33 Памятники мировой зстетической мьісли.— м., 1968.—т. 4.—с. 11—12.

перший -широкий літературний огляд І. Кулжинського «Некоторне замечания касательно истории й характера малорос-сийской поззии». Автор високо цінує до­стоїнства української мови і робить спро­бу проаналізувати деякі народні пісні. Втім, застарілі ідеалістичні позиції і ди­летантство автора проглядають в усьо­му — у повторенні задів ідеалістичної естетики, в сентиментальному замилуванні та екзальтованих оцінках змісту і форми пісень. Щоправда, іноді зустрічаються слушні та вдалі спроби історичного пояс­нення специфічного змісту й певної то­нальності української народної пісні по­рівняно з творами інших народів.

І. Кулжинський розглянув творчість анонімних українських бардів і відомих поетів XVIII ст.— Семена Климовського та Г. Сковороди, вважаючи їх характер­ними представниками двох типів поетів: один безпосередньо виростає з народної творчості як її пряме продовження, ін­ший надиханий ще й «вченою книжністю», яка не викликає у автора особливої сим­патії. Зі справжнім пієтетом Кулжин­ський пише про Котляревського, особливо про «Енеїду», яку він за традицією нази­ває «прекрасною пародиею», якій судила­ся вічна слава.

Звичайно, напівдилетантська й еклек­тична стаття Кулжинського не могла пре­тендувати на глибоке пояснення характе­ру й тенденцій розвитку української лі­тератури, але це не заперечує її значення як першої спроби поглянути на цю літе­ратуру як на історично сформоване й своєрідне явище.

Журнал прагнув до популяризації де­кабристських видань та тих творів, що на­роджувалися під впливом їхніх естетичних доктрин. У цьому плані цікаві анонсуван­ня й огляди декабристських журналів та альманахів, рецензії на деякі твори. Серед них особливо відзначається апологетично-пропагандистська рецензія на поему К. Рилєєва «Войнаровский».

Є достатньо підстав вважати, що «Укра-инский журнал» був досить авторитетним виданням, вплив якого поширювався не тільки на явища провінційної, місцевої літератури. ' Високо оцінюючи «строгую науку в настоящем смисле зтого слова» в цьому журналі, «Отечествешше запис­ки» дали належну оцінку і його літер атур-

21

но-критичним виступам^м. Показово, що саме це свого часу відзначав і «Соревно-ватель просвещения й благотворения»: «Критика в «Украинском журнале» со-ставляет прекрасний предмет мнслящего вкуса. Приговори ее основанн на предва-рительной теории того произведения, ко-торнм она занимается». Особливе схвален­ня викликали рецензії О. Склабовського, які виділялися навіть на тлі тодішніх ре­цензій у столичних журналах, і програм­но-теоретичні елементи в статтях П. Гула­ка-Артемовського ³⁵.

Як бачимо, журнал, який гаряче під­тримував усе передове й життєздатне в сучасній літературі, схвалював прогресив­ні судження П. Гулака-Артемовського про основне призначення мистецтва, про ідей­но-естетичні засади, на яких базувався шлях українського письменства до реа­лізму.

Значний інтерес становлять теоретичні виступи вихованця Харківського універси­тету, а згодом його ректора І. Я. Кроне-берга. Почавши з окремих статей та ре­цензій на сторінках «Украинского журна-ла», він згодом випустив кілька оригіналь­них теоретичних, майже періодичних (ви­йшло 16 випусків) збірок — «Амалтея» (1825—1826), «Брошюрки» (1830—1833) та «Минерва» (1835), спрямованих проти естетичних засад класицизму і на утвер­дження романтичного напряму в літера­турі.

Вважаючи, що класицизм не мав теорії естетики, Кронеберг приходив до виснов­ку, що в його послідовників не було й теоретичної основи художньої критики, адже абсолютизація «смаку» загрожувала суб'єктивізмом, який «не знает никакой причини» ³⁶.

І. Кронеберг накреслював кілька видів і аспектів розгляду художнього твору, як вони історично склалися у різних народів: критичний (заснований на зіставленні з канонізованими зразками), історичний,

³⁴ Отечественние записки.—1855.—Т. 105 — С. 35.

³⁵ Соревнователь просвещения й благотворе­ния.—1824.—№ 28.—С. 106—111.

³⁸ Амалтея, или Собрание сочинений й пере-водов, относящихся к изящньїм искусствам й древней классической словесности.— Харьков, 1825.—Ч. 1.—С. 293. Далі посилання на це ви­дання подаються в тексті.

абсолютний (з точки зору панівних уяв­лень про -прекрасне) і емпіричний (коли твори розглядаються поза будь-якими зв'язками). Відзначаючи недоліки кожно­го з цих видів і аспектів, Кронеберг, по суті, досить чітко моделює особливості «критики будущего», ідеальної, заснованої не на особистих смаках і часткових крите­ріях, а на науковій базі, яка враховува­ла б максимум критеріїв. До вироблення такої наукової бази критики закликали тоді й інші теоретики романтизму та де­кабристської естетики.

Програмне значення мали судження Кронеберга про специфіку критики, яка «занимает середину между историею й теориею искусств». ((Завдання критики не обмежується пошуками недоліків твору, а зводиться до об'єктивного виявлення су­ті твору^" «позтического духа в его целос-ти». Ідеальний критик «произведение ис-кусства как органическое целое созерцает в духе художника» (с. 292—293).

Якщо взяти до уваги міркування Кро­неберга про взаємозв'язок форми і змісту, про місце й функції народної поезії, про естетичну змінюваність мистецтва у від­повідності з духом часу, то можна говори­ти про його підхід до розуміння історизму і розуміння твору як своєрідної ідейно-естетичної цільності. Ідеї Кронеберга ді­стали визнання ряду письменників і тео­ретиків, у тому числі Бєлінського, який вважав.лцо вчений «перший сказав і бага­то такого, що завжди буде новим»", а тому й залучав його до роботи в ро­сійських журналах.

Ряд теоретично зрілих, продуктивних і прогресивних спостережень та рекоменда­цій висловив Кронеберг і в своїх «Бро-бюрках», побудованих на розгляді літера­турних явищ Західної Європи. Пряме від­ношення до вітчизняної, зокрема україн­ської, літератури мала вказівка на те, що «в народной поззии отражается характер народа, в ней сосредоточивается вся его жизнь как внутренняя, так й внешняя». Все це належало виявляти літературній критиці, але не зводити своє завдання лише до цього — крім виявлення «нацио-нальньїх понятий», необхідно «возвьісить-ся до общей точки зрения», тобто до ви-

³⁷ Белинский В. Г. Полное собрание сочине­ний.—Т. 4.—С. 13.

22

значення абсолютних мистецьких ціннос­тей ³⁸.

Злободенно звучали виступи Кронеберга проти всілякого сліпого наслідування й копіювання навіть найкращих античних чи західноєвропейських літературних зраз­ків. Високо оцінюючи зміст і характер теоретичних і критичних праць Лессінга, Кронеберг слідом за німецьким письмен­ником і естетиком кликав до невпинного розвитку естетичних ідей і художньої практики у відповідності з потребами життя. Справжня дійова мистецька кри­тика повинна відзначатися науковою ґрун­товністю, естетичною чіткістю, переконли­вістю й життєвістю ³⁹. Цими критеріями на­магався керуватися Кронеберг і у власній критичній практиці —"в оцінці різносто'-ронньої творчості Лессінга, Шіллера, Бюр­гера та ін.

Пристрасно розвінчуючи застарілі есте­тичні догми класицизму, Кронеберг, на жаль, не приділив достатньої уваги ство­ренню й утвердженню позитивної естетич­ної програми, хоч опосередковано його естетичний ідеал втілювався в творах Шекспіра.

Втім, якщо мати на увазі пафос висту­пів Кронеберга, то важливо не тільки те, проти чого, він був спрямований, а й за що, в ім'я чого. Це була боротьба за створення літератури, звільненої від ста­рої нормативності, яка могла б якнай­повніше відповідати соціальним і загаль­нокультурним потребам часу. Йшлося й про відповідну місію та характер літера­турної критики, яка мала сприяти такому розвитку літературного процесу.

Конкретні естетичні уроки Кронеберга і пафос його виступів сприяли дальшому розвитку української літератури і літера­турної критики. Оцінюючи історико-теоре-тичні трактати Кронеберга, М. Пархомен-ко слушно твердив, що вони «були перши­ми на Україні самостійними за рівнем і напрямком теоретичної думки творами з естетики. Всім своїм змістом вони слі­дом за «Енеїдою» Котляревського, ніби спільно з нею сприяли формуванню пере­дових художніх ідей в літературі»⁴⁰.

³" Брошюрки, издаваемьіе Кронебергом.— 1831.-№ 7,—С. 11.

³⁵ Там же.—№ 1.—С. 33.

⁴⁰ Па митники мировой зстетической мьісли.— Т. 4, оолутом 2.— С. 16.

У перше десятиліття XIX ст. винятко­вого значення набувала проблема джерел і грунту, шляхів і засобів створення са­мобутньої літератури, тісно пов'язаної з життям народу. Це, зокрема, передбачало потребу звернення до народної мови, яка відповідала у найбільшій мірі поняттю мови національної. Саме тому на Україні, як і в Росії, реалізація цих завдань ви­кликала перегляд національних ресурсів, спроби нормалізації літературної мови. Першу таку спробу здійснив О. Павлов-ський, який ще в 1805 р. склав «Грамма-тику малороссийского наречия» (опублі­кована в 1818 р.), зорієнтовану на ті ж моделі живої мови, які служили взірцями для І. Котляревського. «Енеїдою» Котля­ревського та ще деякими відомими на той час літературними творами, а також тво­рами українського пісенного фольклору Павловський вимірював естетичні потенції української мови й основним пафосом своєї праці, по суті, утверджував її літе­ратурні права й перспективи.

Боротьба за самобутню літературу пе­редбачала також звільнення від чужозем­них впливів, пошуки національних джерел культури і традицій. Як відомо, в естетич­ній думці і літературній практиці багатьох народів у часи всеслов'янського відро­дження навіть саме поняття народності зводилося до національного, «своєнарод-ного», виявленого, зокрема, у піснях та казках.

Ідеї Гердера, які проголошували по­етичну творчість найвищим втіленням на­родного духу, дали поштовх відповідно­му напряму теоретико-естетичної думки: оскільки справжня поезія народжується з вірності народним традиціям, втіленим у фольклорі, то й основне завдання науки про літературу має зводитися до відшуку­вання джерел і з'ясування характеру на­родного духу. Традиційно такими джере­лами уявлялися передусім героїчне істо­ричне минуле, народні звичаї й побут, оспівані в народних думах, легендах, піснях.

Теорія Гердера, як відомо, була своє­рідною реакцією на класицистичні фор­мально-естетичні, нормативно-раціоналіс­тичні догми, а тому всупереч їм висува­лася ідея свободи поетичної творчості як вияв натхнення, не скованого ніякими зо­внішніми теоретичними нормами.

23

Суттєвим теоретичним підживленням романтичних ідей народності була й ідеа­лістична філософія Шеллінга, Гегеля, Фіх-те з її трактуванням поняття одвічного національного, народного _духу. Подібні романтичні літературні теорії в умовах національно-визвольних рухів, формування націй, поширення ідей національної само­свідомості й політичної свободи не прос­то посилювали рух до національно-куль­турного відродження, а й визначали його зміст і характер.

Звертання до животворного фольклор­ного джерела допомагало не лише у ста­новленні народної літературнбї мори, а й у збагаченні та розширенні зображальних засобів літератури, у формуванні якісно нових її напрямів.

У 20-х- рр. XIX ст. посилюється актив­ність у справі збирання української на­родної творчості (збірки М. Цертелева,, М. Максимовича). Програмна вступна стаття М. Максимовича до його збірника «Малороссийские песни» (1827), пройнята думкою про те, що творчість народу це не просто прекрасна реліквія минулого, а життєздатна, активна сил,а, невичерпне джерело для сучасної літератури, прозоро перегукувалася зі статтею В. Кюхельбе-кера «Про напрямок нашої поезії, особ­ливо ліричної, в останнє десятиліття» (1824).

Простора передмова М. Максимовича стала не лише однією з перших науково авторитетних розвідок про українські на­родні пісні, а й взірцем для формування та вдосконалення принципів критичного аналізу літературної продукції взагалі (аналіз творів у зв'язку з їх історичною основою, з життям народу, спроби їх порівняння з творами інших народів з метою встановлення історично обумовле­них спільностей та виявлення національ­ної своєрідності).

Видання Максимовича справило актив­ний вплив на літературну практику всіх тодішніх українських письменників, збу­дивши одночасно цікаві вияви критичної думки (відзиви І. Срезневського, Л. Боро--виковського, Г. Квітки-Основ'яненка).

Цілий ряд творів української літерату­ри того періоду написаний ніби порядком експерименту, спроби застосування в лі­тературі деяких характерних особливостей фольклору, використання лексичних і сйн-

таксичнил особливостей живої розмовної мови. Такими були, зокрема, знамениті «Рибалка» та «Твардовський» П. Гулака-Артемовського, якими автор хотів переві­рити, «нельзя ли на малороссийском язн-ке передать чувство нежное, благородное, возвншенное»⁴¹. Та власне подібну спробу ще раніше зробив Котляревський не тіль­ки в «Наталці Полтавці», айв останніх піснях «Енеїди», де заявив про потребу нових стильових засобів («Я музу кличу... веселу, гарну, молодую...»).

Значні заслуги в осмисленні й обгрун­туванні дальших шляхів розвитку літера­тури, організації літературного процесу на Україні належали І. Срезневському та Г. Квітці-Основ'яненку.

