Семінарське заняття № 8

питання 1

Горленко В. "Повія", роман Панаса Мирного // Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 2. – С. 197 – 201.

«ПОВ1Я», РОМАН П. МИРНОГО

Роман из крестьянского житья, картина жизни народа... вот задача, перед которой остановилась русская беллетрис­тика. Попыток было много, но многое ли сохранило жизнь из всего этого? Кому удалось справиться с этой задачей? Тот, кому нет ничего недоступного: Лев Толстой в «Утре поме­щика», в «Казаках», «Поликушке», военных рассказах, —дал живые типы. В «Записках охотника» типы эти только угада­ны, намечены силуэтами.. Знал и умел писать их Мель­ников, Глеб Успенский, кой-где Решетников ... Перечень невелик для такой литературы, как русская, хотя в ней произведений из крестьянской жизни появляется многое множество. Отличительная черта этих вещей — безгранич­ность обобщений, трактованье народа, как какой-то одно­родной, собирательной единицы, воспроизведение его с ис­ключительной точки зрения его сословного и имуществен­ного положения. В лицах этих произведений нет правдивой внутренней жизни, нет индивидуальности, а то художествен-

197

ное произведение, где нет живого человека, — мертво и обречено заранее на равнодушие и забвение. Вот почему так слаб успех многочисленных повествований «из народного быта» и не только шаблонных, не знающих народной жизни, хотя и гуманно настроенных, но и даровитых, как напр., Златовратский, облекающий в простонародные формы свои идеалы и мечтания и тем лишающий свои произведения существеннейшего элемента в искусстве — правды... — Нет знания народной жизни и нет также в изображении этой жизни человека, верного чутья его внутреннего мира, его души, его характера.

Малорусская словесность всегда сохраняла преимущество в этом отношении. Будучи простонародною с самого возни­кновения, элементарным требованием ставила она знание народной жизни. Она не избегла влияний времени: сенти­ментализма и т. под., но в коренных своих представителях высоко держала знамя правды. Шевченко, дивный саморо­док, сочетавший «полет орла с сердцем голубицы», дар поэти­ческого творчества с непосредственностью крестьянского миросозерцания, голосом самого народа пел о его доле, о его прошлом. Квитка в «Марусе» представил неувядаемое откро­вение сельского духа, начертал эпопею сельского трудового, житья. Кулиш, своим светлым умом, бросал лучи на настоя­щее и прошлое ... Произведения второстепенных, даже мел­ких, талантов держались требований правдивости. Устано­вился известный уровень; всякая фальшь, без которой, ко­нечно, не обходилось, скорее изобличалась, быстрее броса­лась в глаза... В последние годы, не оскудевающая нива украинской поэзии вывела нового деятеля: автор «Двух мос­ковок», «Бурлачки» и других превосходных вещей г. Ле­вицкий завоевал симпатии своим многосторонним поэти­ческим дарованием.

Пред нами первая часть обширного произведения нового писателя. Нельзя представить себе ничего проще этого начала романа, где нет ни тени рассчитанности, ни одной черты, бьющей на эффект. Отчего же нельзя оторваться от этих строгих, скромных страниц? Отчего история этой кресть­янки, у которой в зимнюю вьюгу замерз муж, возвращав­шийся с ярмарки, и которую преследует деревенский мироед за то, что сын его любит ее молодую дочь и может на ней жениться, отчего эта драма, простая как сама жизнь, так живо захватывает все существо? — Оттого что пред вами живут люди во всей реальности, оттого что страдание злополучной Приськи прочувствовано и передано с такою силой и прав­дой, которые говорят не только о большом таланте, но и о высокой душе. Пред вами все изгибы внутреннего мира

198

несчастной старухи, с ее мыслию, ее мировоззрением; здесь она сама, с ее исстрадавшимся, измученным лицом, ее боль­ным духом, ее смертной тоской. Эта искренность, эта сила образа делает его близким и родным. В сценах самых про­стых, бесконечно простыми «приемами», обыденными, про­стыми словами, автор достигает высокого трагизма. Такова сила трезвого искусства и такова сила таланта, когда он направлен на добро! Когда народная жизнь рисуется с таким глубоким проникновением в душу выводимых людей, с таким неложным знанием, — тогда каким неожиданным светом озаряется она, насколько живее мы начинаем чувствовать и понимать ее!..

Г. Мирный — полный хозяин в изображаемой среде. Народная жизнь —это ясно —известна ему во всех подроб­ностях, во всех изгибах. Он проникнут народным мировоз­зрением ... Писать по-малорусски возможно всякому, знаю­щему язык, но стать правдивым изобразителем народной малорусской жизни может только писатель, дышавший за одно с той жизнью, живший ею, полный ее образами, дума­ющий по-малорусски. Разверните любую страницу «Повии». Какое полное отсутствие малейшего усилия; как в речах, в описаниях, в обстановке все является само собою, на своем месте и в свое время. Писатель, видевший народную жизнь мельком, налетами, заботясь о верности обстановки, уда­рится в фотографию и потеряется в мелочах. Здесь нет ничего подобного. Язык живой и естественный, хранит целомудрен­ность народной речи и брезгает «ковкой». Автор слишком хорошо знает его, чтоб прибегать к выдумке. Читая «Повию», чувствуешь красоту и образность этой речи и видишь воочию, какое значение имеет она, когда ею, этим народным словом, описывается жизнь народа. Этот язык слит со всем складом понятий, вырос со всею духовною природою украинца, и где найти лучших красок для изображения его жизни, как не в его родном слове?

