Сімейно-родинне середовище і формування „Образу–я” дитини

Через спільну мовну, культурну, морально-етичну основу ментальність як одна із засад духовного життя соціуму і індивіда визначає не лише світосприймання нації, а й впливає на спосіб самобачення і саморозуміння окремого її представника. Духовний світ ментальності родини благотворно впливає на становлення особистості дитини в її ранньому віці, бо має чи не найбільший потенціал для відтворення культурно-історичного середовища етногрупи, її традицій, звичаїв і обрядів. Саме в дошкільну пору, за даними вікової психології, закладається структура особистості дитини, зокрема її настанова щодо світу, інших людей і самої себе, „основи для пізнішої постави в житті: для оптимізму, для довіри до себе і до життя або песимізму й зрезигнованості” (Б.Цимбалістий, 1992) [8, с. 78].

Ось чому такі ідеальні риси, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, сердечність, традиційно культивовані матір’ю, нерідко стають морально-ціннісним підґрунтям для формування „Я-ідеального” сина чи доньки.

Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь „і мертвих, і живих, і ненароджених” (Т.Шевченко). Щоб пізнати себе, належить усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку підпори. надати життю ментального смислу – набути соціально-етнічної ідентичності. Можливість для самореалізації на площині минулого й прийдешнього, предків і нащадків закладена для людини в самій сімейно-родовій структурі через соціально-психологічний механізм реалізації ментальних функцій батьків і дітей (Схема. 1).

Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає „без роду і племені”. У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання „родинного дерева” до сьомого коліна, прагнення обов’язково мати в сім’ї кількох дітей – надії, віри та майбутньої опори у старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв’язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабо ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже рано, і тим самим втрачається духовна основа життя – зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені – народити і виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність.

Людина протягом життя прагне змоделювати певні ментально-теоретичні конструкти, щоб було кому успадкувати неповторність свого світобачення і свого місця в ньому, свого планетарного призначення на часовій площині в координатах попередніх і прийдешніх поколінь. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: „А хто я?”, „Який я?”, „Який слід на Землі залишу після себе?”, „Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини?” Відбувався активний процес самоусвідомлення і саморепрезентації „Що люди скажуть”, формувалось почуття обов’язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам’ять. Родинно-національна ж розмитість, навпаки, призводить до нівелювання, втрати свого істинного „Я”. На думку М. Шлемкевича, „добре б нам, слідами Т.Шевченка, найперше приглянутись до родини, на ній показувати, на її проблемах розгортати й розуміти ширші людські взаємини” [9, с. 144]. Саме в родині людина здатна подолати „страшну самотність душ серед крикливої порожнечі”, пізнати себе, відкрити своє „Я”, повернути втрачену честь і гідність самоцінній особистості, здійснити „безкомпромісне повернення до власного доглибинного „Я” (В.Храмова, 1992) [8, с. 19].

Через родину особистість репрезентує своє інтимно-особистісне „Я” в загальнолюдське, геополітичне „Ми”.

У стабільному соціальному середовищі розвиток особистості опосередковується внутрішніми психологічними закономірностями, проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції (А. Петровський). Процес соціалізації особистості відбувається в конкретних культурно-історичних умовах у духовній площині ментального поля соціуму. Гуманістична ж психологія розглядає соціалізацію як самоактуалізацію „Я-концепції” особистості.

Зі Схеми 2 легко пересвідчитись, що процес соціалізації дитини, процес активного засвоєння і відтворення нею ментального досвіду розпочинається саме з родини, в атмосфері неповторного інтимно-духовного спілкування з батьками. Саме в сім’ї, в родині дитина вперше усвідомлює і викристалізовує, самоактуалізує власний „Образ-Я” („Я-(ім’я)”; „Я-син(дочка)” тощо. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних обставин життєдіяльності родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в родині на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Ще в VІ-ІХ ст., як стверджує П. Кононенко, саме на ґрунті багатовікового досвіду наші пращури усвідомили: „Ми (вони) – не греки, не римляни, не варяги, ми – руси! І де живемо – то земля наша, бо завойована кров’ю і виплекана та опоетизована працею, розумом, серцем незчисленних поколінь” [1, с. 22]. Запорука національного самоусвідомлення – саме в родині.