І. Срезневський став своєрідним на-тхненнцком так званої Харківської школи романтиків і з допомогою своїх друзів видав кілька випусків «Запорожской ста­рини» та «Украинский альманах» (1831), яким започаткував на Україні альманахо­ві видання з більш-менш виявленими тен­денціями до критичного освоєння літера­турної продукції українських письменни­ків. Певний інтерес становила вміщена тут стаття «Несколько замечаний о критике», спрямована проти необ'єктивної, смакової критики, на розвиток критики справжньої, вдумливої, розважливої й конструктивної. Ніби відповідаючи на вимоги видавців, М. Максимович опублікував у «Телескопе» добре аргументований, загалом схвальний критичний огляд альманаху, який теж слід вважати одним із найбільш ранніх укра­їнських критичних виступів з широкою програмою на майбутнє.

Високу оцінку альманаху дав і Є. Гре­бінка, для якого, як і для М. Максимови­ча, вихід його був переконливим аргу­ментом у суперечках із скептиками й ні­гілістами щодо літературних можливостей української мови і певним орієнтиром для тематичного діапазону та стильового ха­рактеру подальших творів українською мовою, зокрема використання сюжетів із вітчизняної історії з романтичною їх ін­терпретацією.

Намагаючись випробовувати і розширю­вати зображувальні, стильові можливості української мови, письменники займають­ся перекладами з інших мов.\Л. Борови-

⁴¹ Вестник Евроїш.— 1827.— № .20.— С. 287.

24

ковський, як сам засвідчив у листі до М. Максимовича, спеціально для цього ви­вчив польську мову *²,

І якщо, перекладаючи «Пані Твардов-ську» А. Міцкевича, П. Гулак-Артемов-ський ще змушений був вдаватися до бур­лескно-жартівливого тону й складу, то вже в іншому плані здійснює Л. Борови-ковський переклад романтичних «Фариса» й «Кримських сонетів» А. Міцкевича, хоч і на цих перекладах не могли не позна­читись і лексична бідність і стилістична обмеженість тодішньої української літера­турної мови. З цією ж метою, як і Є. Гре­бінка, Л. Боровиковський взявся за пере­клади творів О. Пушкіна («Зимній ве­чір», «Два ворони» та ін.), вільну обробку «Світлани» В. Жуковського. Надсилаючи свої твори до чергового альманаху, Л. Бо­ровиковський писав І. Срезневському: «...в моих («собственньїх оіштах»), на-деюсь, публика заметит й ту новость, ко-торая доселе бнла неприступна для ма­лорос [сийских] позтов,— зто серьез-н о с т ь, противная несправедливому мне-нию, что на малороссийском язнке, кроме шуточного, смешного — писать нельзя» ⁴³.1 ' Принципове значення мав вихід альма­наху «Утренняя звезда» (друга книга, 1834), де було не тільки обнародувано найважливіше з тодішнього доробку укра­їнських письменників, а й по-своєму зма-ніфестовано характер і шляхи дальшого розвитку української літератури. Важли­вим полемічним і програмним доповнен­ням повісті «Маруся» й оповідання «Сал-дацький патрет» Г. Квітки-Основ'яненка була його ж «Супліка до пана іздателя». Це була своєрідна літературна деклара­ція, в якій давалася відсіч недругам укра­їнського письменства, утверджувалися права на його існування і визначалися деякі його естетичні, змістові й формальні засади («Як говоримо, так і писати тре­ба»). За переконанням Квітки-Основ'я­ненка, нові твори українських письменни­ків засвідчили здатність цієї літератури зображувати людські почуття — «звичай­не», «розумне», «полезне», «ніжненьке», зворушували і пробуджували співчуття читачів, а тому користувалися більшою й

⁴² Исторический вестник.— 1885.— № 5.— С. 190.

⁴³ Харківська школа романтиків.— X., 1930.— Т. І.— С. 243.

якісно іншою популярністю у читачів, ніж твори бурлескно-пародійні.

Справі утвердження нових естетичних настанов для-української-літератури слу­жили й самі художні твори Г. Квітки-Основ'яненка, які всім своїм розкутим змістово-структурним комплексом запере­чували строгі класицистичні норми. Ви­роблені XVIII ст. функції мистецтва — розважальні й дидактично-учительні — в художній практиці Г. Квітки-Основ'янен­ка зливалися з новою якістю — звертан­ням до реальної дійсності. Важливо було й те, що всупереч традиційним уявленням про специфічний нахил української літе­ратури до минулого об'єктом своїх творів письменник обирав явища сучасного жит­тя та ще й, як праВило, життя й побуту, внутрішнього світу простої людини. Все це передбачало й відповідну якісно нову естетичну зорієнтованість художньої про­зи Г. Квітки-Основ'яненка, свідоме піклу­вання про те, щоб зміст і форма творів були максимально доступні для простих читачів чи слухачів, «чтомое разумею-щих». Звідси й особливий нахил до звич­них для такого читача фольклорних форм,

25

живої розмовної оповіді, суплік (апеляції до читачів і критиків).

Звернення Г. Квітки до нових в укра­їнській літературі прозових жанрів вже само по собі знаменувало значний крок на шляху до естетичної досконалості лі­тератури, а те, що в його творах на цілі десятиліття раніше, ніж в інших літера­турах, об'єктом зображення програмно-осмислено стали життя й почуття простого народу, засвідчило й світові масштаби його ідейно-художнього новаторства. Істо-рично-прогресивною була й орієнтація пи­сьменника на демократизацію літератури.

Поступове нагромадження оригінально­го художнього матеріалу створювало на­лежну базу для його систематизації й критичної оцінки. Активне формування національної літературної критики, як правило, й відбувається тоді, коли з'явля­ється хоч певний мінімум творів, потріб­них для аналізу, зіставлень, узагальнень, а зрештою — для самоусвідомлення націо­нальної літератури.

Принципового значення у цьому відно­шенні набували ініціатива І. Срезневсько-го щодо налагодження планомірного зби­рання та публікації художніх творів, які здебільшого побутували в рукописних списках (видання «Украинского сборни-ка», 1838, 1841), та намір Г. Квітки-Осно-в'яненка й Є. Гребінки заснувати з цією метою спеціальний український літератур­ний додаток до «Отечественннх записок». Не випадково, що у зв'язку з цими іні­ціативами Л. Боровиковський у кінці 30-х рр. заходився писати «Огляд літера­тури малоросійської народної і письмен­ницької».

Спочатку основна увага критиків творів української літератури свідомо зорієнто-вувалась на проблемно-змістову, функціо­нальну сферу. В одному з листів до А. Краєвського Г. Квітка-Основ'яненко, виходячи зі своїх уявлень про просвіти­тельські функції літератури, енергійно на­полягав на цьому: «...главное, смотрите на ц е л ь й в какой степени она достиг-нута ...д ля ч е г о рассказано... й отче-г о так рассказано...» ⁴⁴ Маємо типове для естетики просвітительського реалізму пе-

⁴⁴ Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібранн^ творів : У 7 т.— К., 1981.—Т. 7.—С. 323—324. Підкрес­лення наше.— П. Ф.

реважання змісту над формою. Ревно обе­рігаючи недоторканість морально-дидак­тичної спрямованості своїх творів, Квітка охоче дозволив редакторське втручання в їх стильову сферу.

Втім, відповіді на поставлені питання, звичайно, вимагала й оцінка усього комп­лексу художньо-зображувальних засобів. Головне — щоб аналіз і оцінка творів, по-перше, не торкалися особи автора, а по-друге, були хоч суворими й вимогли­вими, але кваліфікованими, доброзичли­вими й конструктивними.

Такими принципами у підході до творів літератури керувався сам Г. Квітка-Осно­в'яненко, визначаючи характер і засади, критерії й етикет літературної критики. Поступово такий підхід до української літератури утверджувався у виступах віт­чизняних критиків. Думка про необмеже­ні внутрішні можливості української лі­тератури складалась, зокрема, і на під­ставі всебічного й вимогливого аналізу творів Г. Квітки-Основ'яненка.

Як відомо, загалом високо оцінивши літературні достоїнства «Марусі», перед­усім її тематику з сучасного народного життя і доступну простому читачеві форму, що виглядало й певною орієнта­цією для художньої практики та критері­єм для її критичної оцінки, Бєлінський зробив істотні зауваження, що стосува­лися найважливішої сторони художньо-образної системи повісті — міри типізації й індивідуалізації її центральних образів, а відтак — і недостатньої їх художньої переконливості.

Показово, що й автор одного з перших оглядів української літератури Ф. Євець-кий, гаряче захищаючи українську літера-/ туру від шовіністичних нападок і віддаю­чи належне класичним творам, що з'яви­лися від «Енеїди» до «Кобзаря», відзна­чав художні вади деяких творів, зокрема повісті «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка ⁴⁵. Розкриваючи новаторсь­кий характер змісту й форми творів пи­сьменника, О. Бодянський теж не поминув їх художніх недоліків, прагнучи оцінюва­ти достоїнства й вади з погляду перспек­тив розвитку української літератури зага­лом ⁴⁶. Як вагомий аргумент життєздат-

⁴⁵ Денница-Лиіггепка.— 1842.—№ 7.—С. 86. ⁴⁸ Ученьїе записки Московского университе-та.— 1834.— Ч. 6, № 5.— С. 299, 302.

26

ності української літератури й естетичної готовності до відтворення найтонших люд­ських почуттів "розглядав твори Квітки-Основ'яненка і Є. Гребінка, висловлюючи водночас кваліфіковані зауваження та поради⁴⁷.

Все це явно контрастувало, з одного боку, з войовничо-нігілістичними наскока­ми на українську літературу шовіністич­них видань Булгаріна, Сенковського, а з другого — з тими суцільними дифірамба­ми, які безвідносно до ідейно-художньої якості творів роздавали критики з реак­ційних журналів «Маяк» і «Москвитя-нин», що намагалися поставити молоду українську літературу під прапори «офі­ційної народності» і використати її у бо­ротьбі проти прогресивного табору росій­ської літератури, очолюваного . Бєлін­ським.

І хоч провокаційні виступи «Маяка» й «Москвитянина» спричинили деякі помил­кові оцінки Бєлінського характеру укра­їнської літератури, все ж боротьба нав­коло неї допомогла викристалізації, а по­тім і розмежуванню ідейно-естетичних напрямів в українській літературі, що зрештою визначило, її шлях до реалізму й народності. У цьому напрямку під знач­ним впливом прогресивної російської літе­ратури, ідейно-естетичних настанов Бєлін­ського проходило формування методоло­гічних засад української літературної критики.

Помітну роль у даному процесі в ЗО— 60-ті рр. продовжував відігравати М. Мак­симович. У своїх лекціях з вітчизняної словесності та літературно-критичних статтях він торкався багатьох принципо­вих проблем історії, загальноестетичних концепцій, зокрема проблем сутності пре­красного, функцій літературної критики. «Критика,— писав він у замітці про стан і завдання критики в Росії,— состоит в оценке произведений искусства, в изьясне-нии... срединьї между историею й тео-риею, работает для обеих — для теории —• закони, истории — примерн... критика ложною становится от предубеждения тео-ретического...» ⁴⁸

Ідеалістичне витлумачення деяких есте­тичних понять, зокрема поняття прекрас­ного, не завадило Максимовичу виявляти високе естетичне чуття в оцінці конкрет­них літературних творів. Одним із перших у вітчизняному літературознавстві він ви­значив місце й значення «Слова о полку Ігоревім» для дальшого розвитку літера­тури, схарактеризував особливості його змістової й формальної самобутності, зв'язок з традиціями народної творчості.

І якщо Бєлінський у статті «Погляд на російську літературу 1847 р.» писав, що «один з найбільших розумових успіхів на­шого часу в тому й полягає, що ми на­решті зрозуміли, що у Росії була своя історія... Те ж і у відношенні до історії російської літератури» ⁴⁹, то ця оцінка сто­сувалася й історико-літературних відкрит­тів М. Максимовича.

Належно оцінив Максимович і тодішній стан української літератури. Прихильно ставлячись до літературного відродження на галицьких землях і уважно проаналі­зувавши ідейно-естетичну вартість його типових явищ, Максимович у статті «О стихотворениях червонорусских» про­демонстрував у дії свої ідейно-естетичні засади літературної критики. Доброзичли­во відзначав він передусім кожний «само-цветньїй позтический проблеск» як наслі­док засвоєння найкращих естетичних уро­ків народної творчості та досвіду передо­вої російської літератури, оскільки навіть Пушкін «лучшим щегольством для своих несравненньїх стихов почитал вьіражение народнеє».

З точки зору цих критеріїв з особливим ентузіазмом привітав Максимович альма­нах «Русалка Дністровая», «которая й дьішит й благоухает своенародностью», а висловлюючи побажання на майбутнє, підкреслив потребу зростання «вдохнове-ний своенародних, песнопений на само-бьітннй лад» ⁵⁰.

Розвиваючи й конкретизуючи свої реко­мендації у приватних листах до галиць--ких письменників, Максимович чи не пер­шим на Україні продемонстрував прак­тичну дію літературної критики. Спри­йнявши з вдячністю критичні зауваження

⁴⁷ Северная пчела.—1837.—№ 260.—С. 1037.

⁴⁸ Центральна наукова бібліотека АН УРСР.— Відділ рукописів, ф- 1, од. зб. 1473. Далі: ЦНБ АН УРСР.

⁴⁹ Белинский В. Г. Полное собрание сочине-ний.—Т. 8.—С. 184—185.

^ю Киевлянин.— Киев, 1840.— С. 140, 152.

27

й поради авторитетного вченого, «моло-дне труженики на поприще родной сло-весности,— писав Я. Головацький,— пови-новались зрельш постановлениям опьітно-го й доброжелательного мужа й следова-ли почти безусловно его советам» ⁶¹.

Для належного спрямування літератур­ного процесу галичан багато важили й конкретні поради І. Срезневського, О. Бо-дянського. З метою збагачення літератур­ної мови Шашкевич за порадою Срезнев­ського переклав «Краледвірський руко­пис» і «Суд Любуші» ^и.