Судьбу Приськи и ее дочери могут находить слишком исключительною, краски писателя слишком мрачными. Мы скажем на это, что нет в этой судьбе ни одной черты, ни одной подробности, которая не была бы вполне обыденна, вполне реальна и возможна. Автор не говорит и не хочет сказать, чтоб так жили все женщины в народе. Из массы типичных явлений он берет то, которое нужно для задуман­ной им романической коллизии. Это — его право. Наряду с жизнью этих двух женщин рисуются разнообразные фигуры крестьянства, от бездушного, злого стяжателя и воротилы Грицька Супруненка, злого гения Приськи, до прямодушно­го, доброго Карпа и его жены, этой честной пары, оставля-

199

ющей такое благое, умиротворяющее впечатление. Описыва­ет ли он волостной суд или сельскую сходку, в крестьянской толпе вы узнаете знакомые, живые лица. Но центром действия, согласно жизни, остается все же та тесная, низень­кая хата, с ее убогой обстановкой, длинными трудовыми буднями, ее вечной заботой...

Только раз, в одной главе, рассеивается немного этот мрак. На дворе рождественская ночь, колядки. Христя (оче­видно главное лицо романа, находящееся еще на втором плане), урвавшись на минуту от матери, идет колядовать с дивчатами. Какой повод для шаблонного романиста ус­настить всю эту сцену этнографическими подробностями и блеснуть легкой эрудицией, доставляемой с полок библио­теки! У г. Мирного на первом плане люди, а не обычаи, и все выступает вмеру, все рисуется естественнее и ярче. Эта пятая глава заключает в себе сцену любви и проникнута поэзией глубокой и непорочной, как лунный свет, озаряющий эту зимнюю ночь.

Говоря о первой части обширного целого, мы можем навлечь на себя упрек в поспешности заключений. Но к счастью г. Мирный далеко не новичок в литературе и дал блистательные свидетельства своего дарованья. Известен ро­ман его, написанный в сотрудничестве с другим писателем, вышедший за границей. Это произведение рано или поздно должно быть возвращено родной литературе и занять в ней видное место. В львовской газете «Правда», в те годы, как она получалась в России, появились еще два рассказа автора «Повии». К несчастью они не вышли отдельно и теперь известны только небольшому числу завзятых книжников.

«Лихий попутав» — первое, молодое произведение писа­теля — история горя и радостей сельской дивчины, убогой наймички. Она служила в городе и там мелькнул ей за­манчивый облик счастья. Неумирающая потребность этого счастья и жажда любви, присущая молодой поре, ослепили ее. Оказался обман. Наступили черные дни искупления, без -просвета, без надежды впереди. Этот расцвет безхитростной, простой души и постепенное, тяжелое ее увядание исполне­ны свежести и чувства.

«Пьяниця» — другой психологический этюд. Молодень­кий чиновник, существо робкое, тихое, «осмелился» полю­бить дочь хозяйки — мещанки, у которой стоит на квартире. Первым поводом сближения была его скрипка, его музыка. Потом пошли уроки грамоты. Тихое счастье этой художест­венной нежной натуры было разбито вдруг, с неожиданной, дружеской стороны. Приехал брат чиновника и, с опыт­ностью бравого, красивого молодца, посмеялся над мечтами

200

любви, одержав легкую победу. Маленький чиновник запил с горя и превратился скоро в забитое, вечно пьяное, несчаст­ное создание, шута и посмешища веселых посетителей гу­бернских кабаков. Личность этого чиновника отличается необыкновенным рельефом и весь рассказ дышет гуманным чувством.

Г. Мирный по преимуществу психолог. Приветствуя его с глубоким сочувствием, мы не можем не порадоваться той пользе, которую его замечательный талант душевного ана­лиза, в соединении с его знанием быта народа, может при-

,| несть в изучении народной жизни и типов народной среды.

I Все любители малорусского слова ознакомятся конечно с его романом. В сборнике «Рада» они найдут, кроме того, новую повесть Левицкого, мастерский, грациозный «каприз» Мор-довцева и, с подписью «Ратай», несколько звуков той кобзы, к знакомому голосу которой нельзя никогда оставаться рав­нодушным.

201

Грабовський П. Дещо про творчість поетичну// Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 2. – С. 245 – 249.

