Історія української літературної критики. – с. 28 – 30, 89 – 108.

У перші три десятиліття XIX ст. куль­турно-освітня робота на західноукраїнсь­ких землях перебувала у повному занепа­ді, а видавнича діяльність обмежувалась випуском книг і журналів німецькою, французькою, польською, угорською, ру­мунською та церковнослов'янською мова­ми. | Певну позитивну роль відігравали окремі польські періодичні видання, нав­коло яких гуртувалися й представники української інтелігенції.

Перша слов'янська граматика, що ви­йшла у Львові ще в кінці XVIII ст., базу­валася на тій видозміні старослов'янської мови, яка вживалася у православних і уніатських церковних книгах. Спробу на­близити її до народних джерел зробив І. Могильницький (1823), але його виступ помітних практичних наслідків не мав.

28

Ідеї слов'янського відродження, змані-фестовані, зокрема, «Дочкою Слави» Я. Коллара, фольклористичні видання слов'янських сусідів, в першу чергу при­клад російської і нової української літе­ратур, сприяли пожвавленню культурного життя в Галичині. У кінці 20-х — на по­чатку 30-х рр. тут активізуються збиран­ня й публікація української народної творчості (збірки В. Поля, Вацлава з Одеська), спалахують дискусії про мож­ливості й форми оригінального літератур­ного розвитку рідною мовою.

Знаменним явищем у цьому процесі була поява відомої полемічної брошури М. Шашкевича «Азбука і авесасіїо», де відстоювалася ідея самобутньої українсь­кої літератури на народній основі, а та­кож різностороння діяльність очолюваної ним «Руської трійці», з якою пов'язані перші кроки по створенню оригінальної української літератури, налагодженню її публікацій та критичної оцінки. Особливо багато важив вихід альманаху «Русалка Дністровая», названого І. Франком «сво­го часу явищем наскрізь революційним» (26,90).

Видавці альманаху виступили проти не тільки застарілих мовних традицій, а й мертвої реакційної літератури, за ство­рення національної літератури, змістом і формою близької й зрозумілої простому народові Галичини, а водночас близької до літератури братів зі Східної України.

Демократичні й прогресивні ідеї прого­лошувалися і у передмові («Передслів'ї») до альманаху М. Шашкевича, і в інших публіцистичних та критичних виступах І. Вагилевича, Я. Головацького і М. Шаш­кевича, а головне — у самих художніх творах видавців, які мали служити наоч­ною ілюстрацією літературних можливос­тей українців Галичини.

Революціонізуюче значення «Русалки Дністрової» зрозуміли недруги і друзі української літератури. Перші негайно вжили каральних заходів з тим, щоб ней­тралізувати вплив «Русалки» на патріо­тично й опозиційне настроєну українську молодь та належно покарати зухвалих ви­давців. А друзі дістали добрий приклад і натхнення для змагань на ниві рідної культури.

Навколо альманаху здійнялася й кри­тична баталія. Програмний характер «Ру-

салки» збентежив й. Левицького, який у лайливій рецензії глумився над її народ­ним змістом і фонетичним правописом⁵³. Іронізуючи над «естетиками руськими», він твердив, що «естетики не видно ні в мові, ні в думках», хоч власне увесь зміст та тон його рецензії засвідчували наяв­ність у книзі тієї народної естетики, яку представникові клерикально-схоластичної літератури будь-що хотілося заперечити.

Заповзяту упередженість й. Левицько­го засуджував Я. Головацький, справед­ливо закидаючи йому: «Не було що кри­тикувати, от взявся за що придбав — бо захотілося бути критиком. Він так, як той ступір, не питає, що під него у ступу впа­де, чи зерно, чи що, товче» ^и.

І. Франко писав про «Русалку Дністро­вую», що «сей маленький і слабенький проблеск революційного духу переполо­шив усі власті церковні й світські і ви­кликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі» (26, 93).

«Азбучна полеміка» дедалі набувала антинародного спрямування, й. Левиць-кий у варшавському часописі «Денница-.Іиіггепка» виступив із статтею «Доля га-лицько-руського язика» (1843, березень — квітень), у якій спробував оглянути літе­ратурний процес у Галичині від часу її прилучення до цісарської Австрії, засу­джуючи все, що мало хоч мінімальну орі­єнтацію на живу мову й народні інтереси.

Після передруку цієї статті в журналі Йордана «^ЬгЬйсЬег їйг ЗІашізсЬе Ьііе-гаїиг» на його ж сторінках Й. Лозин-ський опублікував свої «Зауваження» до неї. Статтею й. Левицького, писав й. Ло-зинський, «галицько-руському письменству завдано нового удару. Коли, з одної сто­рони, розумна критика є все пожадана, так, з другої сторони, замітки без помір-ковання лише приносять шкоду. Критика повинна визначуватися правдою, основан-ностию і поміркованєм, вона повинна оці­нювати річ, а не особу, а обов'язком кри­тики є сторонити від глузування, від яко­го світ відвертається з погордою». Далі автор брав під захист своїх однодумців, зокрема І. Могильницького, спростовував

^и Українсько-руський архів.— Львів, 1910.— Т. 3.— С. 219—226.