Листування між літераторами, видавця­ми, редакторами взагалі здійснювало в літературному процесі важливу організа­ційну і критичну функцію./ Відомостями про творчі й видавничі плани, оцінками художніх творів, журналів і газет, окре­мих літераторів, видавців, критиків пере­повнені листки Г. Квітки-Основ'яненка, які іноді в змістовому й стильовому від­ношеннях мало чим або й нічим не від­різняються від його полемічно-пародійних «Званих гостей» і «Мемуаров Евстратия Мякушкина» — дотепних і гострих фейле­тонів про звичаї в тодішньому літератур­ному й журналістському світі.

Один із відкритих листів Г. Квітки-Основ'яненка «Письмо к издателям «Рус-ского вестника»», полемічне спрямований проти М. Полевого, у найбільш концент­рованому вигляді викладає погляди пи­сьменника на ряд актуальних проблем літературного процесу та власної твор­чості — сфери побутування української мови, характеру й призначення літера­тури.

. З позицій переконаного представника просвітительського реалізму з його своє­рідною концепцією народності й мораль­но-виховного призначення літератури Квітка-Основ'яненко воює проти естетич­них засад того романтизму, який з неува­ги чи неприйняття реального світу конст­руював інші світи — ідеальні, що нібито існували в минулому чи будуть існувати в уявному майбутньому. «Пиши о людях, видимих тобою, а не внмншляй характе-ров небнвальїх, неестественньїх, странньїх,

⁵¹ Галичанин : Литературньїй сборник.— Львов, 1863.—Кн. 1, вьш. 2.—С. 110—113.

⁵² Драгоманов М. Галицько-руське письмен­ство: Переднє слово до повістей Осипа Федько-вича.— К., 1876.—С. X.

диких, ужасннх» — так формулює письмен­ник своє естетичне кредо, уточнюючи його ще спеціальною вказівкою на найбільш потрібні, плідні й вдячні сфери письмен­ницького інтересу — на життя й запити «простого класса людей».

Міркування Квітки-Основ'яненка про стиль художніх творів («правилен слог, которьій понятен»), про його відповідність предмету зображення, духові часу свід­чили про те, що він підходив до розу­міння історично змінюваного характеру художніх напрямів і стильових манер. Пафос листа Квітки-Основ'яненка, його пристрасне заперечення несумлінних при­йомів «покупних й своекорьістннх» крити-ків-флюгерів формувало поняття про ха­рактер справжньої критики, яка має слу­жити справі прогресу літератури, утвер­джувати її позитивні здобутки і воювати проти недоліків (7, 154—159).

Звичайно, естетичне кредо Квітки-Осно­в'яненка не можна беззастережно вважа­ти позитивним, тим більше, що й у самій суперечливій творчій практиці письменни­ка своєрідно поєднувалися прогресивне з консервативним, перспективне з віджи-лим. Обмеженим було і його розуміння народності. Але все, що було найкращого в його діяльності, здобувало для свого часу особливу авторитетність і загалом служило справі дальшого прогресу укра­їнської літератури.

У перші три десятиліття XIX ст. куль­турно-освітня робота на західноукраїнсь­ких землях перебувала у повному занепа­ді, а видавнича діяльність обмежувалась випуском книг і журналів німецькою, французькою, польською, угорською, ру­мунською та церковнослов'янською мова­ми. | Певну позитивну роль відігравали окремі польські періодичні видання, нав­коло яких гуртувалися й представники української інтелігенції.

Перша слов'янська граматика, що ви­йшла у Львові ще в кінці XVIII ст., базу­валася на тій видозміні старослов'янської мови, яка вживалася у православних і уніатських церковних книгах. Спробу на­близити її до народних джерел зробив І. Могильницький (1823), але його виступ помітних практичних наслідків не мав.

28

/ І

Ідеї слов'янського відродження, змані-фестовані, зокрема, «Дочкою Слави» Я. Коллара, фольклористичні видання слов'янських сусідів, в першу чергу при­клад російської і нової української літе­ратур, сприяли пожвавленню культурного життя в Галичині. У кінці 20-х — на по­чатку 30-х рр. тут активізуються збиран­ня й публікація української народної творчості (збірки В. Поля, Вацлава з Одеська), спалахують дискусії про мож­ливості й форми оригінального літератур­ного розвитку рідною мовою.

Знаменним явищем у .цьому процесі була поява відомої полемічної брошури М. Шашкевича «Азбука і авесаеііо», де відстоювалася ідея самобутньої українсь­кої літератури на народній основі, а та­кож різностороння діяльність очолюваної ним «Руської трійці», з якою пов'язані перші кроки по створенню оригінальної української літератури, налагодженню її публікацій та критичної оцінки. Особливо багато важив вихід альманаху «Русалка Дністровая», названого І. Франком «сво­го часу явищем наскрізь революційним» (26,90).

Видавці альманаху виступили проти не тільки застарілих мовних традицій, а й мертвої реакційної літератури, за ство­рення національної літератури, змістом і формою близької й зрозумілої простому народові Галичини, а водночас близької до літератури братів зі Східної України.

Демократичні й прогресивні ідеї прого­лошувалися і у передмові («Передслів'!») до альманаху М. Шашкевича, і в інших публіцистичних та критичних виступах І. Вагилевича, Я- Головацького і М. Шаш­кевича, а головне — у самих художніх творах видавців, які мали служити наоч­ною ілюстрацією літературних можливос­тей українців Галичини. .

Революціонізуюче значення «Русалки Дністрової» зрозуміли недруги і друзі української літератури. Перші негайно вжили каральних заходів з тим, щоб ней­тралізувати вплив «Русалки» на патріо­тично й опозиційне настроєну українську молодь та належно покарати зухвалих ви­давців. А друзі дістали добрий приклад і натхнення для змагань на ниві рідної культури.

Навколо альманаху здійнялася й кри­тична баталія. Програмний характер «Ру-

салки» збентежив Й. Левицького, який у лайливій рецензії глумився над її народ­ним змістом і фонетичним правописом⁵³. Іронізуючи над «естетиками руськими», він твердив, що «естетики не видно ні в мові, ні в думках», хоч власне увесь зміст та тон його рецензії засвідчували наяв­ність у книзі тієї народної естетики, яку представникові клерикально-схоластичної літератури будь-що хотілося заперечити.

Заповзяту упередженість Й. Левицько­го засуджував Я. Головацький, справед­ливо закидаючи йому: «Не було що кри­тикувати, от взявся за що придбав — бо захотілося бути критиком. Він так, як той 'ступір, не питає, що під него у ступу впа­де, чи зерно, чи що, товче» ^и.

І. Франко писав про «Русалку Дністро­вую», що «сей маленький і слабенький проблеск революційного духу переполо­шив усі власті церковні й світські і ви­кликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі» (26, 93).

«Азбучна полеміка» дедалі набувала антинародного спрямування. Й. Левиць-кий у варшавському часописі «Денница-.Іиіггепка» виступив із статтею «Доля га-лицько-руського язика» (1843, березень — квітень), у якій спробував оглянути літе­ратурний процес у Галичині від часу її прилучення до цісарської Австрії, засу­джуючи все, що мало хоч мінімальну орі­єнтацію на живу мову й народні інтереси.

Після передруку цієї статті в журналі Йордане «ІаЬгЬйсНег Ійг ЗІалуівсЬе , ІЛІе-гаіиг» на його ж сторінках Й. Лозин-ський опублікував свої «Зауваження» до неї. Статтею Й. Левицького, писав Й. Ло-зинський, «галицько-руському письменству завдано нового удару. Коли, з одної сто­рони, розумна критика є все пожадана, так, з другої сторони, замітки без помір-ковання лише приносять шкоду. Критика повинна визначуватися правдою, основан-ностию і поміркованєм, вона повинна оці­нювати річ, а не особу, а обов'язком кри­тики є сторонити від глузування, від яко­го світ відвертається з погордою». Далі автор брав під захист своїх однодумців, зокрема І. Могильницького, спростовував

^н Українсько-руський архів.— Львів, 1910.— Т. 3.— С. 219—226.

⁵⁴ Свенцицкий Й. С. Материалн по истории возрождения карпато-русской литературьі.— Львов, 1906.—С. 174.

29

тенденційні закиди Й. Левицького, ви­сміював його вірші, «писані без таланту та літературного смаку», радив, щоб той у критиці був більш розважливим, «бо через свою задирливість приголомшує він перші проби на полі руського письмен­ства». Дорікаючи один одному за грубощі, обидва, обмінюючись статтями і контр-статтями, не втримувались від найбру-тальніших образ ⁵⁵.

До цієї скандальної полеміки мала від­ношення й опублікована у тому ж Йорда-новому журналі стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», яка своїми критичними випадами проти цісар­ської національної політики, кріпосництва і зрадливого духовенства справила глибо­ке революціонізуюче враження на сучас­ників.

Прискорений розвиток нової українсь­кої літератури виявився передусім у по-лістадіальності літературного процесу — одночасному поєднанні в ньому різних на­прямів і стилів, що було характерним і для формування естетичної думки та літе­ратурної критики.

Віддавши шкільними поетиками й рито­риками данину класицизму, естетична думка на Україні все помітніше відчува­ла вплив власної художньої практики, яка здебільшого не вкладалася у строгі рам­ки запозичених теоретичних норм, тим більше, що вже з кінця XVIII ст. у пи­семну літературу владно вливалася на­ціональна народнопоетична стихія.

Боротьба проти сковуючих естетичних норм виявлялася, зокрема, у формі тра-вестій класичних літературних зразків, бурлескного зниження, пародіювання ви-сокоштильних жанрів, приземлення- ідеа­лізованих сюжетів і героїв. По суті, це було практичним виявом критики й запе­реченням того, що застаріло й віджило, засобом утвердження в літературі нової проблематики й героїв з реального народ­ного життя з вживанням живої мови на­роду. Заперечення норм класицистичної естетики у Котляревського виражено вже

у вільному поводженні з канонічними «святинями» на небі й на землі, в житті й літературі, у вивільненні людини від штучних духовних обмежень.

На початковому етапі свого розвитку літературна критика здебільшого висту­пала невіддільно від чистої естетики. Об­межена кількість художнього матеріалу зумовлювала лише епізодичні теоретичні чи літературно-критичні виступи, які про­тягом перших трьох десятиліть XIX ст. ще не створювали враження цільного й систематичного літературно-критичного процесу. Існувала значна складність і в чіткій класифікації за певними літератур­ними напрямами окремих критиків, есте­тичні концепції яких у динамічному про­цесі зазнавали суттєвих змін.

Маючи на увазі складність літератур­ного процесу, зокрема на Україні, в пер­шій половині XIX ст., О. І. Білецький підкреслював, що в ньому немає механіч­ної, хронологічно послідовної зміни, а є поступове наростання нових якостей, ви­зрівання домінант, які зрештою визнача­ють — у перспективі — обличчя даної гру­пи явищ. Говорив він і про потребу від­різняти провідне від пануючого ⁵⁶.

Факти дозволяють заперечити давнє по­милкове уявлення, ніби естетичні й літе­ратурно-критичні погляди українських письменників на початку XIX ст. не зна­йшли відповідного теоретичного оформ­лення. Показовими у цьому відношенні є оригінальні судження Г. Квітки-Основ'я-ненка, П. Гулака-Артемовського та ін., які можна вибудувати у більш-менш ціль­ну естетичну систему.

В руслі просвітительського реалізму розвивалися художня творчість Квітки--Основ'яненка і його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у нього зустрічаються елементи ро­мантичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гула­ка-Артемовського й Є. Гребінки, пізня творчість якого (як і Квітки-Основ'янен-ка) розвивалася в рамках «натуральної школи».

Критику засад класицистичної естети­ки й орієнтацію на романтичний напрям

⁶⁵ Студинський К. Й. Причинни до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833—47.—Львів, 1909.—С. XXXIX—ХС.

⁵⁶ Білецький О. І. Зібрання праць.— Т. 2.— С. 65.

ЗО

можна пов'язувати з виступами Р. Гонор-ського, О. Склабовського, І. Кронеберга. Майже повністю вкладаються в концеп­ції романтичної критики ранні виступи М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бо-дянського, А. Метлинського, «Руської трій­ці», а згодом і М. Костомарова.

Характер аналізу й оцінок художніх творів змінювався залежно від пануючих естетичних норм, смаків, уявлень про пре­красне й героя літератури. Поступово ви­роблялися навички об'єктивного суджен­ня, вільного від догматизму, формували-

ся наукові критерії оцінок, жанри й стиль літературно-критичних виступів, своєрід­ний літературний етикет епохи. Все це підвищувало авторитет критики, посилю­вало її вплив на творчий процес.

Та обставина, що названі процеси про­ходили на Україні в часи активного фор­мування в Росії реалістичного напряму, боротьби за народність, сприяла приско­реному розвитку української літератури й критики, які засвоювали нові ідеї, проб­лематику, відповідну форму й специфічні засоби.

питання 2

Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – С. 92 – 106.