ДЕЩО ПРО ТВОРЧІСТЬ ПОЕТИЧНУ

Довелось мені перечитати недавно в одеському журналі «По морю й суше» критичну замітку д. М. К. на збірник Грицька Кернеренка «В досужий час». Я не бачив того звірника, як і попередніх творів автора, то й не знаю, на­скільки справді вони заслугують такої гострої критики. В даному разі се питання мене і не клопоче; я ладен здатись^ навіть щодо кебети та вартості творчої цілком на думку д. МГ К. Інший бік звернув на себе мою увагу і зацікавив: це саме

245

бік, з якого д. М. К. заходжується критикувати автора та підступається до його творів. — «Зальоти його, себто автора, — каже критик, —не завше, мабуть, були вдатними, а через се, незважаючи на чари «кругленьких личок і карих очей», до котрих у поета «великий смак», він малює жінок понайбільше холодними, бездушними, зрадливими кокетками». Може, воно й так справді, але такі здогадки цілком слабі, цілком зайві та не оправдані яко критична підстава, тим більше, що ніколи не здужають досягти цілі. Нам годі залазити в межі особистих поводин автора, а тим паче, коли його твори не дають до того безперечно слушної підстави; та се не може нас і цікавити серйозно. Чоловік може бути добрим сім'янином, скромною людиною, далекою від усяких зальотів та гороб-цювання, а проте писати такі самі речі, як Кернеренків збірник «В досужий час», що дає критикові нагоду до прикрих для особи автора здогадів. Тут можна — повторяю — і влучити в точку, але частіш доведеться попадати пальцем в небо з такими підставами критичними. Спіткавшись з тим або іншим поглядом автора, з тою або іншою хибою його творів, треба вишукувати причин не здогадкових, а твердо уґрунтованих, опертих на певні дані, що мали б загальну вагу чи вдачу; треба дивитись після творів, чи має автор хоч дещо з тих неодмінних ознаків, які саме виробляють поета в справжньому значенні слова, без яких навіть сильний при­родний талан може занапаститись та загинути; тим більше треба володіти такими ознаками людям пересічного хисту. Чи володіє ж ними д. Кернеренко? Що свідчать про се його твори? А свідчать вони, безперечно, про брак трьох основних речей у автора: (певної освіти загальнолюдської, тверезого цілокупного світогляду громадського і потрібного розуміння ваги та цілей діяльності поетичної. Без тих трьох речей не буде ніколи поета справдешнього; а якщо в його й талан при тому не яскравий, то годі й думати, щоб його праця мала яку вартість або справляла користь громаді. Брак тих речей —то суще безголов'я для поета чи письменника взагалі, і таку думку ми могли б ствердити відповідними прикладами з історії літературного руху світового. Відси ми розуміємо і слабі та хибні боки творів д. Кернеренка; таку мірку, не кажучи вже про талан, ми завважаємо потрібним прикладати і до всяких інших творів поетичних. Як би там не горобцював та не карався за невдатні зальоти автор, належний ступінь ревної освіти завжди вдержав би його на певній вишині сучасних поглядів на женщину; поступово вироблений сві­тогляд дав би різнобарвний зміст його творам, а правдиве розуміння своєї ролі, своїх задач та мети направило б його на

246

добрий шлях працювання громадського, навернуло б його до вислідження явищ та обставин безпосередньо життєвих, за­мість цвірінькати, як та божа пташка серед гаю, верзякати всяку нісенітницю, що забрела зненацька в голову. Так верзякають тільки дикарі, у котрих немає ще поезії; гору побачив — про гору співає, ліс, — про ліс, дерево, — про дерево і т. д. Але сучасний співець не повинен вертатись до того стану первісного; бо який він після того співець, який навіть сучасник? А коли він стоїть понижче від загального рівня, то яким проводирем громадським може бути, або що зуміє цікавого, пожиточного сказати другим? До яких сер­йозних заказів чи просто думок наверне він читача? Яку струну в людському серці своїм співом порушить? Яке горе хоч на хвилинку розважить-осолодить? Який шлях та мету вкаже тому, хто опинився на розпутті, не знаючи, куди податись? Се думки, котрі повинен обміркувати кожен співець, висту­паючи з своїми творами перед громадою, коли він єсть .свідомий своєї високої задачі; не триндикати без пуття — його діло, а робити гуртову суспільну роботу, вживаючи своєї кебети та знаття, бо в противнім разі на якого гаспида він потрібний? Цікавий, щиро людський зміст докупи з вироб­леною, художньо закінченою формою становлять головні прикмети всякої істинної поезії; отсих прикмет і повинен шукати в поетичних творах насамперед критик, їх дають поетові —талан з одного боку, а з другого —ті умови, котрих брак ми зазначили у д. Кернеренка. «Штуки для штуки» не було, немає і не може бути в дійсності; се —пустопорожня, пустодзвінна фраза, — не більш. Вона, навпаки, завсігди прикривала собою найтенденщйншіі замахи думки, про­повідувала найгрубішу тенденційність в літературі. «Штука для штуки» — се в устах проповідників значило: затчи уші та затули очі на голосніші потреби життя, тікай від його прози, літай понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрій, лоскочи потихесеньку нерви, з поезії зроби панську примху; —отакий їх закон і вимоги. Не треба, кажуть, тенденційності в штуці! А сі вимоги — не тенденційність, гидка, шкідлива, егоїстична? Дурниці минулися. Робить на пана перестали вже і в поезії, не тільки на полі. Поезія мусить бути одним з чинників поступу загальнолюдського, а в рідному краї зо­крема — загальнонародного, средством боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та окрив­джених. Така її задача! От нащо вже не тенденційним, кажуть, поетом був Кольцов, виспівував без зайвої думки, як та пташина гайова; та чи можна ж його поезію назвати «штукою для штуки»? Нітрошечки. В свої твори Кольцов вкладав не

