Самопізнання в системі ментальних вартостей

Подібно до того як розвиток самосвідомості і самопізнання засвідчує вищий щабель особистісного зростання (поява самосвідомості означає нову епоху в розвитку особистості, оскільки стає можливим оволодіння процесом її розвитку, активне і цілеспрямоване самовиховання (Л.Виготський, С.Рубінштейн), так і утвердження самопізнання – духовно-моральної цінності, наявність усталених рефлексійних традицій у народі говорить про його життєздатність і потенцію дальшого національно-культурного розвою.

Аналіз філософсько-психологічної спадщини переконує, що увага до масного „Я”, до пізнання себе, встановлення своїх духовних першооснов традиційне для української культури і науково-теоретичних пошукань вчених. Ще Г.Сковорода стверджував, що перш ніж пізнати світ людина має пізнати саму себе як частину Всесвіту. „Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря, - повинен виміряти себе” [5, с. 162]. Пізнаючи себе і навколишній світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили й здібності, обирає свій шлях. Отож „основна проблема людського існування – щастя конкретної людини – розв’язується лише подвигом самопізнання, через який виявляється „внутрішня”, „сердечна”, „єдина” людина” (В.Храмова, 1992) [8, с. 15].

На думку К. Соковича, дидаскала і ректора Київської братської школи, „найбільша мудрість, найвища філософія, найпотрібніша теологія полягає в тому, щоб пізнати самого себе...”, а сентенція „пізнай самого себе”, наголошував він, „може навчити нас трьом великим речам. При уважному її розгляді людина може дізнатися, чим вона була до народження, чим стала, народившись, і чим буде потім” [6, с. 445].

О. Кульчицький, беручи до уваги селянську структуру української нації, зазначав, що їй „властиві рефлексивні настанови, спрямовані на самозаглиблення і самопізнання, а воднораз і на адекватніше сприйняття, розуміння інтимного кола” [8, с. 12]. Це одна із системотворних ознак, притаманних менталітетові українського народу і його психологічному складу.

Моральний ідеал людини, за Т.Шевченком, осередком світогляду якої є наука, а головною силою – розум, - це „вільний дух, що сам на основі свого пізнання самовизначається” (М.Шлемкевич, 1992) [9, с. 23]. Саме ця ідея поряд з педагогічними концепціями Г. Сковороди, О. Потебні, І. Франка, О. Яніна, Г.Ващенка, пов’язаними з психопедагогікою самопізнання й самотворення, як наголошує П. Кононенко, має бути покладена в основу національної педагогіки [1, с. 24].

Теоретико-експериментальні дослідження проблеми психології самосвідомості особистості та різних аспектів самопізнання є традиційними для української психологічної науки. Так, П. Чамата фактично започаткував українську психологічну школу з проблеми самосвідомості, розвинуту далі дослідженнями його учнів та послідовників.

Отож можна стверджувати, що активізація вчинку самобачення, самопізнання як у науково-філософському плані, так і на повсякденному рівні життєтворчості є однією з ознак української ментальності і свідчить про високий рівень етногенезу. Через це самопізнання, „рідне розуміння себе” (Л.Силенко) „як в узагальненому вигляді на рівні філософської рефлексії, так і в конкретно-індивідуальному, може сприяти створенню розумного громадянського суспільства з відповідним державним устроєм, що забезпечив би плідний самовияв творчого потенціалу особистості” [8, с. 16].