7. В цьому оточенні людей, повних романтичного ідеалізму глибокого почуття любові до рідного краю, до українського народу та його творчості, — була та школа, що на все життя визначила наукові літературно-критичні та історичні інтереси ІУ¹- Лрстомарова- Я* внаслідок цих інтересів постав р 1842 його -історично-літературний огляд: «Обзор сочинений писан-ньгх на малороссииском язьіке»/, де, починаючи від творів &⁰™^ЯР^{ЄВСЬКОГО} > кінчаючи оглядом журналів, що виходили до 1<т р., подає [автор] короткий нарис історії української І літератури за перші чотири десятки літ XIX ст.ТуТ автор підносить Ідею української народності цілком відрубної від народності московської (ст. 1<Й), ідею віддавна постійної мови (ст. 157— -158); нарешті, ідею самостійного розвитку української поезії, опертої на самобутні риси української народ­ності. До того ж часу, а власне до р. 1843, належить перша монографія М. Костомарова: «Об историческом значений рус-ской народнои поазии» . Вже в уводі до цієї праці наш учений виявляє глибоке знання свого предмета на фоні широкого ознайомлення з західноєвропейською науковою літературою того часу. «У всіх європейських народів, — писав Костомаров — видно любов до народності й повагу до народної поезії. Скрізь збирали народні пісні, пояснювали їх, наслідували їх; скрізь народність — І в науці, і _в словесності — знайшла собі представників. Англійські поети, Вальтер-Скотт і Томас Мур³⁷ черпали з народних пісень натхнення для своїх поетичних творів. Всеохопливу ліру Ґете³⁸ у кращих своїх творах настро­ював під лад старонімецьких Ьіесі'ів ; балади Уланда*» такі близькі до свого джерела, що заступають народові давніші його власні твори. Велика кількість важливих праць присвячено студіюванню та розробленню народності. Збірки старовинних англійських поетичних творів, видані Персі⁴^ неабияк дока-зали, які важні народні пісні для історії та літератури. Чотири-томова Історія англійської поезії Вартона служить прикладом того, як учені люди цінять народне добро. Не менше^ажні праці Еллеса, Раитсона⁴¹ й ін. «Давні балади» Джемсона⁴² й народні «І Іісю Бордерів» Вальтер-Скотта можуть служити за приклад дуже гарних збірок. В останньому творі дуже добое розглянута Історія Бордерів, приладнана до народних останків І показані народні вірування, що приводять до ясніших поглядів на ці вірування та міфологію європейських народів. У Німеч-

«Сочиненш Пісня (нш.)

Костомарова». X., 1843.

92

чині є знамениті праці Герреса , Брентана⁴⁴, Ерляха, що його збірка незакінчена, й, на жаль, позасмічувана чужими впли­вши. Нове видання німецьких пісень із нотами для співу підтверджує ту загальну увагу, яку виявляють до народної поезії німці. Не обмежуючись розробом рідних матеріалів, вони студіювали і поезію інших народів; так, Ґрімм, Бішшґ і Вольф познайомили німецьку публіку з народними творами сканди­навських, слов'янських та романських племен. Перед усіма народами німці можуть похвалитися своїм безсмертним Герде-ром, що завдавав вбивчий удар попереднім думкам і підняв на твердому ґрунті прапор народності. Міркую, що не завадить нагадати про твір п-ні Тальві⁴⁵, що написала спробу харак­теристики народних пісень. Французи, що скинули ярмо класицизму пізніш, уперто тримались неправдивого розуміння романтизму; але й вони можуть подати поміж своїми вченими таких, що прислужилися народності; Форіель⁴⁶, збирач грець­ких пісень, Ампер⁴⁷, Марм є, Генріх Бляз, Шарль Нод є й ін. Іспанці вже в XVI ст. мали збірку творів свого народу. У Швейцарії, Швеції й Данії вчені теж студіювали цей предмет. Пісні слов'янських народів видавано кілька разів, але багатство матеріалів таке велике, що ще дуже багато потрібно праці, щоб осягнути те, що мають германські народи. В сербів є дуже гарна збірка пісень Бука Стефановича ; словаки мають Кол-лара⁵⁰, поляки — Вуйшцького , Жеґоту Паулі⁵ й ін.; українські пісні збирали Вацлав з Олеська, Жеґота Паулі, Максимович, Срезневський, що видав багатий запас історичної поезії з науковими поясненнями, й ін.».

«Таким чином, майже всі працювали над народністю. Що ж було причиною любові до закинених раніш і довго зне­навиджених творів поезії, яку ще й тепер деякі вшановують ім'ям мужицької та базарної? Я міркую, — пише Костомаров, — тому є три причини: перша — літературна, внаслідок занепаду класицизму; ворожі між собою сторони класицизму й роман­тизму знайшли примирення в ідеї народності. Друга — по­літична, що виникла з відносин урядів до народів. Третя — історично-сцієнтифічна».

З поданих рядків праці вченого ми бачимо, що його історично-літературні інтереси цілковито випливали з того за­гальносвітового наукового руху, в горнилі якого зароджувались не лише нові форми відношення до поезії взагалі й народної зокрема, але й нові ідеї щодо наукових принципів самої критики. Відбились вони й на принципах самого Костомарова. Так, він пише: «До цього часу всі засоби, що ними висловлю­вали історію, можна поділити на два головні типи: повіс-тярський і прагматичний,/Але ці способи, хоч і здавались у деяких письменників протилежними, зовсім не противні один

93

одному, й обидва вони в кожному історичному творі конечні... Дві, наприкл., події склалися в різні століття, в різних народів. Хоч як скидалося б одне на друге, але коли вони будуть змальовані якось індиферентне до події, то ні в одному, ні в другому не буде правди: на світі немає двох істот цілковито подібних, у кожному є щось індивідуальне.!. З другого боку, ще менше можливий чисто мисленничий (прагматичний) на­прямок при недбайливості повістярства й описування. Для людського мислення конче потрібний предмет; щоб у людини були міркування правдиві, цей предмет мусив би уявлятися їй ясно й виразно. Отже, Історичний прагматизм можливий лише тоді, коли в оповіданні додержана правда, а то все буде помилкове й обмежене пустим мрійництвом. Цих два способи не тільки не містять у собі суперечності, але й єдино можливі один при другому. Головне в історії — правдивість».

«Але змалювати подію так, як вона була, нелегко: історик мусить дійти до того, в чому полягає його характеристичність. Таким чином, працюючи науково, історик повинен студіювати все те, що на світі людськім кладе на розумне єство відбиток різниці, цебто місце й час, народ і століття».

Подавши той критерій, з яким учений мусить підходити до людського життя й діяльності, Костомаров переходить до розуміння ролі, що її грає поезія у з'ясуванні того, в чому полягає характеристичність якогось культурно-історичного факту в народному житті. «Кожний народ, — каже він, — має в собі щось таке, що торкається більш або менш кожного з тих осіб, що належать до народу. Це — народний характер, з погляду якого всю масу можна розглядати як одну людину. Кожна індивідуальна особа має свій характер; цей характер можем пізнати в його ділах, заходах, але переважно в таких випадках, коли він виявляється мимоволі, коли людина не старається бути завваженою, провіреною, пізнаною... Кожний народ, розглядений як єдина особа, має свій ідеал, до якого прямує. В залежності від того, напр., історик, описуючи події свого народу, старається всі оиси, яким сильно співчуває, змалювати в корисному світлі. Задля пізнання характеру наро­ду треба обходитися з ним так, як із людиною, яку бажаємо простудіювати: треба вишукувати такі джерела, де б народ виявив себе несвідомо. До таких джерел належить література... Справжня поезія не припускає брехні й нещирості; хвилини поезії — хвилини творчості; народ зазнає їх і залишає пам'ятки — він співає; його пісня, витвір його почуття, не бреше; вона родиться й сформується тоді, коли народ не має на собі • машкари. Він сам свідомий того: «о!іе ЗасЬе ІеЬІ іт Сезапв»*,

«Суть полягає в пісні» (нім.)

94

каже німець; «ІгЬсня ---- бьіль», скаже росіянин. Справді,

народна пісня має перевагу перед усіма творами: пісня вислов­лює почуття не вивчені, рухи душі не фальшиві, тямки не позичені. -Народ у ній виявляється таким, яким є: пісня — правда. Є і друга, теж важлива риса народної пісні: її за­гальність. Ніхто не скаже, коли і хто творив таку й таку пісню: її вилила ціла маса; кожний, що її співає, вважає її немов за власний твір; ніде не виступає народ такою єдиною особою, як у цих звуках своєї душі, іншими словами, ні в чому не висловлює він так свого характеру».

Щодо значення пісні для дослідника, то це значення її може бути різне: на думку Костомарова, пісня може грати роль літопису подій (пісні історичні), може причинюватися до до­сліджування народного побуту, може бути об'єктом філо­логічного досліду, нарешті, вважатися пам'яткою погляду народу на самого себе й на все, що його оточує. До останнього пояснення народних пісень Костомаров схилявся найбільше. -З цього погляду учений і досліджував народне життя у трьох напрямах його вияву: духовному, історичному й суспільному.

Перший розділ монографії Костомарова й є розкриттям духовного світогляду народного в тих піснях, що змальо­вують його релігійне почуття. У другому розділі він детально спиняється на відношенні народу до природи. Це один із найоригінальніших розділів і дослідів не лише у праці Косто­марова, але й узагалі в науковій літературі того часу. Костома­ров уперше підносить цю справу й якнайглибше її вирішує. На його думку, розуміння народом природи не обмежується лише змальовуванням назверхніх обставин української при­роди; природа пронизує далеко глибше народну поезію, що її одуховнюе.

«Об'єкти природи, ---- пише Костомаров, — що часто

зустрічаються, не цікавлять уяви народу лише через те, що око їх бачить раз у раз. Треба, щоб вони існували в повному розумінні цього слова: народ шукає в них життя, а не примар, хоче з ними стикатися не лише фізично, але й духовно. Фізична природа проникнута творчою ідеєю, підігріта божес­твенною любов'ю, втілена в якнаймайстерніші форми. Кожне явище в ній не випадкове, має свій закон, що його відкриває дух. У природі для людини ховається значення, приладжене до її власної істоти; у предметах, що її оточують, людина бачить не саму грубу бездушну матерію; навпаки, хоч як далеко від її істоти буде який-небудь твір рідної планети, — в людини є таємне око, яке бачить, що і груба матерія має зв'язок із духовною істотою; є таємний голос, що вказує, в чому полягає цей зв'язок. Ось таке усвідомлення духовного в фізичному і

95

становить основу всього найкращого в мистецтві. Воно є ознакою гармонії й любові, що існує між Творцем і його творивом. Людина здібна любити лише дух; фізичне саме про себе неприступне для його серця».

На такому розумінні народної поезії Костомаров збудував своє пояснення тої ролі, що її грає в народній поезії природа. Ця роль виключно символічна. Об'єкт природи, вхо­дячи до поетичного твору народного, отримує в ньому духовне значення в формі прикладення його до життя моральної істоти '

або ---- символу. «Символ не є ні образ, ні порівняння, ні

алегорія, вони, служать йому лише формою; символ виявляє таємний внутрішній зв'язок, єдність ідеї в явищах життя і

природи»... «Народні символи, — пише Костомаров, '----

розкладені в системі, становлять символіку народу, а це слу­жить нам важним джерелом для зрозуміння народного життя. В загальному розумінні символіка природи є продовженням природної релігії». Творець відкривається у твориві; серце людини любить у явищах фізичного світа скрізь приязний (вездесущій) Дух... Відносини людини до природи займають середину поміж відносинами до Творця й до самого себе, між любов'ю божеського й людського, між життям споглядовим і практичним. Усе це відкривається в символіці, що має незви­чайну вагу для етнографії та історії. Погляд народу на природу виявляє разом із релігією, що таке народ, яке людське буття він у собі ховає, а це'веде до зрозуміння дальших історичних питань, через що народ діяв так, а не інакше».

Українська народна символіка за Костомаровим, на думку Пипіна , має потрійну основу: одні символи мають ясну основу в самій природі; другі — засновані на історичному вжитку певного предмета в відносинах до минулого життя;

треті ----засновані «на старовинних міфічних або традиційних

переказах і віруваннях, що творять приналежність народного оповідання. Предмети й явища природи, з яких черпано укра­їнську народну символіку, Костомаров розподіляє так: символи небесних світил і стихій; символи місцевості — царини, міне­ральної, ростинної і тваринної. У своїй студії він спинився лише на двох останніх громадах народнопоетичного символу; він наводить низку рослин, дерев, птиць і ілюструє їх значення численними прикладами з народної поезії»**.

96

Переходячи до історичного життя народу, Костомаров за­значає перш за все, що пісні зовсім не можуть служити джерелом до історії, по-перше, через те, Ідо в них є поетична фантазія; по-друге, через те, що пісня не знає багатьох подій, детально описаних у літописі, і спиняється на подіях, літописові зовсім невідомих. У пісні залишається лише те, що зробило на народ сильне враження, через те в ній довше заховуються лише важні події, великі переломи в народному житті .

Коли в московській народній поезії залишилися сліди з глибокої давнини, то в українців — активне життя пізніших часів, участь цілого народу в політичних справах затерли в його уяві всю його старовину. «Зате, — пише Костомаров, — істерія пізніших часів відбилася у піснях повно й яскраво: квітки фантазії неспроможні були цілком закрити правду»...

Від цього циклу української епічної поезії, що припадає на XVI ст. і що обіймає своїм змістом козацькі події в відносинах турецько-татарських, польських, московських, Костомаров і починає змальовувати історичне життя українського народу.

Погляди Костомарова на внутрішню природу народних вірувань знайшли свій науковий вияв у другій його праці —' про слов'янську міфологію**. В цій праці вчений береться з'ясувати слов'янську міфологію в порівнянні з поганською, з міфологією балтійців та німців. На цьому тлі Костомаров досліджує слов'янські народні звичаї, вірування й перекази. Внутрішній зміст цих народних фактів він бачить у тому, що слов ямські божества, народні оповідання й обряди виявляють симво­лізацію сил і явищ природи, цебто їх міфологія зводиться до природної релігії.

Розуміння міфології, коли міф узагалі є символом, що визначає різні астрономічні та фізичні явища, — сонце й зоряне небо, світ і пітьму, зміни за рік (зима, весна, осінь і літо) і ін., — все це розуміння в Костомарова засновувалось на науці так званої символічної школи міфологів, що її головним представником був Ґеорґ-Фр. Крайцер, а за ним Ґотфрід Міллер, ІЛІвенк, Вельклер і ін.