247

самі почування, але й глибоку думку, себто тенденцію, майже завше мав на оці певну мету, себто грішив против головних вимог панської теорії, та й не міг не грішити, родившись та зрісши серед простого народу. Він співав про людське горе, бо воно вражало його та обуряло; він співав про кращу долю, бо всею душею бажав, щоб вона запанувала замість горя; він добре розумів, про що співає, як і для чого. Еге ж! Про що, як і для чого! А се, на превеликий жаль, не завжди розуміють наші українські поети та письменники, а через те й появля­ються твори, як-от Кернеренкові. Не так робили справжні поети, не так виспівував Шевченко; про його й поготів не скажеш, щоб він був поетом «штуки для штуки», бо вся його діяльність творча стояла в повній суперечці до тої нісенітниці. Шевченко був поетом-борцем, найкращим діячем гро­мадським; він завжди знав, куди йде і за чим. В своїй праці поетичній він мав на оці тільки людину та її щастя; з сього погляду він являється для всіх нас найкращим прикладом, дає найповніший провід не дріб'язками, які ми хапаємось переняти, а цілим напрямом своєї творчості поетичної, на­прямом своїх думок та почувань громадських, на що у нас досі мало звертали уваги. Теми, що були колись на часі, одживають свій вік, але остається загальний дух та напрямок творів, остається тенденція; на неї переважно ми й повинні звертати увагу. А тенденція творів Шевченкових — повто­ряємо —зовсім не та, яку часом добачаємо у поетів нинішніх, у котрих ні змісту, ні форми, а якась порожнеча і думок, і вислову. Не переймеш талану, коли його немає, але все інше можна до певного ступеня перейняти, виробити; треба тільки справжньої освіти, щирої цікавості до життя та свідомого прадювання над повзятими задачами. От тоді поменше у нас буде і збірників —таких, як Кернеренків, а автори їх вживуть своєї кебети чи охоти письменницької з більшим успіхом для себе та більшою користю для громади. В противнім разі вся їх праця зведеться нінащо. Мотиви поезії повинні бути щиро жизненими; а ця жизнешсть придасть їм до якогось ступеня і живої, багатої та оригінальної форми, як те бачимо на чарівних піснях народних. Форма їх справді далеко багатша в порівнянні до творів поезії штучної; досить переглянути хоч не дуже давно виданий збірничок пісень — «Живі струни». Що за милозвучність та краса, не кажучи вже про класичну простоту та безпосередність натхнення! Се — джерело, з якого на здоров'я довго ще будуть пити нащадки! Влучність вислову надзвичайна, а стислість під час просто непередатна! Такої б форми нам було треба; форми — кажу, бо зміст та мотиви — це питання часу і одмінні, як сам час. Форма теж поступає наперед, але форма народної пісні нашої не стала

248

ще спогадом минувшини, а додала б і нині краси якому хоч творові поетичному. Треба лишень розуміти, що і до чого брати.

Думка про мотиви поезії української не раз займала мене. Справді, цікаво було б вислідити від Котляревського до наших часів: якими мотивами одушевлялася та жила наша поезія? Що в тих мотивах було свого, щиро народного, викликаного цшокуішістю життєвих обставин, властивих на­шому краєві, а що позиченого в сусід? Якого характеру були ті позички? Наскільки вони відповідали тутешньому складові умовин, чи не мали жодних зв'язків з життям українським та його потребами? Бо можна позичити певний напрямок дум­ки, а прикласти його по-своєму до грунту місцевого, керувати ним уповні самостійно; а можна позичити й такого, що ніяким робом не стосується до життя нашого, навіки оста­неться для нас чужим, мертвим. А бували і такі позички. Що в мотивах поезії української було безпосередньою, яскравою ознакою переживаного часу, а що являлось наслідком тої або іншої моди, держалося з традиції, коли вже усунувся з-перед очей навіть грунт, на якому та традиція виросла? А що деякі мотиви у нас держалися в поезії виключно з традиції, це річ безперечна. Досить спогадати тільки, як наші поети до остан­нього часу переспівували де в чому Котляревського та його наслідувачів; досить звернути увагу на те, що наші пись­менники й досі ще не визволились з відгуків солодушного, цілком неприродного сентименталізму, хоча життя наше не дає до того жодної підстави. Вислідити все те було б дуже цікавою та хосенною річчю, в кого єсть до того хист та спромога. Разом з тим навертається першорядне питання: яку роль грала поезія українська в нашому житті громадському? Еге, яку? 1896.

СЛІВЦЕ НА СЛІВЦЕ

Учітеся, брати мої, Думайте, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь!

Ті слова пригадав я собі, прочитавши розправу д. Вільхів-ського про Івана Левицького з поводу 25 років його діяльності письменської. З правдивим докором згадує д. Вільхівський нашу інтелігенцію, з болем зазначує в неї брак національної

249

питання 2

Історія української літератури ХІХ ст. / За ред. М. Яценка. – Кн. 3. – К., 1997. – С. 243 – 244, 246 – 247.