⁵⁴ Свенцицкий И. С. МатериальІ по истории возрождения карпато-русской литературьі.— Львов, 1906.—С. 174.

29

тенденційні закиди Й. Левицького, ви­сміював його вірші, «писані без таланту та літературного смаку», радив, щоб той у критиці був більш розважливим, «бо через свою задирливість приголомшує він перші проби на полі руського письмен­ства». Дорікаючи один одному за грубощі, обидва, обмінюючись статтями і контр-статтями, не втримувались від найбру-тальніших образ ⁵⁵.

До цієї скандальної полеміки мала від­ношення й опублікована у тому ж Иорда-новому журналі стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», яка своїми критичними випадами проти цісар­ської національної політики, кріпосництва і зрадливого духовенства справила глибо­ке революціонізуюче враження на сучас­ників.

Прискорений розвиток нової українсь­кої літератури виявився передусім у по-лістадіальності літературного процесу — одночасному поєднанні в ньому різних на­прямів і стилів, що було характерним і для формування естетичної думки та літе­ратурної критики.

Віддавши шкільними поетиками й рито­риками данину класицизму, естетична думка на Україні все помітніше відчува­ла вплив власної художньої практики, яка здебільшого не вкладалася у строгі рам­ки запозичених теоретичних норм, тим більше, що вже з кінця XVIII ст. у пи­семну літературу владно вливалася на­ціональна народнопоетична стихія.

Боротьба проти сковуючих естетичних норм виявлялася, зокрема, у формі тра-вестій класичних літературних зразків, бурлескного зниження, пародіювання ви-сокоштильних жанрів, приземлення ідеа­лізованих сюжетів і героїв. По суті, це було практичним виявом критики й запе­реченням того, що застаріло й віджило, засобом утвердження в літературі нової проблематики й героїв з реального народ­ного життя з вживанням живої мови на­роду. Заперечення норм класицистичної естетики у Котляревського виражено вже

у вільному поводженні з канонічними «святинями» на небі й на землі, в житті й літературі, у вивільненні людини від штучних духовних обмежень.

На початковому етапі свого розвитку літературна критика здебільшого висту­пала невіддільно від чистої естетики. Об­межена кількість художнього матеріалу зумовлювала лише епізодичні теоретичні чи літературно-критичні виступи, які про­тягом перших трьох десятиліть XIX ст. ще не створювали враження цільного й систематичного літературно-критичного процесу. Існувала значна складність і в чіткій класифікації за певними літератур­ними напрямами окремих критиків, есте­тичні концепції яких у динамічному про­цесі зазнавали суттєвих змін.

Маючи на увазі складність літератур­ного процесу, зокрема на Україні, в пер­шій половині XIX ст., О. І. Білецький підкреслював, що в ньому немає механіч­ної, хронологічно послідовної зміни, а є поступове наростання нових якостей, ви­зрівання домінант, які зрештою визнача­ють — у перспективі — обличчя даної гру­пи явищ. Говорив він і про потребу від­різняти провідне від пануючого ⁵⁶.

Факти дозволяють заперечити давнє по­милкове уявлення, ніби естетичні й літе­ратурно-критичні погляди українських письменників на початку XIX ст. не зна­йшли відповідного теоретичного оформ­лення. Показовими у цьому відношенні є оригінальні судження Г. Квітки-Основ'я-ненка, П. Гулака-Артемовського та ін., які можна вибудувати у більш-менш ціль­ну естетичну систему.

В руслі просвітительського реалізму розвивалися художня творчість Квітки-Основ'яненка і його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у нього зустрічаються елементи ро­мантичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гула­ка-Артемовського й Є. Гребінки, пізня творчість якого (як і Квітки-Основ'янен-ка) розвивалася в рамках «натуральної школи».

Критику засад класицистичної естети­ки й орієнтацію на романтичний напрям

⁶⁵ Студинський К. Я. Причинки до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833—47.— Львів, 1909.— С. XXXIX—ХС.

⁵⁶ Білецький О. І. Зібрання праць.— Т. 2.— С. 65.

ЗО

можна пов'язувати з виступами Р. Гонор-ського, О. Склабовського, І. Кронеберга. Майже повністю вкладаються в концеп­ції романтичної критики ранні виступи М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бо-дянського, А. Метлинського, «Руської трій­ці», а згодом і М. Костомарова.

Характер аналізу й оцінок художніх творів змінювався залежно від пануючих естетичних норм, смаків, уявлень про пре­красне й героя літератури. Поступово ви­роблялися навички об'єктивного суджен­ня, вільного від догматизму, формували-

ся наукові критерії оцінок, жанри й стиль літературно-критичних виступів, своєрід­ний літературний етикет епохи. Все це підвищувало авторитет критики, посилю­вало її вплив на творчий процес.

Та обставина, що названі процеси про­ходили на Україні в часи активного фор­мування в Росії реалістичного напряму, боротьби за народність, сприяла приско­реному розвитку української літератури й критики, які засвоювали нові ідеї, проб­лематику, відповідну форму й специфічні засоби.\

31