Цими двома працями з сорокових років Костомаров поклав тверді основи для майбутньої української науки. Коли в істо­ричному розумінні народної поезії він не розходився зі своїми попередниками (Максимовичем, Бодянським, Срезневським і Кулішем) і далі вів наукову історичну традицію, почату й

97

розроблену ними, то розуміння ролі природи й міфа, як символізації таємного внутрішнього зв'язку, єдності ідеї в явищах життя людей і життя природи, як символізації різних змін астрономічного та фізичного характеру (міф), то ця критично-наукова ідея для того часу і для пізніших часів була ідеєю цілком новою і то не лише в українській науці, але й у науці інших слов'янських народів. Отже, честь і заслуга щодо піднесення цієї надзвичайно важної ідеї для нас до певного методологічного принципу для нашої літературно-наукової кри­тики належить виключно нашому українському вченому Кос­томарову. Пізніше цих дві галузі, символізацію пісенну й символізацію міфологічну, наш учений об'єднав в одній, цілком переробленій і майже удвоє розширеній монографії: «Исто-рическое значение южнорусского народного песенного творчес-тва» .

В передмові до цієї праці Костомаров вирішує низку принципово методологічних питань. Перше питання — який обсяг розуміння народної поезії? «Народними піс­нями, — пише він,----ми називаємо тільки такі, що в даному

їх вигляді не мають і ніколи не мали одного автора, не лише такого, якого б ми могли назвати по імені, але навіть і безіменного, про існування якого були б підстави догадуватися. В європейській науці, — каже він далі, — такого розуміння немає: на Заході збирачі та дослідники народних творів зара­ховують до них і такі, про які напевно відомо, що їх створила одна особа; це того, що народ засвоїв ці твори. У них народна пісня є те, що співає народ, у нас же — те, що народ створив»/*.

Це розуміння, яке дав Костомаров народній пісні, прийняла наша наука й до останніх часів.

Друге питання, яке вирішує вчений, —є те, чим народний твір одрізняється від літературного? «Грамотний поет, — каже він, — передає^ витвір свого натхнення на письмі, надає йому відразу обсягу й міці, обдумує його, працює над ним, — він з'являється в закінченій формі, робиться духовною прина­лежністю особи. Другі грамотні люди, полюбивши цей твір і почавши його повторювати, свідомі того, що твір, який діє на їх душу, належить не їм; чи відома на ім'я особа поета чи не

Ця праця в 1872 році почала друкуватися в журналі «Бе­сіда», продовжувалась у роках 1880 і 1883 в журналі «Русская Мьісль» і була закінчена друком вже після смерті автора, в його автобіографії «Литературное насл-Ьдіе». Окремою монографією вийшла в його розвідках «Собраніе сочинен. Костомарова». Т. XXI. СПб., 1906.

Костомаров Н. «Введете». С. 429.

98

відома----все одно; на його творі лежить одбиток того, що в

первісному вигляді це є твір однієї особи. Коли через довге усне користування ним постають варіанти, то вони більше або менше мають значення покалічення, а не нормального стану, в якому перебувають варіанти чисто народних творів. Завдяки письменності існує первісна форма, яка служить за норму. Ця постійність форми поетичного твору, ця поява його в за-кінченому-вигляді з-під рук єдиного автора, нарешті, ця прина­лежність його цьому авторові — оце й є важлива різниця між твором літературним і чисто народним, бо основні ознаки останнього — приналежність цілій масі народу й неминуча безмежна його варіація» .

Далі вчений переходить до з'ясування того методологічного питання, що в пісні найцінніше для дослідника. Він пише: «Історичне значення народних пісень може визначатися для нас відповідно до того, чого ми шукаємо в історіїу Коли в народних піснях шукаємо джерел задля історії політичних змін, держав­ного устрою, воєн, розвитку суспільного побуту, — пісні покажуться бідним джерелом. Не треба забувати, що пісня належить селянинові й може висловлювати лише його життя та його погляди. Коли раніше пісні були однаковим здобутком цілого народу, то це було тоді, коли ввесь народ стояв на тому самому первісному¹ малокультурному ґрунті, на якому тепер залишився селянин. Але й У цій сфері вони далеко не дадуть нам бажаних відомостей... Пісні — важливе, але зовсім не виключне джерело для нашого пізнання народних розумінь, поглядів, вірувань, споминів: для цього конче потрібні, й часто більше, як пісні, інші пам'ятки народного слова. Але там, де іде річ про почуття народу, — пісні незамінимі нічим»**.

«І..Безперечно, пісні становлять, поруч із іншими творами народного слова, коштовне джерело задля ознайомлення з усякого- роду проявами духовного життя; але найважнішим, ні з чим незрівнянним і нічим незамінним джерелом для історика пісні виявляються з боку народного почуття. Почуття є основа всякого прояву духа, пробник думки й поведінки, корінь морального буття. Пізнати почуття людини -— значить пізнати його заховану природу. Цілком зрозуміло, що при такому значенні пісень історик народу мусить уважати їх для себе за одне з найважніших дЖерел, за таке, що без нього він, мабуть, не зміг би розуміти ясно того людського світу, який хотів би змальовувати».

Костомаров Н. Там само. С. 435. Там само. С. 433.

99

Всі пісні Костомаров поділяє на три громади: обрядові пісні, історичні (про бувальщину) і пісні побутові.)

В першому розділі він підходить до з'ясування пісенної й міфологічної символізації. Коли в перших двох працях учений розробляв окремо пісенний символ і окремо міф, то тут цих два моменти поетичної символізації він об'єднує в одну гармонійну генеалогію, виводячи один символ із другого.

«Характеристична й переважлива риса поетичного уявлення (воззренія), — читаємо в Костомарова, — в наших українсь­ких народних піснях є символізація природи. Під символом ми розуміємо образовий вияв моральних ідей за допомогою деяких предметів фізичної природи, причому цим предметам надається більш-менш певну духовну властивість; такий якийсь погляд міг постати лише в глибокій давнині, в часах юнацького стану народу. Пісня в хвилині свого утворення висловлює лише те, що відчувальна і творча сила душі вважає за правду, в що вірить, а вірити в духовну властивість води, дерева, каміння людина могла, лише перебуваючи в ^дуже юнацькому стані свого духовного розвитку. Одуховлювання або, що покри­вається в молодого народу, обоження різних явищ фізичної природи становило, видко зі всього, суть нашої міфології. Це, одначе, не було вже ознакою первісного, Дитячого стану. Ще раніше, заки людина почала надавати якусь духовну прикмету різним предметам, що- зустрічалися в довкільній природі, ця людина, таким чином, творила для себе в ній символи, до всієї природи вона відносилася як до чогось цілого, не відрізняючи в ній частини образів, ставлячись до всього цього байдуже»*. Ще й тепер, на думку Костомарова, можна бачити, як селянин із загальної тямки «трава» вибирає лише ті роди, що звертали на себе його увагу, всі ж гатунки ростин, що входили в цю тямку, означує травою взагалі. Те саме було й тоді. Визначу­вання уявлень одбувалось поступенево: спочатку існувала вода взагалі, а потому почали відрізнятись річки, озера й ін. Раніш існував ліс, а потому виділились образи дуба, клену, липи й ін. Раніше були птиці взагалі, а потім виділилися зозуля, голуб, орел і т. д. «Давня людина, що на явища природи реагувала сильніше, виробивши собі звичку в цілій природі бачити себе й не відділяти себе від природи, об'єднувала з тими явищами і предметами природи, що виділились в її спостереженні, особливі ознаки й явища свого морального світу: виділення ознак останнього розвивалося поруч із виділенням ознак при-

Костомаров Н. Там само. С. 435.

100

роди, що людину оточувала. Отже, по-перше, через прикмети, Ідо бувають у зоколишніх предметах і що викликали відповідні •раження в людській душі, а, по-друге, наслідком відношень, у які людина була поставлена до цих зоколишніх предметів, вони ставали для людини символами; рівночасно людина утво­рювала про ці предмети міфи, вигадані події з морального світу, відповідно до цих фізичних предметів. Міфи й символи зумов­люють і взаємно зроджують один одного. Міф, із'єднаний із яким-небудь предметом фізичної природи у свідомості людини, надає цьому предметові того духовного значення, яке ховається в самому міфі»... «Дальшим кроком; — пише Костомаров, — розвитку міфології людства було відділення міфів од тих предметів фізичної природи, з якими вони були зв'язані, і повне їх утілення в ідеальні людські форми. Так, у грецькій міфології Зевс означав небо, Аполлон — сонце, Артеміда — місяць, Посейдон — воду, £ефест — вогонь і ін. Але ці міфічні істоти відрізнялись уже від тих фізичних предметів, які означали раніш і від яких раніш були невіддільні; вони стали владиками в людській постаті, божествами над тими предметами, якими раніш були самі. Вслід за цим уява витворила між ними родинне життя, різні зв'язки й відносини, створила для них історію, приклала до певних місцевостей їх героїчні вчинки й вигадані події, що лучалися з ними. Потім почали творитися і множитися нові божества, що їх значення зв'язувалось уже не а предметами, усвідомлюваними за допомогою змислів, але з властивостями, ознаками й діями, усвідомлюваними за допомо­гою роздумування: так животворча сила природи постала в постаті Афродіти, а половий потяг прибрав образ незмінного її товариша — Ероса; боротьба в природі персоніфікувалась в Арейові».

У наших предків, каже далі вчений, процес відділення міфів 'од предметів фізичної природи й їх людського уособлення не відбувся і, мабуть, щолише почався: це наочно підтверджує 'символіка природи в наших піснях, — символіка, що цілком одповідає ранній, хоч і не найранішого ступеню міфологічного розвитку. «Брак жерців і храмів у наших предків, чужоземної жізви богів (Мокоша, Хорос, Симарегла й ін.) —зв'язувано

^3 цією найранішою епохою й із тим, що початки позитивної релігії приходили до нас од інших народів і не сягали глибоко.

; Дише Ладо, Купало, Морена, Даждьбог можуть уважатися давніми міфічними образами».

. «Через таку бідність усього того, що може вказувати на

'ознаки виділення міфів і відділення їх од предметів фізичної

природи, з якими вони були зв'язані, природа в піснях набирає

101

незвичайно давнього символічного та міфічного характеру... Але ще більше в українських піснях із багатьома явищами і предметами фізичної природи зв'язане символічне значення. Ми, ясна річ, не будемо стверджувати, щоб уся символіка теперішніх пісень була та сама й така сама, як була в віддаленій поганській давнині; велика кількість їх затратилась, дещо збилось, переплуталось, то знову змінилось під упливом піз­ніших умов або, залишаючись у суті давнім, так заховалось під новішим способом вислову, що здається вже новим явищем. Не слід забувати, що народ, після прийняття християнства, далі жив собі колишніми поганськими поглядами і звичками, що заховались досі, але рівночасно підлягав і впливові своєї дальшої Історії. Ця живучість давнього поганства, допомагаючи заховатись головній суті старовини, рівночасно сприяла й змі­нам у формах вислову; давні поетичні уявлення не могли зберігатись, як якась археологічна цінність: вони не були об єктом благоговійних споминів про те, що віджило, що давно минуло^ вони далі оберталися собі в дійсному духовному житті народу й тим-то неминуче мусили були піддатися життєвій течії й підлягти змінам; од цього інші форми поставали знов, але неодмінно на старому підкладі... Взагалі форми відносин лю­дини до природи в українських піснях такі, що могли були утворитися лише в часах панування міфологічних поглядів у духовному житті народу. Немає описів для самих описів за винятком хіба найновіших пісень, предмети фізичної природи майже завсігди з являються паралельно з явищами морального людського світу; людина часто розмовляє з ними, як із по­дібними собі щодо розуму істотами, часто й вони говорять до неї людською мовою, навіть самі вони часто відносяться один до одного, як Істоти, що думають і почувають по-людському Інші, заховуючи постійно один якийсь головний символічний сенс, служать мовби гієрогліфами задля вислову людських почувань. Одною з пізніших змін треба, мабуть, уважати паралелізацію внаслідок співзвучності, коли наводиться пред­мет Із фізичної природи тому, що його назва співзвучна з яким-небудь словом у змалюванні людського стану . Одне слово, при всіх неминучих одбитках, які наклали наступні часи на символіку народу, що, безперечно, випливає з віддаленої давнини, вона в українських піснях заховала свої глибоко давні основи І способи, а це може служити ще дуже добрим джере­лом задля зрозуміння народного духа з тої старої давнини особливо коли рівночасно студіювати інші пам'ятки народного слова».

«Із усіх слов'янських пісень українські особливо багаті й важні для давньої символіки, далеко багатші, ніж московські Ми відважились викласти тут народну символіку, оскільки

102

|рона виявляється в цих піснях, розділивши її відповідно до ІІР^ИР^ОДНОЇ класифікації предметів на чотири відділи: 1) сим-| Іоліка небесних тіл і явищ природи (воздушних), 2) символіка »млі, місцевостей і води, 3) символіка рослин і 4) символіка Тварин» .

Далі вчений відповідно до цієї класифікації поетичних символів у кожному відділі розробляє детально окремі символи, уґрунтовуючи їх символічне значення великою кількістю прик-| ладів із народних пісень.

У другій частині своєї праці Костомаров розбирає україн­ський історичний епос, з'ясовуючи, оскільки в ньому відбились історичні події у хронологічному порядку колишнього укра­їнського народу від найдавніших часів.

У третій _і останній частині він досліджує родинний побут у творах української народної пісенної творчості, побут, який виявивсь у змалюванню кохання до шлюбу й після шлюбу з усіма його наслідками й умовами родинного побуту та відносин.

Крім цієї праці, де автор кинув так багато нового світла для української науки, особливо це нове виявилось у сфері сим­волізації української пісенної творчості й цим підготовив над­звичайно багатий ґрунт, на якому потім так талановито сіяв дороге для української науки зерно проф. Потебня, зерно, з якого для сучасного наукового покоління виросли вже такі чудові квітки літературно-наукової критики, — Костомаров промощував цілком нові наукові шляхи у з'ясуванню й укра­їнського стародавнього літописання. Сюди відноситься його наукова праця з 1871 р., як «Предания первоначальной рус-ской летописи в соображениях с русскими народними пре-даниями в песнях, сказках й обьічаях»**.