Рік 1881—літературний дебют Б, Грінченка: у львів­ському журналі «Світ» І. Франко друкує перші вірші моло­дого поета. Серед них — пізніше хрестоматійний заклик «До праці»— кредо поета й громадянина:

Праця єдина з неволі нас вярвеї Нумо до праці, братві Годі лякатись. За діло святеє Сміливо будем ітиі

Результатом більш як десятирічного досвіду освітньої діяльності (1881—1893), глибокого вивчення історії педаго­гіки стали дослідження Б. Грінченка «Яка тепер народні школа на Вкраїні» (1896), «На беспросветном пути. Об ук-раинской школе» (1905), «Народні вчителі і українська школа» (1906) та ін. Б. Грінченко — автор «Української граматики до науки читання й писання» (1907) зі статтею для вчителів і прописами, «Рідного слова» — першої книж­ки для читання в школі українською мовою, яку він напи­сав разом із дружиною М. М. Грінченко (Марією Загір­ною). Ці підручники неодноразово перевидавалися й до сьогодні не втратили своєї цінності, як і взагалі педагогічні погляди Грінченка — палкого прихильника освіти, зв'язку навчання з життям, поборника викладання рідною мовою.

Роки вчителювання стали роками зростання Б. Грін­ченка як письменника, публіциста, критика. Він публікуа поетичні збірки — «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Пиг сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Ваоиля Чай­ченка» (1887), «Підхмарним небом» (1893), пише десятка оповідань — «Екзамен», «Без хліба» (1884), «Сама, зовсім сама», «Сестриця Галя», «Дядько Тимоха», «Ксеня» (1885), «Хата», «Непокірний» (1886), «Нелюб» (1887), «Зустріч», «Каторжна» (1888), «Серед чужих людей* (1889), «Байда» (1890), дві повісті «Сонячний промінь» (1890) і «На розпутті» (1891), розпочинає роботу над дра­мами. У творах художньо осмислювалися життєві вражен­ня письменника в їх тісному зв'язку з народницькими .по­глядами: сподівання завдяки широкій освітній роботі під­нести культуру народу, збудити його громадянську актив­ність, прагнення більш цивілізованих форм життя, основою яких стала о висока освіченість, національна самосвідо­мість 1 здорове зерно моральності народу. І

Багато а цих переконань Грінченко^гевретично обгрун­тував і виклав у публіцистично-критичних статтях. Актуаль­ність, животрепетність порушених питань («Галицькі вір­ші», 1891 р., «Листи з України Наддніпрянської», 1892— 1893 рр.) спричинялися до широких дискусій. Так, відповід­дю на «Листи...» Б. Грінченка був цикл «Листів на Над-

243

яніпоянську Україну» М. Драгоманова, у яких автор, по-ї"мізуючи з Грінченком, водночас багато в чому .солідари-й^єтьса й підтримує пафос пошуків оптимальних шляхів утвердження та самозбереження української літератури натури української нації в цілому. В ході полеміки й Гасники найчастіше доходили згоди у спірних питаннях, ^;] ак Грінченко пристає до думки Драгоманова про те, що наріжним каменем вибудови української літератури є не чше національне самоспізнання. Не менш важливою е бо­ротьба проти «клерикально-консервативного РУтенства, б^сацько'семінарської мертвоти»¹. З іншого боку, Драго-^анов полишає обстоювану ним на початку дискусІГ Ідею чотирьох літератур, концепцію поступовості, роджуючися з Гтзінченком що «історія не знає ніяких «шдлітератур», ніяких літератур .«для домашнего рбихода», ніяких літера-";_Р спеціально для пана або мужика»*. Розду_ми Гршчен-к^:-І й Драгоманова, що випливали зі спільності їх уболівай, нч за долю української літератури, -прагнення пщнвсзд її до рівніг найбільш розвинених європейських літератур, ма­ли позитивний вплив на історико-літературний процес. -Всебічна подвижницька діяльність Б. Гршченка дала поставу І Франку в статті «Нарис літературного життя в 1892 році» вітати Грінченка, який «засипає мало не всі на-ІІ-і видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повіс­тями віршами, статтями критичними й популярно-наукови­ми працює без «віддиху», а також відзначити, що Грінчен­ко у своїх писаннях «проявляє, побіч знання мови укра,ш-ської, також гарячу любов до України, щирий Демокра-тизм^бистре око на хиби української суспільності» І^У, 14]. У 1893 р. Б. Грінченко переїздить до Чернігова й, пра­цюючи тут на різних посадах у земстві, віддається куль­турно освітній діяльності. Разом із Марією Загірною він успішно реалізує свою педагогічну програму — видає влас­ним коштом в умовах найжорстокішої цензури книжки для народу (45 назв). У видавництві Грінченка (засноване 1894 р'у Чернігові, відновлене в 900-х роках у Києві) поба­чили світ тиражем близько 200 тисяч примірників понад 50 книжок для народного читання.! І. Франко підкреслював, що такі популярні видання неслтГнародові не лише знання, а й «те розуміння, що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона здатна й до книжки, й до нау--

ІДрагомапов М. Лиси на Наддніпрянську Україну. К, 1917. С.74. » Грінченко Б, Листа в України Наддніпрянської, К., 1917, С, 93-94,

244

ною роботою. Пише дилогію «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901), оповідання «Покупка», «Па­лії», «Як я вмер», «Болотяна квітка», ряд поетичних творів. І Позицію Грінченка — письменника й громадянина — ба,-' гато в чому пояснює розуміння ним ролі особистості в істо­рії. У художніх творах, літературознавчих розвідках пись­менник підкреслював значущість і вагомість учинків кож­ного для загальної справи, самоусвідомлення особистості, важливість індивідуального в історичному контексті за­гального.' Віра в людину, духовні потенції індивіда — ха­рактерні риси світогляду Грінченка. Він обстоює суспільну значущість естетичного ідеалу; звідси прагнення всебічної розбудови образу позитивного героя (інтелігент-культур-ник), орієнтація на громадянську актуальність тематики й проблематики, підкреслення освітнього, виховного значе»-ня літератури.

