продукції.

Фахівці виділяють чотири форми макроекономічного планування: директивне, індикативне, регулятивне та індирективне. В практиці господарювання найбільше застосовуються дві форми - директивне та індикативне. Інші форми розглядаються як похідні від попередніх. Так, індирективне планування має багато спільних ознак з директивним. Основна відмінність від директивного планування полягає у застосуванні, окрім директивних економічних важелів впливу на суб´єкти господарювання, відмови від адміністративних стягнень за невиконання планових завдань, що забезпечує повну свободу суб´єктам економіки. Проте ця форма планування не передбачає забезпечення ресурсами. Отже, ця форма планування є більш ефективною, ніж директивне планування, але має ті самі недоліки.

Регулятивне планування має багато спільного з індикативним плануванням. Відмінність полягає у більш глибокому впливі на державний сектор економіки з допомогою прямих адміністративних та економічних важелів; активному впливі на приватний сектор шляхом матеріального стимулювання за виконання планових завдань.

У період становлення ринкових відносин директивне планування як одна із форм державного регулювання економіки замінюється індикативним. Цей термін вперше з´явився в дослідженні К. Лапдауера "Теорія національного економічного планування" (1944). Сутність індикативного планування полягає в тому, що уряд впливає на соціально-економічний розвиток не шляхом затвердження товаровиробнику директивних, обов´язкових для виконання завдань, а за допомогою координації діяльності та забезпечення інформацією.

Індикативна форма планування виникла в період економічної кризи 1929-1933 рр., коли ринковий механізм почав втрачати здатність утримувати процеси відтворення в раціональних пропорціях і забезпечувати стабільний, збалансований розвиток економіки.

Перші плани на макрорівні мали обмежений характер і зводилися, в основному, до складання національних бюджетів. З розвитком сфери макроекономічного планування функції з розробки державних планів перейшли від фінансових органів до спеціально створених з цією метою планових структур. Індикативне планування має деякі особливості, які відрізняють його від директивного планування. Насамперед це - система необов´язкових для суб´єктів господарювання рекомендацій, а також можливість коригувати план розвитку економіки відповідно до змін у розвитку ринку. Індикативне планування містить низку пріоритетів (індикаторів), які мають максимальну державну підтримку.