До Костомарова авторство Нестора щодо написання ним літопису до 1100 р. не викликало жодного сумніву; українські, І, а особливо московські вчені кола були цілковито переконані, І що лише Нестор, києво-печерський чернець, і міг написати цю І Частину літопису. Ця^думка постала на підставі певних старо-літературних традиційні переказів; Костомаров перший до «вторства Нестора підійшов із методологічним сумнівом (між іншим, ця методологічна риса — одна з найхарактеристич-науково-критичних способів досліду Костомарова і для

Костомаров Н. Там само. >

Г -г. ,,, Яостоло^ов Н. «В-Ьсгаикь ЕвропьІ». 1871. «Монографій» І Т. XIII. СПб.; 1905. С. 289—392. (На £о саму тему 1860 р.ТЦ£: ¹ читав лекції у Петерб. унів., в яких ч. І, «Источники о русск. истор (л-Ьтописи)», видані 1861 р.)

103

нас найцінніша!). Вийшовши з цього сумніву, вчений починає свою працю такою тезою: «Літопис, що його оповідання доходять до 1100 року і що називається Несторовим, у всьому своиому обсягу — цілком не належить цьому письменникові, який був лише літописцем печорського монастиря; він скла­дається з різних туземних і перекладних уривків, його уклав у формі цілого зводу ігумен Сильвестр»... і т. д. На дальших сторінках цю тезу вчений підпирає й фактичними звістками самого літопису й різними внутрішніми суперечностями в само­му літопису, суперечностями, які виходять назверх, коли порів­няти безперечні твори Нестора⁵⁴ з аналогічними відомостями в тексті самого літопису (про Бориса й Гліба)⁵⁵. Коли б літопис написала була одна людина, то, на думку автора, такі супереч­ності були б неможливі.

Ще важніша різниця в тоні й характері оповідання: об'єк­тивність в оповіданні про поган, — чого духовна особа, якою був Нестор, не могла б була написати. Отже, «несхожість у тоні, невідповідність частин і, нарешті, суперечності свідчать про те, що частини літопису^писали різні особи, а Сильвестрові можуть належати лише найближчі до його часу відомості й розподіл за днями інших із деякими доповненнями. Праця Сильвестра — це лише сполука окремих оповідань»*.

Аналізуючи склад літопису, Костомаров приходить і до другого висновку, теж незвичайно важного; він пише: «Коли ми будемо розглядати окремо ту частину нашого первісного літопису, що обіймає нашу стару історію до смерті Ярослава, то будемо мусити визнати, що за винятком небагатьох, зазна­чених нами письменних частин, занесених до нього, все останнє запозичене з усних переказів, оповідань і пісень»**. Таким чином, «поруч із однобічною богомільно-монашою літерату­рою, ми зустрічаємо (в^літопису) сліди літератури живої, саморідної, національної» . І вчений подає цілу низку пере­казів, легенд і ін. народнопоетичних творів, що тепер для нас становлять окрасу літературно-поетичної творчості.

Роблячи підсумок своїй студії, Костомаров приходить до такого висновку: «З цілого зробленого нами огляду переказів нашого первісного літопису про давні часи, переказів, що з них більша частина своїми основами, конструкцією або спосо­бом (викладу) нагадує відповідні риси в пам'ятках народної

Костомаров Н. Там само. С. 291—292. Там само. С. 295. Там само. С. 296.

104

поезії, що дійшли до нас, можна легко завважити, як мало історичної фактичної правди дають нам ці перекази. Але це анітрохи не відбирає в них високого історичного значення правди, того образу, в якому ці часи зі своїми подіями й дійовими особами з'явились у народному світогляді, бодай остільки, оскільки з багатьох невідомих іще нам варіантів один якийсь варіант може служити зразком, і, крім того, оскільки при передачі їх літописцями свіжість їх і правдивість могли заховатись од упливів книжних способів вислову й од домішки книжних розумувань. За винятком тої крихти, зачерпнутої з письменних джерел, усе оповідання про давні часи, включно до смерті Володимира, взяте з народних переказів, повістей, пісень і оповідань у тому вигляді, в якому ці давні часи відбились на них у другій половині XI й на початку XII ст. Лише не спускаючи з ока цього основного погляду, ми можемо свідомо і справедливо ставитися до нашої давньої історії»*.

Цей принцип «високого історичного значення правди, того образу, в якому ці часи з своїми подіями й дійовими особами з явились у народному світогляді», яким Костомаров закінчує цю свою студію, можна підняти до загальнометодологічного принципу його наукової праці як історика: Ні один мистецький твір, чи народний чи літературний, коли він робив хоч який натяк на_ якусь історичну подію або творив символ певнрї історичної постаті, певного історичного чи побутового уявлення, явища -— не проходив повз наукову увагу вченого, не лишавсь нерозслідуваним із культурно-історичного погляду; ні один історичний факт, ні одна подія, ні одна постать із минулого українського народу не минала історично-наукової лабораторії вченого, не освітлена тою правдою, тим образом українського народного світогляду. Тут історик і літературно-науковий кри­тик раз У раз об'єднувалися один із одним, і в цій неподільній гармонії наукової літературно-історичної творчості органічно таївся талант вченого історика і критика, що не тільки аналі­зував літературні та історичні факти, але й синтетично^змальо-вував Мистецькі картини, де «дійові особи, події, цілі епохи оживали в багатій творчій уяві автора й, не втрачаючи реаль­ного, перевіреного строгою критикою характеру історичної правди, стріпували з себе гробову запліснявілість і виявлялись у картинах, повних життя» .

рина

Костомаров Н. Там само. С.398.

Антонович* В. «Н. Й. Костомаріови какь историкь». Кіев. Ста-. Т. 2. С. XXVIII. 1885.

105

Для змалювання цих картин життя він брав із народної поезії повною рукою фарби й одновляв побут та рух народних мас. У цьому матеріалі вчений намагався схопити моральне обличчя епохи, а фарбами доповнював «ті ніжні, тонкі, не-схопливі риси, що вивітріли й засохли у строго історичних пам'ятках... Цілком зрозуміло, що при зазначених рисах своєї науково-історичної діяльності Костомаров не міг братися за які-небудь сюжети», а лише за сюжети, «повні високого драматизму, де народний дух виявлявсь у всій повні свойого розвитку, або особи, що їх біографії були такі типові й такі повні рельєфних, характеристичних рис», щоб він міг- був «виявити їх у всій їх життєвій повняві» . Лише для цієї мети поетична творчість українського народу була для вченого така доконечна і через те тільки ставала об'єктом його дослідів.

Історичні ж біографії вченого _— то були нові методологічні вияви літературно-наукової критики, та про них на відпо­відному місці ми будемо мати нагоду ще говорити.

Історія української літературної критики / М. Д. Бернштейн, Н. Л. Калениченко, П. М. Федченко та ін. – К.: Наук. думка, 1988. – С. 32 – 34, 109 – 122.

ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА 40—60-х рр. XIX ст.

В 40-х рр. XIX ст. починається новий етап розвитку української літератури, по­значений дальшою активізацією процесу, його ідейно-художньої диференціації. На­громадження літературного матеріалу й естетично-інтерпретаторських традицій ви­сувало потребу й створювало можливості для більш систематичного й глибокого осмислення здобутків, визначення пер­спектив і шляхів розвитку літератури. Робляться спроби налагодити більш-менш систематичні видання творів, а також пе­ріодики з критико-бібліографічними від­ділами.

На цей час припадає вихід альманахів «Ластівка», «Сніп», «Киевлянин», «Юж-ньш русский зборник» на Східній Україні та перших газет і журналів у Галичині — «Зоря галицька», «Дневник русский», «Вістник», «Новини», «Пчола». Найпоміт­ніший серед цих видань — альманах «Мо­лодик» (1843—1844), який повинен був, за задумом видавця І. Бецького, поєдна­ти літературну Росію з «замечательней-шими украинскими писателями» шляхом публікації різноманітних творів «умствен-ной й художественной деятельности бла-гословенной даровитой Украйни»⁵⁷ та їх критичних оцінок. Саме в цьому альмана­сі й була опублікована перша широка й по-новому глибока розвідка з історії та сучасного стану української літератури — стаття М. Костомарова «Обзор сочинений, писанннх на малороссийском язьіке». Хоч на статті молодого письменника і вченого позначилися його ідеалістично-романтичні захоплення, але не історично обумовлені вади статті визначають її основний па­фос, що полягає у науковому обгрунту­ванні прав і можливостей дальшого роз­витку самобутньої української літератури.

Костомаров починає огляд від літера­турних пам'яток часів Київської Русі, які

він вважає спільним надбанням братніх народів, простежує літературні явища, що народилися в процесі загального всесло­в'янського культурного відродження, став­лячи таким чином українську літературу в широкий загальноросійський і загально­слов'янський контекст і використовуючи цю обставину для аргументації думки про історичну обумовленість і закономірність ЇГ появи та розвитку, а також — про ха­рактер національної своєрідності процесу.

Говорячи про ідею народності, яка обу­мовила характер розвитку української лі­тератури початку XIX ст., Костомаров за панівною тодішньою традицією зводить цю ідею лише до використання рідної мови і точного відображення народного побуту й психології, яку він до того ж вважав незмінною, що виявляється у від­повідних сталих національних типах і ха­рактерах. На обмеженість такого розумін­ня народності згодом слушно вказував Бєлінський, зауважуючи, що «народність полягає не в наріччі чи мові, якою гово­рить простий народ, а в дусі й характері усього народу»^я.

Слід віддати належне першій в україн­ській літературній критиці й науці спробі Костомарова простежитиЦ^літературний процес на Україні як зміну естетичних концепцій та літературних напрямів — це започаткувало застосування історичного принципу, конкретно-історичного підходу до характеристики й оцінки літературних явищ та всього процесу. Звичайно, мета­фізичне розуміння походження і змісту концепцій та напрямів завадило глибоко­му проникненню у суть явищ, але зага­лом не можна відмовити Костомарову у слушності та історичній точності ряду спо­стережень за процесом й окремими його ланками.

" Маяк.— 1842.— Т. 5, № 10.— С„ 27.

^я Белинский В. Г. Полное собрание сочине­ний.— Т. 12.— С. 420.

32

Так, Костомарову вдалося при харак­теристиці творчості Квітки-Основ'яненка слушно виділити деякі особливості його творів, які він прагне шукати у сфері не лише своєрідних формальних мовности­лістичних ознак, айв ідейній./ Дослі­джуючи зв'язок творів з їх життєвою ос­новою, критик аналізує особливості ха­рактерів літературних героїв та їх життє­вих прототипів, історичні умови їх формування. Під цим кутом зору відзна­чаються деякі прорахунки письменника у зображенні характерів, внутрішнього жит­тя героїв і психологічної мотивації їх по­ведінки.

Похвали і зауваження, висловлені на адресу творів Квітки-Основ'яненка, мож­ливо, в найбільшій мірі розкривали ідей­но-естетичний ідеал Костомарова та його уявлення про шляхи розвитку української літератури.

З позицій досить високих естетичних критеріїв Костомаров оцінює творчість Шевченка, де критик бачить не просто найвищу форму мистецької обробки скар­бів народної творчості, а оригінальну творчість у дусі народному, причому на цей раз у поняття народності включається й глибина відтворення внутрішнього жит­тя людини (хоч поки що недостатньо со-ціально й історично диференційованої). Саме з Шевченком він проникливо по­в'язує особливі сподівання на дальший ідейно-естетичний прогрес української лі­тератури.

Костомаров, намагався охопити в своє­му огляді увесь відомий тоді доробок українських письменників, говорячи про ряд творів і літераторів, по суті, перше критичне слово, автакож коригуючи деякі усталені неправильні оцінки. Роблять честь критикові тонкі спостереження над поетикою окремих письменників та особ­ливостями поетичних жанрів, метричної системи віршів тощо. Все це створювало певні критерії й традиції літературної критики, формування якої багато чим завдячує Костомарову.

Позитивні сторони статті вченого мог­ли бути розвинені у подальших літератур­но-критичних матеріалах, які програмував видавець «Молодика», накреслюючи ши­рокі плани популяризації та критичної інтерпретації творів українських (і не тільки українських!) письменників. На

АМВРОСІИ МЕТЛИНСЬКИЙ

жаль, і цим намірам з об'єктивних при­чин не судилося здійснитися, бо того ж 1844 р. вихід альманаху припинився.

Певні заслуги в розвитку теоретичної думки та літературної критики на Україні належать активному учаснику харківської групи романтиків А. Л. Метлинському.

Однією з форм реалізації закликів поета до дальшого літературного розвитку рідної мови було видання збірок творів українських письменників з критичними їх оглядами. У виданому ним «Южному русскому зборнику» (1848) до творів Г. Квітки-Основ'яненка, М. Петренка, М. Макаровського, С. Александрова і са­мого видавця додавався короткий життє­пис з бібліографічними відомостями.

Загальна передмова до альманаху ціка­ва спробами з'ясувати народну основу лі-. тературної мови, роль фольклору у фор­муванні писемної літератури та визначи­ти тематичні сфери і формальні особли­вості літератури. За романтичною традицією, роль фольклору надто пере­більшувалась і оголошувалась ледве не вічною й універсальною запорукою само-

8—289

33

бутності. Найбільш цінним у передмові була спроба поставити українську літера­туру в контекст всеслов'янської й євро­пейської культури. «Стало понятно всем,— писав Метлинський,— что ничтожнн тол-ки о самобьітности й народности без из-учения частностей й подробностей, й что целое сильно й богато своими частями, а части живут й цветут только при своем целом, й что, уважая европейское просве-щение й питая любовь к человечеству во-обще, не должно, однако, забьівать ни себя самих, ни своего народа, ни семьи, ни родиньї, которьши условливается круг й образ наших действий» ⁵⁹.