Естетичний ідеал письменника формувався під впливом декількох факторів. Найперший — літературні вчителі — «великі серцем і розумом творці», які ввели його «в храм пишної краси». За словами Грінченка-поета, краса ця здатна піднести людський дух до «небесної утіхи» й надати людині, обтяженій земними клопотами, можливість «духом вільним до неба досягати» («Учителям»)^Не менш важли­вим було прагнення досконало знати життя.народу — його світогляд, історію, фольклор, мову. Письменник має перей-матис* народними інтересами*Обов'язковим для митця він (як і Шевченко) вважав любов до людини з позицій бра­терського співпереживання, а не месійної відстороненостг. За Грінченком, література, митець мають велике сус­пільне призначення. Література — «одбиток» життя¹,' дзер­кало реальної дійсності, а письменник — будитель духов-нрсті народу. Шляхом- впливу на найширші верстви україн­ське письменство має дбати про піднесення самосвідомості народу. Метою піднесення культурно-освітнього рівня є на­ціональне самоусвідомлення та соціально-економічне звіль­нення, що збереже український народ як націю. На практи­ці це, однак, приводило нерідко до підпорядкування худож­ньої ідеї суспільним завданням (цей висновок не слід без­застережно переносити на весь доробок письменника). Відо­мі й інші судження Грінченка, де ставилася вимога худож­ньої майстерності, оригінальної поетики, стильової непов­торності ³.

» Грінченко Б. Листи до І. Зозулі//Від. рук. ЦНБ ім. Вернадського НАН України. Ф. 3. Од. зб. 40848,

246

ГЛітературно-естетичні погляди Грїнченка змінювались у процесі його творчої діяльності. Так, у 900-х роках світо­глядна настанова на копітке культурництво поступається місцем ідеям радикальних революційних змін. Визвольна ідея стає домінуючою в мистецькій практиці -(найчіткіше це зафіксувала поезія — «Стяг», «Приходитврчіс», «Співце­ві»), Цим'письменник упритул наблизився до неонародни-ків, для яких історія письменства — це історія суспільних ідей (С. Єфремов). Внутрішнім сюжетом поетичних збірок відповідно до філософсько-естетичних цінностей доби стає також історія душі ліричного героя з усіма нюансами, напівтонами, переливами настрою, почувань особистості ру­бежу століть. Знімається властива першим збіркам лозун­гова прямолінійність поетичних висловлювань.

Естетика Грінченжа загалом формується в руслі просві­тительських ідей із фостерівським розумінням мистецтва як пропагандиста.передових ідей (хоча вона не позбавлена й поклоніння Красі, Любові у їх абсолютній сутності — «Моє кохання», «Христя», «Я ще живу?.. Чи се мій дух по­хмурий...»), прагненням створити високу національну куль­туру. В центр уваги ставиться піднесено-героїчне (найви­разніше це прозвучало в драматургії письменника— «Ясні зорі», «Серед бурі»). Наскрізною була оптимістична, жит-теетверджуюча спрямованість поглядів письменника. Ціка­вий у цьому плані, образ Сонця у творчості Грінченка — символу творчої енергії життя, любові до людини.

Письменник багато уваги приділяє морально-етичним стосункам, кантівському моральному імперативові, широко трактованим у його художній творчості. Однак прагнення до нормативності моральних уявлень героя, його ідейних настанов у ряді творів Грінченка приводить до дидактизму, спрощення проблеми (особливо в прозі, драматургії).

"• У 1902 р. Грінченко переїздить до Києва. Власне літера­турна праця письменника більш ніж на два роки перерива­ється напруженою роботою над словником української мо­ви.^ матеріалів, які були в розпорядженні журналу «Киев-скаїї старина», та зі своїх власних Грінченко уклав чотири-* томний «Словарь української мови», який, як і його мово­знавчі студії «Огляд української лексикографії», «Три пи­тання нашого правопису» та інші, не втратив своєї науко­вої цінності й йа сьогодні.

Широкою була популяризаторська, просвітницька діяль­ність письменника: десятки статей, брошур з історії літера­тури («Оповідання про Євгена Гребінку», «Оповідання про Івана Котляревського»), природничих наук («Про грім та блискавку», «Про пустині»), ряд історичних нарисів —

247

Історія Української літературної критики. – С. 270 – 281.

БОРИС ГР1НЧЕНКО (1863—1910)

Активний учасник літературно-суспіль­ного руху на Україні останніх двох де­сятиліть XIX — початку XX ст., Борис Дмитрович Грінченко залишив велику про­зову, поетичну, драматургічну, літератур­но-критичну та перекладацьку спадщину. Відомий він також як мовознавець (зна­менитий «Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Зтнографиче-ские материальї, собраннне в Чернигов-ской й соседней с ней губерниях» у 3-х то­мах), педагог, публіцист, організатор ви­давничої справи, бібліограф. За невтомну

^Л! Там же.— С. 103.

270

працьовитість, щиру відданість народові письменника шанували І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбин­ський, інші видатні сучасники. «Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов'ю до рідного краю» ²²³,— говорив над могилою письмен­ника М. Лисенко.

Належачи до тих діячів загальнодемо­кратичного спрямування, які, за словами В. І. Леніна, йшли «до своєї мети, постій­но вагаючись і потрапляючи в залежність від лібералізму»²²⁴, Грінченко зазнавав в цілому висхідної ідейної еволюції.

Виходець зі збіднілої дворянської роди­ни, Грінченко народився в 1863 р. на ху­торі Вільховий Яр на Харківщині. На час навчання у Харківській реальній школі (1874—1879) припадає його нетривале за­хоплення ідеями революційного народни­цтва: юнак поширював нелегальні видан­ня (зокрема, «Парову машину» С. Подо-линського, збірник «Из-за решетки»), мав зв'язки з підпільною групою, яка восени 1879 р. готувала замах на Олександра II. За цю діяльність майбутнього письменни­ка було виключено з п'ятого класу реаль­ної школи (на цьому його офіційна освіта закінчилася) й кинуто до харківської в'яз­ниці, де в нелюдських умовах, що спричи­нили виникнення у нього сухот, він муж­ньо відбув два місяці, аж доки батькові не вдалося взяти його «на поруки».

Відтоді життя Грінченка було сповнене утисків і переслідувань. Якийсь час він працював дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті, а згодом, склавши іспит на народного вчителя, «якимсь чудом», як сам згадував, влашту­вався вчителювати. За винятком 1886— 1887 рр., коли працював статистиком у гу­бернському земстві на Херсонщині, освіт­ній ниві Грінченко присвятив понад де­сять років (1881—1894), вчителюючи у від­далених селах Харківської та Катерино­славської губерній. Як педагог Грінченко відзначався прогресивними переконання­ми, критикував самодержавну систему освіти, обстоював зв'язок навчання з жит­тям народу, створив ряд праць, які збага­тили педагогічну думку на Україні.

223 Над могилою Бориса Грінченка.— к., 1910.—с. 121.

^!И Ленін В. І. Повне зібрання творів.— Т. 20.— С. 160.

Водночас розгром революційного народ­ництва, тривала відірваність від центрів ідейно-суспільного руху внесли у світо­глядні переконання Грінченка істотні змі­ни. Зневірившись у ефективності револю­ційних заходів, у 80-х — першій половині 90-х рр. письменник утверджується на за­садах культурницько-просвітницької пра­ці, що узгоджувалося із загальною еволю­цією ідеології народництва як суспільної течії. У житті Грінченка (також в художній творчості) був період, коли ці риси його світогляду виявилися найвираз­ніше. Це кінець 80-х — початок 90-х рр., коли всупереч безсумнівним демократич­ним тенденціям у своїй діяльності пи­сьменник непомірне перебільшував роль освіти, віддавав данину вірі у реформіст­ське «ходіння в народ».

На ширші шляхи Грінченко виходить із середини 90-х рр. Працюючи з 1894 р. у Чернігівському губернському земстві, він в умовах справжньої війни з цензурою організовує видання змістовної бібліотеки народнопросвітніх книжок, перетворює у напівлітературний орган офіційне видан­ня — «Земский сборник Черниговской гу-бернии», стає одним з керівників неле­гальної «Чернігівської громади», разом із дружиною — письменницею М. Загір-ньою — упорядковує музей української старовини В. Тарновського, укладає ряд збірників та альманахів. Українське пи­сьменство помітно збагачують його дило­гія «Серед темної ночі. Під тихими верба­ми», поема «Матільда Аграманте» — пер­ший у нашій літературі твір про волелюб­ний кубинський народ, ряд оповідань, поезій та перекладів. З'являється друком складена ним фундаментальна бібліогра­фічна праця «Литература украинского фольклора (1777—1900)».

З 1902 р. Грінченко живе в Києві. З 1905 р. редагує першу українську що­денну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а в 1906 р.— журнал «Нова гро­мада»; того ж року стає керівником київ­ського товариства «Просвіта». Діяльність товариства, як і згаданих видань, письмен­ник прагнув спрямувати в демократичне русло, 3 цього приводу він полемізував з буржуазно-націоналістичними видавця­ми, виступав проти посилення правих тен­денцій у газеті «Рада», з редакцією якої згодом порвав зв'язки. !