Автор висловлює переконання, що осно­вою літератури повинно бути історичне й сучасне життя народне, зображене рідною мовою. До вивчення цієї обнови він за­кликає патріотичних ентузіастів, подаючи у цьому й особистий приклад своїми збір­ками фольклорних і оригінальних . творів (зокрема, «Байки й прибаютки .Левка Бо-ровиковського» з літературно-критичною передмовою).

Продовжуючи традицію словесників і естетиків Харківського університету, за­початковану І. Срезневським, П. Гулаком-Артемовським і особливо І. Кронебергом, вихованець і викладач цього ж універси­тету Метлинський виступив як автор есте­тичних трактатів та дисертації «Взгляд на историческое развитие теории прозн й поззии». За тодішньою панівною акаде­мічно-офіційною інерцією він розглядає в ідеалістичному дусі проблему природи й призначення мистецтва.

Після Бєлінського, в часи Шевченка, це виглядало вже явним анахронізмом, а в літературній практиці подібних естетич­них постулатів не сповідували ні сам Мет­линський, ні навіть .консервативно настро-єщ письменники.

•^Найвагомішим здобутком естетичної думки й літературної критики дошевчен-ківського періоду був підхід до розуміння справжньої суті народності літератури й проблеми історизму, поступовості літера­турного розвитку. Як писав згодом О. Пи-пін, «ніколи раніше історію не розуміли в такій цілісності й причинному зв'язку ста­рого з новим і минулого з сьогоднішнім...

Вже в цьому недостатньому вигляді істо­ричних і суспільних досліджень, безумов-' но, відбивався процес національної само­свідомості, якій належало розвиватися далі» ^в0.'

Своєрідні вияви критичної думки місти­лися й у приватних листах письменників. Так, Я. Головацький та І. Вагилевич пе­ріодично інформували своїх кореспонден­тів з Росії та України про літературні по­чинання галичан. Я. Головацький, напри­клад, повідомляв про підготовку статей про І. Котляревського, А. Метлинського, М. Костомарова, Т. Шевченка та рецензії на альманах «Ластівка». Деякі з мате­ріалів були опубліковані у львівських ви­даннях кінця 40-х рр. XIX ст.

Найважливішим наслідком цих студій була винесена з фактичного матеріалу думка про спільність культурного життя слов'янських народів і обох частин полі-тично роз'єднаної України. Ознайомлення з конкретними фактами літературного життя Східної України давало можливість їх зіставлень з явищами літературного відродження Галичини, розширення кола досліджуваних явищ, глибшого проник­нення у зміст, осягнення соціального смислу окремих творів і цілого процесу.

Зрілі роздуми про можливості україн­ської мови, характер літературного роз­витку українського народу містилися у ві­домій промові Я. Головацького на «З'їзді учених руських» (1848)—«Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях». Один із керівників з'їзду М. Устиянович, даючи стислі, але сповнені глибокого змісту ха­рактеристики українських письменників від Котляревського до Шашкевича і Шев­ченка, підкреслював, нф найкращі якості літератури, як це було і в багатьох брат­ніх слов'янських народів, формуються саме на народній основі. Проте, оскільки мова «темного і необразованого» народу не має власних лексичних ресурсів для передачі абстрактних понять, «ідеальних образовань любомудрія», єдиним джере­лом у цьому відношенні повинна бути церковнослов'янська мова.

В принципі, подібні твердження не були ні новими, ні неправильними, якби зна­чення народної основи не применшува-

⁵⁹ Южньїй русский зборник.— Харьков, 1848 — С. 6—7.

⁶⁰ Пьтин А. Н. История русской зтнографии.— Спб., 1890.—Т. 1.—С. 27.

34

Діяльність М. І. Костомарова припадає на часи глибоких соціально-економічних і політичних зрушень в історії Росії й України — від поширення у ЗО—40-ві рр. ідей Просвітництва й утопічного соціаліз­му до назрівання революційної ситуації, скасування в 60-ті рр. кріпосного права, періоду буржуазних реформ 60—70-х рр., пов'язаних з розвитком капіталізму, і до посилення реакції у похмурі 80-ті рр. Вод­ночас це була доба реакції на неокласи­цизм XVII—XVIII ст., що породила ро­мантичне світобачення в ідеології і ху-

109

дожній свідомості, міфологічну школу в історії мистецтва з її теорією символів, виникнення порівняльно-міфологічного під­ходу, зародження історичної та культур­но-історичної шкіл в академічному літера­турознавстві.

В таких умовах і склалися демократич­ні погляди Костомарова, особливо харак­терні для раннього періоду його діяльнос­ті. Велику роль у цьому відіграла сама атмосфера Харківського університету, який у часи навчання в ньому Костомаро­ва був одним із важливих осередків про­паганди просвітительських поглядів і фор­мування нової літературно-естетичної дум­ки, поширення ідей слов'янського єднання. Спілкування з професором загальної істо­рії М. Луніним, П. Гулаком-Артемовсь-ким, І. Срезневським, Г. Квіткою-Основ'я-ненком, А. Метлинським, ознайомлення з фольклорними збірниками М. Максимови­ча, І. Сахарова, І. Срезневського, П. Лу-кашевича, з працею О. Бодянського «О народной поззии славянских племен», з творами українських письменників того часу викликали у молодого М. Костома­рова намір якомога глибше пізнати укра­їнський народ, його звичаї, усну поетичну творчість, його побут та історію, бажання писати українською мовою.

Вивчаючи світову історію, М. Костома­ров приходить до думки: «...отчего зто во всех историях толкуют о вьідающихся го-сударственньїх деятелях, иногда о законах й учреждениях, но как будто пренебрега-ют жизнью народной массн? Беднмй му­жик, земледелец-труженик как будто не существует для истории; отчего история не говорит нам ничего о его бьіте, о его духовной жизни, о его чувствованиях, спо­собе его радостей й печалей? Скоро я пришел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвим летописям

и запискам, айв живом народе»²²⁷.

У доповіді «Об отношении русской ис­тории к географии и зтнографии» (1863) Костомаров говорив, що в історичній на­уці обов'язково має бути представлений і народ, оскільки він «вовсе не єсть меха-ническая сила государства, а истинно жи­вая стихия, а государство, наоборот, єсть только форма, сама по себе мертвий орга-

низм, оживляемнй только народними по-буждениями»²²⁸.

Керуючись цими настановами, М. Кос­томаров починає вивчати живий фольк­лорний процес (записує зразки народної поезії в селах Харківщини, а пізніше Во­лині, студіює фольклорні збірники). Че­рез народну поезію він хоче дійти до пі­знання глибин народного духу, народного характеру, оскільки фольклор — основне джерело прояву народного життя. Таким чином, інтерес до народних мас як суб'єк­та історії відразу набуває у Костомарова етнографічного характеру. Історія, на його думку, е етнографією минулого, а етногра­фія є історією сучасного.

На відміну від своїх попередників у га­лузі вивчення народного життя (І. Срез­невського, О. Бодянського та ін.) Косто­маров з перших кроків наукової діяль­ності естетичному поглядові на народну поезію й літературу надає суспільно-полі­тичного характеру і шукає у фольклорі й літературі ,,аних для пізнання народу як основного суспільного класу. Він вислов­лює нове розуміння ролі природи і міфа як прояву -"аємничого внутрішнього зв'яз­ку між життям природи і людини. Та ува­га до історико-культурних питань, що була уже в Максимовича, Срезневського, Бодянського і «Руської трійці», стає у Костомарова принципом історичного до­слідження культури. Це яскраво прояви­лося у його другій магістерській дисерта­ції «Об историческом значений русской народной поззии» (1843).

3 ім'ям М. Костомарова в українській літературно-естетичній і літературно-кри­тичній думці зв'язаний початок нового етапу — перехід від емоційно-романтично­го емпіризму 30-х рр. в оцінці художніх явищ до перших систематичних оглядів здобутків української літератури на під­ставі літературної теорії, початок історико-етнографічної школи в літературній критиці. Разом з тим література, за ви­значенням Костомарова, цікавила його «с исторической точки ее значени я». Це наклало відбиток і на весь комплекс літе-

110

ратурно-естетичних поглядів його як лі­тературного критика і вченого. За уподо­баннями та обсягом наукової спадщини Костомаров виступає насамперед як істо­рик, який дедалі більше у своїй практич­ній діяльності відходить від живого фоль­клорного і літературного процесів. Звер­нення до мовних і літературних питань у 60—80-ті рр. набуває в нього переважно науково-публіцистичного характеру.

З позицій Гердера ²³°, який справив ве­ликий вплив на формування фольклорис­тичної (а звідси — значною мірою й літе­ратурознавчої) думки на Україні в ЗО— 40-ві рр., М. Костомаров стверджує, що справжнім вираженням народного духу, «внутрішнього життя» народу є не літе­ратура освіченої верхівки, а народна пое­зія. Народна поезія як «істинна» на про­тивагу літературі класів привілейованих «имеет преимущество перед всеми сочи-нениями; песня внражает чувства не вн-ученнне, движения души не притворнне, понятия не занятьіе. Народ в ней являет-ся таким, каков єсть: песня — истина» ²³¹.

Виходячи з колективного характеру на­родної творчості («Есть другеє столь же важное достоинство народной поззии: ее всеобщность» ²³²), з того, що будь-яка на­родна поезія починається з міфа і первіс-но злита з релігією («Славянская мифо-логия», 1847), з шеллінгіанського поло­ження про органічний внутрішній зв'язок явищ природи і життя людини, М. Косто­маров у своїх працях «Об историческом значений русской народной поззии» і «Славянской мифологии» намагався з по­зицій об'єктивного ідеалізму довести, що як життя природи, так і «нравственно-ду-ховная природа» людини є формами про­яву життєдіяльності єдиного духу як пер-

вьіе ее материальї» (1874), «История казачества в памятниках южно-русского народного творче-ства» (1880—1883).

²³⁰ Серед дослідників народної культури Ко­стомаров виділяв насамперед Гердера: «Перед всеми народами немцьі могут похвалиться своим бессмертньїм Гердером, которьій нанес реши-тельньїй удар прежним мнениям й водрузил на незьіблемом оснований знамя иародности» («Об историческом значений русской народной поз­зии», с. 5).

*" Об историческом значений русской народ­ной поззии / Сочинения Николая Костомарова.— Харьков. 1843.—С. 10.

*^ш Там же.

шооснови буття. Відповідно до цього він формулює своє розуміння естетичного від­ношення мистецтва до дійсності: «...соз-нание духовного в телесном й составляет основу всего прекрасного в искусстве» ²³³.

М. Костомаров вважає, що даром від­чуття історичного життя народу, його «духу» наділений тільки поет. Бог через свого обранця — поета-«пророка»,— що володіє даром поетичного натхнення, від­криває людям найвищу правду. Поет — посередник між людьми і богом. Це була яскраво виражена суто романтична кон­цепція, вплив якої, до речі, відбився на творчості багатьох українських письмен­ників (зокрема, Л. Боровиковського, Т. Шевченка — «Перебендя»).

Зосереджуючи основну увагу на герде-рівських ідеях про історію людства як процес розвитку його духу, не залежного від соціального середовища, М. Костома­ров головним завданням історії, етногра­фії і літератури вважає пізнання націо­нального «духу» українського народу (іноді протиставляючи його, як у статті «Две русские народности», духові іншого народу). М. Костомаров, як і багато ін­ших представників історичної школи, при­ходить до висновку, що чим глибше про­никнення в історію, в найбільш віддалені часи, тим «чистішим» постає народний «дух». Так, суть відношення людини до природи в українській народній поезії можна зрозуміти, тільки сягнувши в часи панування міфологічних поглядів.

У теорії символів Костомарова наявна абсолютизація загальнолюдської природи чуттєвого художнього пізнання та пред­ставлення її як самобутньо українського типу мислення. Це, у свою чергу, стало підставою для визначення ним з ідеаліс­тичних позицій незмінних рис українсько­го національного характеру (вічний «дух» демократизму, примат ідеального над ма­теріальним, релігійність та ін.).

Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобачен­ню об'єктивно служила утвердженню в ес­тетичній теорії народних критеріїв пре­красного та започатковувала на Україні власне історичну поетику як окрему галузь знання, розвинену пізніше О. Потебнею.

²³³ Там же.—С. 26.

111

Важливе місце в літературній теорії Костомарова займає концепція співвідно­шення фольклору і літератури в нові ча­си. У статті «Воспоминание о двух маля­рах» (1861) тогочасний фольклорний про­цес М. Костомаров розглядає як згасання піснетворчості, що, на його думку, є зако­номірним історичним процесом²³⁴. На цій підставі Костомаров ставить питання про потребу творчого самооживлення в народі і бачить його розв'язання в продовженні фольклорного процесу професійною літе­ратурою ²³⁵.

Це, однак, не означає, що сучасна літе­ратура мусить наслідувати народну пое­зію. Порівнюючи Шевченка з Кольцовим, якого дехто вважав суто народним пое­том, вищим за Шевченка. Костомаров го­ворив: «По их понятию, народний позт єсть тот, кто может удачно изображать народ й заговорить в его тоне. Таков й бьіл Кольцов, в некоторьіх своих произве-дениях он превосходно вьіполнил зту за­дачу... Не таков бнл Шевченко, й не та-кова бьіла его задача. Шевченко не под-ражал народним песням. Шевченко не имел целью ни описнвать своего народа, ни подделнваться к народному тону... Шевченко сказал то, что каждий народ-ньій человек сказал бьі, если б его народ-ное существо смогло возвиситься до спо-собности виразить то, что хранилось на дне его души»^23в. Подібний дар, на його думку, не був даний жодному російському поетові, крім Пушкіна ²³⁷.

Роблячи у своїй рецензії на «Кобзар» Шевченка (1860) екскурс у період станов­лення нової української літератури, Кос­томаров критикує письменників за підроб­ки під народну поезію та за ідеалізацію мужика. Кажучи, що поезія Шевченка прийшла на зміну народним пісням, він

разом з тим зазначає, що вироблене на­родною думою «не исчезнет, но должно облечься в инии образи й повести к дру-

К., 1967.—

²³⁴ Костомаров М. І. Твори : В 2 т. Т. 2.— С. 406—407.

²³⁶ Там же.— С. 407.

^азв Там же.— С. 405—406.

²³⁷ Характерно, що, порівнюючи Пушкіна з Кольцовим, Бєлінський вважав, що поетичний світ останнього був для Пушкіна «надто тісним і малим і тому міг входити тільки як елемент у величезний і безмежний світ пушкінської пое­зії» (Белинский В. Г. Полное собрание сочине-ннй.— Т. 9.— С. 532).

гим явленням в умственной й деятельной жизни народа»^ззя. І саме Шевченкові це вдалося зробити найкраще. Така думка М. Костомарова випливала з важливого наукового положення, яке не втратило своєї ваги та істинності й сьогодні: літера­турний твір відрізняється від фольклорно­го закінченістю змісту і форми і є витво­ром окремої особи, а фольклорний ство­рюється і шліфується цілою масою наро­ду, зазнаючи безнастанних змін. Звідси будь-які підробки під народну поезію — явище протиприродне і непродуктивне.

Найвище підносячи твори, в яких, най­повніше відбивається ідейно-національний зміст часу, Костомаров разом з тим за­стерігає від сприйняття творів народної поезії як достовірних документів, за яки­ми тільки і можна судити про стан куль­турно-історичного розвитку народу. Цим він, як і всі романтики, засвідчує розумін­ня ролі художньої фантазії, особистісного моменту: художній твір не є дзеркальне відображення життєвого факту, оскільки дійсність відбивається в ньому крізь при­зму суб'єктивних переживань автора, який до того ж зосереджує свою увагу на най­суттєвіших явищах та ідеях (принцип художнього узагальнення) і малює життя за допомогою властивих тільки йому художніх прийомів, поетичної техніки, стилю.

М. Костомаров відмовляє творам, в яких порушуються ці принципи, в літе­ратурній цінності. Чи не найяскравіше видно це з його оцінки «Чарів» К. Топо­лі. Ставлячи в заслугу авторові правди­вість картин, вихоплених з народного жит­тя, вірність у відображенні звичаїв укра­їнського народу, народність мови, Косто­маров разом з тим фактично вважає п'єсу не літературним твором, а простим описом

того, що бачив автор²³⁹, Цей критерій ви­суває Костомаров і пізніше, в кінці 50-х рр., зокрема в рецензії на «Народні оповідання» Марка Вовчка. Високо в ці­лому оцінивши їх (про це мова йтиме далі), він, однак, вважає оповідання пре­красними картинами, які «написани без притягання на искусство», оскільки автор не вичерпав своїх можливостей, щоб «рас-крнть важную сторону народной жизни в

²³⁸ Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.—С. 425.

²³⁹ Там же.— С. 390.

112

более общих й знаменательннх ее явле­ннях» ²⁴°.

Хоч у більшості своїх наукових праць (зокрема, статті «Мьісли о федеративном начале в древней Руси», 1861) Костома­ров і протиставляв період давньої укра­їнської літератури новому за ознакою міри їх народності, однак, на відміну від П. Куліша, що, по суті, відкидав усю ста­ру літературу, він бачив проникнення в неї народнопоетичних елементів. Так, у праці «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими на-родньїми преданиями в песнях, сказках й обьічаях» (1871) Костомаров знаходить у Початковому літопису при опису подій включно до смерті Володимира матеріал, взятий безпосередньо з народних усних переказів, оповідань і пісень. Виходячи з цього, вчений застерігає від генералізації відомостей літопису як дійсної історичної правди та бачить у ньому багатий матері­ал для пізнання народного світогляду другої половини XI — початку XII ст.

Особливо яскраво вимога історичного підходу до літературних явищ проявилася в Костомарова при оцінці творчості Г. С. Сковороди. Йдеться про його стат­тю «Слово о Сковороде по поводу рецен-зии на его сочинения в „Русском слове"» (1861), викликану рецензію початкуючого на той час російського письменника В. Крестовського в журналі «Русское сло­во» (1861, № 7) на «Сочинения в стихах й прозе Григория Саввича СковородьІ» (Спб., 1861) ²⁴¹. Не заперечуючи рецен­зентові в тому, що вірші Сковороди, як на сучасний погляд, дуже недосконалі, Кос­томаров разом з тим говорить про над­звичайну популярність українського філо­софа у свій час та про перехід його творів у народнопоетичну стихію. І звідси ро­бить висновок: «Значение писателя про-шедшего времени измеряется или по зсте-тическому достоинству, или по его влия-нию на свой век, по степени, в какой он вьіражает нравственное состояние окру-

²⁴⁰ Там же.- С. 394, 397.

²⁴¹ На «Слово о Сковороде» В. Крестовський відповів статтею «Ходатайство г. Костомарова по делам СковородьІ й Срезневского» (Русское слово.— 1861.— № 8), що викликало відповідь Костомарова «Ответ на статью Всеволода Крес-товского «Ходатайство Костомарова за Сково­роду й Срезневского»» (Основа.—1861.—№ 8).

жающей его средьі, по вместимости в нем умственннх требований й вкуса современ-ников» ²⁴². І далі вчений поширює цей по­стулат на всі пам'ятки культури людства, надаючи цим йому статусу наукового ме­тодологічного положення.

Надзвичайно важливою методологічною засадою загальнокультурної та історико-літературної (а також літературної тео­рії) концепції М. Костомарова було пи­тання про мову літератури, яке він у різ­ний час розв'язував не однакової В ціло­му прогресивно-демократичними переко­наннями в цьому питанні відзначаються його виступи як літературного критика і публіциста в 40—50-ті рр., хоча це й не означає, що погляди Костомарова не міс­тили суперечностей, з яких пізніше, в 60-— 80-ті рр., розвинулися думки, великою мі­рою протилежні висловленим у першій половині XIX ст.

Проблему мови Костомаров розглядає не тільки і не стільки в комунікативному, скільки в історичному й естетичному ас­пектах. Це яскраво проявилося уже в його першому літературно-критичному виступі «Обзор сочинений, писанньїх на малорос-сийском язнке» (опублікований в альма­насі ««Молодик» на 1844 год» у 1843 р.). Він вказує на глибоке історичне коріння, з якого бере свій початок українська мо­ва — як мова пізніше історично сформо­ваної окремої «руської» народності. Маю­чи загальнослов'янські витоки, мова укра­їнського народу є не наріччям мови вели­коруської, а явищем самобутнім, з влас­ними граматичними й лексичними ознаками.

Українська мова має свої особливості, тому немало того, що нею можна висло­вити, «нельзя того вьіразить» мовою ро­сійською.) Багата і гармонійна українська мова «способна к развитию литературной образованности». Переклад «Полтави» Пушкіна Є. Гребінкою Костомаров нази­вав сміливою ідеєю, яка робить честь тому, хто першим визнав українську мову придатною для цього.

Навіть пізніше, у 80-ті рр., коли Косто­маров схилився до прийняття концепції літератури «для домашнього вжитку», він не сумнівався в принципі у великих есте-

²⁴² Костомаров М. 1. Твори.— Т. 2,— С. 413,

113

тичних можливостях української мо­ви ²⁴³.

Мова для Костомарова — одна з голов­них ознак народності літератури, оскільки вона в ті часи репрезентувала не освічену верхівку суспільства, а народне світоба­чення, народні звичаї, морально-етичні й естетичні уявлення народу. Проблема на­родності, однак, не вичерпується в нього тільки мовою; умовою її є боротьба проти чужих, іноземних впливів, за національну своєрідність.

Оперуючи у своєму огляді матеріалом української літератури, наявним на 1842 рік, Костомаров критерієм її оцінки вважає правдивість змалювання картин народного побуту і звичаїв, національного характеру. Саме тому поряд із творами Котляревського, Квітки-Основ'яненка і Шевченка він так непропорціонально ба­гато приділяє місця «Чарам» К. Тополі, що відзначаються, на думку критика, правди­вістю побутово-етнографічних сцен.

Вважаючи вершиною нової української літератури творчість Квітки-Основ'яненка, Костомаров бачить її головне достоїнст­во в тому, що в ній «видно не какое-ни-будь подражание чужому, не иностран-нме чуждне идеи, одетне в искаженную форму, не жалкая всеобщность, мнсли, всем известнне, внраженнне образами всем известньши, но истинное изображе-ние своего, родного, со всем отпечатком национального характера» ²⁴⁴.

Огляд Костомарова містить ряд інших^ важливих суджень, які свідчать про за­гальне піднесення теоретичного рівня української літературної критики. Насам­перед, він не тільки оцінює твори з точки зору їх відповідності мовно-етнографічним еталонам, а й перевіряє їх самим життям. Так, твори Котляревського і Квітки-Осно­в'яненка користуються, на його думку, увагою читача за «верное изображение народного бита, живость й естественность характеров» ²⁴⁵.

Костомаров вловлює внутрішній взаємо­зв'язок між обставинами і характерами, вказуючи, що необхідні для творення ха-

²⁴³ Вестник Европьі.— 1882.— Февраль.— С. 797, Русская старина.— 1881.— Февраль.— С. 331; Костомаров М. І. Твори.—Т. 2.—С. 378.

²¹⁴ Костомаров М. І. Твори.— Т. 2.— С. 382— 383.

²⁴⁵ Там же.— С. .382.

рактерів персонажів «описання й сценьї того бмта, в котором действуют они», по­дані в «Марусі» дуже вдало. Разом з тим він звертає увагу на те, що самі характе­ри в «Марусі» окреслені ще слабо («Ха­рактер Василя не ясен й даже не естест-венен...»; «Характери Наума, отца Мару-си, й матери ее тоже не отличаются рез-кими чертами» ²⁴⁶). Думка, що розвинуті характери є неодмінною умовою справді художнього твору, випливає із зауважень Костомарова про «Чари».

Не лишилася не поміченою Костомаро­вим і така типова для просвітительського реалізму особливість творення характерів, як висування на перший план всупереч життєвим обставинам певних рис героя, що йдуть не від життя, а від пріоритету у творі заданої логічної ідеї. Так, Галоч­ка в повісті «Щира любов» виведена не як реальний життєвий характер, а як іде­ал; як і офіцер, вона не завжди натураль­на й у «некоторьіх местах... говорит так, как будто би слушала университетские лекции» ²⁴⁷.

Важливою є думка Костомарова про іс­торизм характерів героїнь Квітки-Основ'­яненка: так, Маруся — «зто малороссиян-ка древнего века, живущая в новом», Івга — практична людина нового часу, а Галочка немовби об'єднує мрійливість Марусі і підсилює волю Івги («Й Маруся, й Ивга суть типьі известннх малороссий-ских лиц с их главньїми побуждениями. Маруся — женщина обьїкновенная, чертьі ее — томность, нежность й слабость... Ивга делается возможною по мере того, как но­вая жизнь заменяет старую: народ стано-вится на вьісшую ступень общественности, следовательно, деятельность будет плодом всех побуждений; Галочка всегда идеал, показнвающий вьісокое нравственное со-вершенство, до какого может довести глу-бокое чувство при здравом состоянии дру­гих способностей» ²⁴⁸.

Тоді як для М. Максимовича критерієм правдивості характеру Мазепи в «Полта­ві» Пушкіна є відповідність його народ-

²⁴⁶ Там же.— С. 386.

²⁴⁷ Там же.— С. 388. Подібне судження висло­вив пізніше Костомаров і щодо ненатуральності листа Івана до Олесі в оповіданні «Козачка» Марка Вовчка, сказавши, що так хіба то мо­жуть писати письменники один до одного.

²⁴⁸ Там же.— С. 387—388.

114

ним (фольклорним) уявленням, Костома­ров наближається до розуміння суспільної суті характеру в художньому творі. Він має бути не розкриттям_г наперед заданого автором ідеалу, не рупором його ідей, а складатися об'єктивно в конкретно-істо­ричних обставинах. Про те, що естетичні засади Костомарова-критика були близькі до вимог реалістичного методу, свідчить і його негативне ставлення до сентимен­тальної розчуленості в українських повіс­тях Квітки-Основ'яненка. Цим його повіс­ті, зазначав критик, нагадують романи минулого століття. У багатьох випадках Костомаров пов'язує недоліки в окреслен­ні характерів у творах Квітки з невироб­леністю художньої форми.

У своєму огляді звертається Костомаров і до творчості Т. Шевченка, відзначаючи в авторі «Кобзаря» «необьїкновенное да-рование». У творах поета критик бачить найвищий ступінь народності, яка, однак, полягає не в наслідуванні народнопоетич­них зразків, а в тому, що він підпорядко­вує народну поезію своїм естетичним за­конам, творчо переосмислює її, дає нову форму. Разом з тим конкретного змісту Шевченкових творів Костомаров тут май­же не торкається. Це буде пізніше — в кінці 50-х — на початку 60-х рр., коли творчість великого поета стане предметом спеціального розгляду критика.

Слов'янсько-федералістські й визвольні ідеї Костомарова, що найповніше розви­нулися в часи Кирило-Мефодіївського то­вариства та відбилися в «Книгах буття українського народу»', в умовах миколаїв­ської реакції мали об'єктивно прогресив­ний характер. «М. І. Костомаров,— гово­рить про діяльність вченого в 50—60-ті рр. сучасний дослідник,— по суті, був одним з перших істориків, який у своїх наукових працях критикував експлуататорський лад суспільства, продовжуючи кращі традиції дворян-революціонерів та Кирило-Мефо­діївського товариства» ²⁴⁹.

Саме на цей період припадають най­більш глибокі й правильні оцінки Косто­маровим творчості Т. Шевченка і Марка Вовчка. В автобіографії він зазначає, що в період діяльності Кирило-Мефодіївсько-