271

БОРИС ГРІНЧЕНКО

Взагалі ідейно-естетична еволюція Грін-ченка з другої половини 90-х рр. і до кін­ця життя мала виразний висхідний харак­тер, чому сприяли його дедалі тісніші кон­такти з діячами революційно-демократич­ного табору. Самокритично відгукуючись про засади, які він обстоював раніше в ряді суспільно-політичних питань, Грін-ченко піддає осудові однобічне захоплен­ня культурництвом, цікавиться робітничим рухом та намагається з класових позицій осмислити поняття «народ» («народня маса зовсім не е щось суцільне, одно», в ній «зостаються ще різнації інтересів класових та інших»²²⁵), заявляє про свої принципові ідейні розходження з діячами типу М. Грушевського та Є. Чикаленка, від закликів до мирної праці приходить до усвідомлення необхідності класових ре­волюційних битв. «Кращий громадський лад» можна здобути «не шаблею, не кула­ком, а словом щирим, працею ідейною»,— твердив Грінченко у 1894 р., а вже через кілька років піддав критиці аналогічного

типу погляди П. Куліша, котрий у своїх сподіваннях на «филантропические уступ-ки со сторонн состоятельного командую-щего класса» «упускал из виду, что в исто-рии каждого народа бнвают моменти й целне зпохи, когда только путем крова-внх переворотов достигается лучшее бу-дущее»²²⁶.

Про неминучість і необхідність револю­ції літератор писав у одному з листів у жовтні 1904 р.: «...всі ті промови, телегра­ми до Св[ятого] М[иколи] (мова про звернені до царя заклики ліберальної бур­жуазії дарувати країні «конституцію».— А. П.), «смілі» статті еіз., еіз.,— все це дуже непевне, дуже неміцне, на піску збу­доване». Отже, «нам потрібні не реформи, а реформа» ²²⁷. Недарма у поетичній твор­чості Грінченка визначення художнього слова як плуга, що виконує мирну гро­мадську працю, доповнюється у ці роки розумінням його ролі як меча:

Співай! До бою й праці клич! Огонь палкий і гострий меч Хай буде твій живущий спів, Щоб той огонь серця палив, Щоб пута меч рубав тяжкий

(«Співцеві>).

Не випадкове й те, що саме з наближен­ням першої російської революції та її роз­палом пов'язані найвищі творчі злети пи­сьменника (вірші «Марусі Вітровій. Му­чениці, що спалила сама себе у Петро­павловській тюрмі у Петербурзі», «При­ходить час», «Російським лібералам», «Маніфест» — перший в українській літе­ратурі вбивчий відгук на царський мані­фест 17 жовтня 1905 р., переспів однієї з популярних «пісень волі» «Червоний прапор», нарис «9 січня» тощо).

В останні роки життя, з настанням ре­акції, посилюється переслідування Грін­ченка властями. Письменник зазнає ареш­ту. Жандарми доводять до смерті його дочку — революціонерку Настю. Змучений

туберкульозом, Грінченко виїздить на лі­кування до Італії і там у 1910 р. на 47-му році життя помирає. Похорон пи­сьменника на Байковому кладовищі в Києві вилився в демонстрацію демокра­тичних сил проти царизму, в якій взяли

²¹⁸ Грінченко Б. Перед широким світом.— К., 1907.—С. 147.

^а* Гринченко Б. П. А. Кулиш : Биографиче-ский очерк.—Чернигов, 1899.—С. 27, 33. ²²⁷ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спр. 44296.

272

участь представники багатьох національ­ностей.

Узагальнену оцінку найкращому, що привніс Б. Грінченко в українську культу­ру своєю літературною, науковою та орга­нізаторською працею, дав І. Франко, який у листі до нього від 31 грудня 1906 р. писав: «Слідячи від перших Ваших висту­пів на літературне поле в «Світі» 1881 р. за Вашою діяльністю, я мусив дивуватися Вашій енергії, витривалості в праці і ши­рокому обсягові Ваших літературних та суспільних інтересів. Смілість, з якою Ви виступали не раз у справах, про які ні­хто інший не важився заговорити, вказу­вала в Вас чоловіка, в якому крім літе­ратурного талану був також публічний діяч. Розширення ж Вашої діяльності на поле наукове, на поле фольклору, літера­турної критики та язикознавства збуджу­вало мою найповнішу симпатію до Вас»²²⁸.

У цій характеристиці свідомо акценто­вано саме на позитивних, визначальних моментах у багатогранній діяльності пи­сьменника, вказано також на певні його заслуги в царині літературної критики. Як критик і літературознавець Грінченко активно виступав протягом усього творчо­го шляху. Під кінець життя він мав на­мір зібрати цю частину свого доробку у випусках під назвою «Книги та письмен­ники». Однак цей задум не було здійсне­но, а відтак численні виступи критика за­лишилися розпорошеними в різних періо­дичних виданнях. З-поміж праць, які Грін-ченкові пощастило видати окремими книж­ками або відбитками, варто згадати «Йван Котляревский. Описание его жиз-ни» (1898), «П. А. Кулиш. Биографиче-ский очерк» (1899), «Л. Глебов. Био-графический очерк» (спільно з М. Загір-ньою, 1900), «А. Е. Крьімский как укра-инскнй писатель» (1903), «Петро Кузьмен-ко» (1908), «Перед широким світом» (1907) тощо. Розвідки про український літературний процес та статті майже про всіх українських письменників Б. Грінчен­ко надрукував (у дуже скороченому ви­гляді, як засвідчують архівні матеріали) у 12-томній «Большой знциклопедии», що видавалася у 1900-х рр. С. Южаковим.